Розписати писанку, виткати ліжник, приготувати «залізний» борщ, викувати підкову на щастя і… заснути на вуликах. Для вас — 13 ідей на вихідні в Карпатах.
Цього разу ми відкривали для себе в Карпатах світ унікальних народних ремесел і традиційних культур праці. А також знайомилися з людьми, які цей світ бережуть. Експедиція туристичних блогерів та оглядачів відбулася в межах проєкту «52 стилі життя в Карпатах: відродження традиційних культур праці». Вікендів у році саме 52. Їдьмо?!
У «Келії сонця» — писанки з любові
Колір Космача — жовтогарячий. Тут так багато сонця, і навіть коли його не видно з-за хмар, здається, воно повсюди. У поглядах, у квітах, в яблуках, які ніяковіють від сонячних цілунків у садах…
Космач — найбільше за площею село в Україні, тут 6 тисяч населення живе на майже 85 квадратних кілометрах! І найколоритніше з усіх, де мені доводилося бувати. На Косівщині зберігають дух і традиції Гуцульщини. Тут весілля відбуваються за прадавніми ритуалами, поруч зі святими образами. Старожили ще бережуть портрет цісаря Франца Йосифа — з пошани за те, що в ХІХ столітті звільнив селян від податків. Місцеві кажуть: сонце тоді зійшло над Космачем, а яскраві кольори наповнили повсякдення. Космач називають «келією сонця».
У садибі «Космацька писанка», біля музею вівчарства, зустрічає господар Роман Бойчук. Музей — це його ідея, хатку-стайню перенесли сюди з полонини, і тепер тут зможете дізнатися багато про традиції та побут вівчарів. Довідуємося, чому бринза така корисна для здоров’я і чому заквашувати молоко важливо в посуді з хвойних дерев. За професією Роман Бойчук — ветеринар. Тепло розповідає про вівцю, «годувальницю, одягальницю і лікувальницю», та пояснює, що можна зробити з молока, як використати вовну і лій на різні оказії недуг.
А далі на нас чекають коні, закосичені стрічками. І ми, як дружки та дружби на весіллі, їдемо на святкових возах. І з’ясовуємо, що для Космача це звично: коней тут люблять і прикрашають, а на весілля ходять у традиційному вбранні. У Космачі майже в кожній хаті живуть майстри. На шість тисяч мешканців — три тисячі народних умільців. Вони цей одяг і виготовляють.
Наречена і дружки на весіллі мають бути в запасках. Їх замовляють у родині Линдюків. «Кажуть, що ткати запаски — не чоловіча справа. Ну хто це придумав?!» Пан Михайло сідає за верстат, і починається магія… Нитки не можна переплутати, бо назад уже «не розіткати». Родина виготовляє й весільні віночки, кептарі. Пані Марія запрошує до будинку — оглянути краєвиди з тераси на другому поверсі. Пропонує приміряти гуцульські однострої й готує для нас обід у власній «Villa Mariya», яку відкрила після повернення з Італії. Навіть за кордоном пам’ятала про родинні запаски — як зазвичай робила лямівки і передавала чоловікові до Космача.
Заїжджаємо до господи Анни Линдюк, знаної в цих краях писанкарки. У хаті — мов у писанці. «Перший узір на своїй писанці пам'ятаю досі. Зробила його, як була третьокласницею. Хату свою вишила... Зробили ремонт, і я сказала чоловікові: не хочу, щоб штори були європейські. За дві зими вишила оці штори і скатертину». Раніше, каже пані Анна, у Космачі писанкарство було в кожній третій хаті. Тепер усі до Польщі їдуть. Попиту на писанки такого немає. А гроші потрібні, ціни ростуть... Лишилися переважно старші люди. «Але діти зі школи приходять до мене, розповідаю їм про писанки, показую, як їх роблю. Цікаво їм...» Онука теж писанкарка. Закінчила в художньому училищі відділ кераміки. Але писанки перемогли.
Тож, якщо будете в Космачі, Анна Линдюк навчить і вас писати писанки! А ще ліпити коників із сиру.
Глина, кахлі й колір «з іржі»
Рожнів — одне з наймальовничіших сіл на Косівщині. В майстерні Сергія Дутки крутиться гончарний круг. «Цей круг уже нагончарив не один мільйон виробів, — усміхається господар. — Ну, хто з вас охочий «помахати ногами»?» Це означає сісти за верстат і виліпити горщика чи горнятко. З першого разу може не вдатись, але процес заворожує. Сергій охоче проводить майстер-класи. Він уже двадцять років «тримає в руках глину». Розповідає з жартами, сипле дотепами. Зазвичай працює на електричному гончарному крузі, а ручний має «для таких, як ви». Показує, як розмальовує кахлі, наслідуючи стиль Олекси Бахматюка, кераміста ХІХ століття. Ділиться секретами кольорів: «Оцей зелений — окислена мідь. З іржі добре виходить коричневий».
У його майстерні почуваєшся, ніби в музеї кераміки. Гігантські шахи, підсвічники-жуки, косівські кахлі, посуд… Колись на замовлення зробив 300 однакових посудин. Каже, зарікся від такого: масовість убиває творчість.
Косівська кераміка входить до Списку ЮНЕСКО як об’єкт нематеріальної культурної спадщини людства. У ХХ століття її почали називати гуцульською — коли на виробах майстри стали зображати гуцулів. Ця кераміка годиться насамперед на кахлі, на посуд — не дуже. А Сергій в основному робить посуд. Раніше глина відлежувалася на подвір’ї кілька зим — замерзала, відтавала й ставала кращою для обробки. Глазур для оздоби перетирали на жорнах, як зерно. «Тепер усе простіше: купив гончарну піч, електричний круг — сидиш у теплі, слухаєш музику, ліпиш горщик… Але люди втрачають розуміння, що таке справді цінний виріб, — каже майстер. — Недавно мої односельці знайшли в річці розбиту гуцульську піч. І навіть не розуміють її вартості. На ринку одна кахля з неї коштує 200 доларів. Таких печей у нашому селі вже немає…»
«Зінгер», кінь і серця на камені
Новий яскравий день розпочинаємо в «Хаті різьбяра». Подвір’я Олега Пилип’юка прикрашене мистецькими виробами з дерева. Господар виготовляє їх і для себе, і на замовлення. А ще навчає охочих свого ремесла. Село Білоберізка Верховинського району — одне з найгарніших у Карпатах. Природа тут зачаровує. Гори «димлять», ранкова кава парує… Час ніби зупинився. Сюди варто приїхати хоча б заради таких моментів — розчинити свій неспокій у красі.
Звідси також добре вирушити в похід до Писаного Каменя. Нас супроводжує пані Галина, господиня «Хати різьбяра». Спочатку їдемо в кузові витривалого ЗІЛ-134, далі можна верхи або пішки.
Першу зупинку наше авто («зінгер» по-місцевому) робить неподалік водоспаду Надія. Спускаємося до води, зачерпнути гірської енергії. У копанці хлюпочеться форель. Її прийшла погодувати пані Марія. Каже, лис кружляв уночі навколо хати, курника шукав: «Хитрий, нічого не боїться. Бо карпатський».
До Писаного Каменя підіймаємося пішки. Повітря таке чисте, що з незвички дихати… особливо легко. Однак серце б’ється прискорено — і ось ти вже бачиш серця на скелях. Закохані лишили послання. Багато відомих людей ходили цими стежками: і Грушевський, і Кобилянська, і Франко... «Цей напис справді Ольги Кобилянської?» — перепитую провідника. «Так бачите ж, який красивий почерк. Чий же ще?» — усміхається.
Писаний Камінь вивищується на 1221 метр над рівнем моря. Скеля 80 на 100 метрів помережена малюнками-петрогліфами. Різні мови, різні часи. На скелі — «чаші з водою», заглибини, які наповнюються після опадів. Кажуть, якщо цю воду порушити, можна накликати дощ. Місце сили. Віддавна сюди приїжджають зцілюватися. Колись тут було язичницьке капище. Зі скелі розгортається фантастичний краєвид. Навіть пізньої осені на галявинах біля Писаного Каменя можна назбирати ягід і грибів, скуштувати ожини і брусниці.
На зворотному шляху заїжджаємо на гостину до Параски Шарабуряк. Та вже приготувала смачний обід, але його треба заслужити. Накосити трави худобі, зібрати гарбузи чи капусту на городі. Не вмієте косити? Ось коса — вчіться! Або граблі. Баба Параска знайде для вас заняття. Трудотерапія — це серйозно. А потім закличе до столу. Її грибна юшка — пісня пісень. Смакота неперевершена. А пироги (вареники) з ягодами… «Усе, більше не можу». «Як то не можеш? — сміється пані Параска. — А для кого ж я готувала?»
Родина Параски Шарабуряк здавна живе біля Писаного Каменя, тож господиня знає багато місцевих легенд. І допомагає людям розібратися з проблемами. П’ятнадцять років тому жінку вдарила блискавка — відтоді краще «бачить світ» і людей. І для нас у її садибі світ розвиднився.
Враження запиваємо чаєм у нашої знайомої пані Марії на зворотному шляху. Вона збирає карпатські чаї та готує сирні пончики, від яких несила відмовитись. А вино з малини… А яблучна сушка з карпатським димком…
Валило, джакузі та ліжник
Усі ми прагнемо затишку і тепла. А тому нам потрібен… ліжник! Справжній, гуцульський, з овечої вовни. І ми вирушаємо до Яворова.
«Візитка нашого села — ліжники, — розповідає господиня садиби «Валило» Світлана Павлюк. — Виготовляємо й одяг, ковдри, покривала, шкарпетки... Усе з натуральної вовни. Роблять це переважно жінки. Чоловіки здебільшого працюють з деревом, але й у нашій справі допомагають».
Щоб зробити ліжник, треба пройти 14 етапів. Стрижуть овець навесні, потім ціле літо миють вовну, сушать, сортують за кольорами. Аби помити, її заливають окропом у чані без жодних мийних засобів, узувають гумові чоботи і довго «чалапають» зверху. Висушену й посортовану вовну розчісують. А тоді роблять нитки для основи ліжника — на один треба 1000 метрів. Потім у верстат заправляють 333 нитки — і починається робота…
Раніше такі ліжники робили в кожній хаті. Нині, каже пані Світлана, дедалі менше: багато на тому не заробиш, люди не хочуть морочитись, особливо молодь. «Але в нас у селі всі дівчата й жінки уміють робити ліжники. Цього й у школі навчають».
Але виткати ліжник — це пів справи. Щоб він став щільним, однорідним і не уразливим до молі, його потрібно потримати у валилі. Образно кажучи, у великій «пральній машині», де замість центрифуги — потік карпатської річки. Таких валил у Яворові було багато, але після повені 2008 року залишились одиниці. У господарстві Світлани Павлюк є. Інші господині приносять сюди свої ліжники. У валилі, до речі, можна й самому скупатися. Гірська вода так збадьорить — вийдете, як новенький виріб.
Бульб’яні пироги, «залізний» борщ, ущипки без дріжджів
До Старого Мізуня треба їхати з добрим апетитом. Хоча в будь-якому разі він не забариться: у садибі «Дарваїв кут» на гостей чекає щедре пригощання бойківськими стравами. Господиня Оксана Клебан готує їх за рецептами своїх предків. На майстер-класі ми опанували ази приготування унікальної бойківської страви. Чули про «залізний» борщ? Також знаємо тепер, як готувати токан — страву з картоплі, яку треба їсти, запиваючи свіжим кислячком. Дізнались і як випікати традиційний хліб — ущипки.
А почали з бульб’яних пирогів — їх пані Оксана зробила візиткою садиби. На свято Покрови навіть організовує фестиваль «Бульб’яні пироги». Це традиційно осіння страва. «Коли картоплю копали, не знали, що робити з дрібною і різаною. Тож бульби варили в мундирах і терли, — розповідає господиня. — Готували пироги на Покрову». Тісто для них комбіноване — з вареної та сирої картоплі. Начинка — сир або гриби. Коли пироги варять, додають сік тертої картоплі, тоді вони не розпадаються. Подають їх зі сметаною та засмаженою цибулею». «Тепер картопля не та, — зітхає пані Оксана. — Колись була така синя, яка мала багато крохмалю. Я додаю його в тісто».
Найдужче заінтригував «залізний» борщ. Готують його… на молоці. Додають галушки з картоплі. Раніше страву варили в алюмінієвому посуді. Постоявши, борщ сірів, набував металевого кольору. Тому «залізний».
А токан — страва пастухів і партизанів УПА — дуже ситний. Його готують із картоплі та кукурудзяного борошна, заправляють шкварками і сметаною.
М’ясо в старовину дозволяли собі тільки багаті родини, та й то раз на тиждень. Тому в бойків так багато страв із картоплі.
Правильна їжа має бути приготовлена з душею, переконана Оксана Клебан. Хороша страва готується довго. «А сьогодні всі кудись біжать, швидко живуть і не мають часу…»
Знайдіть час — приїдьте на бульб’яні пироги до пані Оксани. В її садибі можна й заночувати. Після такої трапези це дуже доречно.
Бойківські вечорниці, пиндики і джерело кохання
А далі, в селі Новошин, на нас уже чекають троїсті музики — на подвір’ї 200-літньої бойківської хати. «Захочете — будуть вечорниці!» — господиня Іванна Кузеляк запрошує до оселі, де все «як колись». Двоє дверей — для гостей та інших важливих оказій. Дух минулого тут зберігають старовинні меблі, начиння, рушники, одяг.
Пані Іванна пропонує вдягнутися по-бойківському. Розповідає історії та повчальні перекази свого роду, показує, як прясти полотно. Колись у Новошині вирощували льон і в кожній хаті пряли.
В оселі пахне сіном — подушки наповнені духмяною отавою, замість матраців на ліжках постелено солому. Можна заночувати і перенестися в минуле. Господиня пригостить білим борщем або мачанкою, «підбитою» капустою на пшоні з грибами. А на десерт подасть пиндики — відвар на основі сухофруктів і пшона.
У добру погоду варто прогулятися до місцевого бору: послухати тишу, в сезон — назбирати грибів або вирушити на Лису гору, зупинившись дорогою біля Джерела кохання. За давніх часів, кажуть, до нього бігали дівчата.
По сир і тишу в «Дубовий кут»
Як ви уявляєте собі справжній відпочинок? Так, щоб зовсім «відпустити себе»? Оксана Лучків, господиня ферми «Дубовий кут» у Новому Мізуні, пропонує такий варіант: без гаджетів і на природі. Зв’язку тут і так немає. Зате є щось цікавіше — можливість стати вівчарем на карпатській полонин, хоча б на день. У господарстві Лучківих є вівці, пасіка, колиба, де пані Оксана пригощає власними сирами. Рецепти деяких придумала сама, адаптувала й технології відомих сортів. Подає сир із медом і журавлиним соусом. Пропонує малинову наливку і карпатський чай. Таким сирам, як у «Дубовому куті», позаздрять і французькі сировари. Пані Оксана показує льох, де визрівають головки сиру.
Разом із чоловіком Василем відновлюють родинну хату, збудовану на початку ХХ століття. Колись тут жив дід пані Оксани, і за його оповідями та фотографіями подружжя Лучківих відтворює інтер’єр. Старовинні рушники, автентичні предмети побуту, фотографії можна роздивитися під час екскурсії, яку проводить господиня.
Навіть після того, як залишаємо садибу, наші телефони ще довго не хочуть «ловити цивілізацію»: сподобалося! За Новим Мізуном, на річці Мізунка, шумить водоспад. Його музика чарівніша за всі рингтони.
Карпатські вікінги, садиба коваля і сон із бджолами
«Карпатські вікінги» — родинна ферма Яковенків (Хансенів) у селі Шевченкове. Сім років тому брати Ілля й Артем разом із дружинами та дітьми перебралися сюди з-під Волновахи. Привезли і коней — до війни опікуватися ними було їхнім сімейним бізнесом. Тут, на Франківщині, збудували хату, до коней додалися кози та вівці елітних французьких порід. Почали вирощувати солодку кукурудзу. З тваринками на фермі можна поспілкуватися, погладити їх, сфотографувати. Посмакувати кавою з козячим молоком і цукровою кукурудзою. Дуже смачно, до речі.
Брати мають родичів у Данії. Кажуть, ті запрошували перебратися до них, давали два гектари землі — господарюйте. Але навіщо шукати щастя за кордоном, якщо воно ось тут, на власній землі. Коли приїжджають родичі з Данії, не вірять власним очам: яка ж краса!
Тут, у Шевченковому, заїжджаємо в кузню до Володимира Гавриша. Дорогу туди підкаже кожен: професію коваля в селі шанують. Чоловіки в родині Гавришів віддавна були ковалями. Володимир переймав майстерність у діда й батька, власні ворота зробив у 23 роки. Відтоді кує брами на замовлення. Це «вічні ворота», не іржавіють. Щоб викувати одні, треба місяць. Має трьох синів, старший уже допомагає. Володимир навчає малечу та дорослих кувати залізо «щойно з печі». Має добру ідею, як зняти стрес: пропонує гру «забий цвях у дерев’яну колоду». Переможці отримують від коваля подарунок на згадку.
Бджоли в садибі Миколи Гошовського гудуть в оригінальних вуликах. Цей розмірений гул заспокоює і лікує. Із бджолами можна навіть… поспати. У спеціальному дерев’яному будиночку ліжка облаштовані на вуликах. Пасіка для пана Миколи — більше, ніж просто захоплення. Про життя-буття бджіл чоловік знає безліч цікавих подробиць і так захоплено розповідає, що ми слухаємо, затамувавши подих.
Мед пахне горами і свіжим вітром, адже бджоли збирають нектар карпатських квітів. І ми куштуємо цей мед, запиваючи чаєм, який господар заварює на листі вишні або винограду. Смаки радить не змішувати, а порівнювати. Та важко з чимось порівняти смак травневого ранку і липневого тепла, вересневого сонця і прозорої карпатської роси. І неможливо забути.
ПРОЄКТ «GO52»
Його втілює Туристична асоціація Івано-Франківщини у партнерстві з ТПП повіту Сату-Маре (Румунія), Кошицькою організацією туризму (Словаччина), Туристичною організацією ABA (Угорщина) та управлінням туризму й інвестицій Івано-Франківської ОДА (Україна).
Співфінансування — у межах Програми транскордонної співпраці ЄІС Угорщина – Словаччина – Румунія – Україна 2014–2020.
Лада Маланій, експерт з маркетингу і створення туристичного продукту:
Ідея цього проекту – дуже проста: розвинути потенціал місцевої нематеріальної спадщини, дати можливість зберегти традиційні культури праці людям, які ними володіють. Проект «52 стилі життя в Карпатах: відродження традиційних культур праці» цікавий тим, що через спілкування з людьми ти дізнаєшся багато інформації, яка лягає в основу туристичного продукту, який має привабити відвідувачів у наш регіон. Багато культур праці поволі відмирають, і якщо їм не дати друге життя, – взагалі зникнуть. Тому ми хочемо зробити їх об’єктом туристичного зацікавлення. Показуємо життя людей, їхній побут і вид діяльності, яким володіють, перейнявши це у спадщину від предків. Мова не обов’язково про ремесло, кулінарію. Наприклад, в одному селі на Франківщині існує особлива традиція вирощування картоплі, так, як це робили сотню років тому – у купині. І тоді картоплю не їсть жук, вона не заростає бур’янами. Я раніше думала – як дітям цікаво розповісти про традиції, як це показати, щоб їх це захопило? А треба просто взяти дитину з собою в таку поїздку – і ви разом відкриваєте такі речі… Дізнаєтесь, наприклад, як люди в давнину жали, які були традиції спільного сінокосу, як святкували весілля. Коли ти приїжджаєш до таких людей у гості, знайомишся ближче, розумієш наскільки вони справжні і багатогранні. І вони прагнуть спілкування, а завдяки проекту стають відкритішими до інших. І це дуже запитуване в нашому суспільстві. Люди хочуть продуктивно, весело і цікаво проводити свої вікенди. Останні тренди туризму – продавати споживачу не напрямки, а враження. Ми створюємо 52 унікальних можливостей для вражень. 52 вікенди – і 52 стилів життя, які можна вивчити навіть впродовж одного року. Це особливий досвід.
#Go52 #heritageweekend #heritage #traditionalworkcultures
