Шлях до серця

Індія з її фантастич­ними культурою та контрастами, невичерпними бізнес-можливостями і туристичними насолодами.

 

Пряний коктейль Делі

Уявіть собі місто з 20-мільйонним населенням. Уявили? Щоб це зробити, варто пригадати кількість населення України і поділити його на два. Отож бо. А ціла країна — це 1 мільярд 300 мільйонів людей, щонайменше 30 Україн!
І все одно моє уявлення про столицю Індії було хибним. Делі виявилося значно тихішим і зеленішим, ніж гадалося. Є тут і широкі проспекти з напруженим трафіком, і хаотично обвішані електродротами жит­лові квартали, й туристичні місця, що ряс­ніли яскравими сарі, — але є й тіняві вули­ці, над якими змикаються крони дерев, і пишні парки, і новітній діловий квартал, у якому офісні центри сполучені суперсучас­ним потягом… Делі — найзеленіше місто планети. А Індія має найбільші темпи при­росту населення, до 2030 року вона пережене Китай. Сприймайте як хочете.
І був наш готель «Pullman New Delhi Aero­city» біля аеропорту — п’ятизіркова оаза кондиціонованої прохолоди і тиші, де че­кала ванна з пелюстками троянд. На сніда­нок — натуральні фруктові йогурти і смузі, ба навіть сік пророщеної пшениці, вітамін­ний і енергетичний. Ну, й багато іншого смачного і здорового, включаючи «куточок монгольської кухні». Подорожувати було цікаво й авантюрно, а повертатися до «Пульмана» — спокійно і розкішно.

І було делійське метро — теж прохолод­не і хай-теківське. Пасажирів від поїзда відділяє міцне скло, у проходах в якому від­чиняються двері вагонів. Із «хвоста» можна бачити «голову», вагони не розділені. І є по­їзди без водіїв. А ви кажете, «третій світ»…
Усе Делі обплетене бетонними естакада­ми метро, автомобільних розв’язок і піших переходів. Ну, і низькоповерхова забудова, пов’язана із сейсмічною активністю.
У місті 8 мільйонів авто, а мотоциклів та моторолерів найбільше у світі. Вони ра­зом з автобусами та велорикшами створю­ють рейвах. А враховуючи лівосторонній рух, недосвідченим водіям тут робити нічо­го. Водночас — чи то логістика так сплано­вана, чи водії вправні, чи спрацьовує індій­ська поступливість і спокійна вдача, — жод­ної аварії або справжнього тугого «корка» ми так і не побачили, хоча тягнучки в годи­ни пік — як закон.
Ще одна особливість міста і країни: тут жи­вуть добрі люди. Спокійні, розслаблені й, здається, здебільшого щасливі. Ще в жод­­ній країні так приязно не реагували на мій фотоапарат. І в жодній країні зі мною не знімалися по десять разів на день: «білий сагиб» для багатьох — екзотика.
І все ж «білому сагибу» в цьому величез­ному місті ліпше мати надійного супрово­джувача. Ми подружилися з представника­ми «STIC Travel Group».

 

Сикхи

У столиці можна познайомитися з різними народами та релігіями країни.
Серед найвідоміших образів Індії — сик­хи. Їхніх чоловіків легко впізнати за тюрба­ном, бородою, кинджалом при боці та ме­талевим браслетом. А зустріти найпрості­ше у сикхському храмі Гурдвара-Бангла-Сагиб, куди ми завітали.
Дідусь у чалмі розливає по склянках во­ду при вході до святого місця. Тут безкош­товно і напувають, і годують. Рівень гігієни максимально можливий в умовах Індії: доб­ровольці миють посуд мильним розчином, полощуть і протирають. У храмі приймають допомогу від будь-кого незалежно від віри і впускають, не запитуючи про неї.
Білий портал із колонами, білий марму­ровий храм із золотими куполами. Треба роззутися, пов’язати на голову помаранче­ву сикхську хустинку і помити ноги у мар­муровому резервуарі. Спочатку мокрі ноги терплять гарячий камінь подвір’я, а тоді по­чинають самі скакати на простелені доріж­ки або до критої галереї, що веде у храм.
При дверях — охоронець із замашним срібним жезлом. Усередині все досить скром­но, лише над вівтарем вивищується золо­тий купол, над яким — ще один, більший, із бронзи. Лунає гіпнотична музика.

Вийшовши з іншого боку споруди, віря­ни приймають символічне омовіння у ши­рокій дзеркальній водоймі. Сивобородий суворий старець ганяє тих, хто зловживає святістю.
Я мало що осягнув із сикхської релігії, зате тут стільки колоритних типажів! А ось мої п’яти доведеться намастити кремом від сонячних опіків. Тепер індійське слово-вітання «намасте» викликатиме ще одну асоціацію…
Сикхи в індуїзмі — те саме, що протестан­ти у християнстві. Ця реформаторська гілка проголошує рівність людей перед бо­гом, не­залежно від каст і заможності. У 1767–1849 роках сикхи мали власну держа­ву, боролися проти моголів, афганців, бри­танців і зажи­ли воїнської слави. Ну, а храм Гурдвара-Бангла-Сагиб у Делі спорудили в 1783-му.
Повернувшись до автобуса, я помітив латунний браслет на руці нашого супрово­джувача Севама. Нас опікує безбородий і стрижений сучасний сикх!

 

Індуїсти

У найдавнішу релігію світу ми занури­лися в новому храмовому комплексі. Акшардхам відкрили 2006 року. З високого мосту ми побачили його масштабний ан­самбль. На жаль, це була остання нагода сфотографувати храм, бо з камерами та смартфонами на територію не пускають.
А шкода. В Акшардхамі — безкінечні різьблення по стінах, колонах і куполах із рожевого мармуру. 11 тисяч працівників трудилися над святинею протягом 5 років! Головний храм має 234 колони, 9 куполів, 20 пірамід-шикхар і понад 20 000 скульптур.
У підземеллі під храмом нам влаштували оригінальну екскурсію. Механічним чов­ном ми попливли у часи ведичної цивіліза­ції. Манекени та декорації відтворювали сценки зі стародавнього життя. Виявляєть­ся, у І–ІІ тисячоліттях до нашої ери інду­си знали не лише йогу, а й атом, хімію, хі­рургію і ледь не літали в космос — принайм­ні в це вірять господарі музею. Хай там як, а індоарійські предки українців теж мали відношення до цієї унікальної культури.

 

Мусульмани

Найбільша мечеть Індії — теж у Делі. Вона називається Джамі-Масджид і збудо­вана у XVII столітті.
Квадрат галерей із червоного каменю, квадратні вежі, квадратний басейн. Храм фактично теж є галереєю, яка використо­вується лише для моління. В інших, тих, що по периметру двору, відпочивають про­чани: хто сидить на гаптованому золотом килимі, а хто спить просто на кам’яних плитах. Усі однаково умиротворені.
Головною дійовою особою в соборній мечеті видається двірник, який змітає до­купи зерно, розсипане для птахів. Робить він це, махаючи мітлою аж через голову. А мітла — не з прутиків, а з тканини. Шоу незвичне, особливо коли додати зграї шу­лік, які кружляють над подвір’ям.

 

Рикші та моголи

Поїздка на велорикші по Старому Делі — це, я вам скажу, атракціон! «Enjoy traf­fic!» — «Насолоджуйтеся трафіком!», — з усмішкою гукнув нам Севам. Педальні віз­ники лавірували у натовпі перехожих, мото­циклів, моторолерів, легковиків і гігантсь­ких туристичних автобусів. «Трафік» при­вів до джайністського (ще одна гілка інду­їзму) храму, а потім — до Червоного форту.
Це могутня і прекрасна цитадель, спо­руджена у XVII столітті Великими Мого­лами, нащадками Тамерлана і самого Чин­гізхана. Водночас Червоний форт — це про­образ мусульманського раю, як вони його уявляли. За його червоними ровами і мурами зеленіють парки та біліють мармуро­ві імператорські палати. За доволі брудним броньованим склом видно біломармуровий трон Великих Моголів — фактично кількаметровий подіум, на якому красуються крісло і балдахін. Звідти падишах-імпера­тор поглядав на вірнопідданих, які покір­но схилялися перед ним.

 

Цегла і метеоритне залізо

Кульмінацією подорожі по Делі для ме­не стало відвідання пам’ятки ЮНЕСКО, найвищого цегляного мінарету у світі — Кутб-Мінара.
Перед поїздкою я дещо скептично по­ставився до цієї пам’ятки. Ну заводська труба заввишки 72,6 метра, ну червона, ну стародавня… Насправді ж відчув тут місце сили й істинну старовину

Сам мінарет — ребристий і рельєфний, вкритий численними мусульманськими та індуїстськими написами — береже віко­вічну пам’ять і свідчення великої майстер­ності стародавніх різьбярів. Його будува­ли кілька поколінь делійських султанів із за­лишків давніх індуїстських храмів. Масш­таби споруди вражають. А навколо — ком­плекс величних арок і химерних колон. Оддалік видно основу наступного мінаре­ту, який планували зробити більшим за Кутб-Мінар.
Інша «унікалинка» комплексу непоказ­на, її вартість може розкрити лише глибо­кий фізико-хімічний аналіз. Це чорна за­лізна колона заввишки 7 метрів і вагою 6 тонн. На ній колись сидів міфічний птах Гаруда. Колона простояла 1600 років і не проіржавіла, хоча складається із хі­мічно майже чистого заліза. Як стародавні ковалі досягли такої чистоти матеріалу? І чому його досі не роз’їла корозія? Є версія, ніби витвір зробили з метеоритного заліза. Арте­факт іще має повідати нам свої таємниці.

 

Близький виїзд: «Королівство мрій»

Делі є стартовим майданчиком для ту­ристичних виїздів по Індії.
У місті Гургаон, сателіті столиці, на нас чекав «Kingdom of Dreams» — комплекс казково блискучих палаців, у яких зібрано нематеріальні надбання Індії: кухню, куль­туру і ремесла її регіонів плюс кіномистец­тво «Боллівуду». Парк розваг — ефектний і зручний для сприйняття «культурної пано­рами». Тут відбуваються індійські мюзикли за участю сучасних кінозірок і з виконан­ням найкращої музики «фабрики мрій».

Квитки на шоу замовляють завчасно, тож ми вдовольнилися національною ляль­ковою виставою. Її показували у торговому пасажі, повному наїдків і сувенірів. Під намальованим небом цієї критої галереї знайшлося місце рестораціям народів Ін­достану, трішки — Китаю і навіть шматоч­ку Європи з похилим «біг-беном».

 

Далекий виїзд: Тадж-Махал

Найпопулярніший маршрут за межі сто­лиці — «золотий трикутник»: Делі – Агра – Джайпур, після якого дехто прямує пляжи­тися на Гоа. Ми вирушили до Агри, а точ­ніше, до легендарного Тадж-Махалу. Для багатьох це та мрія, з котрою не зрівняєть­ся ніяке гламурне «королівство».
Нагадаю, що мавзолей Тадж-Махал збу­дував могольський імператор Шах-Джахан для своєї дружини Мумтаз-Махал, яка по­дарувала йому 14 дітей і померла від пологів. Зворушлива історія вінценосного кохання приваблює десятки тисяч туристів щодня. Бідолашній Мумтаз і її чоловіку, поховано­му поруч, лежиться зовсім не нудно.

Не розписуватиму вражень від білосніж­ної будівлі: вони банальні, як і розповіді про кохання. Від цього ані кохання, ані споруда не стають менш прекрасними. Ска­жу лише про величезний перський сад і архітектурний комплекс із кільцем черво­них будівель навколо однієї білосніжної. Про інкрустації з кольорового мармуру, які хочеться розглядати зблизька, ніби ви­шивку. Про краєвид Джанми, однієї зі свя­щенних річок Індії. Про усипальню, в якій безперервно перевіряють акустику сотні голосів відвідувачів. Про романтичну атмосферу місця, в якому на всі лади фото­графуються наречені з різних кінців Індії та всього світу…
Може, розвію трохи романтики, а може, додам її… У Делі є гробниця Хумаюна — теж пам’ятник коханню, тільки зве­дений не чоловіком для дружини, а навпа­ки — правителькою для її коханого пади­шаха. За образом і подобою цієї прегарної червоної споруди будувався білий Тадж-Махал.
Про що теж не знають туристи, збираю­чись до Агри, то це про майстерні, в яких на ручних станках досі виготовляють ін­крустації, гідні самого мавзолею. Ми там побували і побачили, як просвічується під ліхтарем білий мармур і як лягають на йо­го чисте тло яшма, онікс, сердолік, лазур, малахіт…

 

Від серця до серця

О Індіє, ти зачарувала мене дивовижни­ми історіями і магічними артефактами! Ти наситила пряними стравами і насипала мені замість чаю пилюки в яскраві обгорт­ки! Ти здивувала розкішшю і відштовхнула злиднями, розпестила і дала перцю!.. І з усім цим гамузом вражень ти міцно засіла в моєму серці. Бо я побував у твоєму.