5 років, 200 міст, 17 країн, 3 континенти, 1300 згадок в іноземній пресі — це про гастролі хору часів УНР. Саме завдяки їм світ чарують різдвяні звуки неповторного «Щедрика» і культової «Carol of the Bells».
Прага, Відень, Берн, Париж, Лондон, Брюссель, Гаага, Берлін, Варшава, Барселона, Нью-Йорк, Мехіко, Вінніпег, Монтевідео, Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айрес, Гавана… Сотні міст Європи й Америки співають «Щедрика» Миколи Леонтовича. І це не нинішні часи, коли всі у нас знають про українське походження відомої на весь світ «різдвяної веснянки», а понад 100 років тому!
11 травня 1919 року пісню захоплено вітали глядачі Національного театру Праги, 21 липня — віденського «Konzerthaus», 6 листопада — паризької «Salle Gaveau». 8 січня 1920 року «Щедрик» звучав у брюссельському оперному театрі «La Monne», а вже 3 лютого — у лондонському «Queen’s Hall»… Так розпочався тріумфальний тур капели під керуванням Олександра Кошиця. Саме так уряд Української Народної Республіки вирішив розповісти світові про українську державу — через музику.
Петлюра і культура
Ініціатором музичної дипломатії став сам Симон Петлюра, як писатиме про нього невдовзі нідерландська преса — «залюблений у мистецтво головнокомандувач». У минулому відомий журналіст і арт-критик, він добре знався на українській культурі та її новинках.
А почалося з того, що на Новий рік, 1 січня 1919-го, у київському Молодому театрі Петлюра став свідком прем’єри нової пісні Миколи Леонтовича. Ні, не «Щедрика», то була «Легенда» у виконанні хору під орудою Олександра Кошиця. Композиція справила таке враження, що вирішено було заснувати капелу й послати її до Західної Європи репрезентувати нашу культуру.
Наступного дня Петлюра запросив видатних композиторів Кирила Стеценка й Олександра Кошиця, а також працівників музичного відділу Міністерства освіти та мистецтв УНР і дав доручення: «Через тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі капела, — і додав жартома: — А то розстріляю!».
Терміновість відрядження хору пояснювалася наступом більшовицької Росії на Київ. Треба було встигнути укомплектувати останню місію нескореної України до Європи, аби світ повірив в існування нашого народу та його право на державність і дав підмогу українській армії, щоби вона змогла відбитися від росіян.
Так створили державний хор — Українську республіканську капелу на чолі з диригентом Олександром Кошицем. Кілька тижнів тривав всеукраїнський конкурс співаків. Розучували найкращі твори (канти, народні пісні, колядки, щедрівки) в аранжуванні Миколи Лисенка, Михайла Леонтовича, Кирила Стеценка та Олександра Кошиця. Серед іншого — і майбутній хіт українських концертів за кордоном, «Щедрик».
Під патронатом Симона Петлюри ухвалили окремий закон про Українську республіканську капелу. Всіх співаків зарахували на державну службу. Чоловіків звільнили від призову, бо ті мали не менш бойове покликання. Недаремно потім світова преса писала про українських басів як про підривну зброю України. Хор отримав держфінансування і сприяння Міністерства закордонних справ.
До «капели Кошиця» зарахували сотню найкращих співаків країни — мистецьку сотню УНР. Але виїхати з Києва встигла лише третина. Та й то без жодних урочистостей — останнім потягом із розбитими шибками. 5 лютого 1919 року, наступного дня після від’їзду співаків, армія червоної Росії зайняла Київ. А далі — майже всю територію країни. Хористам не лишалося нічого, крім як говорити та співати про Україну за її межами.
Виступити вони мали насамперед у Парижі. У січні 1919-го там почалася Мирна конференція, де після офіційного завершення Першої світової війни держави-переможниці ділили світ. Лідери Франції, Великої Британії та США мали вирішити й долю України. Визнати чи не визнати українську незалежність? Дати чи не дати новій державі військову допомогу? А може, українці й росіяни — це один народ, і місце їм в «єдиній неподільній Росії»?
«Завданням нашої роботи за кордоном було показати Європі душу і музичну творчість нашого народу, бо подорож ця мусіла бути пропагандистською у зв’язку з національно-державним відродженням України», — згадував у подорожньому щоденнику Кошиць.
«Завдання це було не з легких, — писав про місію капели історик Симон Наріжний, — бо в Західній Європі століттями плекалися твердження про «єдинство русского народа» й що ніякої України й ніяких українців не було й немає».
«Щедрик» і «Марсельєза»
І капела свою місію виконала. Вже з перших концертів західні рецензенти почали зазначати: «Україна — не Росія».
«Українці прийшли і перемогли, — писав після прем’єри «Щедрика» в Національному театрі Праги чеський диригент Ярослав Кржичка. — Я думаю, ми мало про них знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформацій з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським… Українці відрізняються від росіян, і я сказав би, що з усіх слов’ян вони найближчі нам цілою їх вдачею, як і все інше, відмінного є в них їхня пісня».
Під час виступів розповсюджувалися концертні програмки з текстами українських пісень і державною символікою України. Проте на співаках були не народні костюми, а європейські фраки та шовкові сорочки. Попри національний колорит, хор мав представити стандарт високої музичної культури. Меседж був такий: Україна — не сільська, а європейська нація.
І меседж був почутий.
«До України мені було цілком байдуже, але тепер я ладен скрізь відстоювати мистецтво цієї країни», — із захватом писав нідерландський критик Саламандра після концертів хору в Гаазі. «Ми всі скандуємо: «Слава Україні! Слава мистецькій Україні!» — гриміли після української прем’єри у Брюсселі співаки Королівського хору. «Якби пісня була державою, то Україна посіла б перше місце поміж народами», — друкувала у Берліні газета «B.Z. Am Mittag».
Із 1919-го по 1921 рік Українська республіканська капела дала понад 200 концертів у 45 містах 10 держав Західної Європи. В кожній країні — десятки виступів і сотні рецензій у пресі. На концертах побували відомі музиканти, професори, дипломати, мистецькі критики. Всі писали про українську пісню та музичну дипломатію. «Цей концерт перевершує в хоровому мистецтві все, що досі було нам знане». «Перед нами справжній феномен». «Смуткові росіян українське мистецтво протиставляє веселість і оптимізм». «Їхніми вустами промовляє душа цілого народу». «Немає жодного лондонського хору, котрий можна з ними порівняти». «Сильні чоловіки ридали, як жінки, бо не змогли вимовити назву однієї з найпрекрасніших пісень програми — «Щедрик». «Вони дають найвищу атестацію музичній культурі України». «Який успіх для народної пісні! Яке щастя бути українцем!»
Зрештою європейська преса підсумувала: «Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності».
І ось хор виступив у Парижі. Прем’єра відбулася 6 листопада 1919 року в «Salle Gaveua». На концерті були присутні Михайло Грушевський, голова української дипломатичної місії в Парижі Михайло Тишкевич, із французького боку — політики, музиканти, рецензенти. За два дні французька газета «Le Nouvelliste» написала: «Ще жоден хор — ані французький, ані іноземний — не презентував тут нічого подібного». А газета «Le Temps» додала: «Це було справжнє одкровення. Рідко хто співав «Марсельєзу» з більшим натхненням, повагою й досконалістю».
Аби підкорити Захід, Кошиць як геніальний аранжувальник створив власні обробки національних гімнів країн перебування. Саме ними відкривались українські концерти. Часто іноземні знавці наголошували, що українське виконання їхніх гімнів перевершує національне. «Пам’ятаю, в Женеві, — писав у спогадах наш диригент, — коли заспівали «Марсельєзу» в моєму аранжуванні, піднявся такий гвалт, що я перелякався. Дами повискакували зі своїх місць і в екстазі ламали парасолі об естраду».
Але найдужче європейців «били по черепу», як жартував Кошиць, саме українські пісні. Улюбленцями публіки, крім культового «Щедрика», стали кант «Почаївській Божій Матері» (паризька преса називала його «Notre Dame de Potchaїv») в обробці Миколи Леонтовича. Любили колядку «Ой, на гороньці» Стеценка, «На вулиці скрипка грає» й «Ченчик» в аранжуванні Кошиця, а також обробки Лисенка «Чи це ж тії черевички», «По опеньки ходила».
Оцей, здавалося б, простий і наївний репертуар справляв сильне враження на культурний світ Європи. В листі до Олександра Кошиця відомий французький історик, професор Сорбонни Шарль Сейнебос писав: «На мене хор справив неймовірне враження, щось подібне відчував дуже давно, коли слухав у Мюнхені твори Вагнера. Жодна пропаганда не може бути ефективнішою для визнання української нації».
Культура і політика
А як же Паризька мирна конференція? Чи визнала Європа українську незалежність?
На жаль, від моменту створення хору і до приїзду співаків у Париж минув уже майже рік. Аби дістатися кожної нової країни, хористи мусили по кілька місяців чекати на візи. Попри здобутий тріумф, їх неохоче пускали до Європи. Бо одна річ — визнати мистецтво України, а інша — її політичну незалежність.
Навіть бельгійська королева Єлизавета в розмові з Кошицем після тріумфу в Брюсселі з жалем сказала: «Мої всі симпатії — на боці вашого народу, я знаю, як тяжко він здобуває собі волю... Але ми, монархи, — раби політики».
Тож поки українці з труднощами діставалися Франції (їх навіть двічі арештовували), «українське питання» у Парижі було вже вирішене. Прагматичні інтереси європейських лідерів узяли гору.
Україна на довгі 70 років опинилася під окупацією червоної Росії. Повертатися співакам було нікуди. Миколу Леонтовича, автора безсмертного «Щедрика», застрілив у батьківському домі агент російської «чрезвичайки» у січні 1921 року. Симона Петлюру — агент Кремля у травні 1925 року в Парижі.
Олександр Кошиць більше ніколи не повернувся на батьківщину. Натомість продовжив нести у світ звістку про Україну. Восени 1922 року він перевіз хор за океан, і до 1924-го капела виступала в обох Америках. Її почули ще сім країн: США, Канада, Мексика, Бразилія, Уругвай, Аргентина та Куба, перш ніж хор припинив світові гастролі.
«Співай же, чарівна Україно, співай, щебетушко! Розсипай по світу пісні синів твоїх — прийде час, коли настане весна, якої ти так чекаєш!» — писав 1923 року президент Бразильської академії літератури Енрике Коелью Нетто.
І хоча 100 років тому світ не підтримав Україну, хористи Кошиця й посланці Петлюри залишили важливу пам’ятку про неї — «Щедрика». 21 листопада 1936 року, через 14 років після прем’єри «Щедрика» у США, відомий американський диригент українського походження Пітер Вільховський написав до нього англійський текст і запатентував пісню «Carol of the Bells».
*Фотодокументи з фонду Української республіканської капели Центрального державного архіву органів вищої влади та управління України.
ЩЕ ПРО «ЩЕДРИКА»
Читати більше про світові гастролі Української республіканської капели можна у збірнику «Світовий тріумф «Щедрика» — 100 років культурної дипломатії України» (гугл на поміч).
Нещодавно вийшла книжка авторки розповіді, що представленої на цих сторінках, Тіни Пересунько — «Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919–1924)».
