Нікого й нічого

Намібія розташована у «нижній», південній частині Африки, ліворуч, під «виступом». Територія держави у півтора рази біль­ша за Україну, а населення — 2 мільйони 600 тисяч, майже як у Києві. Щільність населення тут — 3,1 людини на квадрат­ний кілометр. Це й зрозуміло, адже 15 відсотків території займає відома Намібійська пустеля. Вона розкинулася на узбережжі Атлантичного океану, холодного і ворожого у цих краях.

 

Етноекскурс в аеропорту

Літак наш приземлився рано-вранці. І перше, що впало в око, це супермодерна будівля столичного аеропорту, а ще — розмаїття місцевих етнічних типів серед обслуги. Одні люди повновиді й дуже темні, в інших — дрібні риси обличчя, гострі носи, високі вилиці й азіатський розріз очей, треті ж найдужче дивують — темна шкіра і смарагдові очі!
Згодом я дізналася, що половина населення складається з овамбо (хоча насправді це загаль­на назва 155 близьких груп). Усі вони походять зі Східної Африки, з району Великих озер. Нині мешкають на півночі Намібії, поблизу ангольсь­кого кордону, і зберігають багато в чому примітивний спосіб життя.
Намібійці вперше побачили європейців не так давно, 1851 року. А по-справжньому регу­лярні контакти встановились аж у Першу світо­ву війну, коли в цих краях розгорнули діяльність католицькі й англіканські місіонери. За часів німецької колонізації, у 1884–1915 роках, уам­би спромоглися зберегти незалежність. Здебіль­шого вони працюють на шахтах, будовах, рибалять. Саме цей етнос домінує у широковідо­мій «Народній організації Південно-Східної Аф­рики», або СВАПО. Структура має більшість у парламенті, бере участь у роботі міністерств, амбасад, органів самоврядності.

Найтиповіші представники негроїдної раси — каванго. Вони зосереджені на південному схо­ді країни і прийшли із сусідньої Анголи, тікаю­чи від багаторічної війни. Більшість їх вірить у бога Карунга, сили природи, чорну магію, злих і доб­рих духів. Цілителі, чаклуни, шамани досі віді­грають виняткову роль у їхньому житті-бутті.
Люди каванго здавна виготовляють традицій­ні африканські маски, ріжуть по дереву. Ви їх зу­стрінете на будь-якому намібійському базарі, де продають напрочуд гарні фігурки тварин.
Гереро — третя значна група населення. У них гірка доля. 450 років тому вони прийшли сюди десь зі Сходу. Якщо вам трапиться деталь­на карта Намібії, ви побачите розсіяні чи не по всій її терито­рії зірочки — це місця масових поховань гереро. Річ у тім, що, хоча вони й боролися проти німецьких колонізаторів, опір було жорстоко придушено. Крім того, гереро ставали жерт­вами своїх африканських сусідів — нама.
Проте гереро вижили і зберегли почуття національної гід­ності, взаємопідтримки та племінної солідарності. Це єдиний народ-воїн Намібії, який щороку організовує національ­ний фестиваль із неодмінним військовим парадом.

І все ж таки місіонери зробили свою справу. Тут не рідкість побачити жінок у... кринолінах вікторіанської епохи. Такою тут лишилася «мо­да» з ХІХ століття. Костюм доповнює велика хустка, скручена над чолом у довжелезний сувій. Кринолін одягнутий на три-чотири спідниці з грубого полотна, на які йде до 25 метрів тканини. Отака-то європейська екзотика в Аф­риці. За два долари стара місіс із народу гере­ро люб’язно погодилася залишити мені на згад­ку свій образ на фото і показати, скільки бруд­них пишних спідниць творять імпозантність її вигляду цього недільного дня.
«Нама» перекладається як «червоний народ». Його представників дуже легко відрізни­ти — чоловіки худі, з гострими вилицюватими і кирпатими обличчями, а жінки тендітні та гра­ційні. Ці люди навертали етнографів на думку про своє спільне коріння з монголами, проте генетичний аналіз спростував цю гіпотезу. Батьківщиною нама є мис Доброї Надії. Звідти, з найпівденнішої околиці Африки, вони вирушили на пошуки ліпшого життя. У резуль­таті вже кілька століть кочують.
Найменш численні в Намібії — бушмени, справж­ні корінні мешканці Східної Африки. Інші племе­на та білі завойовники відтіснили їх у пустелю Калахарі. Проте вони залишили тут свідчення своєї давньої культури — чудові наскельні малюн­ки, вік яких сягає 25 тисяч ро­ків до нашої ери.
Бушмени, як і нама, розмовляють мовою, що її лінгвісти назвали «пташиною» через наяв­ність у ній цокання. Я попросила двох молодих жінок поговорити між собою цією мовою. Спо­чатку вони соромились, а потім почали весело «щебетати», супроводжуючи діалог дуже див­ними звуками, які нагадували імітацію клацан­ня кінських копит. До речі, «цокаючі» та «чокаю­чі» мови вчені зараховують до найдавніших.
А ось темношкірі та зеленоокі бастери — це мулати, мішанка між нама та німецькими й нідерландськими колоністами. Кажуть, ніби ду­же вродливі люди народжуються від батьків із від­даленими генами. Дивлячись на бастерів, охо­че погоджуюся.

 

Столиця і пустельний шик

Поки сонце з дивовижною швидкістю підій­малося над аеропортом, я тремтіла від ранко­вого холоду і заздрила працівниці турагенції, яка загорталася в теплу шубу. Починалася на­мібійська осінь. Столиця країни Віндгук розта­шована в гірській місцевості. Тут, як і в пустелі, перепад вранішніх і денних температур досить значний. Добре, що я прихопила теплу куртку.
40 кілометрів від аеропорту до столиці ми їха­ли класним асфальтованим шосе. Ну, гаразд, думала я про себе, збудували одну при­стойну дорогу тут, на краю світу, і тримають її в поряд­ку. У нас теж від «Борисполя» до Києва можна промчати «з вітерцем». Виявилось, я помилила­ся. У Намібії чудові дороги, і не лише вони.
Раптом різкий гальмівний поштовх перервав милування пейзажем. Посеред порожньої до­роги сидів великий бабуїн і чухав живіт. Навіть місцевий водій розреготався. Ми справді були в Африці!
У Віндгук в’їхали якось раптово. Не було околиць зі звалищами й напівзруйнованими мазанками. Одразу на схилах замиготіли чепурні різнобарвні будиночки з кактусовими огорожами, пальмами на подвір’ях, дивовижними деревами в червоних і малинових квітах. Зелень напрочуд яскрава і свіжа. Вдалині — гори, вкриті оксамитом трав, і цілковите безлюддя. Я навіть розгубилася: невже всі покину­ли місто? Був недільний ранок. Хтось іще спав, хтось пішов до церкви, поїхав на базар. На мене чекало затишне африканське місто. Мені відразу пощастило відчути його шарм, поро­джений неймовірною природою й поєднанням різних культур: німецької, нідерландської, африканської та тубільської.

У 1837 році малесеньке поселення, назва­не народом нама Вогняна Вода (за його гарячі джерела), англійський офіцер Александер пе­рейменував на Купальний курорт королеви Аделаїди. Тільки 1890 року Віндгук одержав сучасну назву, що перекладається з африка­ан­су як «вітряний куток».
Центральна вулиця із сучасним торговим центром, готелями, банками, ресторанами не вражає уяву європейця. Колорит створюють хіба що продавці сувенірів. Вони розкладають на тротуарі в ідеальному порядку слонів, зебр, жирафів, бабуїнів, бегемотів із різних порід дерева.
Майдан прикрашає нерукотворний монумент із 33 метеоритів, зібраних у пустелі Кала­харі 1838 року. Від нього почалася моя прогулянка порожніми вулицями. На пагорбку — старовинний локомотив, майже ляльковий. По­руч — будівля в німецькому колоніальному сти­лі, Національний музей незалежності й архео­логічних знахідок. Бідність і занедбаність його спровокували мене на досить гострий запис у книзі відвідувачів.
А ось локомотив — справжній символ епохи. У 1903 році він працював на першій залізниці Чорної Африки між столицею та містом Свакопмундом. Нині цією дорогою їздить туристич­ний поїзд, якому можуть позаздрити Франція чи Швейцарія. Називається цей палац на колесах «Пустельний експрес». Поїздка на ньому — не лише суперкомфорт, а й нова концепція залізничного туризму. Річ у тім, що Намібія — улюблене місце німецьких туристів, ностальгія тягне їх до колишньої колонії. Відстані тут великі, а багато приїжджих товстосумів — люди немолоді. Саме для задоволення їхніх примх і збудовано «Експрес». Купе з кондиціонерами та широкими ліжками вдень перетворюється на просторий салон. Інтер’єри зроблено з бездоганним смаком, кольори підібрано у гармонії з пейзажем, а стеля вночі стає прозорим скляним дахом, над яким сяють міріади зірок Південної півкулі! Ніколи в Європі не по­бачити такого неба — надто багато кіптяви й вологи у повітрі.

За музеєм вивищується гора, вкрита якимись дивними рослинами. Кактуси — не кактуси, агави — не агави... Заввишки чотири метри, з химерними червоними квітами. Це квітучі алое, що охороняються законом. Зовсім не схожі на наші рослини у горщиках.
У Намібії росте й інше цікаве дерево — най­ближчий родич алое, кокербум. Це слово на африкаансі означає «сагайдак». Місцеве на­се­лення виготовляло з міцних і легких парост­ків кокербума мисливське знаряддя.
Відверто кажучи, на горі я мріяла побачити ще одну намібійську рослину, що викликає подив і захоплення ботаніків усього світу. Це Welwitschia mirabilis. Уже в її латинській назві «дивовижна» міститься вказівка на неймовірну життєву силу рослини та її особливе місце у природі. Вогненний вітер пустель, посуха, перепади температур, бідність грунтів, сонячні опіки, тривала відсутність вологи — вона здат­на витримати все це, заощаджуючи ресурси. Це найзагадковіша рослина Землі. Із зернятка вона випускає лише два листки, оце й усе. Зате живе 1000–1500 років! Довжелезні лист­ки сплітаються, наче кубло змій, і здається, ніби їх дуже багато. Вони здатні вбирати вологу на­віть із туманів. Це справжнє диво природи.

 

Дас іст фантастіш!

Наступне місто, яке не переставало дивувати мене, — Свакопмунд. Дорога на узбережжя вела через пустелю та гірський масив, що складається з шарів граніту. Поступово зникали відтінки зеленого кольору, переходя­чи у жовтавий, а потім і сіро-жовтий. Сонце з незмінною байдужістю нагрівало землю і повітря. Навколо ні душі... Ми їхали на захід, від­даляючись у просторі та часі, й справді потра­пили в іншу епоху.
Якщо можете уявити собі німецький бальнеологічний курорт початку минулого століття, тільки під пальмами, то це й буде Свакопмунд. Головна вулиця тут називається проспектом кайзера Вільгельма, сусідня — князя Бісмарка. У місті добре збереглася німецька колоніальна архітектура 1900-х років.
Такої дивовижної чистоти я не бачила ніде, хіба що у Швейцарії. Довелося нести недопа­лок сигарети в кулаці, доки не знайшлась урна. Смітити в по-німецькому охайному місті було неможливо. Любов до чистоти місцеве населення перейняло від колонізаторів. Відіграє свою роль і те, що у Свакопмунді, в будинку колишньої колоніальної адміністрації, розташована літня резиденція президента Намібії, який проводить тут свої вакації.

 

Алмази з океану

Зі Свакопмунду на південь веде дорога до іншого, не менш відомого узбережного міста Волфіш-Бей. Лише 30 кілометрів — і ви потрап­ляєте знову до майже іншої країни.
Цей порт був заснований португальцями в епоху великих відкриттів. Згодом місто стало голландським портом, а опісля узбережну те­риторію захопили англійці, щоб перешкодити французам контролювати морський шлях до Індії. Але тут ПАР заявила свої права на цей стратегічний пункт. Лише 1994 року незалеж­на Намібія після тривалих і складних суперечок та міжнародних переговорів приєднала Волфіш-Бей до своєї території.
Хто бував у США, той знає, як «під лінійку» розкреслено прямокутниками тамтешні міста. Нікого з видатних діячів назви вулиць не увічнюють. Стріт номер X перетинає авеню номер Y — це практично, але бездушно та нудно. Так само організований і план цього міста. Жодної згадки про бурхливе минуле.
Порт досить великий, у ньому серед інших працюють українські механіки й моряки, що обслуговують судна з усього світу. Я робила фото величезної морської платформи, переконана, що її призначено для видобутку наф­ти біля берегів Намібії. Потім з’ясувалося, що насправді вона створена для діставання з мор­ських глибин... алмазів. «Де Бірс» — відома фір­ма, яка видобуває цей коштовний мінерал по всій планеті, — в Намібії працює дуже активно. І величезну частину цієї країни, де знаходяться алмазні шахти, перетворено на заборонену зону, яку, не приховуючи, позначають на кар­ті червоною лінією.
Я завітала до ювелірного магазину подиви­тися на місцеві діаманти. Виявилося, найкраще коштовне каміння вивозять до США та Єв­ропи, а «на місці» ціни на них не поступаються світовим.

 

Фантазми Намібійської пустелі

Що далі я «спускалася» на південь, то ближ­чим поставав об’єкт моїх мрій — Намібійська пустеля.
Хоч би які слова підшукувала, якими вигука­ми супроводжувала розповідь про побачене, ніщо не спроможне відтворити неповторну красу найдавніших і найдивніших дюн на нашій Землі. Максимально наблизитися до них можна практично лише в одному місці — Сесріємі. Звідси починається інша планета — мож­ливо, червоний піщаний Марс. На 32 тисячах квадратних кілометрів розлилося помаранче­во-червоне море піску. Найвищі дюни здійма­ються на висоту 345 метрів, тобто стоповерхо­вого хмарочоса!

Що переживає людина, спостерігаючи та­ємниче життя піску? Відчуття спокою, гармонії та вічності — живої, невмирущої. Цей витвір кварцового піску й вітру рухається щосекунди. Одна хвиля йде від вас, а нова вже наздоганяє попередню. І так мільйони років. Дюна ніжна, гостинна й гаряча. Її тіло туге та пружне, воно приємне на дотик. По поверхні, пустуючи, біга­ють блискучі жуки, залишаючи дрібнесенькі штришки на грудях велетня.
Я скинула взуття й почала сходження. Ні, босі ноги не витримують температури! Повіль­но, із зупинками дерлася дедалі вище, й переді мною відкривалися нові простори звивистих дюнних спин. Форми рельєфу прості, але не­ймовірно величні та гарні у своїй заокругленій пластичності! Пісок здіймався й летів легко і швидко. Було видно, як на вигині вершини виникав легесенький піщаний туманець. Він, наче газова вуалька, зривався і летів подалі...

Вітер любить своє творіння! Вітер-скульптор творить без упину. Мить за миттю народжують­ся хвилясті вигини і зникають на очах у Госпо­да Бога.
Дюни біля Сесрієма параболічні та багатоциклічні. Такими робить їх вітер, що часто змінює напрямок. Легкий вітерець тягне лише 13 грамів піску за годину, а потужний уже переміщує понад кіло. Ось чому деякі дюни зсуваються на 15–50 метрів за рік! Змінюючи на­прямок, рух повітря творить дюни навіть у фор­мі зірок. Певна річ, із землі їх не побачиш, але, піднявшись на вершину, завмреш від захоплення і навіть трохи страху. Звісно, звалитися з дюни цілком безпечно, але все ж таки...
Колір утворень змінюється протягом дня. У затінку дюни фіалкові, темно-бордові на виги­нах. У промінні вечірнього сонця вони зелені, сині, сірі. Вдень близько полудня — помаранче­во-червоні... Боже, яка ж прекрасна Земля!
Намібійці чудово усвідомлюють виняткову роль туризму для їхньої економіки. Тому в Сесріємі знаходиться платний пропускний пункт, де можна купити «квиток на дюни». І добре, що так роблять! Гроші невеликі, але Міністер­ство туризму забезпечує контроль за юрбами, що будь-яку дюну можуть перетворити на плас­кий дитячий пісочник і розігнати всіх тварин, які тут вільно живуть.
Не випадково Намібія стала першою краї­ною світу, яка записала у конституцію обов’яз­ковий захист навколишнього середовища, фло­ри, фауни та екосистем. Нам є чого повчитися.

 

Пласка зелена Калахарі

Цього року на Намібію пролилися благодатні дощі. Такої кількості води не було майже тридцять років. Долини річок переповнилися водою, а в калюжах віддзеркалювалося глибоке синє африканське небо.
Зазеленіла й пустеля Калахарі. Вона зовсім не схожа на Намібійську. В нашому уявленні класична пустеля — це Сахара або Каракуми, а Калахарі має рослинність, її абсолютно плас­ка поверхня вкрита чагарниками, верблюжою колючкою, а цього року навіть високою травою, що нагадує нашу ковилу. І коли вітер про­бігав ковиловими просторами, здавалося, ніби пустеля дихає. Мимоволі пригадувалось «Інтер­меццо» Михайла Коцюбинського...
На перехресті я побачила дороговказ, згід­но з яким найближчий населений пункт розта­шований за сотню кілометрів звідси. Зрозумі­ло, що за такої малої населеності Калахарі є цілком безпечним місцем для тварин, як-от — жирафів, шакалів, страусів, гієн, куду, газелей, яких можна побачити у вікно машини. За тиж­неву поїздку ми спостерігали двадцять три ви­ди ссавців, безліч птахів, плазунів, багато з яких досі ніколи не зустрічали навіть у зоопарках.
На півночі Намібії простягся один із найві­доміших заповідників — природний резерват Етоша із 114 видами ссавців, серед яких — чорні носороги, африканські слони, леви, тиг­ри, гепарди...

 

І трішечки прози

Нарешті, кілька слів про рівень життя у На­мібії. Я спеціально заходила у великі й малень­кі магазини, щоб глянути, хто і скільки тут купує. Темношкіре населення виходило із сумками продуктів і товарів, а на полицях був досить багатий вибір їжі та одягу. В касах стояли ком­п’ютери, що реєстрували покупку, і чемні про­давці дякували клієнтам за візит.
Середня платня тут становить близько 500 доларів на місяць, а ціни на м’ясо та молочні продукти здалися мені доволі високими. Так са­мо дорогий і одяг. Безробіття в деяких містечках сягає 40 відсотків. Але злидні, це нещастя біль­шості африканських країн, не впадають тут в око. Приклад цього — моя остання зустріч.
До старту літака залишалося кілька годин, і я присвятила їх блуканню Віндгуком у пошуках сувенірів. Валіза була складена, а в готельно­му холодильнику зосталося пів пляшки води, кілька бутербродів, пакетики чаю. Дощовий день цілком відповідав настрою — сумно було залишати Намібію. Раптом зупиняється поруч автомобільчик, і молода жінка запрошує схо­ва­тися в машині від зливи. Познайомилися. Місцева фотожурналістка показала мені при­міські мальовничі куточки, штучне озеро і від­вез­ла на базар, де я купила фігурки африкан­ських тварин. Довідавшись, що в холодильнику в ме­не залишилася їжа, вона попросила забрати все це і віддати продавцям сувенірів. Ми так і зробили.
Ось вона яка — намібійська дійсність.