За останні сторіччя імідж найдивнішого міста Європи не побляк. Венеція, мов досвідчена кокетка, продовжує вабити й дивувати гостей. У ХХ сторіччі острови під містом дуже просіли, а картина, коли туристи гуляють площею Сан-Марко по коліна у воді, вже перестали бути рідкістю. Новий клич про те, що місто гине вже остаточно, знову прикував увагу світу до цього маленького острівця болотистого суходолу. 25 мільйонів туристів на рік для містечка з населенням 60 тисяч — це навіть занадто. А все тому, що Венеція — одне з небагатьох у світі місць, де вираз «торкнутися історії» розумієш по-справжньому.
Мої враження від Венеції були неоднозначні, та я погодився зі своїми попередниками: це місто величне навіть у своїй старості.
Яскрава Венеція
Ми бродили вузькими вуличками давнього міста, постійно натикаючись на артефакти минулого. Незвичайна архітектура заворожувала. У венеціанських купців і справді було багато грошей, і вони щосили намагалися вразити сусідів. Старовинні портики, порепані фігурні прикраси, вузькі вікна готичних будинків... Останні нагадують про часи, коли скло було шалено дорогим.
Перейнявшись аурою стародавнього міста, ми відразу перехотіли бігти слідом за іншими туристами.
У деяких особливо мальовничих каналах вода була чистіша. Мене не полишало відчуття, що це гондольєри своїми гарними човнами потопили недопалки та баговиння.
Назустріч нам пливла одна гондола з поважним керманичем. Посередині сиділо подружжя середнього віку. Ніс човна займав невисокий товстенький італійський співак, одягнений у коротеньку зелену куртку й просторі кремові штани. Сильним тенором він наспівував серенади, часом розбавляючи свій репертуар модними аріями. Акомпанував він собі поплескуванням по кишені, де лежала купа монет. Незабаром ми вийшли на простори Гранд-каналу. Перед нами розгорнулася Венеція в усій красі. Вузькі вулички з їхньою могильною вогкістю лишилися позаду.
Згодом я довідався, що досвідчені мандрівники відкладають відвідання Венеції саме на осінь. Коли літня спека спадає, випари малорухливих каналів перестають висіти в повітрі.
По воді велично ковзало безліч човнів. Не менше половини з них були з туристами. Самі венеційці давно вже намагаються селитися в узбережному районі Местре, а у Венеційській лагуні тільки роблять бізнес. Вологість, стародавні комунікації, а головне — юрби галасливих туристів молодому поколінню городян не до душі.
Узбережжя й міський архіпелаг сполучаються мостом, яким без зупинки мчать авто мешканців міста. Багато туристів теж воліють жити на березі й щодня їздити до Венеції рейсовим автобусом. По самій же Венеції неквапливо курсують «річкові трамвайчики». Добре знаючи місто, можна за помірну плату — 6,5 євро — дістатися найвіддаленіших точок міста.
Венецію треба вивчати без поспіху. Центральні вулички переповнені кафе й сувенірними магазинами виробів з автентичного кольорового скла. Останнім часом китайці намагаються пролізти на тутешній ринок зі своїми сувенірами, однак городяни не здаються. Найскладніше підробити муранське скло. Навіть ті, хто об’їхав півсвіту, з дитячим захватом розглядають різнобарвні підвіски, скляні фоторамки, статуетки з різнобарвного литого скла, місце яким — на музейних полицях, а не у крамницях. І що далі туристи просуваються вглиб міста, то дужче знижуються ціни, провокуючи на нові покупки.
Найромантичніший настрій у Венеції саме в жовтні, коли на місто неквапливо спускається завіса з туману й першого осіннього дощу. Блискучі бруківки віддзеркалюють старовинні будівлі, вода в каналах здається утихомиреною небесною вологою. Неймовірне видовище являють води, що наступають на місто. Ось тут ви ще годину тому гуляли, а зараз провулок укритий тонким шаром морської води, поверхню якої морщать хвилі з ближнього каналу. Якщо не піддастеся паніці, то будете заворожені хвилями, що котяться по кам’яних плитах вулиць. Поки ви спостерігаєте за цим, вода, як досвідчений стратег, підбирається до ваших підошов. А через мить ви вже розумієте, що стоїте у воді, й хвилі з каналу женуть у ваш бік усе нові її порції. Туристи, опинившись у пастці, весело регочуть і великими стрибками перетинають вулиці, якi вже почали тонути.
Вечірнє сонце забарвлює площу Сан-Марко нереально гарним м’яким пурпуром. Рожевим залите все — від стародавніх стін до голубиних зграй у небі. Безліч туристів приходить сюди помилуватися морем.
Чекаючи заходу сонця, люди потайки підгодовують голубів. Годівля їх заборонена й карається штрафом 60 євро. Однак варто вам на мить замислитись у місці скупчення цих пернатих, як відразу з’являється темношкірий торговець. Простягаючи до вас долоню із сухою кукурудзою, він проникливим голосом каже: «Один євро, містер». Голуби, як і сотні років тому, відчуваючи дармову поживу, лізуть до вас на голову, обліплюють плечі, намагаючись першим дістатися рук із кормом. Інші туристи метушливо фотографують цю життєрадісну картину.
Сонце швидко ховається у хмарах. Здіймається шквальний вітер, вода в лагуні дедалі дужче колишеться й починає закипати бурунами.
Дві гондоли застрягли у вузькому каналі Ріо-ді-Палаццо, під мостом Зітхань. Сильний вітер прибив дерев’яні човни до стіни. Гондольєри щосили намагаються заповзти глибше в канал, де не такий вітер. У цей час безліч туристів, чекаючи надзвичайної події, спрямували свої камери на зляканих пасажирів гондоли. Один із них виразно показує роззявам із камерами середній палець. У цей час затяжний шквал раптом припиняється.
Не звертаючи уваги на метушню туристів із фотоапаратами, кілька парочок самовіддано цілуються, час від часу зворушено поглядаючи на бренд прадавнього міста — міст Зітхань. Мабуть, вони розділяють переконання, що критий маленький місток із такою романтичною назвою має відношення до якоїсь любовної історії. Насправді ж він сполучає в’язницю із залами Сорока Старійшин, де вершилися долі середньовічних злочинців. Ось засуджені й зітхали, кидаючи останній погляд крізь кам’яні різьблені грати на блакитні води лагуни.
Гондоли та венеціанські пісеньки
Вітер на якийсь час розігнав дощ, що трохи ускладнював життя туристам останніми днями. Скориставшись дарованим небом перепочинком, ми відразу подалися на пошуки вільної гондоли. Попри несусвітню темряву, вільних гондол на площі Сан-Марко не спостерігалося. Довелося піти у бік «тимчасового» мосту Академії. В 1934 році архітектор Міоцці звів його замість сталевого мосту 1854 року, який майже сто років обурював венеційців, порушуючи гармонію минулих віків. У результаті сталевий міст знесли, а кам’яного так і не збудували. Досі користуються «тимчасовим» дерев’яним.
Із гондольєром ми домовилися швидко —80 євро за півгодини задоволення. Ледве відірвалися від причалу, як слідом вирушили ще два човни, на одному з яких примостився венецієць із гітарою. Співав він гарно й досить голосно, виконання було близьке до досконалого. Радіючи такому несподіваному бонусові, ми пірнали під низькі горбаті містки, петляли в хитросплетіннях водних вуличок. Туристи махали нам руками й не втомлювалися натискати на спуски фотокамер. Високий ніс лакованого човна на тлі потемнілої «венеційської штукатурки» виглядав як декорація до старих італійських фільмів. Головними ж героями цього дійства були я і дружина. Ми пропливли повз «Гран-Театро-ла-Феніче» — справді грандіозного будинку з безліччю фресок і позолоченими різьбленими ложами. На жаль, пожежа 1996 року знищила його, залишивши для споглядання лише кам’яну коробку.
У штормові води лагуни гондола вискочила досить несподівано. Услід нам линула пісня життєрадісного гітариста: «Чао, Венеція, чао»... Після штилю маленьких «ріо» збурена поверхня лагуни могла налякати непідготовленого мандрівника. Однак човен упевнено різав бірюзові хвилі й прямував на базу, до «гондола-сервісу». Так називається док неподалік від площі Сан-Марко. Як і сотні років тому, гондола сховалася від морських хвиль серед товстих, забитих у дно дерев’яних паль.
Подякувавши гондольєру, ми попрямували вечеряти до Местре. Це невелике містечко часто називають «континентальною Венецією», до того ж у них один муніципалітет. І не дивно: Местре — одноліток Венеції, тут мешкає більшість працюючого населення «міста на воді». На жаль, майже вся історична спадщина його стерта з лиця землі союзницькою авіацією наприкінці Другої світової війни. До чеснот же міста слід віднести практично повну відсутність туристів і наявність автентичних італійських ресторанів, розрахованих на ласих співвітчизників, а не на голодних мандрівників.
Паста й піца
Гордість міста — це питна вода «Сан-Бенедетто». Туристи охоче розкуповують її, а мешканці Местре посміюються й продовжують бутилювати воду з крану. В Местре артезіанська вода надходить одночасно у водогінну мережу міста й на лінії розливу в пляшки. Непомірне викачування призвело до поступового опускання грунту. Втім, до Местре ми їхали не по воду, а покуштувати справжньої італійської кухні.
Як з’ясувалося, вартісних закладів у містечку небагато. Коли ми з італійськими друзями під’їхали до першого ресторану, то з інтересом вийшли подивитися на надзвичайне видовище — чергу. Ми не вірили своїм очам, однак черга в ресторан із тридцяти італійців була справжнісінькою. Такого дива я не бачив із радянських часів. Трохи сторопівши, поїхали в «Корте-Сконта». Тут черга була лише осіб дванадцять. Через півгодини нас посадили за стіл.
Інтер’єр популярної піцерії був колоритним. Посеред приміщення — величезна піч, яка випромінювала в усі боки сухе життєдайне тепло. На решітках-гриль лежали найрізноманітніші шматки м’яса, піца ж готувалася в іншій печі. Асортимент був величезний, я навіть не ризикнув вибирати. Друзі порадили згорнуту піцу-пиріг «Popoff», прикрашену прозорими скибочками вудженої телятини. Як аперитив ми взяли сільське червоне сухе вино із самого півдня Апеннінського півострова. Воно було в міру терпким і пестило горло. Пиріг же виявився величезним. Я навіть розгубився, та коли принесли піцу іншим учасникам трапези, розвеселився — за розміром вона нагадувала автомобільне колесо. І це порція на одну особу! Найдивніше ж, що їжа була такою смачною, аж навіть дівчата впоралися зі своїми порціями.
Наступного вечора ризикувати не хотілося, тому столик у «Форначе» був замовлений із самого ранку. Цей візит присвячувався пасті, як італійці називають звичні нам макарони (а спагеті — це різновид пасти). Ресторація — справжнісіньке царство макаронів і соусів. Розбиратись у коловерті італійських назв було б безглуздо, тож я поклався на досвід італійських друзів. Написів англійською мовою меню не містило, бо ресторан розрахований на місцевих мешканців, які терпляче юрмилися в черзі надворі. Замовили пасту з морепродуктами «алла Скольєра». Чи треба казати, що порція мала розмір тазика й була прикрашена горою креветок і молюсків? Смак міг би потішити навіть більш вишуканого гурмана, ніж я. Додам лише, що в острівній Венеції порції чи не втроє менші, а смакова гама значно скромніша. Втім, туристи цього не зауважують.
Коли глибоко вночі ми поверталися з ресторану, то розмовляли про значення Венеції для європейської історії. А також про венеційських купців-розбійників, що окупували Кримське узбережжя й навіть зуміли закріпитися на середній течії Дону. В ті далекі часи подорожі становили певну складність. А зараз завдяки авіаперевезенням уся мандрівка вкладається у дві години. Мов на підтвердження моїх слів, із відчинених дверей якогось бару почулася молодецька пісня: «Ой на горі два дубки…» Гастарбайтери весело відзначали кінець трудового тижня.
Ми трохи постояли біля бару, дослухали пісню й продовжили нічну прогулянку в гарному настрої. Стара синьйора Венеція ще може потішити.
ПО ВОДІ ЯК ПО СУХОМУ
Щодо тривалості поїздки: необхідний мінімум для Венеції — три дні. Встигнете оглянути й «розкласти по поличках» усе основне.
Маршрутів огляду міста може бути безліч, але в них немає великої необхідності. В історичний центр потрапляєш просто з вокзалу, а якщо притримуватися загального напрямку руху туристських ватаг, то й карта не потрібна.
Далеких вечірніх прогулянок не рекомендуємо, бо вулиці Венеції слабко освітлюються.
Замість гондоли індивідуальної можна скористатися колективною — «трагетто» (за 50 євроцентрів перевозить по Гранд-каналу) або водним автобусом — «вапоретто» (6 євро за поїздку, 14 — за абонемент на день). Хоча одне іншому не заважає.
