Врез: Осердя українського духу: від шевченківських місць до Холодного Яру, від козацької столиці Чигирина до Тясминського каньйону, від патріотичного «Дикого хутора» до… найбільшого буддійського храму Європи.
Країна: Україна
Автор: Ірина Горобець
Фотограф: Ірина Горобець

Осердя українського духу: від шевченківських місць до Холодного Яру, від козацької столиці Чигирина до Тясминського каньйону, від патріотичного «Дикого хутора» до… найбільшого буддійського храму Європи.

Лише три з половиною години та 180 гривень — і мене разом з іншими журналістами, бло­герами та представниками Гільдії гідів зустріча­ють у серці України, в Черкасах. Прес-тур «Подо­рожуй Черкащиною ЗАРАЗ» зорганізував депар­тамент регіонального розвитку Черкаської обл­держадміністрації та спілка «Асоціація гостиннос­ті Черкащини». У туристичному автобусі позна­йомилися з нашим беззмінним гідом Анатолієм Журилом — привітним і щирим чоловіком, який знає все про все і вміє розповісти.
Гарно подорожувати дружною та зацікавленою компанією. Рушаймо!



Звірі та Будда

Тур нам підготували нестандартний, і це підтвердив візит до зоопарку. Хоча, якщо подумати, приїзд не журналістів, а сімейних туристів цілком може передбачати відвідання царства тварин. Тим паче, що черкаське зоо нещодавно оновлене і, як ми побачили, досить популярне: ще не наста­ли й канікули, а біля кас — черги зі школярів.
Нас супроводжував директор зоопарку Євген Ван, який починав тут ветеринарним лікарем.
Уже на вході стало ясно, що заклад само­бутньо оформлений: вхід схожий на браму дерев’яного форту, всередині щокроку че­кають різьблені з дерева фігури звірів або, наприклад, величезні глиняні баобаби. На компактній території розмістилися вольє­ри з тиграми, лемурами та пташниками. Гордістю закладу є тераріум із колекцією от­руйних тварин. Загалом на невеликій тери­торії мешкають 240 видів створінь із різних куточків світу. Милує погляд вербне озеро з качечками. Серед улюбленців публіки — три поважні пелікани…Інтригує «Земля вовків і ведмедів» зі скла й бетону, що має вигляд шматочка півночі у стилі хай-тек. Тут ми побачили, як боролися ведмеді, й підглянули крізь скляні стінки басейну, як вони купаються.
І відразу — небачений контраст! Не десь, а в Черкасах, ми завітали до найбільшого в усій Європі буддійського храму. Що за чу­дасія? На березі Дніпра, на розламі земної кори, розташований унікальний храм «Бі­лий лотос». Як нам пояснили, в цьому міс­ці із землі виходить вихор енергії й спрямо­вується в космос, це місце сили благодат­но впливає на людей.


«Білий лотос» — храм давньолаоської школи кунг-фу «Клан п’яти бойових котів». Він створений за подобою відомого святи­лища в Лаосі. Засновником став черкасець Володимир Скубаєв, який свого часу жив у Лаосі та переймав східні вчення. Комп­лекс започаткований у 1990-х роках і про­довжує розбудовуватися зусиллями учнів і гостей-доброчинців. Як і годиться в таких місцях, існує легенда: мовляв, під час за­кладання фундаменту був знайдений камінь із зображенням Будди в масці воїна.
У «Білому лотосі» є багато «куточків си­ли», таких як 30-річний дуб із трьома осер­дями, привезений із Холодного Яру. По­руч із брамою — символом просвітлення — розташовані молитовні барабани з текста­ми п’яти релігій. Є водоспад, священне дже­рело у формі спіралі, вівтарі та буддійські ступи, статуї давніх воїнів-архатів із Тибе­ту, місця для роздумів і медитацій.
Цікаво: тут не розділяють людей за віро­сповіданнями, а об’єднують їх тим спільним, що мають основні релігії світу, — праг­ненням добра, самовдосконаленням і про­світленням.
Ми встановили духмяні палички на знак пошани до богів, а на священному пагорбі загадали найпотаємніші бажання, ударив­ши у старовинний дзвін. На жаль, до чай­ної церемонії справа не дійшла за браком часу і че­рез бажання побачити й інші дива регіону.



Козацька столиця

Тепер — до наших стародавніх місць сили. Саме таким є Чигирин — козацька столиця Ук­раїни часів війни проти польського поневолення.
Хоча містечко значно давніше — перші по­селення тут пов’язані зі скіфами і стародавніми слов’янами. У письмових джерелах Чигирин став відомий із часу побудови на Замковій го­рі першого укріпленого козацького зимівника. Звів його не хто інший як Дмитро (Байда) Вишневецький — гетьман України та черкась­кий староста Великого Князівства Литовсько­го, легендарний засновник Запорозької Січі.
Столицею України Чигирин став у часи Хмельницького. Саме тут, на своїй батьківщині, він заснував першу резиденцію українських гетьманів, яка пізніше була перенесена до Батурина й існувала там аж до розправи Петра І.
У стольному Чигирині мешкали понад 50 тисяч міщан і козаків. Місто було одним із найбільших у тогочасній Україні та складало­ся із Верхнього замку та Нижнього міста. У Чигирині зосереджувалася державна адмініст­рація, знаходилися резиденція гетьмана, геть­манський уряд, генеральна військова канце­лярія, архів, скарбниця, монетний двір козаць­кої держави. Тут проводили великі козацькі з’їзди, зібрання, ради, приймали іноземних послів, розробляли і впроваджували в життя універсали, на яких був напис: «Даний з міс­та стольного Чигирина».
Майже все це збудували тут наново у кінці ХХ століття, за відродження української дер­жавності, до 400-річчя Богдана Хмельницького. За старовинною картою та письмовими джерелами відновлено будівлі посольств, вій­ськової канцелярії, скарбниці, куреня козаць­кої варти, інших адміністративних і господар­ських дворів. Подих часу тут відчувається. З кожним роком гетьманська резиденція роз­ширюється та викликає інтерес і в туристів, і в земляків.
У колишній будівлі «присутніх місць» від­крито музей Богдана Хмельницького і розта­шовано адміністрацію Національного істори­ко-культурного заповідника «Чигирин», що опікується місцями, пов’язаними з Хмельнич­чиною, Коліївщиною та Холодноярською республікою.



Суботів — не від «суботи»

Найвідоміше село Чигиринщини розташоване на крутих пагорбах правого берега Тясмина, де в нього впадає річка Суба. Виникнення назви не пов’язане із «суботою», та й вимовляють її з наголосом на «у». За од­нією версією, суботок — це багаття, яке пали­ли перед ідолом Перуном, за іншою, назва походить від «суводі» — місця злиття Суби й Тясмина.
Силует Суботова знайомий усім, хто три­мав у руках п’ятигривневу купюру. На ній зображено священну для українців Іллін­ську церкву. Тож і селфі туристи роблять у Суботові найчастіше з п’ятьма гривнями в руках на тлі пам’ятної споруди.
Храм був фактично усипальнею роду Хмельницьких, гетьман збудував його сво­їм коштом, у ньому ж, за заповітом, його й поховали. Згодом тіло таємно перепохова­ли, аби уникнути наруги. За іншою версією, наруга все ж сталась. У 1664-му Суботів захопило польське військо, й тіло гетьма­на нібито спалили, а попіл вистрілили з гар­мати. Проте багато українських істориків воліють із цим не погоджуватися.
Тепер в Іллінській церкві — усипальня Богдана Хмельницького. Ранньобароковий храм був ще й оборонним: має двохметро­ві стіни, його вікна-бійниці пристосовані навіть для гармат.


Сам Суботів правив за резиденцію геть­мана при стольному Чигирині. На стародав­ньому городищі було споруджено невелику фортецю, а в ній — покої та господарські будівлі гетьманського двору. Тут мешкала родина правителя, а також челядь і козаць­ка старшина. Частину будівель відновили. Є й реконструкція старовинної українсь­кої хати з етнографічною експозицією.
Звiдусiль у мiстi видно пам’ятник Хмелю на вершинi Замкової гори. Ми піднялися на неї, щоб оглянути сам монумент, вiдбудо­ваний бастiон Дорошенка й, не в останню чергу, — невимовно гарнi краєвиди. Квіту­чо-зелені зарості, мiсто, рiчечка, а далi — релiктовий лiс, холодноярськi пагорби…


Огонь Холодного Яру

Холодний Яр — це величезне, поросле лісом урочище, з улоговин якого влітку віє прохолодою. В яру ростуть 300–500-літні дуби, 150-літні горіхи, столітні дикі груші та черешні. І люди тут живуть довше, ніж будь-де: досі є живі свідки легендарної Холодноярської республіки.
Біля хутора Буда нам пощастило відчути могутність одного з найстарших і найбіль­ших дерев України та Європи — дуба Заліз­няка. Зелений гігант під 9 метрів в обхваті пам’ятає не те що гайдамаків, а й походи княжих дружин: має вік близько 1100 років. Кажуть, під цим дубом збиралися повстан­ці на чолі з Максимом Залізняком. Саме під ним слухав такі оповіді й Тарас Шевчен­ко. Шість разів блискавки ударяли в дерево, його стовбур розітнуло зверху до низу, зали­шивши шрами, ніби на тілі воїна, але воно вижило, не схилилося перед часом і стихією. Поруч росте дуб-онук, якому «лише» 680 років.
Ви здивуєтесь, але за кількістю унікаль­них об’єктів історії Холодний Яр займає перше місце в Україні, їх тут налічується по­над 150, починаючи з доби трипільської культури. У лісах збереглися залишки кіль­кох древніх городищ, оточених земляними валами, висота й ширина яких ще й тепер вражає, а також руїни підземних церков і печер.


Перша письмова згадка про Холодний Яр належить літописцям, що змалювали пере­можну битву литовських і руських вої­нів проти ординців під Синіми Водами у 1363–1367 роках. У 30-х роках XVIII століття цей ліс на десятки років став головною базою гай­дамаків. А 1768 року розгорілося найбільше повстання — Коліївщина на чо­лі із запорозь­ким козаком Максимом Заліз­ня­ком і сот­ником реєстрових козаків Іва­ном Гонтою. Тарас Шевченко, побувавши в цих місцях, написав поему «Гайдамаки» та вірш «Холод­ний Яр», попереджаючи во­рогів України:
Бо в день радості над вами розпадеться кара.
І повіє огонь новий з Холодного Яру.
І він повіяв. Тут аж до початку 1920-х боролася з більшовиками Холодноярська селянська республіка. Одним із її центрів був Мотронинський православний жіночий монастир біля нинішнього села Мель­ники. Його заснували ще 1037 року. Це міс­це дійсно відповідало потребам душі для тих, хто шукав самоти і пізнання Бога. На­вколо — безмежні ліси та неприступні яри. Але нині монастир більше асоціюють зо­всім з іншою епохою — національно-виз­вольними змаганнями 1918–1921 років. Тоді обитель ставала центром боротьби проти більшовиків, гуртування партизанів, лазаретом для поранених.
Той вогонь палає в серцях і сучасних холодноярців.



«Дикий хутір»

У Холодному Яру нас чекав напрочуд теплий прийом. Біля гайдамацького села Мельники, неподалік від тисячолітнього дуба Залізняка, серед зелені лісів розмістив­ся музейно-етнографічний комплекс «Дикий хутір». Це не просто заклад у мальовничому місці, а можливість перенестися в давню епоху, на лоно чистої, мальовничої та щед­рої природи, під опіку привітних і вельми креативних господарів. Про гаджети може­те забути — вражень вистачить і так. Та сю­ди й мобільний зв’язок майже не дістає…
Порядкує на «Дикому хуторі» пані Леся Островська — чарівна, сильна, мудра, пат­ріотична українка, саме спілкування з якою надихає і вселяє віру в те, що все у нас буде добре. Вона генерує і підтримує добрі ініціативи. Наприклад, нам презентували спонсороване пані Лесею видання «Ми ще повернемося!», в якому зібрано спога­ди холодноярського командира Юрія Гор­ліса-Горського.


Отже, ми в українській господі з дерев’я­ними брамою, містками й церквою, мальо­ваними автентичними хатами (із сучасни­ми вигодами). Зелено, заквітчано, автентично, зроблено зі смаком. Гуляти — не нагулятися, фотографувати — не нафото­графуватися, дихати — не надихатися. Жі­ночу частину журналістської делегації осе­лили на ніч у «Хаті отамана», а чоловічу — в «Хаті берегині». Простий, але по-своєму вишуканий сільський побут, природні ма­теріали, чистота і затишок — як у бабуси­ній господі, ліжники і чудовий сон.


У ресторані комплексу традиційного українського частування, нам влаштували екскурс у здорове харчування — майстер-клас із сироїдіння від Олексія Юрченка з еко-садиби «Ясний день». На наших очах у блендері приготували коктейль зі щойно зібраних трав і ягід, плюс родзинки, фіні­ки, лимон… Ніколи б не подумала, що здо­рове може бути таким смачним! Енергія в тілі так і зануртувала.
Потрапезувати можна і просто в музеї «Криївка Холодного Яру» — серед фото­графій отаманів, «парсун» гетьманів, чор­них прапорів «Воля або смерть» і сучасних, синьо-жовтих, із присвятами від атовців.



Пушкін із Чайковським

Річка Тясмин своїми кам’янистими бе­регами дала назву містечку Кам’янка. Саме з Тясминського каньйону почалося наше освоєння цих обширів. Міні-флотилію з трьох човнів вів колишній місцевий учитель історії. Спокійна течія річки контрас­тувала із суворими, порепаними кам’яни­ми скелями. А на тих скелях хлопчаки влаш­тували нам імпровізоване шоу — сміючись, стрибали у Тясмин із висоти «солдатиком», «рибкою», перевертом…
Краса і свобода давно вабили в ці краї волелюбців. У Кам’янці нас провели місцями — кого б ви думали? — декабристів. Доба козацтва змінилась епохою військо­вого дворянства. Від Богдана Хмельниць­кого через одного польського магната і кня­зя Григорія Потьомкіна місцевість перейшла до вдови генерала Миколи Раєвсько­го, яка потім вийшла за відомого декабрис­та — Василя Давидова. Сюди навідувалися відомі учасники грудневої змови проти ца­ря: Пестель, Муравйов-Апостол, Бестужев-Рюмін…


А за ними потяглися до Кам’янки світо­чі тодішньої Росії — поет Олександр Пуш­кін, а згодом — композитор Микола Чай­ковський. На Тясмині нам показали «ске­лю Пушкіна», де той любив купатись і стри­бати, як оті кам’янські хлопчаки. Ну, а Чай­ковський був братом власниці маєтку, Олек­сандри Давидової, й приїздив сюди протягом 28 років. Кам’янка стала для нього найріднішим місцем і надихнула на створення понад 30 творів, серед яких — опера «Євгеній Онєгін», балет «Лебедине озеро», Друга симфонія… Виявляється, ці світові шедеври мають українське коріння.
Тепер у Кам’янці є пам’ятники і декаб­ристам, і поетові, і композитору.


Було приємно прогулятися старовинним кам’янським парком, закладеним ще у XVIII столітті. Неподалік, за містком, у затінку дерев мальовничо розмістився водяний млин, де збиралися декабристи. У парку по інший бік млина — могила Марії Дави­дової, пам’ятник декабристам і Пушкінський грот. У літературно-меморіальному музеї Пушкіна і Чайковського було цікаво оглянути інтер’єри і предмети, що оточува­ли іменитих гостей та їхніх господарів. У цьому ж будинку є й картинна галерея із творами Макара Мухи, Павла Куценка та інших наших митців.
Нещодавно Кам’янка отримала ще одну принаду — тут висадили алею із 280 сакур, і більшість із них цієї весни вже цвіли. Спо­діваємося, скоро здійсниться мрія кам’ян­чан про «тунель кохання» з ніжно-рожевих сакур…
Отакою різною постала перед нами Чер­кащина. Для кожного вона може стати своєю. Допоможе видання, презентоване там ор­ганізаторами туру, — путівник «Подорожуй Черкащиною ЗАРАЗ». Ключове слово ви зрозуміли. Не відкладайте подорожі до місць сили!



tourismincherkasyregion.gov.ua