Під великою рівниною Серенгеті, десь лише на глибині метра, захована суцільна кам’яна твердь — наслідок вивержень вулканів у незапам’ятні часи. Ось чому тут так мало дерев — нікуди пускати коріння.
У гордого воїна-масая все навпаки: під залізною оболонкою зовнішнього вигляду б’ється добре серце, здатне витерпіти навіть дуже допитливого туриста.
Ходіння за дві річки
Від «Нгоронгоро» до «Серенгеті» — рукою подати. Донедавна це був єдиний комплекс, а потім національні парки розділили задля посилення боротьби із браконьєрством і захисту первісного життєвого ладу тубільців — загадкових масаїв. Назва найвідомішого національного парку Африки (а може, й світу) походить від масайського слова «сирингет», котре доскіпливі лінгвісти перекладають як «видовжений майданчик», а романтики-поети — як «нескінченні рівнини». Уточнити інформацію в самих масаїв не вдається (нюанси різних мов — не їхній профіль). Тому вирішуємо зробити висновки із власного досвіду.
Національний парк Серенгеті займає площу 14 763 квадратні кілометри, тобто близько 14 відсотків території Танзанії. Більший від нього — тільки заповідник «Селус» на півдні країни. Місцина знаходиться на оптимальній для ссавців висоті у спекотній Африці — від 900 до 1900 метрів над рівнем моря. Самопочуття туристів, як і у звірів, тут чудове, незважаючи на холодні ночі й досить гарячі дні. А ось щодо харчування для чотириногих мешканців «акуни-матати» не все так просто. Навіть родючі вулканічні грунти не встигають наростити достатньої кількості трави для найбільшого у світі тримільйонного стада, через що копитні у пошуках пасовиськ щороку вирушають у свою найдальшу на планеті подорож.
Рушаємо за ними й ми.
Наші гіди Алі та Джеремі щільно задраюють вікна джипа: з битого шляху здіймається стільки куряви, що у поліетиленові мішки варто заховати усі особисті речі, особливо фотоапаратуру. На жаль, носи і роти туди не заховаєш. Ех, якби знаття, взяли б респіратори! Ганяти по степах і саванах на авто дозволено тільки окремим ученим мужам, які вивчають тваринний світ «Серенгеті». Сухо, дуже сухо. Певна річ, травоїдним теж непросто: навсібіч подибуємо лише окремі жмутки висохлої трави. Пораховано, що під час однієї міграції 1 300 000 антилоп гну, 220 000 зебр та інша копитна дрібнота виїдають 4 000 000 тонн трави, проходячи при цьому 3000 кілометрів! Певна річ, ми стільки не проїдемо. Тому уважно слухаємо оповідь про унікальну кочівлю.
Міграція відбувається в посушливий період (з липня по вересень), коли тварини з північних пагорбів неквапом переходять до південних степів, де в цей час випадають нетривалі тропічні дощі. У квітні — червні єдине стадо розпадається на дві великі групи: одна суне на захід, інша — на північ. Давній інстинкт володіє травоїдними так сильно, що ані посуха, ані хижаки — гепарди, гієни, й шакали — не можуть їх стримати. Не спиняють і дві великі річки з крутими берегами, повні лютих і голодних крокодилів. Що вже й казати про людські кордони! Антилопи і зебри абсолютно безвізово переходять на територію сусідньої Кенії, де організовано національний парк «Масаї Мара». Цікаво, що швидкість руху копитних поступово зростає, і наприкінці грандіозного кола колосальна біомаса перетворюється на суцільний стрімкий потік. У цей час нікому не радять опинятися на його шляху! Далеко не всі травоїдні мандрівники повертаються у висхідний пункт, проте рік у рік стадо не зменшується: в дорозі народжується приблизно чверть мільйона дитинчат.
Ні, недарма цю подорож, як і національний парк «Нгоронгоро», називають восьмим чудом світу, а «Серенгеті» вже тридцять років перебуває у Списку ЮНЕСКО!
Острови у степу
Дві автівки з туристами, зустрівшись на шляху, неодмінно зупиняються на кілька хвилин, і водії, а часом і пасажири, жваво діляться інформацією про побачених звірів. Так би мовити, від нашого столу — вашому, байка про шакала — за оповідку про жирафа. Ну, це вже кому як поталанить. Нам таланить постійно, навіть на привалі, поблизу цікавої скельної агломерації. Подібних геологічних утворень у «Серенгеті» чимало, і звуться вони місцевою англо-африканською говіркою «копіс» — «горбочки». Наш розсип «горбочків» поважних розмірів називається Масай-Копіс. Мабуть, це залишки давнього вулкану, який за мільйони років розсипався на базальтові шматочки. Шматочки нічогенькі: найменша брила завбільшки зі слона. А ось, до речі, і він — у живому вигляді. Велика сіра туша незграбно протискується крізь завали, несучи у хоботі чимале дерево з корінням (на скельних пагорбах де-не-де трапляються парасолькові акації та колючі чагарники). І нащо капловухому така цяцька? З огляду на те, що елефант кидає одне, а підбирає інше, трохи менше дерево, і потім так само незграбно зникає з очей, він майструє щось важливе. Джеремі припускає, що це буде знаряддя для… чухання. І справді, пізніше в іншому місці ми побачили, як ці розумники, попередньо викачавшись у багнюці по самі вуха, ретельно зчищають із себе засохлу грязюку за допомогою шорсткого стовбура. Причому не лишають на своїх гігантських тілах жодного недоглянутого клаптика! Ось кого треба залучати до реклами засобів особистої гігієни!
Заклопотаний слон не зважає на двоногих, тобто на нас. Проте ми спинним мозком відчуваємо інші, набагато спостережливіші погляди… Адже на таких узвишшях, розкиданих по всьому парку, ніби справжні острови, знаходять затінок удень і надійний прихисток уночі численні мешканці національного парку. І насамперед ті, хто не має звички відбувати услід за гну та зебрами у довготривалі відрядження. Наприклад, різні котячі: леопарди, сервали, циветти, а також леви, яких у «Серенгеті» немало — 3000 особин. Зараз хижаки голодні та сердиті, оскільки у сухому або випаленому степу майже ніде влаштовувати засідку. Та й зручна здобич мандрує десь далеко. Ми щиро співчуваємо царям звірів: щоб завалити буйвола, треба як мінімум п’ять лев’ячих сил, а за прудконогими газелями хіба встигнеш?
На щастя, леви виживають і в таких непростих умовах. Допомагає їм у цьому… «колгоспна праця». Найбільший прайд, тобто лев’ячу родину, кілька років тому віднайшли саме у «Серенгеті». Він складався із понад 40 пазуристо-ікластих родичів! А зазвичай до такої сім’ї входять 15–20 левів, левиць і левенят. Успіх і процвітання забезпечує тільки чітка організація колективу. Це коли: а) діти слухаються батьків і навчаються у старших; б) самці охороняють родину і дбають про продовження роду; в) самиці полюють і годують інших членів родини. У принципі, все як у людей, в тому числі й дрібні чвари.
Виходити з машини, щоб полазити по скелях, не можна (майже як усюди в національних парках Танзанії). Та ми не встигаємо засмутитися. Гіди тут-таки розповідають, що, крім слонів і леопардів, там можуть ховатися вельми небезпечні рептилії — найотруйніші у світі габонські гадюки та чорні мамби. Певна річ, ми не прагнемо такої зустрічі. Натомість тішать погляд великі ящірки — сірі агами. Вночі вони справді сірі, а на сонечку, нагрівшись, являють собою виборчу карту України: голівки — помаранчеві, задки — сині.
Чому я не сокіл
У «Серенгеті» птахів не бракує — тут тусується близько 500 видів птахів. Вони віддають перевагу річковим долинам і лісам північної частини парку.
Несподівані зустрічі трапляються на кожному кроці. Приміром, червонодзьобі ткачики — завсідники українських пташиних ринків і зоокрамниць — абсолютно вільно обсновують своїми висячими халабудами крони дерев. Поруч гніздяться кумедні папуги-нерозлучники — популярні в Україні як кімнатні птахи. І всюди нас супроводжує «гукання» малих горлиць — найпоширеніших пташок савани.
Восени до серенгетського «вирію» прилітають зграї «нелегальних мігрантів» із Європи та Азії. Луні та боривітри ширяють над саваною, видивляючись дрібних гризунів, яких тут неміряно. Сиворакші, стрижі, крячки та білі лелеки теж не голодують. І що їм наш новорічний «щедрик» із жалісним закликанням якоїсь безумної ластівочки… Мовляв, ви там мерзніть, а нас і тут «нєплохо кормят». Тож ми принципово віддаємо перевагу місцевим пернатим.
Вони усі при ділі. Цікаво бачити, як начебто тупенькі страуси попереджають копитних про наближення гепарда. Або як лелеки-марабу — санітари савани — відганяють від свіженького падла плямистих гієн, неоковирних створінь із підступним характером і хорошим апетитом. В останньому ми пересвідчимося дуже скоро…
Ночуємо у «Серенгеті Кемп Лоджі», що має вигляд кільканадцяти військових наметів зі спартанською обстановкою. Відро води на душу запилюженого населення — і відбій. Спимо, мов заєць під межею. Всю ніч знадвору з-за тонкої брезентової перетинки чути ляскання зубів, скавчання й істеричний, але зовсім не людський сміх. На ранок дикі крики лунають від намету сусідів-німців. Від шести пар дорогих спортивних черевиків, виставлених необачними мандрівниками на просушку, лишилася парочка недогризених шнурків… На сніданок хлопці з’являються у домашніх капцях. Місцеві співчувають, але сміються: гієни — не сенбернари з діжечкою бренді під носом. Ці й бренді вип’ють, і діжечкою не подавляться.
Утім, німці швидко втішаються. Сьогодні всі охочі вирушають у небесні мандри на повітряній кулі. Це ж бо так цікаво — подивитися на неозорі рівнини і пагорби «Серенгеті» з висоти пташиного польоту, коли під тобою навсібіч розбігаються газелі Томсона та інші імпали. А ось і унікальне видовище: двісті бегемотів у одному болоті! Ці, звісно, нікуди не тікають. Адже вони там… живуть. Дивак Корній Чуковський колись нарікав на нелегку роботу — із болота тягти бегемота. Звісно, нікому не подобається, коли його витягають із рідної хати!
Масаї на стежці миру
Літати під небесами весело… Але наближається вечір, і постає питання — що робити з гієнами, на яких не настачиш черевиків? Проте керівництво кемпу сповнене «акуна-матати»: від сьогодні на чатах стоятиме справжній масай. Масай-воїн, масай-мисливець, масай-банзай… Ми заспокоюємося, бо вже не раз чули оповідь про це, либонь, найвідоміше в Африці плем’я.
Масаї — напівкочовий народ, що у кількості близько мільйона осіб мешкає на півдні Кенії та півночі Танзанії. На територію нинішнього «Серенгеті» вони переселилися із Судану ще в ХVІІ столітті й аж триста років безроздільно панували у тутешніх саванах. І лише з приходом у нетрі «чорного континенту» білих колонізаторів змушені були посунутися. Європейці захопили землі масаїв, створили національні парки та заборонили вбивати тварин. Наступ цивілізації істотно вплинув на культуру гордих тубільців. Приміром, процедура ініціації масайського хлопця спростилася: йому вже не треба викликати на смертельний двобій лева, аби довести своє право на життя справжнього чоловіка. Втім, збереглася, так би мовити, альтернативна служба.
Для здобуття дорослого статусу юний масай повинен разом із групою собі подібних збудувати із кізяків щось на зразок села-комуни і прожити там кілька років. Простіший варіант — перебути без жодної допомоги з боку одноплемінців кілька страшних голодних місяців. Ми не раз бачили цих бідолах край дороги. Одне-однісіньке під тином сидить собі в старій темній ряднині із сумним, розмальованим білими смужками обличчям... Як виживати — нікого не обходить. Хочеш — проси милостиню, хочеш — торгуй, хочеш — паси чужих кіз. Витримаєш — одружуйся, скільки заманеться.
Найприкметніша риса масайських вірувань — їхнє ставлення до худоби. Виявляється, бог дощу Нгаї віддав усіх корів, кіз і свиней саме масаям, відтак кожен немасай, який володіє хоч якоюсь шкапою чи миршавим поросям, не має на них ніяких прав. Тому вкрасти корову в іншого племені — не злочин, а відновлення зневаженої справедливості. Як той казав, хорошу релігію придумали масаї…
Нарешті дістаємось «автентичного» села, де нас знайомлять із побутом добрих пейзан. Аналогічних поселень, куди возять туристів, зовсім не багато. Проте й тут діє жорстка заборона на фотозйомку самих масаїв. Урятувати ситуацію може хіба стодоларовий папірець. І торг тут недоречний! Дивно, але й у широких світах, куди потрапляють деякі тутешні авантюристи, вони не терплять уваги до своєї персони. Але ж які вони фотогенічні — яскраво та вільно вдягнені, з різкими рисами і плавними рухами, позиченими у тутешньої природи…
Із того ж джерела, природи саван, походять масайські гастрономія та кулінарія. Виявляється, меню у племені не менш своєрідне, ніж сакральні заповіді. Можливо, воно найоригінальніше у світі, бо складається переважно із двох страв — свіжого молока і ще свіжішої крові тих самих корів. М’ясо їдять у рідкісних урочистих випадках. А для щоденної трапези існує давній і простий спосіб: проштрикнути Ласуні сонну артерію, смачненько пообідати, а потім замазати рану кізячком…
Сімейне життя масаїв — це патріархат і полігамія. Чоловік має стільки дружин, скільки забажає. Більше жінок — заможніша родина, оскільки саме жінки забезпечують сім’ю харчуванням і житлом (самі ліплять хати з того ж кізяку), пасуть худобу і виховують дітей. Чоловік-масай зайнятий справою серйознішою: він воїн і мусить захищати все своє і рідне. Хто ж воліє не лише ходити по селу з гордим виглядом (часи пішли якісь нудні та мирні), а й займатися традиційним полюванням, може полювати на… туристів. Звісно, не у прямому сенсі. Адже нині масаї — це бренд, котрий добре продається на ринку туристичних послуг. Тож наш воїн, як і тисячі інших, найнявся охоронцем і стоятиме зі списом на варті спокою блідолицих прибульців. А потім можна й потанцювати при місяці, уявляючи стародавні часи, коли вся Африка здригалася, зачувши бойовий масайський клич…
Та ми віримо, що десь там, у віддалених куточках країни, ще живуть справжні легендарні масаї, зберігаючи непорушними всі традиції могутнього вільного племені. Живуть цілком «акуна-мататно», у гармонії із собою та природою, не потребуючи жодного брязкальця цивілізації, хоч як би воно називалося — кока-колою, турбізнесом чи інтернетом…
БЕЗ ПРОБЛЕМ І З ПРОБЛЕМАМИ
1962 року в національному парку Серенгеті створили інститут для дослідження рослинного і тваринного світів та клімату регіону. Його працівниками стали багато всесвітньо відомих учених. Життя тварин вивчали за допомогою радіонашийників, що дало відомості про їхню міграцію та спосіб життя. Найкраще і найповніше у світі були досліджені леви «Серенгеті».
Починаючи з 1970-х років, коли було знищено до 90 відсотків білих носорогів, браконьєрство стало однією з найсерйозніших проблем парку.
Натомість у 1980-х тут у чотири рази зросла чисельність антилоп гну, збільшилася кількість африканських буйволів і гієн, що теж порушило екобаланс. Іще серйознішою проблемою стало зростання популяції слонів. Ці гіганти знищують ліси, поїдаючи листя, ламаючи гілки та здираючи кору з дерев. Люди, зокрема землероби та скотарі, теж завдають клопоту парку, намагаючись заволодіти частиною його земель.
Та попри все, «Серенгеті» не здається, залишаючись найпопулярнішою атракцією Африки.
