Яхт ТурЕччина

Капосний вірус зруйнував безліч мандрівок і відпусток. «Оксамитовий сезон» теж виявився під ударом. Лише декілька країн залишили кордони для іноземців відкритими і, попри заборони, вимоги ізоляції та ризик зараження, тоненькі струмоч­ки туристів усе ж таки потекли в пошуках пригод і відпочинку. В такі часи будь-яка можливість подорожувати світом набуває неабиякої цінності. А якщо уявити, що ви їдете до Туреччини, де на вас чекає вишуканий сервіс і неймовірне тепле море, кожний вірус відступає.
Що можна побачити цікавого з моря, які локації відвідати та як відчути шалений рівень адреналіну — дізнаєтеся просто зараз. Але все за розкладом.

Сяйливий МАРМАРИС

Літаком прибули в Даламан і за півтори години доїхали до Мармариса. А там — вечірнє тепло з усіма градаціями літнього затишку. Після відпочинку в приморському готелі ранок зустрів лагідним сонцем, пахощами яскраво-червоних квітів і криками чайок. У смарагдовій воді м’яко погойдувалися чов­ни всіх можливих модифікацій, розмірів і віку. Під музику хвиль ми попрямували до найближчої кав’ярні з терасою та морським краєвидом.
Мармарис — курортне містечко на заході Туреччини. Узбе­режжя біля нього здебільшого скелясті, вкриті сосновими лісами, а море прозоре, з блакитним відтінком. Є великий порт і марина, в якій на нас і чекала яхта. З порту можна дістатися поромом до островів і бухт — зокрема на легендарний грецький Родос, що неподалік.

Як і майже всі міста Туреччини, Мармарис має дуже цікаву історію: належав персам, імперії Александра Македонського, римлянам, візантійцям і нарешті перейшов до османів. Султан побудував тут фортецю і дав назву місту — Мармарис, що з турецької перекладається як «сяйливий». До речі, твердиня збереглася, незважаючи на те, що в середині минулого століт­тя майже все місто знищив потужний земле­трус. Нині форте­ця є музеєм і чудовою ло­кацією для зйомок.
Розміри марини і кількість суден вража­ють. Ціле місто на воді з усією інфраструк­турою: верф, власні готелі, супермаркет, басейн, концертний майданчик, дитячий центр, водні канали для прогулянок... Тож, якщо ви страждаєте на морську хворобу, можна за­лишитися в марині й нічого не втратити. Жарт!
Узявши туристичну яхту, ми вирушили на південь — на першу якірну стоянку ли­ше за дві години ходу від марини. Судно слухняно тримало курс, а місто, яке відда­лялося, поступово потопало в зелені та променях сонця. За годину бірюзова вода ковтнула наш якір, і яхта завмерла, готую­чись до ночівлі під зоряним небом. Із кам­буза долинули приємні й лоскітливі пахо­щі, які вказували на смачну та довгоочіку­вану вечерю.
«Дика» стоянка під берегом дає змогу бути поруч із природою, насолоджуватись ароматним повітрям і пірнати у прозорі води, теплющі — 27 градусів! Такі відлюд­ні й прекрасні куточки допомагають відчу­ти себе Робінзоном. Вони цілком заслужи­ли на епітет «райські»!

ДАЛЬЯН. Життя і смерть, краса і велич

Наступного дня вирушили до дуже ці­ка­вих локацій між Мармарисом і Далама­ном. Дістатись їх можна автівкою вздовж берега, але морем — цікавіше.
Біля гирла річки Калбіс ви потрапляєте до заповідника «Koycegiz-Dalyan». Він зу­стрічає чудовим піщаним пляжем, біля якого плавають велетенські черепахи та повзають блакитні краби. Над вами ширяє безліч птахів — близько 300 видів! Від того пляжу курсує моторний човен, який доста­вить вас до міста Кавн, збудованого за май­же 1000 років до н. е. Це було дуже прогре­сивне поселення із власним портом, фор­тецею та розвинутою міською інфраструк­турою. Численні завойовники й землетру­си руйнували його, проте до нашого часу дійшли акрополь, фортеця, візантійська базиліка, римські сауни... Найдужче вражає амфітеатр на 5 тисяч місць. У нього діаметр близько 80 метрів і 27 кам’яних ря­дів, із найвищого з яких відкривається фан­тастична панорама гір і річки. Важко уяви­ти, скільки подій і людей бачило це каміння!

Виринувши з історії Кавна, прямуємо човном до наступної архітектурної перли­ни — лікійських гробниць. Ці скельні по­ховання з’явились у V–IV століттях до н. е. і нагадують нам про давнє Лікійське царст­во, яке займало південний захід нинішньої Туреччини ще до славнозвісної Трої. Диво­вижно, якої важкої праці потребувало бу­дівництво! Споруди дещо схожі на гробни­ці та храми в йорданській Петрі, які звели ще раніше за лікійські. Давні зодчі знали справу!
Гробниці витесано в скелі з відносно м’якої породи. Вони величезні — 12–30 метрів у висоту та 10–15 метрів у ширину. Всередині є невелика кімната з місцем для саркофага та стіл, де залишали речі, які могли знадобитися небіжчику в потойбіччі. Такі усипальні будували для себе знать і заможні люди. Як ведеться, розмір указу­вав на впливовість власника та розмір його гаманця. Людські марнотратство та марно­славство залишили нам ці пам’ятки й дали змогу проявитися генію будівничих.
Оглядати гробниці найліпше в першій половині дня, коли промені сонця ніби ви­ривають колони та фронтони зі скель. По­руч, на березі річки, є безліч ресторанчиків, де, сидячи за столиком і смакуючи морські ласощі, можна милуватись «антични­ми» краєвидами.
На пляж вас повернуть рукавом річки, яка має майже пів тисячі поворотів і заку­тів. Усе це ховається за високою «завісою» з очерету. І як ті капітани орієнтуються?

Від бухти до бухти

Ми нікуди не поспішали, тому дали собі можливість два дні відпочити і помандру­вати мальовничими берегами. Погода була без хмар і вітру. Спроба підняти вітрила нічого не дала, тож ми, запустивши двигун, блукали від острівця до острівця, засмага­ли на палубі й купались. У перервах я запускав дрон — краєвиди з висоти пташиного польоту були неперевершені.
У світлі призахідного сонця ми заходи­ли в невеличку марину чи просто ставали на якір в облюбованому місці. Зменшений потік туристів через коронакризу змушував власників марин іти на істотні поступки. Наприклад, якщо раніше нічна стоянка в марині коштувала 80–120 євро, то тепер — 20–50 або взагалі безкоштовно, лише зро­біть замовлення в ресторані! Ще й питну воду подадуть на човен, і навіть електроживлення. Але хто-хто, а турки знають, як заробити: замовлення у ресторані — 20–30 євро з персони, це без напоїв і вина. Коли розраховуєшся, суми виходять такі, як ра­ніше за паркування, або й більші. Але від­починок і смак свіжоприготовлених море­продуктів — теж перевага!

ГЕМІЛЕ, або острів святого Миколая

Перехід до острова Геміле був найтрива­лішим у цій подорожі. Тож, поснідавши зі сходом сонця, ми спочатку поквапилися до Фетхіє, щоб поповнити запаси прісної води та свіжої риби на місцевому ринку. Місто зустріло невеликими хмарами й лег­ким вітерцем. Після закупів підняли вітри­ла. Біля Фетхіє побачили на острівці маяк і віддали йому шану, пройшовши просто поруч.
Геміле, або ж острів святого Миколая, чекав нас за 10 кілометрів на південь від Фетхіє. Відомий він руїнами давнього по­селення та безлічі візантійських церков IV–VI століть. Саме завдяки їм має дві на­зви. «Геміле» з турецької — «острів кораб­лів». А до чого тут святий Миколай? На думку деяких учених, саме на цьому остро­ві знайшов свій останній притулок і був похований архієпископ Миколай Мірлікійський, більше відомий нам як Миколай Чудотворець, покровитель дітей і мандрів­ників. Щоправда, останній факт викликає суперечки. Достеменно відомо, що із серед­ньовіччя моряки називали острів ім’ям святого. Звідси його мощі нібито перевез­ли до міста Міра, а потім — до італійсько­го міста Барі, де зберігаються й досі.

Острів розташований лише за 200 мет­рів від материкового берега й утворює про­току, захищену від вітрів і хвиль. Зручно кинути в ній якір, а потім дістатись остро­ва човником або екскурсійним катером від пляжу «Gamile Bay». Вхід на острів плат­ний, коштує 1 євро. Влітку тут працюють турінфоцентр і невеличкий бар, але на цьо­му ознаки сучасного життя закінчуються. Далі наче потрапляєте на величезний зні­мальний майданчик якогось постапокаліп­сиса: напівзруйновані кам’яні храми, роз­чавлені землею склепи, залишки грецьких колон, довжелезний коридор-галерея з по­декуди обваленою стелею… І все це погли­нають кущі та дерева. Лише там, де були археологічні розкопки, можна побачити вцілілі стіни та фундаменти. Вражає щіль­ність стародавньої забудови: церкви, лазні, житлові будинки, склепи — усе впритул, а іноді й одне на одному!
Дуже цікавою виявилася прогулянка кам’яною галереєю, що веде від краю до краю острова та сполучає дві церкви. В галереї є вікна, які відкривають краєвиди в бік моря. Зробити таку споруду з незліченних теса­них каменів — яка ж то важка і тривала праця. Ще й вікна! Для чого такі складнощі, не відомо…
Там, де галерея роздвоюється, можна вийти і дістатися верхівки острова. На ній збереглися руїни великої базиліки з мозаїкою. За деякими гіпотезами, саме поруч із нею було поховано свя­того Миколая.
Пройшовши від базиліки трохи на захід, мож­на дістатись автоматичного маяка та невеликого оглядового майданчика, з якого добре видно узбережжя. Дивовижні світлини можна зробити тут рано-вранці та під час заходу сонця. Мене вдосвіта зустріли дикі кози, що ласували свіжень­ким листям, стоячи на гілках дерев!

Адреналін в ОЛЮДЕНІЗІ

Від острова Геміле за годину можна дістатися курорту Олюденіз, розташованого східніше. Він відомий піщаним пляжем завдовжки 2,5 кілометра, затокою із заповідником і прихованими бухтами з пляжами поміж скель. Саме до Олюденіза веде славетна Лікійська стежка, яка сполу­чає кілька гірських і морських селищ та вражає краєвидами.
Але все це затьмарює можливість відчути себе птахом!
З одного боку Олюденіз оточений морем, а з іншого — горами. Найвища називається Баба­даг — Гора-Батько (1980 м). На її вершину підій­маються шанувальники параглайдингу. Надягнувши спорядження та добре розбігшись, пара­глайдер стрибає з гори у прірву, де повітря чинить опір крилу (на кшталт парашута) і дає змогу леті­ти й виконувати складні фігури пілотажу. Висота сприяє тривалому польоту — на 30–40 хвилин. Із різних куточків світу до Олюденіза з’їжджають­ся аматори та професіонали, щоб удосконалити майстерність і просто полоскотати нерви.

А що робити, коли хочеться злетіти, але не вмієте? Вихід є! Досвідчений інструктор присті­бає вас до себе, ви разом розбігаєтесь і стрибаєте у прірву. Під час польоту вас знімають на екшн-камери. Якщо адреналіну вам не досить, можуть зробити кілька крутих маневрів. Бурхливі емоції в пасажирів виникають безпосередньо під час стрибка — після нього в повітрі чуються крики, лайка і плач, а після приземлення, коли людину розпирає від гордості, чуються сміх і подяки інструктору. Для одних це стає незабутньою приго­дою, для інших — першою та останньою через страх стрибка в невідомість, а для молодиків, які пакують спорядження і знову підіймаються на гору, це звичайна робота!
Після стрибків добре перевести дух на пляжі чи посмакувати морепродуктами в ресторанах, яких на набережній безліч. Ласкаві хвилі ліниво накочуються на берег, сонце грає променями в келиху з вином, на тарілці лежать апетитні креветки, а якщо підвести голову від цих спокус і подивитися вгору — там, у бездонній синяві, бар­вистими метеликами кружляють у дивному танці сміливці параглайдери.
Олюденіз став нашою останньою, незабутньою зупинкою. Ми купалися, слухали музику, пригаду­вали відвідані місця, обговорювали плани на на­ступний рік. Мабуть, у цьому і є сенс мандрівок — мріяти, поринати у пригоди, повертатися з них спов­неним вражень і досвіду. А ви як гадаєте?

ХВИЛЯМИ І ХМАРАМИ

Мандрувати на яхті можна у двох варіантах.
•    Об’єднавшись із друзями, серед яких є досвідчений шкіпер або ка­пітан. У такому разі потрібно за­фрахтувати яхту в прокатній компанії, придбати провізію та йти ку­ди заманеться. Це економ­ний ва­ріант: 1000–1500 євро за сімейну пару.
•    Знайти капітана, який сам орендує яхту і збирає пасажирів-туристів. Це дуже зручно і нагадує відпочи­нок у готелі на воді. Єдиний мінус — окрім фрахту, треба опла­чувати й капітана, а цінники в них бувають круті.
Політ на параглайді у високий сезон (червень – серпень) коштує 100–150 євро. В «оксамитовий сезон» 2020 року, можливо, через коронакризу ціни впали до 50 (політ з інструк­то­ром). Зйомка екшн-камерами кош­тує ще 20–30 євро.