Щиро кажучи, до своєї подорожі в Ємен я про Сокотру майже нічого не знав. Лише натрапив на абзац у журналі «National Geographic» з одним-єдиним фото із цього острова в Аравійському морі. Ішлося про те, що це одна з нечисленних точок на планеті, де екосистема розвивалася незалежно від решти світу. Авторитетний часопис назвав її «Галапагосами Індійського океану», а ЮНЕСКО внесло до Списку всесвітньої спадщини.
Цього було досить, щоб розпалити мою уяву.
І ось я в аеропорту єменської столиці Сани. Що ж я бачу: кілька пасажирів мого літака, зустрівшись із рідними, труться з ними носами! Так вітаються істинні сокотрці.
Дещо про ізольованість
Острів — серед найбільш ізольованих у світі, сполучений з континентом лише повітряним шляхом. Літак курсує двічі на тиждень, по понеділках і п’ятницях. Невеликим комфортним «Бомбардьє» керує американець, що вже не перший рік тренує єменських пілотів. Після нашого знайомства він зізнався, що за стільки часу він так і не ознайомився з островом. Забігаючи наперед: на зворотному шляху я переконливо рекомендував йому порушити свою ізоляцію від найцікавішого місця на землі…
На Сокотру приземлились опівдні. Було дуже спекотно — про це свідчили міражі вдалині. Перше враження від острова (як і від будь-якого іншого нового місця) — це запах місцевого повітря. Тут він… майже відсутній. Повітря дуже сухе й чисте. Єдине, що відчувалося, — запах моря.
На виході на мене чекали товариші, які перебували на острові вже тиждень. Ми закинули багаж у позашляховик і поїхали нешироким, але добротним шосе. З одного боку — пустельні кам’янисті рівнини з купками чагарників, з іншого — майже прямовисні скелі.
І тут…
Буквально через п’ять хвилин нашої подорожі побачене за вікном перевершило всі мої фантазії. Із круч було видно обвали гігантських кам’яних брил кольору червоної цегли — мальовничий і абсолютно неторканий хаос. А між валунів проглядали дивовижні дерева у формі витягнутих китайських ваз чи, скоріше, пляшок для джинів. Схожості додавала відсутність крон, замість яких — пучки гілок із дрібними, як у вишні, квітками. Розпечене сонце заливало промінням скелі, й уся порода, гігантські валуни підсвічувались і рефлексували. Переконаний, що всі художники з XV століття й до нашого часу знайшли б себе на цьому острові й писали б безперервно.
Та це був лише куточок фантастичного світу Сокотри.
Живі парасольки і пляшки для джинів
Табір ми розбили на березі моря, біля підніжжя гір. Під солом’яним навісом на акуратно викладеній гальці простелено старенький килимок. Це місце відпочинку належить місцевому чоловіку, і зупинитися тут коштує 7 доларів за день. Можна сидіти в затінку, встановлювати свій намет і розпалювати вогнище. А за кілька метрів від цієї халабуди — душ із трьома стінками та морським краєвидом. До душу веде кількасотметрова мідна труба. Вода у ній так нагрівається, що перш ніж сполоснутися, хвилин п’ятнадцять треба спускати той «окріп».
Товариші запропонували вечірню зйомку. Місце вони примітили завчасно — мальовничі пагорби з легендарними деревами драконової крові. Ці рослини мають вигляд сюрреалістичних парасольок. Замість листя — зелені колючки, схожі на хвою. Стовбур порожній і нагадує старий зашкарублий кактус. У прадавні часи такі дерева росли по всьому Середземномор’ю. Нині єдине місце у світі, де вони лишились у значній кількості, — це острів Сокотра.
Назву дерево драконової крові отримало через свою темно-червону смолу. За легендою, на острів прилітали дракони лікувати тією смолою рани. Місцеві мешканці приписують їй численні цілющі властивості. «Кров» дерева використовують у ритуалах, із неї готують концентрат для вагітних жінок, аби запобігти кровотечам при пологах. Учені ж не виявили жодних лікувальних ефектів цієї речовини. Зате вона використовувалась для виготовлення славетних скрипок Страдіварі та Гварнері. І досі з неї виготовляють політуру, яку в арабському світі застосовують у меблевій індустрії.
Заповітні пагорби були залиті помаранчевим світлом призахідного сонця. Ні душі, ні звуку.
Біля «парасольок» — карликові пляшкоподібні дерева: одні так і називаються — «пляшкові», а другі — «огіркові». Ті й ті мають товстий, як слоняча нога, стовбур із пучечком гілок, тільки у пляшкових, незалежно від розміру, є вузька шийка.
Дерева ростуть не на землі й навіть не на глині чи піску, а простісінько на вулканічних, гострих, мов бритва, брилах, по яких неможливо ходити. Там, де пагорб спускається до рівнини, помітні сліди неторканої вулканічної лави. То там, то тут видно якісь сірі кам’яні коржі. Я б не здивувався, знайшовши на них сліди динозаврів. Уся ця «архітектура» впереміш із чудернацькими брилами та лавовими «скульптурами» являла абсолютно неземний пейзаж.
Кожен із нас перебував на самоті, спілкуючись із природою, фотографуючи. Сонце хилилося до заходу, але я все ще не міг розпрощатися з місциною. Охопив захват і якесь дитяче збуджене здивування. Не полишало відчуття, ніби я на якійсь іншій планеті. Саме так у фантастичному оповіданні я б змалював Марс.
Увечері того ж дня, коли в закопченому чайнику вже кипіла кава і запікалася риба у фользі, на своїй стоянці ми обмінювалися враженнями. Товариші навперебій розказували, переглядали знімки, планували майбутні походи. Мене переповнювали емоції, і серед них — якесь дивне відчуття… тривоги. Втім, я відразу списав його на перший день подорожі.
Живність
Прокинулися до схід сонця і пішли берегом подивитися, що ж залишив там великий відплив. Величезні краби, мушлі різних розмірів і форм, рибки та маленькі восьминоги у калюжах... Неподалік від свого табору ми побачили кумедну рибу. Вона надулась, ніби м’ячик, і виставила грізні шипи. Що це — невже славнозвісна риба, з якої японці готують делікатесну страву фугу? За своєю отруйністю істота займає друге місце у світі після однієї латиноамериканської жаби. Не знаю, чи їдять саме цю рибу, бо в родині голкочеревцевих багато членів, але її називають «риба-їжак». Ми зрозуміли, що, коли не кинути чудасію в море, сонце її вб’є. Ми обережно помістили рибу в мій капелюх і випустили в рідну стихію. А самі вирішили залишитись і поніжитися у променях вранішнього сонця, покупатись у бірюзовій, кришталево чистій воді.
До речі, підводний світ на острові хвилює уяву не менше, якщо не більше, за наземний. Тут безліч коралових риб, які не бояться людей, повно лобстерів і восьминогів. Кого ми там не побачили, то це черепах.
Узагалі на острові дуже мало живності — хіба що кількадесят рептилій (переважно ящірки та змії), сокотрські газелі й мускусні коти. Більшість представників тутешньої фауни та флори не зустрічаються більше ніде у світі. Із великих тварин сюди завезли верблюдів, віслюків та кіз, частина яких здичавіла. Птахів теж не велике розмаїття. Дуже багато орлів, трохи більших за курку. Ми охрестили їх голубами, оскільки вони не боялися нас і оточували наші стоянки, сподіваючись на рештки їжі.
Другий тривожний дзвіночок
На вранішній зйомці я ще раз відчув стан безпідставної тривоги. Присів і задумався — що ж це діється? І тут мене осяяло: відчуття таке, ніби за мною хтось спостерігає. Не скелі чи дерева, не жива істота. Я не придумав нічого ліпшого, як назвати це — «воно».
«Воно» дуже великого розміру — як стадіон. Знаходиться не ліворуч, не праворуч, не знизу і не позаду, а ніби десь високо вгорі. «Воно» немає жодних емоцій — ні позитивних, ні негативних. Йому тисячі років. Скоріше за все, це дух. Він не класифікує моїх вчинків, не розглядає, що я роблю і не розгадує, хто я такий, а ніби незворушно спостерігає за моїми діями та думками. Якби мене попросили визначити стать, то я схильний був би сказати — чоловіча.
Трохи посидівши, я посміхнувся цим хвилюваням і знову відніс їх на рахунок своєї вразливої уяви, спеки та втоми.
Особливості національної гостинності
У нашій «Тойоті» закінчувалося пальне, тож довелося їхати в містечко Хадібо, до єдиної у ньому бензоколонки. Власне, «столицю» Сокотри важко назвати містечком. Вона має лише одну вулицю завдовжки не більше кілометра. Одно- та двоповерхові будівлі здебільшого навіть не штукатурені — просто коробки з металевими дахами.
Після заправки я попросився обміняти валюту. «Якраз їдемо до банку», — сказали друзі. Коли авто зупинилось, запитав: «А де ж банк?». «Ось, перед нами!» — відповіли мені. Будівля була не дуже вдала навіть для крамниці. Коробка, нещодавно викладена з пінобетонних блоків, весь час відчинені двері. У порожній кімнаті на лавці спить босий чоловік. У дальньому кутку за залізною решіткою під замком стоїть великий сейф. Схоже, це єдиний замок на острові. Я обережно кашлянув, чоловік прокинувся, відімкнув решітку, поліз у сейф і обміняв мої долари.
Пішли до магазинчиків по провіант і воду. У маленькій пекарні випікали просто неймовірні булочки. До нас підскочив хлопчина, ми пояснили, що хочемо, і дали йому значну суму однією купюрою. Він швидко побіг до магазину, приніс замовлення і здачу до копійки. Але від чайових навідріз відмовився. У крамницях з нас так само зайвих грошей не брали.
Мешканці пустелі взагалі виявилися дуже привітними. Вони ревні мусульмани, а для них кожен гість — від Аллаха.
Наступного ранку один із наших подався у поселення, яке примітив раніше, аби зробити знімки. Дорогою не впорався з керуванням і втрапив у яму так, що передок автомобіля дивився в небо. Просидів би там два дні, якби не місцеві. Хтось помітив аварію, швидко зібрав усіх односельців, і за півтори години вони витягли авто без будь-якої техніки. Жоден із них не взяв грошей.
На одній зі стоянок за помірну плату нас пригостили національною стравою. Літній господар завітав до нас із двома хлопчаками. В руках він урочисто ніс велику глиняну посудину, в якій у дуже смачному соусі з порізаною великими скибками картоплею плавали шматки молодої козлятини. М’ясо було цупкувате, але на смак — напрочуд ніжне. Страві акомпанували коржики, печені на камінні. Таку страву могли б подавати у хороших європейських ресторанах.
Знову містика
Усе б добре, якби під вечір мене знову не охопив той самий неспокій.
Сповнені вражень, ми пізно лягли спати. Я довго не міг заснути. І раптом із намету помітив, що місцевість і море почали світлішати й світлішати. Заінтригований, я вийшов, але так нічого й не збагнув. А процес тривав. Зрештою джерелом світла виявились високі скелі над морем. Тим часом освітленим стало не лише небо, а й весь берег. Перше, про що я подумав — це військовий прожектор. А друге (якби я в таке вірив) — що прилетіли прибульці й зараз із-за скелі з’явиться летюча тарілка.
Натомість я побачив… величезний яскравий місяць! На ньому можна було без телескопа побачити кратери. Він дуже швидко підіймався над скелею і зрештою осяяв усе узбережжя так, що можна було читати книжку.
Мій сон як рукою зняло. Я просто стояв і милувався природним феноменом та думав, що навіть небо в цьому місці дивне.
Каньйон і каньйонці
Попрямували до найлегендарнішого на Сокотрі місця — великого каньйону, який розтинає найвищі гори острова. Я порівняв би висоту його стін із хмарочосом на 60–70 поверхів. Пейзаж зачаровує. Прямовисні скелі іноді спускаються і перетворюються на кам’яні плато з «парасольковими деревами». Пляшкові дерева тут зустрічаються просто на стінах каньйону.
Дорога вилася серпантином. Щось схоже на Крим: з одного боку — ліс та скелі, з іншого — прірва. Полотно було неасфальтоване й складалося з округлого каміння завбільшки з кокосові горіхи. Ухил шокував — майже 40 градусів! Попри надійність авто, ми не володіли ним повністю, оскільки воно ковзало по камінню. Та все ж мали надію, бо серед нас був досвідчений фахівець із бездоріжжя.
Зате на дні каньйону чекав чудовий сюрприз. Ми побачили щось на зразок оази із заростями пальм. Невеликий струмок із кришталево прозорою водою утворював у відполірованій породі природний басейн діаметром метрів із десять і глибиною п’ять-шість. Вода у ньому така прозора, що можна було, кинувши на дно монетку, розгледіти з берега її вартість. Ну а холодна купіль для нас стала дуже доречною!
Пейзажі обабіч струмка — абсолютно фантастичні. В однорідній червоній породі скель трапляються величезні білі, мов крейда, округлі валуни.
Спускаючись у чергову ущелину, ми проминули кілька кам’яних будиночків. Знаходилися вони біля ніш у скелях. Не їх робили біля осель, а оселі будували біля цих природних складів-рефрижераторів. У нішах лежали акуратно складені мішки із рисом, горохом і бобами. І правильно: там завжди затінок, прохолода і ніколи не затікає дощ.
Вранці, після нашої ночівлі в ущелині, коли над вогнищем парував казанок, до нас завітала зграя орлів. Вони походжали, безцеремонно розглядаючи наше майно. Та загроза для казанка підкралася з іншого боку. Ми захопилися фотографуванням пернатих, а маленьке приблудне козеня виїло кашу! Нашому справедливому обуренню не було меж, але невдовзі на всю ущелину вже лунав наш дружний регіт.
Довга дорога в дюнах
В одному місці дуже високі гори спускаються, утворюючи невелику цілковито пласку смугу між ними та морем. Сильні мусонні вітри видувають із моря дрібний, як борошно, кораловий пісок і скидають його біля підніжжя гір. Так утворюються гігантські піщані дюни — білі, мов сніг, на сонці просто сліпучі.
На око піщані «хребти» сягають висоти 15– 20-поверхового будинку. Було дуже важко підійматися на їхні вершини по білій пудрі. Докладаєш зусиль і відчуваєш, що йдеш, а насправді лишаєшся майже на місці. На дюні заввишки з 9 поверхів у мене навіть трохи заболіло серце, і я зрозумів, що з кілограмами апаратури на більше зазіхати не варто. Поставивши ноги по різні боки гострого гребеня, я розмістився на ньому зі штативом. Як дивно — таке гігантське творіння, а вершечок гострий, як торець паперу. Видно, як за найменшого вітру білий пил із боку моря кочує з дюни на дюну.
По небу пливли купчасті білі хмари, і я почувався глядачем на дивовижній світловій виставі, в якій велетенські піщані хвилі то спалахували сліпучим блиском, то поринали в тінь. Я знімав кадр за кадром, вгадуючи, який пагорб зараз буде освітлений, а який — затінений. Незабутній творчий процес! Але всі фото мали один недолік: не видно масштабу — ні з чим порівняти дюни. І раптом на пагорбі де й взявся дикий верблюд! Коли я натиснув затвор, серед мертвої тиші тварина почула його звук. Наступної миті вона повернула до мене голову, і тоді я натиснув іще, а потім іще. «Корабель пустелі» стрімголов кинувся вниз. Його ноги тонули в піску, але за якісь півхвилини він спустився з гігантської дюни і зник за її вигином. На місці, де тварина з’явилась, я не знайшов жодного колючого куща — нічого, що могло б привернути її увагу. Потім ми не раз зустрічали диких верблюдів — на рівнинах, у чагарниках біля скель, але ніколи — на висоті. Мені на згадку залишився рідкісний знімок!
Ніби по гірці в аквапарку, ми з’їхали з дюн і вирішили тут же скупатися в морі. І уявіть собі, за годину мене знов охопило відчуття, ніби хтось тримає мене на оці. Але цього разу я почувався напрочуд легко, наче видужав після довгої хвороби. Огортало якесь добре тепло. І тоді я зрозумів, що цей верблюд був мені подарунком, яке зробило «воно»! Острів раптом став моїм: я тут у безпеці, тут є те, що мене оберігає. Відчуття тривоги змінилося певного роду солодкою знемогою…
І все-таки це не фантазії
Ніколи не був забобонним чи дуже релігійним, навпаки — вважав себе людиною з науковим складом розуму. Тому продовжував приписувати свої дивні відчуття на острові фантазії, розпаленій екзотичним середовищем.
Після цієї подорожі Сокотру відвідали кілька моїх знайомих. Я нікому не відкривав своїх незрозумілих переживань. А ось інші мені дещо розповіли. Підшуковуючи слова, вони торочили про якусь неземну силу і таємничу її присутність на загадковому острові. І навіть тоді я не переставав переконувати себе, що це лише плід уяви людей, які потрапили в незвичайні місця.
Лише згодом у достовірних джерелах мені трапилась інформація, що, виявляється, всі мандрівники, починаючи з Марко Поло, спізнали на острові Сокотра певні містичні відчуття.
Мабуть, тепер мені не залишається нічого іншого, як повірити в існування джинів…
СЕЗОНИ Й МУСОНИ
Сокотра — невеликий архіпелаг в Аравійському морі Індійського океану. Територія належить Республіці Ємен (понад 500 км від узбережжя), але розташована ближче до сусідньої Сомалі (близько 200 км).
Складається iз шести островів, з яких заселені три. Населення — близько 43 000 осіб. Головний острів — Сокотра — в кілька разів більший за інші, приблизно 80 на 60 км.
Розмовляють тут діалектом сокотрі, схожим на середньовічну арабську мову. Місцевих мешканців не розуміють ніде, крім батьківщини.
Клімат дуже спекотний, температура сягає 40–45°С в затінку. Літо виражене ураганними мусонними вітрами, під час яких життя на острові завмирає. У цей час більшість населення перебирається в гори.
Найсприятливіший сезон — весна, коли погода сонячна і немає вітрів та опадів, а нечисленна рослинність острова квітує.
