Дві загадки Кутб-Мінара

Головну пам’ятку індійської столиці бу­ло видно здалеку. Червона ребриста вежа нагадувала звичайну заводську трубу. Кажуть, велике можна оцінити лише з відста­ні, але тут ця теза не спрацювала: спочатку треба було наблизитися до стародавньої споруди, а потім роздивитися її мало не впритул. А щоб оцінити феномен сповна, я мусив розглянути його у просторі й часі.

КУТБ-МІНАР. Крадене диво

Після наближення Кутб-Мінар виявив­ся цілим комплексом. Усі його будівлі дав­ні й теж немаленькі, хоча поруч із червоним велетнем здавалися дрібними.
Цегляний мінарет сягає понад 72 метри у висоту. До нього безуспішно прагне дорів­нятися 18-метрова арка, що лишилася від найпершої в Індії мечеті Кувват-ул-Іслам. Крізь цю арку часто фотографують мінарет, і тоді більше вміщується у меншому. А ще туристи полюбляють сюжети, де вони «мі­ряють висоту вежі рукою» або «тримають її за верхівку». Свої послуги як фотографа мені люб’язно запропонував поліціянт у колоритному головному уборі. А потім по­просив невеличку плату. Хлібне місце?
Але туристична метушня не повинна заважати дивитися в корінь.

За офіційною версією, вежу Кутб-Мінар звели понад 800 років тому. І нарекли на честь середньоазійського правителя Кутб уд-Дина Айдека. Він завоював ці міс­ця і вирішив увічнити перемогу ісламу, звівши мінарет, більший за бачений ним в Афганістані.
Легенди, щоправда, оповідають, що ра­ніше тут мешкав індійський князь, він ні­бито і збудував вежу, аби його благочести­ва дочка споглядала околиці, попиваючи чай… Та, схоже, це лише усна народна твор­чість, яка потрапила в письмові аннали. Значно більше шансів має інша версія, до якої веде цілий ланцюжок загадок, таких милих серцю мандрівника.
Унизу, під спорудою, впадає у вічі коло­нада з типово індуїстськими фігурними опорами. Звідки вони в ісламському комп­лексі? Тут і там на стінах малих будівель є зображення стилізованих ланцюгів і дзво­нів, як в індуїстських святилищах. Хтось скаже, мовляв, просто завойовники змуси­ли працювати на будові місцевих майстрів, а ті застосували свої прийоми. Нічого, що пророк Магомет вважав дзвони «музичним інструментом Сатани»? На стінах можна побачити індуїстських божеств, таких як містичний слон Ганеша, а також сцени з епосу «Рамаяна». І це тоді, як в ісламі забо­ронено будь-які зображення людей і тварин! Усі барельєфи навмисно спо­творені, але їх легко розпізнати.

Може, сам мінарет, укритий арабською в’яззю, є виключно мусульманською спорудою? Та ні, схоже, завойовники поспі­хом переробили індуїстський комплекс на ісламський. Хі­ба реально було у ХІІ століт­ті уявити, що колись кожен відвідувач комплексу зможе оцінити їхню роботу за допомо­гою потужної оптики? На чима­лій висоті арабські письмена на­кладено на численні зображення лотоса — символа індуїзму. А ця квітка навіть не росте в Середній Азії, звідки прийшли мусульмани. Зрештою, мінарет мав би дивитися на схід, але вхід до нього зроблено з півночі, як в індуїстських храмах.
Історики не відразу, але визнали, що окупанти звели нові споруди з уламків старих. Наводять навіть кількість зруйнованих заради цьо­го індуїстських і джайністських святилищ — 27.
Але виникає наступне запитан­ня — чому Кутб-Мінар зробили таким високим? Навіщо взагалі тут ця споруда? До речі, це запитання — серед найпоширеніших у пошуковій сис­темі «Гугл». Відповідь ніби на поверхні: з висоти мінарета вірянам нагадували про мо­литву. Але спробуйте докричатися з 25-го поверху до когось унизу, і ви зрозумієте, що це безглуздо, звук просто розсіється в повітрі. Крім того, шлях крученими схода­ми на верхівку «мінарета» займає близько 45 хвилин — невже мулла витрачав на під­йом і спуск по три години п’ять разів на до­бу? Ну, тоді він був неабияким спортсменом.
Якщо ж вежу збудували для утверджен­ня слави правителя, то, за логікою, на ній має бути ім’я Кутб ут-Дина. Але серед сотень написів його немає. При цьому скром­ність не завадила володарю «підписатися» на сусідній мечеті.
Версія про те, що вежа була спостереж­ною чи оборонною, теж не витримує кри­тики, адже ніяких фортифікацій тут не було, а сам Кутб ут-Дин жив за 400 кілометрів звідси, в Лахорі.

А ще — як Кутб ут-Дину вдалося побу­дувати таку величезну споруду лише за 4 роки правління? Він ледве встиг «перели­цювати» будівлі за мусульманськими кано­нами. Існує гіпотеза про те, що вежу буду­вали багато століть, і кожний її рівень нале­жить іншому правителю. Справді, різні яруси зроблені по-різному, є навіть облич­кований мармуром. То, може, й правда? Так би й було, якби Кутб уд-Дин не поспішав і спланував грандіозне будівництво на кіль­ка поколінь уперед. Адже для грандіозної споруди він мав закласти не менш гранді­озний фундамент, без цього вийшов би «ко­лос на глиняних ногах». Але недбало збиті зображення з «Рамаяни» особисто мене переконують у бажанні нових господарів тільки чимшвидше освоїти чуже надбання.
Усе вказує на те, що «найвищий у світі цегляний мінарет», як говорить про нього ЮНЕСКО, — це, скоріше, частина значно давнішого індуїстського комплексу. За іро­нією долі, вперше таку ідею висунув ще у ХІХ столітті відомий мусульманський ре­форматор Індії — Саїд Ахмад Хан. Серед іншого він зауважив, що багато арабських написів на «мінареті» містять помилки, тоб­то їх склали квапливо і недбало — так само, як перед тим зачистили для них стіни.

Дивно, але, попри речі, видимі неозбро­єним оком, світ продовжує дотримуватися думки британських археологів колоніаль­ного періоду. Хоча навіть назва «Кутб-Мі­нар» не зустрічається в документах, давні­ших за два століття.
Хочеться вірити, що колись відкриють­ся справжні ймення, вік, призначення, іс­тинний образ та авторство споруди, яка в Індії поступається туристичною популяр­ністю лише Тадж-Махалу. Коли стоїш по­руч і вдивляєшся в її червоні, енергетично насичені стіни, відчуваєш дух не віків, а тисячоліть, і навіть безкінечна туристська метушня цьому не заважає.
До речі, цікаво було б також дізнатися, чи це справді один із мусульманських пра­вителів заклав поруч із Кутб-Мінаром ще один мінарет, навіть більший. Так-так, не­подалік височіє основа нового цегляного дива, якого не сталося.

ЗАЛІЗНИЙ СТОВП ІНДІЇ. Тисячолітній хай-тек

Однак це не всі загадки Кутб-Мінара. Просто під вежею я побачив те, про що чи­тав і мріяв уже давно. На тлі довколишньої гігантоманії предмет здавався непоказним, та біля нього весь час юрмилася публіка.
Залізний стовп Індії — це був він. Леген­дарний артефакт має вигляд темної коло­ни з капітеллю і малопомітним написом посередині. Йому щонайменше 1600 років. У часи, коли залізо, скажімо, в Європі, ще було рідкістю, індійські майстри викували із цього металу 6-тонний виріб практично ідеальної форми. Але то не найдивніше.
Річ у тім, що стовп ось уже мінімум пів­тора тисячоліття не іржавіє. Хоча у волого­му і теплому кліматі Індії мав би давно роз­сипатися на порох. Нинішні металурги мо­жуть лише мріяти про таку якість. Та й хіміч­но майже чистого заліза, з якого зроблено колону, ні у природі, ні у промисловості нині практично не зустріти.
У 2002 році науковці дослідили раритет і зробили висновок, що він дивно взаємо­діє з атмосферою. Зазвичай під впливом вологи в повітрі залізо перетворюється на оксид — іржу. Але на поверхні індійського стовпа замість цього утворюється уні­каль­ний матеріал місавіт, що складається з ато­мів заліза, кисню і водню (формула — y-FeOOH). Виникає захисний шар, який на додачу збільшує магнітні властивості виробу. Як таке можливо?
Гіпотеза про те, що колону створено з метеоритного заліза, не підтвердилася че­рез відсутність у складі нікелю. А було б так зручно пояснити все випадковим спла­вом із космосу.

Колона містить 98% заліза, 1% фосфо­ру і 1% інших домішок. За історичними індійськими текстами, останні називають­ся «ваджа-сангхата» і складаються з 8 час­тин свинцю, 2 частин «дзвонового металу» та 2 частин окалини з латуні. Одні дослід­ники пояснюють неймовірну стійкість ме­талу цим «магічним» складом, а інші — тим, що давні майстри не виводили із заліза фосфор, який утворив захисну плівку. Все так просто? Але повторити поки що не виходить. Хай там як, стовп із плином часу тільки нарощує захисний шар.
Хто ж створив цей артефакт? У написі на стовпі йдеться про короля Чандру, воло­діння якого сягали далеко за межі ниніш­ньої Індії, в тому числі доходили до півден­ного краю півострова Індостан. Історики асоціюють його ім’я з королем Чандрагуп­тою ІІ, який жив у ІІІ–IV століттях, тому і вважається, що стовпу не менше 1600 ро­ків. Імперія Чандрагупти справді була великою, але вона закінчувалася далеко від крайньої точки Індійського субконтинен­ту. Нестиковочка.

Проте є ще один правитель, ім’я якого рідко беруть до уваги в дискусіях про заліз­ний стовп. Це не хто інший, як король Рама з епосу «Рамаяна». У сакральних текстах його називали Рамою-Чандрою. Далі — цікавіше. Переклад санскритського напи­су на загадковій залізній колоні можна трак­тувати так, що Рама перенісся в інший світ, не покидаючи фізичного тіла. Як? Ну, на­приклад, на божественному літальному апараті, про які стільки розповідається у стародавніх індійських джерелах. Нарешті, в тексті «Падма-Пурана» прямо говорить­ся, що Рама досяг іншої планети.
Звісно, офіційна наука не сприймає та­ких фантастичних аргументів. Рама — пер­сонаж міфології, крапка. І взагалі, британ­ська наука свого часу постановила будь-яких королів Індії, які жили до 600 року до нашої ери, вважати вигаданими. Менше з тим — можна не вірити, але перевірити. Мож­ливо, колись академічні дослідники дадуть відповідь на запитання, чи існував Рама.
І нарешті: для чого залізний стовп уста­новили саме тут? Деякі вважають його прос­то чимось на зразок обеліска, на якому си­дів священний птах Гаруда. Нехай так. Але Залізний стовп Індії — не просто постамент, і він недаремно стоїть поруч із вежею Кутб-Мінар. Вдумайтеся: висота колони — 7 мет­рів 21 сантиметр, а вежі — 72 метри 10 сан­тиметрів (дані різняться, але не принципо­во). Масштаб 1 до 10. Як той казав: «Совпадєніє? — Нє думаю». Адже в індуїстських храмах навіть найменші деталі наділені певним змістом. Який він у цьому разі?
Обидві загадки Кутб-Мінара залиша­ю­ться загадками. І поки що нові відомості роблять їх іще непроникнішими, як той за­хисний шар на залізному стовпі. При цьому магнетизм місця тільки посилюється.

КОМПЛЕКС ВРАЖЕНЬ
Розташована вежа Кутб-Мінар у столичному окрузі Мехрауле, відомому пам’ятками архітектури.
Вхід платний — 5$ з особи. Обмежень щодо фото- і відео­зйомки немає.
Можна піднятися до першого балкона «мінарета» по 156 сходинках (загалом їх у вежі 379).
Неподалік від мечеті розташована одна з найдавніших ісламських гробниць Індії — усипальня султана Шамс уд-Дина Ільтуміша, зразок змішання індуїстського та мусульманського стилів.
Зважайте на те, що комплекс є ісламською святинею, поводьтеся в ньому пристойно і стримано.