Розгадати численні таємниці «країни сонця, що сходить» і спростувати стереотипи щодо неї — ось початок нашим із вами відкриттям.
«Олені-олені…»
Виявляється, у Японії буває сніг, і не лише на вершині Фудзіями. Коли я прибула в Осаку, оголосили забортну температуру мінус 5. Екзотика включно з будівлею аеропорту, схожою на цілий скляний пагорб, була припорошена снігом, співвітчизники влітку побачать її дещо інакшою.
А як же Токіо чи Кіото? Це потім. Поки що мене запросили до Нари. Вона разом з Осакою та Кіото утворюють величезну міську агломерацію, цікаву для туриста-дослідника.
Після виснажливого перельоту, аеропортових терміналів та гейтів нам відкрилась умиротворена Японія, заглиблена у старовину та природу. Нара відома величезним храмовим комплексом і розташованим у ньому Парком оленів. Близько тисячі священних тварин вільно ходять по всьому комплексу. Вважається, що перший імператор Японії зійшов у цих місцях із небес саме в образі оленя, і всі тутешні парнокопитні є його прямими нащадками. Тварини звикли до уваги — без кінця випрошують у відвідувачів печиво, а коли воно закінчується, підштовхують людей до кіосків з улюбленими ласощами.
У супроводі оленів я дісталась однієї з головних цікавин Японії та світу. Це величезний буддійський храм Тодайдзі, який називають «домом Великого Будди». У ньому знаходиться бронзова статуя Просвітленого заввишки 15 метрів і вагою 500 тонн. Головна зала, де розташований Будда, є найбільшою дерев’яною спорудою в світі (висота — 57 метрів). Скульптура і святилище споруджені у VIII столітті задля швидшого становлення буддизму в країні. Сам імператор носив землю, готуючи форми для відлиття скульптури. Роботи тривали шість років. У ту пору Нара була столицею Японії (це тривало 74 роки). За століття міжусобних війн за місто храм двічі горів, утім, відновлювали його з великою точністю. Статуя теж постраждала, довелося відновлювати їй голову. І нині помітна різниця у віці між обличчям Великого Будди і його торсом.
Разом із Тодайдзі ЮНЕСКО оголосило всесвітньою спадщиною і храм Касуга-Тайся. Цей, останній, зовсім інакший. По-перше, він не буддійський, а синтоїстський, а по-друге, має вигляд невисоких дерев’яних споруд і стежок між ними. Яскраво-червоний колір головної будівлі вдало контрастує із хвойною зеленню. Навколо встановлено 1800 кам’яних ліхтарів, а ще 1000 бронзових вивішено в коридорах.
Загалом же японські храми вражають не масштабністю, а гармонією з природним довкіллям. Будівлі вписані у ландшафти так, щоб роблять їх іще гарнішими.
Золото і філософські камені
Отже, Кіото. Місто понад тисячоліття було столицею Японії й поступилося «тезці з переставленими літерами» лише в 1968 році. «Кіото» означає просто «столиця», а «Токіо» — «східна столиця» (загадки японської мови). Нинішнє півторамільйонне місто береже чимало скарбів мистецтва, релігії та філософської думки. Його історичні пам’ятки в комплексі занесені до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Серед «візиток» міста — імператорські резиденції та замок сьогуна (військового правителя країни у старовину), не кажучи вже про численні храми синтоїзму і буддизму. До них я й вирушила.
Першим вразив Золотий павільйон, або Кінкакудзі. Й не так щирим золотом двох верхніх поверхів над темним деревом першого рівня, як саме вписаністю в ландшафт. Храм зведений 1397 року, в ньому зберігаються мощі Будди.
У храмі Чистої води (по-місцевому — Кіємідзудера) б’ють три священні джерела. Сюди приходять очиститись і вклонитися головній синтоїстській богині — милосердній Каннон. Перш ніж зайти до святилища, прихожани набирають Чисту воду черпачками на довгих держаках і омивають по черзі ліву руку, праву, обличчя… Втім, те саме роблять у багатьох синтоїстських кумирнях. А ще там залишають свої бажання на найрізноманітніших «інформаційних носіях» — від свічок, квадратних у перерізі та з написами на всіх сторонах, до незліченних записок у всіх виглядах. «Носії» при цьому дуже недешеві (враховуються якість виконання і час перебування напису в храмі).
І нарешті, поруч знаходиться ще одне видатне святилище — Рьоандзі, храм Упокоєного Дракона, відомий своїм секітеєм, тобто дзен-буддійським садом каменів, найгарнішим у Японії. Як нам пояснили, через голе каміння та білий пісок сад уособлює первозданність природи. Уявіть собі майданчик, укритий шаром світлого гравію, майстерно «розчесаним» граблями. На ньому — 15 необроблених каменів, розташованих групками так, що з будь-якої точки можна бачити лише 14 із них. Охопити поглядом усі може лише той, хто «досягне просвітлення» і вознесеться над композицією. Перед садом каменів сидять люди, споглядають і медитують. Деякі члени нашої групи казали, що, коли вони спробували зробити те саме, світ непомітно віддалився і настало… щось неймовірне, чого словами ніяк не передати. Для мене це лишилось однією з нерозкритих загадок Японії. Зате чудове враження справив довколишній сад — зовсім не кам’яний, а з доглянутих дерев і кущів.
До Токіо зі швидкістю кулі
Розповіді про безліч національних особливостей залишаю «на потім», але подорож від столиці до столиці варта окремого слова.
Потяг «Синкансен», який ходить між Кіото і сучасною столицею, ще називають «поїздом-кулею» через його обтічну форму та швидкість до 300 кілометрів за годину. Якщо не дивитись у вікно, такого стрімкого руху зовсім не відчуваєш. Це як у літаку: посадка, старт із втисканням тіла у спинку сидіння — і абсолютно плавний політ.
У «Синкансені» я придбала обенто — традиційні картонні коробочки з двома десятками страв у кольорових одноразових посудинках. Нагода покуштувати всього потрошку. Підвели голову від їжі — а вже й під’їжджали до Токіо.
Із висоти мерії
Огляд Токіо почався з дотику до царственої величі імператорського палацу. Номінальний правитель конституційної монархії живе з родиною в цій золотій клітці. Точніше, «клітка» зроблена з каменю, дерева і черепиці з різним ступенем позолоти й оточена садами — і з каменів, і з дерев. Мені вдалося побачити лише частинку цього багатства, і то звіддаля. До імператорського палацу Токіо пускають лише з нагоди Нового року та дня народження монарха.
Центр Токіо більш-менш відповідає нашим уявленням про суперсучасне місто, особливо увечері, коли за численною електронною рекламою зникає сіризна будинків. Прогулянка центральними районами Гіндза і Юракуче занурила у світ розкішних магазинів і калейдоскопічного блиску вогнів. Екскурсія районом Уено перенесла в однойменний парк, найбільший у столиці, з музеями і закладами розваг. У квітні японці збираються там на «ханамі» — споглядання цвіту сакури. А район Сендзюку запав у пам’ять образами дівчаток «кавай» у рожевих спідничках, із величезними віями та неймовірних кольорів волоссям. Тут можна придбати таку ж «амуніцію», як у цих неформалок, включно з люмінесцентними контактними лінзами для очей.
І ось я отримала нагоду «вознестися» над містом, хоча й не стала «просвітленою». Групу журналістів підняли на верхівку хмарочоса токійської мерії. 242 метри над землею. Видно нагромадження великих і малих будинків без кінця і краю (населення тут — 13 мільйонів).
Коли ж я спустилася на грішну землю… точніше — під землю, в метро, то була шокована розгалуженістю і самої мережі ліній, і деяких станцій, що мали по кілька поверхів і шалену кількість переходів та виходів. Добре, що замість звичної для киян реклами тут усе завішане вказівниками, продубльованими англійською мовою.
На поверхні вразили перехрестя, які пішоходу можна перетинати і по діагоналі: на всіх світлофорах для машин вмикається червоне світло — і… Я мало не розгубилася в натовпі, де всі рухалися непередбачувано.
Самостійне блукання містом до пізнього вечора переконало, що не так воно легко — жити у високотехнологічному і висококонкурентному суспільстві. Молоді хлопці й дівчата в ділових костюмах засинали у транспорті стоячи…
Хто кому передмістя
«Рафінована» столиця хмарочосів оточена цікавими й мальовничими передмістями та містечками-сателітами. Серед таких — Камакура. Нинішнє невелике приморське містечко у ХІІ столітті теж було столицею Японії — центром сьогунату. Тут є свій Великий Будда — щоправда, трохи менший, ніж у Нарі. А ось синтоїстський храм Хаседера справді збудований із розмахом, і одинадцятиголова богиня Каннон у ньому представлена в майже 10-метровій подобі. Ще мені запало в душу зібрання маленьких статуй Будди — кожна відповідає одній ненародженій дитинці. За сотні років утворилася ціла «армія ненароджених»… Скільки за цим материнських страждань!
Не знаю, чи вважати сателітом місто Йокогама, друге за розмірами в усій Японії (3,7 мільйона мешканців), але розташоване воно лише за 30 кілометрів від Токіо. Це така собі японська Одеса чи японський Роттердам — місто-порт, місто-ресторан, місто-парк, відкрите для всіх і кожного. До речі, саме Йокогама першою в країні почала приймати іноземців 1868 року, після цілої епохи закритості від світу. Місто я побачила з висоти «Лендмарк-тауер» (296 метрів, 70 поверхів), одного з найбільших хмарочосів Японії. Уявіть собі, він збудований на підшипниках, і його верхівку колише. Це непомітно для ока, але відчутно для вестибулярного апарату — тут навіть захитує... Зате підшипникова технологія вберігає японські висотки від землетрусів.
Чим іще запам’яталась Йокогама, то це найбільшим у Японії чайна-тауном. Корінні мешканці й туристи прямують сюди по дешеву і смачну їжу.
Вогонь, вода і священна гора
Настав час пізнати Чисту воду в гарячому вигляді. Я вирушила на курорт Хаконе.
Уся Японія, мов губка, просякнута мінеральними і термальними водами. На гарячих джерелах, які називають онсенами, влаштовують купальні. Тут здавна практикували місогі — обряд очищення водою, з яким у країні пов’язаний культ чистоти.
Онсен на курорті Хаконе став частиною водолікувального, відпочинкового і розважального комплексу. Тут вам і природні ванни-купальні з калієво-магнієвою водою, і спеціальні ванни з наповнювачами із квітів, трав і навіть саке, і дитячий термальний аквапарк. А головне — навколишні гірські пейзажі, як на старовинних японських гравюрах!
Поруч знаходиться кратер вулкану завширшки 13 кілометрів, підземній активності якого й завдячуємо наявністю термальної водички. До деяких гарячих джерел приходять погріти кісточки найпівнічніші у світі мавпи.
Мавп не побачили, зате побували у долині гейзерів Овакудані й навіть зварили для себе по одному яйцю в окропі, що вихлюпується з-під землі. Кажуть, коли таке яйце очистити від почорнілої шкаралупи і з’їсти, додасться щонайменше п’ять років життя… У долині можна пожити в одному із традиційних готелів рьокан, поніжитися в численних онсенах.
Згаданий курорт Хаконе входить до одного національного парку з горою Фудзіяма (до речі, вона теж вулкан). Священну вершину я споглядала з чарівного озера Асі, здійснюючи по ньому прогулянку на «піратському кораблі». Сніговий конус Фудзі мав вигляд, як на листівці. Для кожного японця справа честі — зійти на цю гору. Я ж поки що обмежилася спогляданням, якого навчила прекрасна у своїй загадковості Японія.
Гідним завершенням озерної екскурсії став синтоїстський храм Дев’ятигоолового дракона. Колись чудовисько наводило жах на околиці, поки один маг ув’язнив його на дні цієї водойми. Тепер дракона вважають мучеником і… покровителем сватання. Сюди з’їжджаються закохані й батьки, які бажають одружити дітей. Уявіть, скільки тут їх зараз, у Рік дракона!
Що ж, із Японією ми майже поріднилися. «Сайонара!» — кажуть тут, прощаючись надовго. Але скористаюся фразою, яку вживають близькі люди, розлучаючись на короткий час: «Де ва, мата!» — «До скорої зустрічі!».
ТАКЕ РІЗНЕ СПОГЛЯДАННЯ
Це заняття японці піднесли до рівня мистецтва, і в кожному разі воно має своє назву.
Ханамі — традиція милуватися квітами сакури.
Цукімі — осіннє свято споглядання місяця.
Момідзі — милування листям клена і плюща перед опаданням.
Юкімі — споглядання снігу.
