Нарешті ми об’їхали та облетіли всю Танзанію вздовж і впоперек. Коли наостанок країна стислася до розміру невеликого, хоч і славетного острова Занзібар, почало стискатися й серце у передчутті розлуки. Але довго сумувати не довелося: сурма знову кликала в похід, цього разу — по острову Занзібар.
«We are the Champions!..» (Фредді Меркурі та група «Queen»)
До зустрічі з тисяча другою казкою Шахразади ми підготувалися завчасно. Інакше було б нецікаво: нас попередили, що час і простір тут спресовані як ніде в Африці. Адже Занзібар — це чотири в одному: і острів, і архіпелаг, і держава (нині напівавтономія), і її столиця. До того ж тут завжди сходилися головні східноафриканські шляхи, морські й суходільні. Тому доля цієї цятки на глобусі — цілком виняткова, гідна грубезного пригодницького роману. Ось лише кілька сторінок, узятих навмання.
Саме на Занзібарі з’явилася перша мечеть у Південній півкулі планети (1107 рік), коли прибульці з Шираза (Персія) ісламізували острів. І хоча перси швидко асимілювалися, занзібарці донині називають себе «ширазі». Зараз 88 відсотків населення архіпелагу є щирими мусульманами, втім, цілком приязними до решти краян — язичників і християн.
Саме із Занзібару розпочалася переможна хода емансипації, коли в середині ХІХ століття одна прекрасна султанівна, закохавшись у німця, втекла з ним із батьківського палацу до Європи. І вже там, вжахнувшись із варварства західної цивілізації, написала мемуари, де закликала жіноцтво всіх країн єднатися в боротьбі з брутальними самцями.
Саме на Занзібарі, у столиці султанату, до 1873 року діяв останній у світі ринок рабів, через який пройшли мільйони нещасних африканців. А закрили цю найчорнішу сторінку новітньої історії світу білі християни — католики й англікани, які викуповували та оселяли колишніх невільників у спеціально створеному Селищі Свободи.
І нарешті, саме на чарівному Занзібарі, у родині побожних парсів-зороастрійців народився і прожив дев’ять років хлопчик Фарух Бальсара, який згодом причарував своєю музикою та співом увесь неозорий світ. І байдуже, що світ той більше знає його як Фредді Меркурі…
Що готує Занзібару день грядущий? Прогнози доволі райдужні. Принаймні, на початку ХХІ століття він знову в моді: білі стіни давнього Кам’яного Міста, включеного у Список ЮНЕСКО, відлунюють голосами численних туристів. Ще більше відпочивальників можна побачити на сліпучо-золотавих пляжах, найкращих на всьому африканському узбережжі. А заповідні гаї з кумедними мавпочками та рифи з тисячами майже ручних дельфінів доповнюють палітру занзібарських вражень екзотичними барвами майже інопланетної природи…
«Zanzibar! Zanzibar! Is not far» (Група «Arabesque»)
Порівняно із суходільною частиною країни острівний Занзібар — крапля в морі. Та саме від «шлюбу» нашого героя з Танганьїкою народилася демократична країна Тан-Зан-ія. Це сталося у 1964 році, коли останній султан екзотичного королівства був змушений рятуватися втечею від народного гніву.
Ми гуляємо по Стоун-Тауну — серцю острова, слухаємо нашого гіда і… дивуємось авантюрній історії краю. Дуже ймовірно, що до цивілізації Занзібар долучили фінікійці, які ще за 600 років до Христа за наказом фараона Нехо обпливли навколо Африки. Греки дали острову ім’я Міносіас, очевидно, проводячи паралель із Критом часів міфічного царя Міноса. На початок ісламської експансії архіпелаг уже був заселений народом банту, який прийшов сюди з території нинішнього Камеруну ще у ІV столітті. Проте саме араби з персами заснували на острові кілька квітучих міст, де карбували власні гроші й звідки вели активну торгівлю з Китаєм та Індією. Тому, коли 1498 року на Занзібарі висадився вікопомний мореплавець Васко да Гама, він знайшов тут не дикунів, а цілу торговельну імперію, не гіршу від Ост-Індської компанії пізніших часів. Чужа імперія не припала португальцям до смаку, і вони заходилися розбудовувати власні бізнес-мережі. Зрештою європейська зброя взяла гору, і місцевим султанам довелося двісті років платити данину невірним прибульцям, аж поки не настав оманський період.
Підходимо до фортеці, яку араби збудували на місці португальської церкви. Завойовники з Оману, що на півдні Аравійського півострова, швидко оцінили стратегічне положення Занзібару — і географічне, і кліматичне. Работоргівля велася тут здавна, але свого піку сягнула відразу після 1827 року, коли на оманський престол зійшов харизматичний султан Саїд. Це він наказав насадити на архіпелазі неозорі плантації гвоздичних дерев: світ жадав усе більше й більше прянощів. Тож якщо до початку «гвоздичної революції» на острові щороку продавали близько 8000 чорношкірих рабів, то всередині ХІХ століття — вже 60 000. І це при тому, що до торгів доживало не більше 10 відсотків захоплених у полон невільників! Хто знає, скільки тривало б на острові це жахіття, якби не втручання природи і британців. У 1872 році внаслідок тропічного урагану загинули майже всі гвоздичні дерева, водночас шляхетні англійські лорди пригрозили острову тотальною блокадою. І султани здалися…
Нинішні занзібарці не дуже полюбляють згадувати той період своєї історії. Тож заходимо в англіканський собор і мовчки зупиняємося біля єдиного скромного пам’ятника жертвам работоргівлі, що нагадує і про ницість, і про велич людської душі…
А навколо буяє Кам’яне Місто, яким так захоплюються туристи. За відвідуваністю це найпопулярніше місце в Африці на південь від Сахари. Тішимося й ми. Успішна економіка спонукала згаданого султана Саїда у 1840 році перенести свою столицю з Маската в Занзібар і не шкодувати коштів на розбудову останнього. Відтак нині тут у наявності весь «шахразадний» набір східного міста: глухі стіни з коралового «мушляка», розкішні сади і палаци, мальовнича набережна із традиційними вітрильниками «доу», мінарети і мечеті, лазні та гареми…
Незліченні вулички пронизують Стоун-Таун, мов дірки — швейцарський сир, тобто хаотично і смачно. За класично масивними дверима, предметом гордості господарів, угадується таємничий світ старожитностей, де століттями п’ють чай з арабськими «солодощами» під вибагливу музику стилю таараб, сповнену не лише арабських, а й індонезійських та індійських мотивів…
Багато дверей гостинно відчинено — у крамничках «дука» торгують усім, чим заманеться. Для машин тут затісно, тому із задоволенням абстрагуємося від цивілізації… Але ненадовго. Бо гід урочисто підводить нас до найвищої будівлі Кам’яного Міста — так званого «Будинку чудес». Його спорудив наступник Саїда, султан Баргіш, нашпигувавши всіма новинками епохи технічної революції: водогоном із чистою водою, електрикою, телефонами і навіть ліфтом. На башті «Будинку чудес» встановлено годинник, який о сьомій ранку показує першу. Це так званий «час суахілі», що веде відлік від світанку. Хіба не романтично? Поруч розташовано два палаци, які демонструють усю автентику султанського життя. Трохи біднувато й обдерто, тож не дивно, що згадана раніше принцеса на ймення Сальме втекла до Європи…
Час і нам тікати з гамірного міста на волю, в ліси й пампаси, де, подейкують, багато диких мавпочок…
«Show must go on…» (Той же незабутній Фредді)
Ми так і знали: всі розкоші екзотичного міста не зрівняються із занзібарською природою.
Наша путь лежить до лісового заповідника «Джозані», що за 35 кілометрів від столиці острова. За вікном автомобіля розгортаються мальовничі долини із крученими річками, тут-таки, за невисокими пагорбами, проглядається бірюзова океанська затока. Аж ось і незайманий тропічний ліс (сокира не торкалася його вже понад сто років!), останній прихисток рідкісних ендемічних приматів — червоних колобусів. Ці симпатичні створіння зі здивовано-ображеними мордочками — надзвичайно вразливі й чутливі до всіляких людських інфекцій. Тому туристам заборонено підходити до мавп надто близько, а при чмиханні й кахиканні велено затулятися хустинкою. Колонія налічує 2500 мешканців (третина від загальної кількості червоних колобусів на планеті Земля). Вони зазвичай крутяться біля людних місць. Але гід розказує, що нещодавно, коли німецькі туристи пригостили якусь мавпочку печивом і та отруїлася, уся громада рівно на сорок днів зникла у нетрях! Було це справжньою жалобою чи простим збігом обставин? Попри зростання населення Занзібару шанси на виживання у приматів є: місцеві вважають їхнє м’ясо отруйним. А ось малярійні комарі так не думають. Це ще раз переконує у виключному героїзмі лікаря Ойболитя, який у польових умовах початку ХХ століття вилікував цілу дивізію мавпочок, що жили «на Занзібарі, в Калахарі та Сахарі»… Правда, останніми роками випадків заражень у Танзанії значно поменшало завдяки щепленню місцевих мешканців і туристів. Тому перестраховуйтесь і ви — щепіться перед відвіданням країни та стежте за гігієною під час перебування в ній, зокрема, й на Занзібарі.
Потім гід Хассан запросив нас на гостину до своїх рідних, які мешкають неподалік від Джозанійського лісу. Африканське село здивувало червонястим кольором хатин-мазанок, певним аскетизмом та водночас охайністю побуту. Мешканці виявилися напрочуд привітними і симпатичними людьми. Батьки пишалися сином, який здобув освіту і поважну роботу. Незважаючи на будень, місцеві жіночки були вбрані у яскраві занзибарські тканини й виглядали досить задоволеними життям.
Далі — пляж. Це справді рай для босих ніг: такого дрібного й ніжного пісочку годі шукати деінде. Ех, не знали про це місце Антоній із Клеопатрою… Те саме можна сказати і про коралові рифи, головну принаду архіпелагу. Фахівці одностайні: такого біорозмаїття на дні нема ні на Мальдивах, ні в Червоному морі. Риб стільки, що не треба й дайвінгу, досить самого лишень снорклінгу. Місцеві рибалки теж пропонують своєрідний атракціон — спостереження за тим, як вони вибирають із сіток усіляких незнаних українській науці чуд-юд. Але нас кваплять їхати далі.
Засноване персами містечко Кізімказі притулилося на самісінькому кінчику острова і є найдавнішим поселенням Занзібару. До ХVІІ століття це була столиця архіпелагу. Кізімказі Дімбані — так називається найдавніша мечеть Африки (початок ХІІ століття). Між іншим, вона є повним однолітком нашого Михайлівського Золотоверхого собору. Порівняно з останнім її доля склалася щасливіше. Хоча вона й була перебудована, збереглися стіни і написи, що чітко фіксують поважний вік унікальної пам’ятки. Шкода, але жінки можуть милуватися шедевром лише ззовні.
Одначе туристів вабить у Кізімказі не так архітектура, як морські пригоди. А конкретніше — мешканці океанських просторів, веселі та грайливі дельфіни. Щодня вони припливають у затоку Менаї, аби досхочу побавитися із двоногими безхвостими незграбами. Тисячі дельфінів — афалін і довгодзьобих — сновигають між туристичними човнами, граються з охочими у квача, розігрують цілі вистави з дельфінячого побуту. Це треба бачити! І хоч би що бубоніли захисники природи, дельфінам увесь цей водно-східний базар явно подобається. Ніхто ж їх не примушує працювати на турбізнес — усе абсолютно добровільно і безкоштовно!
На зворотному шляху вирішуємо придбати щось на згадку. Не можна сказати, що сувеніри на Занзібарі дешевші, ніж, скажімо, в континентальному танзанійському місті Аруша. Проте шарм місця вимагає чогось екзотично-вишуканого. Зате торг тут доречний… Ось так звані картини тінгатінга — прості, яскраві й колоритні. Вони не виходять із моди із 1960-х — часу створення оригінального стилю. А ось прикраси з коштовного танзаніту — місцевого мінералу інтенсивно синього забарвлення (на нашу думку, гарнішого за сапфіри). Чудово виглядають речі з кікойс — місцевої тканини з характерною фактурою.
Коли туристи виходять із крамниць, геть обвішані покупками, і рухаються в напрямку аеропорту, дуже хочеться промовити щось напутнє. Але ліпше хай нам усім на прощання проспіває місцевий уродженець — геніальний хлопчик Фарух, він же — Фредді: «The show must go on…».
