Одещина — тут я спізнав два варіанти нашої «домашньої» екзотики, та такої, що не треба й за кордон. В одному місці сплелись ековиробництво з етнографією, в іншому — протоки Дунаю з релігійною течією.
Після певних суспільних пертурбацій усі ми чітко впевнилися, що наш Південь — це таки справжня Україна. А після поїздки по Бессарабії особисто я переконався, що там живуть креативні та неординарні люди, здатні зробити зі свого краю туристичну «цукерку». Особливо якщо допоможемо ми, туристи, без шкоди для своїх відпускних задоволень.
ФРУМУШИКА-НОВА. Еко плюс етно
Був собі в Бессарабії армійський полігон… Ні, не так. Були собі на місці полігону кілька колоритних сіл. Жили в них мирно всі, від молдованина до німця. Аж тут ударила Друга світова війна, а за нею — зміцнення армії та кордонів радянської імперії. Самобутні села мусили поступитися місцем великому військовому полігону. Але в одному з тих сіл, Фрумушика-Нова, народився Андрій Паларієв, батько того, хто вже у ХХІ столітті відродив малу батьківщину і зробив її всеукраїнським феноменом. Разом із радянською імперією полігон наказав довго жити, натомість з’явились умови для приватної ініціативи.
Проте у відкритому бессарабському степу сприятливих умов було небагато. Коли ми приїхали до Фрумушики (з молдовської мови — Красунька), не вірилося, що все збудовано «на рівному місці».
Завзятий онук Олександр Паларієв з батьком та двома синами створили тут найбільший у Європі комплекс із вирощування каракульських овець. Нині тут випасається понад 6500 цих цінних тварин. Приїздили вівчарі з Європи і навіть із Нової Зеландії. Ми куштували у Фрумушиці ніжну бринзу (господарі запевняють, що магазинна — здебільшого фальсифікат), смачнющу баранину в місцевій «Корчмі», чудовий мед із власної пасіки Паларієвих та домашнє вино з їхнього погреба…
Особливо близьким серцю туриста є те, що господарі завдяки своєму виробництву створили для душі цей етнографічний комплекс «Бессарабське село Фрумушика-Нова». Із його появою у родині українських музеїв відбулося гідне поповнення! У Фрумушиці можна побачити національні бессарабські подворища ХІХ–ХХ століть: українські, молдовські, російські, болгарські, німецькі, гагаузькі та єврейські. А також церкву та меморіал «Пагорб пам’яті», присвячений мешканцям сіл Фрумушика-Нова, Рошія, Гофрумсталь, Кантемир і Зурум, виселеним заради розбиття полігону.
Подворища живуть своїм особливим життям. У них можна зупинитися на ночівлю. Загалом тут готові прийняти до сотні гостей, не рахуючи місць на сіннику. Організовують і весілля, і конференції.
Фрумушика-Нова є центром сімейного відпочинку, де можуть відпочивати і дорослі, й діти. У міні-зоопарку є лами з далеких Анд, камерунські кізочки, всілякі фазани та цесарки, коні української породи, поні для катання дітлахів…
Тут вам запропонують прокататися на віслючках, посмалити з рушниці на стрілецькому стенді та наловити японських коропів у трьох озерах, пополювати на фазанів у будь-яку пору року, покататися на БТРі по колишньому полігону… І нарешті, можна насолодитися абсолютно неповторним відчуттям простору в бессарабському степу!
А я вперше в житті пройшов у Фрумушиці незвичну лікувальну процедуру. Враження лишилися надовго. Уявіть, що вас ведуть до мініатюрного дерев’яного будиночка, кладуть на дерев’яний настил, зачиняють і залишають там на самоті з роєм бджіл! Не лякайтеся, медоносні комахи перебувають у вулику, просто під вашим ложем. Їхнє біополе, розмірений гул, запахи меду, воску та ефірних олій — усе це справляє благотворний вплив практично на всі органи та системи людського тіла. Кажуть, кілька таких сеансів — і можете працювати без утоми хоч цілий день!
Я вдячний господарям Фрумушики, бо наступного дня на мене чекала неабияка робота — дивуватись і вбирати красу.
ВИЛКОВЕ. Між небом і водою
В іншому куточку нинішньої Одеської області, біля гирла Дунаю, жили собі старовіри. Не з доброго дива перебралися вони з російської глибинки у комарині хащі дунайських проток і островів, погнали їх звідти вірність старим християнським обрядам і двоперстному хресту, а ще — звісно, царські репресії. Міцність духу і жага життя дали старообрядцям можливість щасливо (в основному) дожити до наших днів. І саме заради знайомства з їхнім життям-буттям приїздять сюди туристи з усієї України, не кажучи про ближні морські курорти.
Вилкове збудоване в дельті Дунаю на безлічі рукотворних острівців, намитих із мулу та обгороджених нарізаним очеретом. Мул дуже родючий, і на ньому виходять чудові городи.
Вулиці Вилкового — це канали, а тротуари — дерев’яні вимостки і кладки. Місцеві дітлахи піряють вузенькими дощечками на велосипедах. Поселяни кажуть: «Скрізь у світі люди напідпитку хитаються з боку в бік і тільки в нас — вперед-назад, щоб із кладки не впасти». Бородаті добряки вилковці розмовляють староросійською мовою: хлопчики тут — «отроки», нехороші люди — «каяфи», їхній одяг — «кафтани», «поддєвкі», «сарафанци» та «опоркі». А дехто, здається, точно не знає, у якій державі живе: «Ми не під державою, а під Богом ходимо».
Старообрядці до гостей прихильні, можуть почастувати своїм варіантом вина з винограду ізабелла — новаком, приймуть, поселять, але звичаїв переймати не стануть.
Нас приймав туроператор «Вилково-Пелікан-Тур» на своїй туристичній базі, розташованій поруч із Вилковим, на території Дунайського біосферного заповідника. На базі площею півтора гектара з доглянутим природним газоном є внутрішнє озеро з обладнаними місцями для риболовлі, відособлені очеретяні павільйони для пікніків, шашличний павільйон, пляжна зона з лежаками та альтанками, лазня, причали з широким вибором плавзасобів, зручне автопаркування. Жити пропонують в обладнаних двоповерхових дерев’яних будиночках з автономним опаленням, котеджах з антимоскітними верандами та виходом до Дунаю.
А ще тут здійснюють екскурсії: по Вилковому, до Чорного моря, винзаводу «Шабо», фортеці Білгорода-Дністровського, на острів Зміїний…
Нас запросили на «Нульовий кілометр» у гирлі Дунаю. Можна міряти річку від верхів’їв, але в цих місцях воліють рахувати кілометри від її впадіння в море. Туди ми вирушили катером через дунайські «джунглі», в яких не всякий із місцевих розбереться. Вони повні тонконогих чапель, лебедів-шипунів, чайок, казарок… Загалом тут водиться понад 220 видів пернатих. У тому числі — пелікани! То ось чому так називається туроператор… Далі чекали пікнік і «пам’ятник нулю» на березі чи то Дунаю, чи то вже Чорного моря.
Ця символічна цифра позначала не лише початок-кінець великої європейської річки, а й старт мого маршруту додому. Фініш якого означатиме підготовку багатьох співвітчизників до освоєння своєї національної екзотики. Чи не правда, шановні читачі?
