Ми зустрілися з грузинським Гераклом (ім’я Іраклі походить із давньої Греції) в оновленому просторі WELLNESS CENTER SANDLER. Нещодавно я мала честь вести відкриття цього закладу, на якому виступала Ніно Катамадзе, моя улюблена співачка, справжня легенда. І ось я знову тут, зі ще однією грузинською легендою.
— Так, Ніно неймовірна. Гадаю, немає грузина, який не знає напам’ять хоча б кількох її пісень. Під час «Танців із зірками», коли ми з Яною Заєць виконували один із найемоційніших танців на тему Грузія — Україна, обрали пісню Ніно. І вона влучила просто в душу. До речі, Ніно Катамадзе з Батумі, як і я.
— В якому, до речі, я ще не була!
— Людина, пов’язана з туризмом, — і не була в Батумі? Це навіть злочин!
— Іраклі, ти нещодавно повернувся з римських і міланських канікул. Поговорімо про подорожі у твоєму житті.
— Подорожую змалку. Вийшло так, що мій батько працював моряком і бував у різних частинах Європи. То був кінець 1990-х — початок 2000-х. Я хлопцем їздив із мамою до тата в міста, про які мої співвітчизники лише чули.
Мандрувати обожнюю і роблю це, як тільки випадає можливість. Дуже радий щось планувати, але останніми роками не так багато часу, щоб кудись полетіти не по роботі.
Останній візит до Італії, на щастя, був із друзями та моєю старшою сестрою. Вона у вересні вийшла заміж. Це був перший такий вояж з її чоловіком. Було дуже-дуже круто. В подорожі я набрав 4 кіло. Так втомився, що вирішив — два-три тижні їстиму все, не стежачи за дієтами. (Сміється).
— Знаю, що ти закінчував школу в Америці. Як це вийшло?
— Поїхав туди за програмою обміну між Сполученими Штатами та Грузією. Решту шкільних років провів у Батумі.
— Не думав залишитися за океаном?
— Звичайно, такі думки були, я навіть подав там документи до університету, отримав часткове державне фінансування своєї освіти. Та коли повернувся додому, вирішив залишитись у Грузії.
Цього року знову поїду до Америки. Неодмінно відвідаю Нью-Йорк. А ще хочу навідати свою американську родину, в якої жив у юності. Це у штаті Пенсильванія, у містечку Феніксвілл. Ми листуємося. Тоді вони мали одну дитину, а тепер — сімох! Дуже хотів би всіх побачити.
— Здається, у той період Грузія переживала скрутні часи.
— Так, не було світла, газу. І ти звідти потрапляєш в абсолютний західний комфорт. До того ж у віці, коли якраз морально розганяєшся… Але все ж щось своє трохи переважило. І я зовсім не шкодую, що повернувся.
— Чи пропагуєш ти Грузію, рідний Батумі?
— У Тбілісі буваю значно частіше, але якраз минулого року відзняв невеликий влог саме в Батумі, щоб зацікавити людей.
Українці чимало знають про Грузію, навіть ті, хто там не бував. Щороку українських туристів у Грузії більшає, й це так чудово! Кожне літо, прилітаючи туди, чую українську мову. Мене впізнають, підходять, фотографуються, кажуть: «Ми закохані у вашу країну». До речі, кілька моїх друзів, котрих я запросив до Грузії, переїхали туди жити. І мені дуже приємно, що я першим відкрив її для них.
— У сезон – 2020 будеш більше в Грузії, чи в Україні? Адже закінчився сезон «Зважених і щасливих», українських і грузинських «Танців із зірками»…
— Торік я більше часу провів в Україні, так буде й у 2020-му. Маю багато проєктів і планів. До Грузії літатиму, як і раніше, щотижня.
— Що складніше — бути учасником чи в журі?
— У журі складніше, це велика відповідальність. Мені дуже подобається, що в Грузії журі абсолютно автономно приймає будь-яке рішення й говорить усе, що захоче. В нашій країні формат шоу трохи відрізняється. Не скажу, правильно це чи ні. В Україні шоу робиться дуже професійно, тому й має такі рейтинги. У нас глядач чекає саме змагання з танців, а в Україні людей цікавлять ще й інтриги та історії, пов’язані з учасниками.
Член журі має давати правильні поради й бути коректним. Ти закінчив танець, у тобі вирують емоції, і все, що тобі кажуть, сприймається у десять разів гостріше. Як колишній учасник я це добре розумію. Для мене важливо розмовляти з конкурсантами «їхньою мовою».
Але насолоди від танцю значно більше, ніж від сидіння та віднімання цифр!
— В «Інстаграмі» я бачила тебе у традиційному грузинському вбранні. З якої нагоди так вдягнувся?
— Як і у всіх народів світу, у нас є тиждень національних танців. У грузинських танців дуже багато напрямів, у кожного регіону — свій стиль у рухах, одязі та музиці.
— Який твій улюблений національний танець?
— Дуже важко обрати… Що мені подобається в грузинських танцях, то це неможливість визначитися з пріоритетом, такі вони всі різні за змістом, подачею та енергетикою. Грузинські танці в моїй душі — як єдине ціле.
— А грузинські пісні?
— Теж. Хоча сам я, на жаль, не співаю.
— Мені завжди здавалося, що грузин має співати, танцювати й любити вино.
— О, так, два компоненти є, одного не вистачає. (Сміється). Звичайно, вино — важлива частина нашої культури.
— І як ти це поєднуєш зі своїм healthy lifestyle?
— Якщо знайти правильний баланс між кількістю обраного алкоголю, їжею та фізичною активністю, то можна добре почуватись. Ясно, що вино щодня споживати не потрібно, особливо тими обсягами, якими його п’ють на грузинських застіллях. Випити келих — це нормально.
Що ж до їжі, то треба розуміти що ми їмо, де та якою кількістю. Грузинську кухню я люблю, але, можна сказати, перевів себе з національної смачної калорійної дієти на смачніші для мене варені курку та рибу. Звичайно, цього не порівняєш із хінкалі, чи хачапурі, але й хачапурі не будеш щодня їсти.
— В Україні є багато грузинських ресторанів. У якому з них справді національна кухня?
— Всюди є її частинка. Мені сподобалось у Дніпрі, в ресторані «Мамой клянусь», там дуже смачно. Я навіть здивувавсь, як там усе наближено до оригінального смаку.
А взагалі дуже рідко в Україні відвідую грузинські ресторани.
— Де тоді можна зустріти Іраклі?
— У закладах азійської кухні, української, італійської... Наприклад, увечері з друзями.
— Наскільки ти відкрив для себе Україну?
— Якщо чесно, люблю відпочивати і думати вдома, незважаючи на те, що є дуже багато гарних місць. Обожнюю Київ, це мій другий дім. Одесу. У Львові був у шоку від його нереальної енергії, це місто не схоже на інші. Ми там навіть трохи попрацювали в межах мого індійського кінопроєкту. Якщо все вийде, знімемо повнометражний індійський фільм.
— Як пов’язані Іраклі та Боллівуд?
— Безпосередньо. У 2010-му я створив перший індійський кінопроєкт. І після цього заснував власну продакшн-компанію у Грузії зі створення індійських фільмів. Уже зняли багато стрічок, у тому числі в Україні — фільм для індійців. Наші країни їм ось чим цікаві. По-перше, мають дуже гарні локації. По-друге, місця не заїжджені — а індійці ж бо знімали вже по всій Європі й Америці. По-третє, порівняно із Заходом Україна та Грузія є недорогими: у таких місцях, як Львів, можна задешево знімати справжню Європу. По-четверте, у нас і у вас дуже гарні та харизматичні актори. І взагалі індійцям подобаються гостинність, відкритість наших людей.
В Україні є великий потенціал для зйомок у міжнародних проєктах. Я дуже радий закону про те, що 25% витрат повертаються кешбеком продюсерам. Сподіваюся, це працюватиме.
— Який проєкт зараз у розробці?
— Знімаємо кілька фільмів: частину — у Грузії, частину — в Україні. Цього року неодмінно зроблю тут щось цікаве! Сценарій ніяк не пов’язаний із Грузією чи Україною.
— Як тобі Індія? Індуси досить повільні, як тобі вдається з ними працювати?
— Ті, що працюють у сфері кіно, не можуть бути повільними апріорі, бо час для продюсера — це кошти. Тож у нас вони всі метушаться по 18 годин за зміну.
Загалом індійці цікаві, складнуваті люди, але, слава Богу, в бізнесі все виходить.
Перший мій експірієнс в Індії — це запах. Я прилетів до Мумбая — повітря дуже тяжке. Це одне з найзабрудненіших міст Індії та світу. І що найстрашніше, дорослі й діти сплять під мостами, у бруді, разом зі щурами. Я був шоковний. Найгірше — це коли починається сезон дощів. І найбільше бідного населення знаходиться саме в Мумбаї, в інших містах його можна й не помітити.
Індія — країна контрастів. Наприклад, вражає розкішшю палац Мукеша Амбані, найбагатшої людини в країні. Там є вишка на 37 поверхів, власний «МакДональдз», бункер від прямої ядерної атаки, лікарня й запас їжі на 12 років. А навпроти палацу діти їдять казна-що.
Також я був на Гоа, у Кералі.
— Кералу називають «краєм аюрведи». Іраклі із цим вченням на «ти»?
— Скоріше, на «ви». (Сміється).
До Керали люди з усього світу їдуть очищуватися — духовно і фізично. Там дуже гарні місця. Я навіть не чекав, що буде так гарно і чисто. А ще там найвищий в Індії рівень освіченості населення, і це відчувається.
— Як ти відновлюєшся після складних робіт і переїздів?
— Дуже рідко дозволяю собі кудись поїхати спеціально заради відновлення сил. Під кінець року починаю розуміти, що майже вигорів. Якийсь час ігнорував необхідність відпочинку, але збираюся ліквідувати цю проблему планування.
— Чи вдається в мандрах займатися спортом?
— Ходжу кілометрів 15 на день. Зараз у будь-якому готелі є хоча б маленький спортзал. А якщо його немає, все одно можна зробити вправи, які триматимуть тебе у формі. Мені це ніколи не створювало проблем.
— Для тебе в поїздках важливий комфорт?
— Головне, щоб були чистота і душ. А ще на Гоа я зрозумів, що мені б не хотілося спати у джунглях. (Сміється).
— Чи існують для тебе країна-мрія, місто-мрія?
— Не так мрія, як мета. Навіщо мріяти? Просто сплануй своє життя так, щоб ти туди поїхав.
Є дуже багато країн, які б я з радістю відвідав: Японія, Австралія, Тибет, Лапландія… Просто хочеться поїздити світом.
Потрібно працювати до 40 років так, щоб потім створене тобою працювало на тебе. Звичайно, буду розвиватись і після цього, бо постійно хочу чогось нового, але не хотілося б так усе життя: 18 годин на добу, 7 днів на тиждень. Ні, буде трохи інакше. Дай Боже!
— Ти плануєш свій рік?
— Так, записую на дощечку свої бажання, цілі, плани. Це важливо.
Хотілося б бути активнішим щодо свого ювелірного бренду. Ми вже підписали контракт із «Zarina». Тішить, що наші із цим ювелірним домом моральні цінності збігаються. Ми вже представлені в їхніх магазинах на Хрещатику та в Одесі. На початку лютого запустили колекцію, яка вийде у великих містах.
— Цікаво, що в основі проєкту — твоя соціальна місія.
— Так, наразі це допомога медичному дитячому центрові. Ми завжди заявлятимемо, кому й де збираємося допомагати. Я створив фонд Іраклі Макацарії, щоб мати можливість допомагати і збирати інформацію про тих, хто потребує допомоги.
Відвідання того дитячого центру було дуже емоційним для нашої команди. Треба знаходити способи допомагати іншим. Багато людей кажуть: «Ой, мені й на себе не вистачає». Вважаю, що в кожної людини є можливість допомогти, хоча б навіть не матеріально, а своєю увагою. Мені сказали, що до тих діток ніхто, крім близьких, не навідується, а така підтримка теж потрібна.
Я гадав, що для дітей у дитбудинках важливі подарунки. Та вони не налітають на них, а йдуть на руки. Їм потрібні тепло й людська увага.
— Звідки ідея зайнятись ювелірним мистецтвом?
— Люблю аксесуари. Дуже часто обговорюю різні ідеї зі своїми друзями. У розмові з одним із них, ювеліром, виникла ідея бренду коштовних прикрас, зав’язаного на доброчинстві. Це гарантуватиме роботу фонду.
— Моє улюблене слово — «vision». Який твій «vision», бачення свого життя?
— Це довга розмова, яку було б складно вмістити в одному інтерв’ю. Моє бачення рік за роком змінюється, щоразу додаю собі нову місію. Маю кіно- і телепроєкти, якими ще два-три роки займатимусь. Залишуся телеведучим у Грузії. Ну, й Іраклі — фітнес-тренер.
— До тебе можна прийти на тренування?
— Особистих тренувань зараз не проводжу. Ми з Анітою Луценко якраз працюємо над двомісячною відеопрограмою «Wow body strong». Розписуємо дуже крутий раціон і систему фіззанять. Періодично зможу організовувати оупен-сесії, але не щомісяця.
— Ну, і головне запитання: чи Іраклі ще холостяк?
— Так.
— О, тоді на що ти звертаєш увагу в жінці?
— Якщо б кожого разу отримував долар, коли запитують про моє особисте життя, гадаю, ти брала б у мене інтерв’ю в Монако на яхті. (Сміється).
Складно й неправильно, мабуть, давати тут якусь формулу. Людина має відчувати всередині й енергетику, й інтерес, і пристрасть. Це все не залежить від фізичних даних. Вже давно забуто догму, що зовнішність — найважливіше у прийнятті рішення. Тобі просто потрібно знайти людину до душі. Це партнер, той, кому довіряєш, кому можеш усе розповісти й не боятися залишитися без підтримки. Щодня маєш відчувати, що хочеш проводити час із цією людиною, усе життя.
— Тоді бажаю тобі знайти таку людину.
— Гадаю, шукати спеціально не треба. Не можна планувати свій день, свій рік із тим, що «я повинен зараз іти і…». Усе може статися саме собою і в будь-який момент. Просто живіть наповненим життям, і в ньому з’являтимуться цікаві люди.
