— Дмитре, чим ви займаєтеся між сезонами зйомок?
— Коли ми з оператором Олександром Дмитрієвим повертаємося з експедиції, я продовжую подорож цією ж країною, але вже у монтажній. Навіть на інтерв’ю часу практично немає. Зі своєю командою бачуся частіше, ніж із родиною. Проводимо в офісі більшу частину життя, працюємо без вихідних, навіть замовляємо їжу з доставкою. Я беру участь у програмі до останньої коми, адже авторський проект повинен повністю проходити через свого творця.
Якщо випадає вільний день, вважаю за краще його провести активно — вибратися на природу чи організувати невелику подорож, хоча б у межах України або навіть Київської області.
Показником того, як змінилося в мене життя після появи «Світу навиворіт», є моє хобі — гірські лижі, точніше, фрірайд. Колись я їздив по п’ять-шість разів на рік в екстремальні гірськолижні місця, та ось уже 6 років мої лижі стоять у коморі, і я із сумом спостерігаю, як іржавіють канти. Вдалося з’їздити покататися кілька разів на вікенд у «Буковель».
— Ви вже проїхали й показали стільки екзотичних країн. А що буде, коли всі екзотичні країни вичерпаєте?
— До цього ще дуже далеко. Подивіться, скільки у світі країн. Ми за шість років існування програми зняли лише 12. Скільки ще невідпрацьованих напрямків у Африці, в Південній Америці, в Азії!
Європейські традиції ще встигнемо відзняти, а ось екзотику активно поглинає цивілізація. Коли відвідую якісь місця вдруге, іноді з жахом помічаю, що теми вже немає. Наприклад це стосується племені пнонгів на півночі Камбоджі. Вперше діставався туди позашляховим мотоциклом по пояс у багні. А через дев’ять місяців приїхав з оператором, і виявилося, що за такий короткий час у цій «країні третього світу» в джунглях з’явився автобан!
Часто шкодую, що не почав працювати в цій галузі років двадцять тому, коли, скажімо, в Новій Гвінеї ще їли людей. (Усміхається).
Є список пріоритетних місць, куди хочу встигнути — наприклад, джунглі Амазонії.
Коли довго перебуваю в Києві без нової подорожі, «шило» починає заважати, і йому треба давати волю...
— Як традиційно готуєтеся до нового сезону зйомок? Працює цілий колектив?
— Ні, все досить просто. Відкриваю інтернет, книжки, журнали, фільми і знаходжу все цікаве про країну. Потім складаю список того, на що в ній варто витратити час. До стандартних визначних місць знаходжу новий підхід, щоб не показувати банальщину. Не побачити в Індії Тадж-Махал — це маячня, але показувати його, як у путівниках, — маячня не менша. Тому ми показали людей з околиць Тадж-Махалу, яким влада заблокувала дороги задля безпеки і тим створила для них серйозні проблеми.
Знаходимо хороших провідників, бажано земляків чи місцевих мешканців, котрі вміють думати як європейці, — людей з нашим мисленням, які розуміють, що ми хочемо. Дуже допомагають дипломати, сходознавці, круті гіди, котрі добре знають країну. З ними сідаємо, обклавшись картами, і розписуємо маршрут.
Цікавий спосіб ми винайшли для підбору гідів. Часто у нас із місцевими людьми таке різне мислення, ніби це інопланетяни. Буває й проблема з чесністю — вам підтакують, незважаючи ні на що, аби лише догодити. Вибираємо гіда з 10–15 кандидатів, застосовуючи тест «ліва нога оператора». Мовляв, ви ж знаєте, у вашій країні йде полювання на відеооператорів, от у нашого вже хотіли з’їсти ліву ногу... Якщо обіцяють «вирішити питання» (сміється), відразу прощаємось, а якщо чесно кажуть, що це нісенітниця, продовжуємо спілкуватися.
— А скільки людей допомагають вам у процесі зйомок?
— Я й оператор — основа команди, плюс місцевий провідник. Більше — дуже рідко.
Винятком є найдикіші племена, де потрібна додаткова допомога племінного гіда чи носіїв мови. Інколи наш вантаж може сягати 500 кіло. Як тоді, коли ми жили місяць у джунглях Нової Гвінеї. Тут є кумедний і парадоксальний момент: щоб ми із Сашком могли знімати, нам потрібні дві-три людини, які нестимуть наші 40-кілограмові рюкзаки, поки ми працюємо. Але носії теж повинні жити у джунглях, і їм теж потрібні помічники... Це замкнуте коло. Оптимально мати 10–15 носіїв.
Бувають регіони, де необхідна охорона. Наприклад, у плем’я мурсі ми брали охоронця з автоматом, який весь час сидів у відкритому багажнику джипа. А коли знімали кенійську столицю Найробі, нам порадили в охорону бандитів, яких бояться у міських нетрях.
Але власне знімальна група — це двоє людей. У цьому ми унікальні. Усі інші знімальні колективи — осіб по вісім. Але нам важливо не «розлякати» людей. Коли на мопеді приїжджають двоє хлопців із фотоапаратами й представляються студентами, усе виходить простіше і натуральніше.
— Чи завжди в експедиції дотримуєтесь планів?
— Вони часто сходять нанівець. Наприклад, збираємося знімати водіїв тук-тука в Індії, але раптом дорогою бачимо слонів і переключаємося на них. Експромт — постійний наш супутник. Попервах, коли ми зустрічали щось цікаве «не за планом», думали — на зворотному шляху знімемо. А потім зрозуміли: зворотного шляху немає, треба брати, що дарує доля.
— В екзокраїнах чимало табу. Як із цим боретеся?
— Якщо запитувати в місцевих, чи можна знімати, то весь час буде «не можна». Чим більше запитуєш, тим більше заборон. Знімаємо без дозволу. Якщо забороняють увійти в двері, ми ліземо у вікно, — це правило програми «Світ навиворіт».
Завжди знаходимо обхідні шляхи, коли все під жорстким контролем держави. Так було на Кубі, звідки нас депортували і куди ми знову повернулися. У В’єтнамі за заборонену зйомку садять лише після другого затримання. Першого і єдиного затримання нам вдалось уникнути за 50 доларів…
— Як ви долаєте мовний бар’єр у диких племенах?
— Звісно, там не допомагають мої російська, українська та англійська. Беремо в команду гіда, який знає мову країни. А в племені намагаємося знайти того, хто володіє й основною мовою, і мовою аборигенів. А буває і такий «багатоповерховий» переклад, як в індонезійському племені караваїв. Основний гід перекладає місцевому індонезійською, той запитує в місцевих їхньою мовою, і потім весь ланцюжок розмотується назад. А в цей час ми з аборигенами будуємо хатину на височенному дереві, тож перекладачі кричать знизу в мегафон. Це був найекстремальніший переклад!
— Чи виглядає все так класно і драйвово за кадром, як у кадрі?
— Звісно, ми любимо свою роботу, але й багато переживаємо, поспішаємо, спимо по п’ять годин на добу, на нас тисне відповідальність...
Пам’ятаю 119-й день в Індонезії. За цей час ми мали понад 60 перельотів по країні, всі через Балі. Щодня — переїзди по 10–12 годин машиною. І ось черговий переліт звідкись кудись. Наближаємося до Балі. 90 відсотків пасажирів літака — це закохані парочки. Вони тримаються за руці, цьомаються, роблять селфі… І на весь літак — двоє насуплених хлопців, які сидять і говорять: «Балі! Як воно вже дістало!» — «Кому телефонуємо, Махмуду чи Мехмеду?» — «Ні, краще Шараду» (все це наші знайомі таксисти).
Ось вам «виворіт» «Світу навиворіт».
— Схоже, що ви з оператором проводите удвох більше часу, ніж із родинами. Непросто?
— Сашко — не тільки оператор, а й спец з альпіністського спорядження та імпровізованих пристосувань для зйомки. Методом майстра Самодєлкіна вирішує питання, для яких застосовують неймовірно дорогу техніку.
Уявіть собі, що ви зі своїм другом — нехай це буде чудова людина в усіх сенсах — проводите разом чотири місяці на рік. Разом прокидаєтесь, їсте, обговорюєте геть усі питання… Звісно, непросто. Допомагає Сашкова покладливість, сумирний і добрий характер. Це безвідмовна людина.
На Балі ми відзначали його день народження. Тропічний рай, індійський ресторан, водоспади, джунглі, співають цикади... Я привітав друга і побажав, щоб він більше не зустрічав свого дня народження в такому романтичному місці зі мною (сміх), а щоб мене нарешті замінила чарівна дівчина. Побажання збулося — Олександр одружився на нашому редакторі Ірині Спиридоновій, а нещодавно родина «Світу навиворіт» отримала поповнення — маленьку Алісу.
— Вітаємо! А як ви з оператором познайомилися?
— Ця історія почалася років п’ятнадцять тому. Я, молодий журналіст, брав участь у проекті «Говерла – Монблан». Цикл передач про нього знімав усім відомий Андрій Цаплієнко. У рамках проекту ми приїхали до Ельбрусу. Це найвища точка Європи, дуже екстремальна гора (три десятки трупів на рік). Висота — 5000 метрів, світанок. Я йду поруч із Цаплієнком. Іду — гучно сказано: один крок — десять вдихів-видихів, мислення примітивне, як у амеби, — висота забирає всі сили. І ось по глибокому снігу нас обганяє хлопчисько, йдучи задом наперед, обводить нас відеокамерою і біжить униз! Ми з Андрієм: «Хто це, привид?». То був Сашко, син керівника експедиції Олександра Дмитрієва, відомого альпініста. Хлопець хотів стати відеооператором і знімав похід маленькою камерою.
Минуло кілька років, і перед експедицією до Камбоджі мій оператор заявив, що вибирає родину. Я відшукав телефон Сашка і запитав, чи хоче він знімати про подорожі. Відповів своїм флегматичним тоном: «Це моя мрія». І без зайвих запитань приїхав на випробування. Отакий він і є — небагатослівний, спокійний і надійний на всі сто. Пробу йому я влаштував у Києві, в лісі на Трухановому острові. Вискочив із машини й почав: «Друзі, з вами «Світ навиворіт»! Ми знімаємо дикі племена Кончі-Заспи…». Верз усяку маячню, гасав по лісу, заскакував у кущі, а Сашко бігав за мною і знімав. У фіналі я видерся на сосну, де гілка заважала знімати, — Олександр, не вимикаючи камери, передав її мені, я зняв себе, потім його, він виліз на гілку і продовжив зйомку. І тоді я зрозумів, що це наш хлопець.
За шість років режим зйомок не змінився. (Сміється).
— Ви справді мрієте зійти на Еверест?
— Я пообіцяв собі зійти на Еверест разом із Сашком до свого 40-річчя.
Щоб лише зробити спробу піднятися на найвищу гору світу, вам потрібно 65 тисяч доларів у базовому пакеті. Тільки офіційний дозвіл на це коштує 10 тисяч доларів, решта — витрати на шерпів, спорядження тощо. Плюс фізпідготовка у вигляді двох років сходжень на 5-тисячники, 6-тисячники, 7-тисячники і 8-тисячники.
Гора має ніби два боки. З одного — вона дуже комерціалізована урядом і фірмами з організації альпіністських походів. З іншого боку, навіть сплативши такі шалені гроші, маєш досить мало шансів досягти вершини.
Еверест має ще один, дуже непривабливий бік. Вище позначки 8000 метрів, у зоні смерті, ваш організм починає помирати, і вам потрібно досягти вершини й спуститися до того, як він помре. Саме там лежить найбільше заморожених трупів альпіністів. У того, хто заплатив 65 тисяч доларів, зміг дійти до 8000 метрів і бачить людину, якій стало погано, є вибір — допомогти або йти далі. На повторну спробу не вистачить сил, перевірено тисячі разів. Більшість каже «удачі тобі, брате» і продовжує сходження. Журналісти одного відомого телеканалу під час зйомок на Евересті побачили ще живого альпініста, поговорили з ним на камеру і пішли, а на зворотному шляху зняли його замерзлий труп. Я називаю це «мораль Евересту».
— Як ваша мама відпускає вас у такі небезпечні поїздки?
— Жодна нормальна мама не витримає такого ненормального сина. Але моя дуже поступово звикла до того, як я живу. Хоча буває й шокотерапія: наприклад, приїжджаєш і відразу показуєш мамі, як тебе вкусила змія. Після цього, коли розповідаю їй про щось реально небезпечне, вона каже: «Ну, порівняно зі змією це дрібниці».
Звичайно, я мамі недоговорюю. Коли йду на 6-тисячник і розумію, що тиждень не буде зв’язку, телефоную їй і кажу, що найближчі три дні ми купатимемо слоників, і там не буде зв’язку.
Маму треба жаліти, бо інакше ніяк.
— Скажіть, а межа здивуванню буває? Чи можна звикнути до постійної зміни обстановки, несподіванок?.. Хоча «постійні зміни» і «звикання до несподіванок» — це поєднання непоєднуваного.
— За роки наше сприйняття подорожей змінилося. З одного боку, це погано, бо ми вже не дивуємося на кожному кроці. Десять років тому під час мого перебування в Непалі один крок із готелю в місто вже занурював у якийсь фантастичний світ. Цього ж сезону я зрозумів, що вже ніколи не поверну собі того відчуття. З іншого боку, це добре для програми. Бо ми вже не знімаємо все, що цікаве тільки з першого погляду, — шукаємо далі, щоб показати ще більше. Тому програма наша росте.
Коли я вперше потрапив до місць кремації тіл в Індії, то не міг спати: перед очима спливали страшні картини. На десятий день зйомки вже звик. А через два роки ми із Сашком знову були там. Абсолютно спокійно кажу йому: «Дивися, ліворуч викотилася голова. Візьми її середнім планом, близьким не треба… А отам мозок у черепі кипить, не бери…». Ми не стали бездушними і черствими, але виробляється певний бар’єр сприйняття, який не дає пропускати все крізь себе.
— Через професійні обов’язки вам доводиться їсти всіляку гидоту. Чи є у вас рейтинг найогиднішої їжі?
— Мій секрет здобуття довіри в місцевих — це бути таким, як вони: разом із ними харчуватися, працювати… Якщо відмовляєшся їсти запропоноване господарями, ти відразу ж ставиш бар’єр між собою та ними. Виникає враження зверхності з твого боку, яка вже тут довіра?
Третє місце в моєму рейтинзі: живі черви із хлібного дерева у племені караваїв в Індонезії. До речі, на смак зовсім не гидкі — схожі на горіхову пасту. Друге — смажені павуки в Камбоджі. Перше — сира печінка щойно вбитої кози у племені мурсі в Африці, їхня святкова страва…
А ось єдине, чого я так і не зміг з’їсти, це паштет із гнилої риби у камбоджійському племені пнонгів.
До речі, часто ловлю своїх колег журналістів на обмані. В одній відомій програмі бачив, як ведучий брав отих камбоджійських павуків руками і казав, що це безпечно. Насправді ж отруйний зуб павука завдовжки півтора сантиметра відрізали, перш ніж підкласти тим ведучим.
— Коли ви в подорожі найдужче сміялися?
— Не знаю, але випадок, коли ми зупинили літак, — серед найвеселіших.
То була експедиція в найдикіше місце планети Земля, до колишніх канібалів Папуа – Нової Гвінеї. Ми місяць провели у джунглях без зв’язку та електрики. І ось — знову аеропорт, схожий на старий сарай чи гараж, уніформою працівникам служать лише трубки на «причинному місці». Нам невимовно пощастило — саме в цей день вирушав літак, який курсує раз на тиждень. Місяць ми харчувалися «Мівіною», рисом, черв’яками та майонезом, який став для нас ласощами, і тут бачимо бабусю, яка продає курятину, таку смачну і запашну… Накинулися на їжу, й раптом почули, як загули турбіни літака. За планом наш рейс мав бути через півгодини, але ми вирішили перевірити. Підбігаємо до «голого» працівника і називаємо пункт свого призначення. Той дивиться співчутливо і вказує на літак, який набирає швидкість на злітній смузі. Ми розуміємо, що це означає ще тиждень джунглів. Вискакуємо в отвір для багажу і біжимо, нецензурно лаючись. У кабіні видно профіль пілота. Він повертається анфас, літак гальмує й випадає трап. Заскакуємо в салон, повний папуасів, і нас розбирає істеричний сміх. «Ну що, — кажу, — Випив «Фанти» й зупинив літак?».
Це до того, як складно буває в самостійних подорожах.
— Але ви їхній затятий прихильник!
— Якщо у вас пакетний тур, то ваша подорож іде за чужим сценарієм, на експромт нічого не лишається. Якщо ж ви самостійно прокладаєте стежки, то сценарії для вас пише життя. Так що наважуйтеся, не переживайте, вирушайте у самостійні подорожі, й не важливо, куди. У юності ми з однолітками приходили на автостанцію і запитували: «Куди зараз є квитки? Давайте!». Приїжджаєш кудись — там своє життя, цікаво. Тихенько візьміть паспорт у коханої людини і купіть два квитки, зробіть їй сюрприз! До слова, в Індії можна жити і подорожувати за 20 доларів на день.
— Одна річ — з’їздити кудись, інша — жити таким життям. Що вам дає сили?
— Творчі зустрічі з глядачами, які я проводжу в різних містах. Вдячність, цікавість і теплота людей — це те, що тримає мене у програмі.
Хоча реально дуже важко. В експедиціях, окрім місії ведучого, мені доводиться виконувати обов’язки продюсера, режисера, редактора, адміністратора і навіть водія. Після Непалу був майже впевнений, що як мінімум піду на рік у відпустку. Але після того, як ми три місяці прожили в «монтажці» й усе вийшло, я вирішив, що не маю права зупинятись. Утім, так само було й торік.
Поки буде така реакція глядачів, ми продовжимо показувати «Світ навиворіт».
