Славонія та Баранья — північно-східні провінції Хорватії, де стрімко розвивається туризм. Промовистим свідченням їхнього розквіту для мене стали італійські, австрійські, німецькі, французькі, американські туристи, яких ми з пресгрупою зустрічали на дорогах у серці Хорватії.
До речі, якісні шляхи ведуть аж до віддалених сіл і виноградників, і це одне з моїх перших приємних вражень про країну. Дорогами так і курсують групи туристів на велосипедах, як і на катерах — по річках Дунаю, Драві та прилеглих каналах.
Що так вабить сюди західних туристів? Дешевизна, краса і натуральність. Це якщо коротко. А далі — докладніше.
До речі, подорож і розповідь стали можливими завдяки Хорватській туристичній спілці в країнах СНД.
Захід сонця у стилі модерн
Треба сказати, доїзд до чудового краю від України поки що бажає кращого. Прямого авіасполучення із Загребом немає. Ми летіли з пересадкою у Варшаві, а потім три години їхали до Осієка автобусом. Утім, мушу визнати, що переїзд був комфортним, за що ще раз похвалю хорватські автошляхи. Ну і готель «Osijek».
Осієк — головне місто історичної області Славонія, найбільший річковий порт і туристичний центр на північному сході країни. Звідси лише 20 кілометрів до Сербії та 30 — до Угорщини. Обидві країни відіграли значну роль у формуванні та, скажемо прямо, гартуванні краю. Досі можна побачити сліди хорватсько-сербської війни 1990-х років…
Місто відносно молоде, бурхливо розвиватися почало лише у другій половині ХІХ століття. Межа з наступним століттям залишила тут слід у вигляді архітектурного стилю сецесіон, він же — ар-нуво, югендстиль або просто модерн. Витягнуті лінії, мозаїки, рослинні обрамлення та вишукані оздоби фасадів — це центр Осієка.
Насправді історія тут налічує понад 2000 років. На початку нашої ери біля броду через річку Драву існувало поселення ілірійців, а згодом — римська колонія. Уперше під назвою Осієк місто згадується 1196 року, в часи Хорватсько-угорського королівства.
Місто зелене, з прогулянковою атмосферою та картинками сімейної ідилії в парках. Головна цікавина Верхнього міста — неоготична церква Петра і Павла, одноліток сецесійних будинків. Вона вирізняється шпилями та яскраво-червоними цегляними стінами, що сяють, як призахідне сонце. А всередині храм від підлоги до стелі розписаний барвистими фресками. За кілька кварталів звідси височить Осієкська фортеця, яку збудували австрійці після зруйнування турецької фортифікації.
І звичайно, окрасою міста є стародавня Драва. Через річку веде елегантний пішохідний міст, за яким — пляж, пристані скромних яхт і човнів. На нас тут чекало головне видовище дня — захід сонця над Дравою. Він був неймовірний! Обриси старовинного міста промалювалися на тлі помаранчевих відтінків. Потім увімкнулась ілюмінація мосту, і його вибагливі вигини почали мінитися різними кольорами.
Ну, а останній акорд першого дня у нас був у ресторації «Kod Ru?e». Акорд — у прямому сенсі. Музиканти є невід’ємною частиною хорватської ресторанної культури. Причому, як вони пояснили, це не основна їхня професія, а заробітне хобі, і грають вони не в одному ресторані, а мандрують від закладу до закладу. Такий національний супровід додає колориту і живого спілкування. Вінтажний інтер’єр ресторану зібрав предмети міщанської старовини. Що ж до страв, то все було найсвіжіше, натуральне і не потребувало штучних присмак. І порції просто велетенські! Й так тут скрізь, як показала подальша подорож.
Рибний день і диво-болото
Північний схід Хорватії славний своєю річковою природою. Наше відвідання природного парку «Копачкі рит» почалося з екскурсії на моторному катері з максимальним наближенням до середовища. Зелені «джунглі» вздовж берегів, затоплений ліс, водяні рослини, співуче птаство…
А потім — болото. Ні, не багнюка, а безкінечні зарості очеретів та осоки, над якими тут і там дбайливо встановлені на опорах дерев’яні оглядові майданчики з лавицями та прокладені довгі містки з поруччям. Можна гуляти і спостерігати годинами, не втручаючись у життя природи. Хайкінг, спостереження за птахами — головні види дозвілля на опорядженому болоті. Є навіть сувенірна крамниця, серед тематичних дрібничок якої домінує зображення орла білохвоста — символу цих місць.
«Копачкі рит» — це природний парк при впадінні Драви у Дунай, 23 000 заповідних гектарів. Тут водиться понад 300 видів птахів, у тому числі — орел білохвіст із розмахом крил до 2,5 метра. На болотах можна зустріти навіть кабанів та оленів. Недарма в цих краях полював сам Йосип Броз Тито, лідер колишньої Югославії.
Схоже, у Хорватії всі враження закріплюються смаковими відчуттями. Так сталось і в нас під час візиту до села Копачево на фестиваль «Рибні дні». Були прикраси на вулицях міста, ярмарок, гуляння, музикування… Але вразило інше. Цілі рибні алеї, на яких пеклись і коптилися дунайські коропи! Вправні кухарі розпалюють вогнище не купкою, а довгою доріжкою, вздовж якої розставляють на тичках розплатані рибини. Жодних соусів і прянощів — лише сіль і трохи диму. Смак — чудовий! Беру на озброєння для дачі. Куштували ми це не на фестивалі, а в конобі «Baranjska kuc’a», що в селищі Каранац.
Доповнив враження дня музей просто неба «Matijevic’» у селі Суза: селянська садиба, кузня, традиційний побут, щедро прикрашений народний одяг… Подальшим проникненням у живу минувшину став візит до ательє традиційної кераміки «Asztalos». Майстер Даніель вручив усім візитки з глини. А завершили ми туродень дегустацією у винарні «Zmajevcu» та вечерею ще в одній винарні «Josic’».
Коні й велосипеди
Під час екскурсії до славонського міста Джяково пригадалася подорож Гуллівера до країни розумних і шляхетних коней. Усесвітньо відома порода хорватських «гуїгнгнмів» називається ліпеціанською. Білих із сіринкою, великих і невимовно граційних створінь тут розводять із 1506 року. Тобто державний конезавод «Drzavna ergela Dakovo» є одним із найдавніших у Європі. Колись цих сильних тварин використовували здебільшого в екіпажах, а потім з’ясувалося, що вони надзвичайно розумні та ще й талановиті!
У Джяково коней розводять на двох локаціях. Спершу ми завітали до загонів на лоні природи, де тримають маток і лошат, тут же окремо є місця для племінних жеребців. Одне слово, це заклад суворо регламентованих стосунків між статями, народження та плекання молодого покоління шляхетних ліпеціанців. Ми бачили, як цілий табун білих кобилиць вибіг у поле, у майже безмежно широкий вольєр. Які краса, сила і радість руху, які чистота і свобода відчувались у їхньому леті!
Друга локація конезаводу розташована просто у центрі міста. Тут утримують і тренують виключно елітних жеребців, багато з яких коштують більше за «Мерседес» останньої моделі.
Нині головна «спеціальність» ліпеціанських коней — виїздка і стрибки через бар’єри. Тварини дуже розумні й відгукуються на кожен рух вершника, завдяки чому виплітають ногами «кінський балет». У найбільшій в Хорватії критій залі для верхової їзди проводять міжнародні змагання, показують кінне шоу і пропонують глядачам участь у вихованні нових чемпіонів під керівництвом інструкторів. Як запевнив нас директор конезаводу, немає таких світових нагород, яких би не здобули ліпеціанські коні за п’ять століть існування підприємства.
Серед історичних пам’яток Джякова виділяється кафедральний собор святого Петра, один із 7 найвідоміших храмів Хорватії. Його свого часу відвідав Папа Римський Іван Павло ІІ. Будували храм у 1860–1880-х роках австрійські архітектори, а розписували римські художники. Найвидатніша деталь — величне 15-метрове накриття над вівтарем із чотирма мармуровими колонами. Українським журналістам ексклюзивно показали могилу засновника і мецената собору — єпископа Йосипа Юрая Штроссмаєра, діяча хорватського національного відродження. Потім ми прогулялися чудовим парком, де побачили палац достославного єпископа та продегустували вина.
А невдовзі — новий контраст Славонії та Бараньї (до останньої ми якраз заїхали), нова атмосфера. В екоцентрі села Златна-Греда, серед озер, полів і лісів, чекав Фестиваль велосипедного відпочинку. 513 учасників одночасно рвонули з місця мальовничими дорогами, стежками й велодоріжками краю. За три дні вони разом проїхали 20 123 кілометри. Гідний результат, зважаючи на те, що серед учасників було чимало дітлахів.
Велотуризм дуже популярний у Хорватії. Його тісно пов’язують з екотуризмом: природні багатства краю велосипедистам доступні як нікому.
Краса і біль Вуковара
Їдучи до цього міста, я пригадала назву «Вуковар» із давно забутих воєнних повідомлень 1990-х років. Цікаво було поглянути, як тепер поживає багатостраждальний край, котрий можна назвати «хорватським Донбасом». Свого часу місто стало центром протистояння із сербськими військами.
Водна прогулянка вкотре викликала лише замилування берегами річки Вука. А ось «барокова» екскурсія центром Вуковара лишила суперечливі враження. Дуже імпонували будівлі XVIII століття з аркадами на першому поверсі. На узвишші виднівся францисканський монастир, а за ним — старовинна водонапірна вежа конічної форми. У палаці Елтца (місцевого землевласника) нині — Міський музей. І отут почалися тривожні ремінісценції. Свого часу більша частина експозиції була реквізована сербами, на місці предметів — лише фото. Свідками колишнього лихоліття стоять деякі будинки в місті: господарі або загинули, або подалися світ за очі, втікаючи від війни. Із 45 тисяч мешканців рідне місто покинула майже половина.
Проте життя триває, і регіон швидко відновлюється. У тому числі й завдяки туризму. І вино та наїдки Вуковара смакують так само добре, як і по всій Хорватії. І готель «Stari podrum» приймає гарно. А ресторан у готелі «Dunav», де ми вечеряли, навіть має рекомендацію гастрономічного путівника «Мішлен».
Найбільша у світі діжка з вином
Це не фігуральний вислів, хоча Хорватія дуже нагадує посудину з хмільним напоєм. Я просто не в змозі розповісти про цілий десяток винзаводів, винарень і погребків, у яких нас частували. А загалом великих і малих виногосподарств тут тисячі.
Проте села Ердут оминути ніяк не можна, бо там нам показали найбільшу в світі діжку з вином. Причому вона повна, бо без рідини дерев’яні резервуари швидко розсихаються. У місцевій винарні зберігається 6 мільйонів літрів відбірних напоїв торгової марки «VinaErdut». У тому числі 75 000 літрів — у одній діжі. Її загальна вага становить 20 тонн. На виготовлення дива пішло 109 великих дубів. Це не просто місткість для вина, а об’єкт туризму, більше того — витвір мистецтва, оскільки унікальна «споруда» ще й має майстерне різьблення на «фасаді».
Є ще одна причина розповідати про Ердут. Навіть дві причини — Снєжана та Іво. Так звуть господарів винарні «Brzica». Саме Іво провів нас до найбільшої у світі повної діжки, незважаючи на пізню годину. «Brzica» удостоєна титулу «Найкращий сімейний маєток у винному туризмі». Але не звання привабило до цих людей і не першокласна продукція маленького родинного господарства. Зворушило те, з якою любов’ю та позитивом подружжя ставиться до справи, гостей та одне до одного, з якою гідністю розповідає про кожне своє вино. Додав чарів вечору знайомства з ними і неозорий та невимовно гарний краєвид із високого пагорба, де відбувалася дегустація.
Узагалі виноробство і гастрономія — дві домінанти туризму на північному сході Хорватії. Тут на вині знаються, в ньому кохаються, його обговорюють, споживають його з пієтетом. У кожному погребі вам розкажуть, яке вино до якої страви ліпше пасує та як правильно з ним поводитися. Наприклад, не можна обмивати холодну пляшку з вином, інакше від перепаду температур напій може перетворитися на оцет. Червоні вина, на відміну від білих, не охолоджують, а відкорковують завчасно і дають їм «подихати», щоб розкрився букет. У червоному вині не має бути коричневих тонів — погляньте на білу серветку крізь келих із вином, воно повинно мати чистий рубіновий колір.
Для місцевих мешканців утрата елітного вина — ціла трагедія. На винзаводі в Ілоку нам розповіли, як 1991 року, під час війни, сербські вояки розгромили погреб і вилили 250 багатотонних діжок відбірного вина, а за два тижні до того один доглядач погреба, ризикуючи життям, вимурував перегородку та ретельно вкрив її пліснявою, щоб сховати особливо цінні пляшки.
Виноградники є об’єктами туризму. Наприклад, виноробний маєток «Principovac», де над плантаціями лози вивищується оглядовий поміст. Краєвид шикарний. Як і сам комплекс гостинності — на мою думку, він заслуговує на 5 зірок делюкс. Є величезна зала для врочистостей, і тут, серед зелених виноградників, заможні родини справляють весілля. Яка краса!
Вином місцеві трунки не обмежуються. Хорвати можуть здивувати гостей міцними напоями, наприклад, на основі айви чи інших фруктів, а також пляшками з плодом усередині — наприклад, із грушею. І та грушівка має таку якість, що бренді відпочиває!
Узагалі цей народ відзначається смаком, вигадливістю і старанністю. В усіх аспектах життя, а не лише в тому, що стосується столу. Тут гарне все, зроблене руками, — від доріг до готелів, від страв до мережив. Ми це сповна відчули на північному сході країни. Бажаємо й вам пізнати Хорватію глибше, і не лише влітку.
