Тут переплелося багато культур і народів: римська імперія, варвари, візантійці, маври, араби, іспанці, португальці, французи... Дивно, але саме Марокко стало першою в світі державою, що визнала незалежність США в 1777 році. Ніколи б не подумав!
Міркуючи про такі речі, я вирушив у «навколосвітку» північноафриканським королівством.
КАСАБЛАНКА. Мечеть Хасана II
Вечір. Вузькі провулки, обмаль ліхтарів, безхатьки у коробках, якісь торгові намети з мотлохом... З міркувань безпеки я повернув назад і пішов широкими вулицями. Зробив гак на три кілометри і не шкодую.
Мечеть Хасана II — серед найбільших релігійних будівель у світі, в ній може молитись одночасно 25 000 людей. Але унікальна вона не лише цим. Яка майстерна робота! Тут і різьблення по каменю, і мозаїки, і дев’ятиметрові двері, і золотистий мармур, і відполіровані колони з Італії, і розсувний дах зі скляним куполом… Навіть підігрівання підлоги є!
Храм відкрито 1993 року. Проектував французький архітектор, виконували майстри арабського світу.
Творці розмістили мечеть на березі, біля самого краю води. Вона, немов корабель, розтинає хвилі прибою. Вночі систему підсвічування доповнює зелений лазерний промінь, спрямований зі шпиля на схід, у бік Мекки…
ШЕФШАУЕН. Синє місто, синій ніс
За вікном авто — суто тосканські пейзажі: оливкові гаї, пшеничні поля, зелені луки... Це Африка?! Я пригальмував і просто біля шосе купив солодкої полуниці.
Шефшауен — середньовічне місто, відоме колоритними кварталами синьо-фіолетового кольору. В цих місцях розмовляють арабською та іспанською: до XX століття тут були колонії конкістадорів. Євреї — втікачі з Іспанії у XV столітті почали фарбувати будинки в колір неба. Це їхня версія. Араби ж кажуть, це колір перлини, яка захищала місто від ворогів, напускаючи на них синій туман. А взагалі, синя фарба — найдоступніша в цих місцях.
Місто живе за рахунок туристів: має купу готелів, сувенірних крамниць і ринків. Не відпускає відчуття, що ти серед кінодекорацій.
Щойно сіло сонце, як у місті «увімкнувся мороз». Холод пробирав до кісток. Травневого дня було плюс 17, а ось о дев’ятій вечора — лише кілька градусів із плюсом. А я в шортах! У номері — ні кондиціонера, ні опалення. Нагрівшись під душем і набравши пляшку гарячої води, стрибнув у крижане ліжко і ледь заснув у куртці під двома ковдрами.
Удосвіта вдягнув усе, що мав, і пішов фотографувати порожні вулички. Відчинилися двері, вийшов чоловік, повісив на вулиці клітку зі співучою пташкою і пригостив мене кавою. Зігріло фізично і морально.
Через перепади температур у Шефшауені носять теплі балахони з довжелезними рукавами і високим каптуром. «Ку-клукс-клан» якийсь!
ВОЛЮБІЛІС. Римська велич
Італійські пейзажі цього разу були доречними, адже я наближався до давньоримського міста.
Волюбіліс заснували у II столітті як південно-західний форпост імперії. Далі були тільки пустеля й дикі племена. Місто мало широкі вулиці, форум, майдан із храмом Капітоліни, велику базиліку, тріумфальну арку і, що найважливіше, акведук та купальні. Подекуди в термах до сьогодні збереглася мозаїка. Навколо міста зеленіли родючі долини, річка зробила його центром землеробства і торгівлі. Після занепаду імперії римська знать правила містом аж до вторгнення арабів. Занепад настав після двох землетрусів, які знищили будівлі й пошкодили акведук. Люди почали селитися біля води, а руїни — обростати бур’яном і легендами. У ХХ столітті відбулися розкопки, й 1997 року місто взято під охорону ЮНЕСКО, створено музей.
Мені пощастило: охоронці музею дозволили ще годину після закриття познімати величні будівлі у світлі призахідного сонця. Останні промені торкалися каміння, яке стільки бачило...
ФЕС і шкурний інтерес
За розмірами це третє місто в Марокко. У його старій частині — близько 9000 вулиць. Такого хитросплетіння я не бачив ніде! Уявляю собі тут роботу листоноші…
Заснований у VIII столітті, Фес став одним із головних торгових і промислових центрів північноафриканського узбережжя. Нині він славиться традиціями у виготовленні кераміки й обробці шкіри.
Шкірвиробництва просто неба — дуже екзотичні, до них водять екскурсії. Найцікавіше — це майстерня, де шкури фарбують за 1200-річними технологіями.
Дорогу мені показав хлопчина, який заробляє тим, що водить туристів через лабіринти вулиць. Виробництва — за товстими стінами, з вулиць їх не видно. На вході видають стеблинку м’яти, бо «аромат» вимочених шкур витримати непросто. Різнобарвні ванни нагадували палітру художника.
Вихід надвір — лише через магазин готових виробів. Тут я купив собі куртку кольору електрик, яку давно хотів, але не міг знайти. Пішов не з порожніми руками!
МЕРЗУГА. Цукрова пустеля
Це мій найдовший переїзд по Марокко — 480 кілометрів. І четверта пустеля, в якій я побував. Сахара — океан піску і дюн! За площею — більша від США. Марокко дістався найцікавіший її шматок із найгарнішими барханами.
У місті Мерзуга я вибрав готель метрів за триста від дюн. У господаря розпитав про найцікавіші місця. Барак — так його звали — розповів, що пустеля поглинає дедалі більше нових територій. Він виявився цікавим співрозмовником: добре володіє англійською, багато їздить по Європі. Готель свій розвиває дбайливо, оточує гостей турботою. До речі, знайшов для нас пляшку червоного вина, причому виробництва Марокко! У цій мусульманській країні купити алкоголь можна тільки в міжнародних готелях і ресторанах. А так хотілося…
Рано вранці в пустелі було свіжо. Залізши на бархан, я знайшов точку, з якої можна було знімати навсібіч. І почалося. Прямовисні й фігурні схили, хвилі з піску і цілина, рідкісні кущики і млява рівнина... Колір піску змінювався від червоно-рожевого до жовто-лимонного, залежно від висоти сонця.
Але! Невдовзі здійнялася піщана буря. Мело так, що навіть після повернення до країни я знаходив пісок у кишенях і потаємних місцях фотоштатива. Пейзажу додавали романтики каравани верблюдів із туристами, які ночували в пустелі.
Після сніданку я взяв участь у джип-сафарі: берберські та сенегальські поселення, покинута французька військова база... На жаль, через бурю фотографувати було майже неможливо. До вечора вітер ущух, і ми припливли на кораблях пустелі до табору в повній мовчанці, під мелодії сонячних променів.
АЙТ-БЕН-ХАДДУ. Дві твердині
Шлях лежав на захід, до Атлантики. Спочатку пустельний пейзаж простягався до горизонту. Та на одному плато були величезні плантації чайних троянд! Запахи в тутешніх містечках — як у Провансі від лаванди! Біля дороги я придбав трояндове сердечко, яке аж до кінця поїздки поширювало по машині чарівний аромат. Просили 100 євро, але зійшлися на двох. Знижку на 98 відсотків отримуєш не щодня!
За 50 кілометрів до фортеці проминув кіностудію «Atlas Studio». Тут знімають голлівудські фільми. Поруч декорації міста-фортеці так вписалися в пейзаж, ніби їм уже тисяча років!
Давня фортеця Айт-Бен-Хадду налічує близько 920 років історії. Вона збудована за типом «ксара» — укріпленого міста. Твердиня захищала каравани, що прямували від Тимбукту до Марракеша. Купці могли поповнити запаси води, переночувати на заїжджих дворах, змінити верблюдів, вигідно поторгувати.
Перед поїздкою я забронював готель із краєвидом фортеці. І ось, піднявшись на терасу, я її побачив.
30 років тому фортеця лежала в руїнах. Та коли потрапила до Списку ЮНЕСКО, її почали відновлювати. У Айт-Бен-Хадду мешкають кілька сімей, є готелі та музей. Фортеця «знімалась» у фільмах «Мумія», «Лоуренс Аравійський», «Гладіатор», «Гра престолів» і ще десятках кінострічок. Набуває вона популярності й серед туристів.
МАРРАКЕШ. «Цигель-цигель…»
Близько 200 кілометрів через перевали і хребти Атлаських гір. Кам’янисті схили, серпантини, поселення. Дахи в параболічних антенах, сучасні дороги — але жінки перуть у річці й сушать білизну на каменях...
Тисячолітнє місто Марракеш — четверте за розмірами у країні. Воно колись змагалося з Фесом за вплив, і кілька разів Марокко розділялося на дві держави зі столицями в цих містах.
Проскочивши широченними проспектами, я повернув у напрямку центру, потім на велику вулицю, далі на меншу, тоді на маленьку, за нею на вузеньку і зрештою почав протискуватися провулочками чи то кварталу, чи то базару. Обабіч — візки з товаром, люди сидять, підібгавши ноги, а я пливу серед цього хаосу. Хлопчаки на мопедах стукають по даху, мовляв — стійте, ми вас за гроші до готелю доведемо. Як Льолік із «Діамантової руки», кручу баранку і вже не розумію, куди їду. Навігатор каже: «Проїдьте 400 метрів», а мені хоч би 5 проїхати, не віддавивши комусь ноги... Повертаю, зупиняюся, знову прокладаю маршрут і далі їду «козячими стежками». І ось потрапляю між ятки а-ля «Привоз». Люди кричать і крутять пальцем біля скроні. Зрештою доводиться розвертатись — і знову через усіх торговців! Ох і натерпівсь я...
Неподалік від мого готелю є майдан Джемма-ель-Фна. Увечері тут починається грандіозна вистава: танцюристи, музиканти, співаки, факіри зі зміями, фокусники, оповідачі казок, гімнасти, провісники долі, продавці води... Усе видно з терас ресторацій навколо майдану. Зайнявши столик в одному з них, я пообідав і залишився знімати. З гір поступово насунувся дощик. Вечірнє небо набуло фантастичного червоною кольору.
Наступного дня відвідав сад «Majorel», відомий також як сад Іва Сен-Лорана. Дизайнер зі своїм другом у 1970-х викупив тут ділянку з покинутим садом і воскресив його, застосувавши ландшафтний дизайн. Звідси нікуди не хочеться йти — посидіти б на барвистій лавці, послухати птахів... Тут є Музей берберської культури та музей Сен-Лорана. Усе розташовано в такому дорогому, доглянутому кварталі, ніби ти десь у Парижі. Нині сад належить доброчинному фондові, який проводить багато акцій, допомагає талановитій молоді. За рік це місце відвідують близько 600 тисяч людей.
Потім я вирушив на екскурсію по Марракешу на двоповерховому автобусі. Найдужче запам’яталася 70-метрова мечеть Кутубія.
ЕС-СУЕЙРА. «Там женці жнуть»
Нові 200 кілометрів принесли два незвичайні враження.
По-перше, тільки в цих місцях вирощують арган. Олія з нього — скарбниця корисних речовин, які омолоджують організм. Уздовж траси в лабораторіях і шоу-румах можна побачити, як зі схожих на мигдаль зелених кісточок виготовляють олію. Гаряче пресування — для косметики, а холодне — для олії до столу. Під час цієї зупинки я придбав набори косметики і кілька пластикових пляшок з ароматною рідиною бурштинового кольору.
По-друге, поруч з аргановими плантаціями вас зустрічають незвичайні кози. Вони залазять на розлогі дерева у пошуках свіжого листя. З якою легкістю копитні балансують на тонких гілках, жуючи листочки! Місцеві мешканці вимагають плату за зйомку кіз, обладнавши для них невеликі майданчики на гілках та змушуючи позувати... І все ж вражає!
Місто-порт Ес-Суейра розкинулося вздовж піщаних бухт на атлантичному узбережжі. За виловом сардини Марокко займає друге місце у світі, й левову його частку дає Ес-Суейра. Ще у VII столітті до нашої ери фінікійці заснували тут поселення. У середньовіччі це була піратська гавань, потім — португальська фортеця. З 1960-х сюди потяглися хіпі з Європи та багаті марокканці. А останні 20 років довгі піщані пляжі й вітер з Атлантики ваблять серфінгістів.
У медині за фортечним муром ховаються білі будиночки-ріади. Вулички обнизані крамницями і тавернами. Прогуляйтеся, випийте кави по-арабському, продегустуйте страви з найсвіжіших морепродуктів біля порту, а перед заходом сонця зайдіть у старий форт, з якого відкриваються приголомшливі краєвиди океану. В сутінках послухайте на березі шипіння хвиль і крики чайок, що проводжають день…
Залишати Ес-Суейру було трохи сумно. Кілометри сучасного автобану мигтіли, мов сторінки книжки. Уздовж траси на неозорих пшеничних полях тисячі людей серпами жали пшеницю. Це ж десятки тисяч гектарів — із такою роботою має поратися комбайн! Швидкісний автобан, мобільний інтернет 4G — а жнивують вручну! Чергова загадка Марокко. І їх там не злічити…
