На його рахунку — 70 країн, із яких 63 — на інвалідному візку, три особисті досягнення в Національному реєстрі рекордів України. І кожна подорож — із суспільно корисною метою.
Микола ПОДРЕЗАН — режисер, інженер-будівельник, громадський активіст, один із лідерів руху за права людей з інвалідністю в Україні. Автор афоризмів на зразок: «Якщо ноги не працюють, хай руки стануть крилами», «Дбати про людей з обмеженими можливостями економічно вигідно», «Інклюзія потрібна здоровим».
Половину весни мандрівник провів у Хургаді: так ліпше для його здоров’я, адже, окрім усього, він у групі ризику з боку пандемії. На тлі сонячної країни ми розмовляли про те, що його веде по світу.
— Пане Миколо, як вам обстановка в Єгипті з огляду на коронавірус?
— Тут про нього мало говорять, але, мені здається, чимало роблять. Дисципліна і гігієна на висоті, що взагалі незвично для арабської країни.
Цього разу Єгипет для мене — втеча від «сирості й сірості», адже маю проблеми з легенями і київську квартиру з вікнами на північ. Раніше бував і біля пірамід, і в Каїрському музеї. Зараз живемо за чотири години від Луксора, але поки що не відвідали. Спеціальних автобусів для мого візка немає, а індивідуальний транспорт нам не до кишені.
— Скільки країн ви об’їхали, відомо. А скільки ложок уже у вашій колекції?
— Понад 1200. Збираю не ложки, а спогади. Якщо хтось колекціонує їх як предмети мистецтва, то в мене це віафілія — підтвердження переміщень у просторі. Перша частина колекції — ложки з країн, у яких я побував, а друга — з тих, у яких лише збираюся побувати. Нам із дружиною Наталкою дуже приємно, коли екземпляри з другої категорії переходять до першої.
— Чи запитували себе, звідки у вас така життєлюбність і потяг до мандрів?
— Гадаю, від тата, який прожив 100 з половиною рочків. Був інженером, викладав у будівельному інституті, знав 6 мов і міг вести екскурсії: Мадридом — іспанською, Берліном — німецькою, Парижем — французькою... Так і не побував у Європі, Америці, але знав їхні пам’ятки, культуру. Своїми подорожами здійснюю і його мрії.
Уперше за кордон я потрапив аж у 35 років, тобто радянська влада в мене забрала багато закордонних мандрівок. Але до того я об’їздив увесь Радянський Союз: від Балтії до Камчатки, від Якутії до Кавказу. У 38 років потрапив у аварію, отримав інвалідність, і друзі сказали: «Ну все, Миколка від’їздився». Та через пів року я вирушив теплоходом до Румунії.
— Які з усіх поїздок вважаєте визначними для себе?
— Не окрему поїздку — серію. 2004 року я мав честь нести олімпійський вогонь у Києві під час першої в історії навколосвітньої естафети. Згодом вирішив відвідати всі країни, де побував той вогонь. Загалом це 35 етапів завдовжки 1206 метрів кожний. Разом виходить 42 кілометри 195 метрів — марафонська дистанція, яку мав подолати сивий вусатий козак на візку. 2011 року я стартував на нульовому кілометрі на майдані Незалежності й вирушив до Канади. Так розпочався проєкт «Планета Земля. Погляд з інвалідного візка», який завершився у 2018-му. Зі мною їздили дружина Наталя, олімпійський смолоскип, український прапор і маленький глобус.
У Швейцарії за сприяння Сергія Бубки відбулася неймовірна зустріч із президентом Міжнародного олімпійського комітету Томасом Бахом. Наш синьо-жовтий став першим національним прапором у його кабінеті.
У рамках цього самого проєкту в мене була «навколосвітка». Звичайно, подорожував переважно літаком та автівкою, але ці півтора місяці були фантастичними!
— Вражає. А які куточки світу залишили найглибші враження?
— Кожна поїздка для нас — це диво. Дехто їде в далекі світи й потім розповідає про смітники або погану їжу. Але нам мандрівки даються дуже дорогою ціною в усіх сенсах, тож їдемо відкривати найкраще у світі для себе та інших людей.
Можу виділити два місця, які здалися нам сакральними. Зі мною там діялося щось незвичайне. Побувавши у стародавній Олімпії, я зрозумів, чому саме там відбувалися перші Олімпіади. А на мисі Доброї Надії в Південній Африці ми стояли на скелі, перед якою зливаються води Атлантики та Індійського океану: 4 тисячі кілометрів уперед — Антарктида, 7 із половиною тисячі праворуч — Південна Америка, 10 тисяч ліворуч — Австралія. Неймовірні відчуття. Майже такі самі я мав біля мексиканських пірамід, де навіть метушливі китайські туристи поводилися чомусь дуже тихо. (Сміється).
— Трохи про ваші особисті «рекорди», пов’язані з мандрівками.
— Їх чимало. Ви багато знаєте людей, які об’їхали навколо світу, навіть не візочників?
Лише протягом свого олімпійського проєкту я подолав близько 300 тисяч кілометрів.
Найвіддаленіше від України місто, де я побував, — це Квінстаун, Нова Зеландія, протилежний бік земної кулі.
Мій найдовший переліт — Гуанчжоу – Окленд, понад 13 годин у повітрі. Це при тому, що туалет у літаку для мене фактично недоступний.
Найвище місце перебування — містечко в Непалі на висоті 3000 метрів над рівнем моря. Відкривався стокілометровий краєвид із горами-восьмитисячниками та самим Еверестом! Світанок над Гімалаями — це незабутньо.
— Гадаю, подорожі для людини з вашими фізичними кондиціями — неабиякі випробування.
— Уявіть, наприклад: прилітаємо ми з Києва з пересадкою у Дубаї до Коломбо на Шрі-Ланці. У передчутті приємних пригод вдихаємо запахи тропічної країни. Аж тут повідомляють, що багаж загубивсь. І не тільки валізи, а й… візок! Я на два дні лишився «без ніг»!
Інший випадок — Тадж-Махал. Я подолав величезний шлях туди літаками, сотні кілометрів на таксі, заплатив 25 доларів за квиток до мавзолею і… На вході до гробниці вартовий зупиняє: «Вам не можна. Шкода, але ніяк». Виявляється, усі заходять босоніж або в бахілах, а візка ж не перевзуєш! Не допомогло навіть магічне слово «дискримінація». Мене запропонували пронести на спині — тільки ж я не рюкзак. Зрештою Наталя зайшла, а я лишився зовні. Кажу гвардійцю: «Хочете, відкрию секрет, як позбутися цієї ганьби назавжди? У мавзолеї має бути візок, колеса якого ніколи не торкалися грішної землі: я пересідаю — і жодних проблем». Реакція була: «Боже, як просто!».
— Умови для таких людей у різних куточках світу — наскрізний предмет вашої цікавості.
— Так, так! Це моє громадське, людське, козацьке завдання. Вся річ у тім, що здорові люди нездатні поставити себе на місце людини з інвалідністю. Я ж, по-перше, зацікавлений, по-друге — інженер-будівельник, по-третє — вивчив світовий досвід.
Уже з 2012-х років, мене почали підтримувати українські дипломати, і я став «послом доброї волі» з цього питання. Мав зустрічі в різних країнах, різних частинах світу.
Наприклад, зустрівся з керівником Китайської федерації інвалідів. Її очолює син самого Ден Сяопіна. Коли батька оголосили «ворогом народу», то його, п’ятирічного, викинули з п’ятого поверху і зробили неповносправним. А коли батько став фундатором сучасного Китаю, син зміг своїм візком відчиняти двері до найвищих кабінетів. Я делікатно поцікавився, чи можу передати деякий досвід китайській стороні. Високі чиновники вмить дістали блокноти й почали за мною записувати. У китайців величезна спрага до досвіду.
На жаль, в Україні поки що не так. Це мій біль. Тим прикріше, що зазвичай поліпшити життя людей з інвалідністю можна без надзусиль. Для пандуса потрібні лише бита цегла й трохи бетону! І, звісно, бажання.
У Вашингтоні є меморіал Лінкольна, збудований у 20-х роках ХХ століття. Його ремонтували лише раз — щоб зробити ліфт для людей з обмеженими можливостями. Відчуйте різницю.
— Ділитеся досвідом і на батьківщині?
— Ділюсь. Іноді у формі листів із майже матюками на адресу столичної влади. (Сміється).
Ще приклад із мандрів. У Флоренції, в галереї Уффіці, поважного вигляду чоловік забрав нас із черги і видав квитки — такі, як у всіх, але вартістю 0 євро. На моє запитання, чому в музеях Італії до візочника так трепетно ставляться, він відповів: «У вашій країні складні часи, а ви замість сидіти вдома приїхали, здолали стільки перешкод на своєму візку, аби торкнутися наших святинь, — як же я можу до вас ставитися?». Повернувшись додому, я показав ті квитки своєму товаришу, який керував лаврським заповідником. І коли ми знову з’явилися там через два тижні, то отримали квитки з написом: «Вартість 0 грн».
Тобто щось в Україні змінюється, але ми всі повинні докладати до цього зусиль.
— Які країни, за вашими спостереженнями, найбільш дружні для туриста з особливими потребами?
— Ті, в яких поважають права людини. Це країни Західного світу, Японія, Південна Корея, Сингапур і подібні. Якщо не можу потрапити до музею чи туалету, це порушення моїх людських прав, крапка.
— Можливо, багатим державам простіше приділяти цьому увагу?
— Можливо. Але насправді їм вигідно! Ще в 1994-му в Швеції мені це дуже доступно пояснили. Я там бачив соціальних працівників в уніформі, які опікуються візочниками, ходять до них п’ять днів на тиждень, як на роботу. Виявляється, якщо родич людини, що має травму, не кидає роботу, він своїми податками може утримувати двох соцпрацівників. Окрім того, коли людина на візку стає самостійною, вона приносить користь і не завдає клопоту всім навколо.
— Та й, наприклад, туристичним об’єктам вигідно, щоб їх відвідували люди всіх фізичних кондицій.
— Абсолютно точно!
Звісно, є люди з інвалідністю, які не бажають працювати, тож рівень їхнього життя має істотно відрізнятись. Я проти жалощів, надмірної опіки та зрівняйлівки. Коли дитині з обмеженими можливостями соромляться ставити погані оцінки, у підсумку вона закінчує школу з поганими знаннями. Кожна людина має право вигравати і програвати, долати й досягати.
Щодо мене, то багатьох людей з інвалідністю (особливо їх!) мучить запитання стосовно моїх подорожей: «Де ж цей гад бере гроші?». Відповідаю. Свого часу заради нашого олімпійського проєкту ми продали кімнати в комуналці. Загалом живемо дуже скромно. Я напружено працюю на трьох роботах. Здаємо квартиру. Іноді зупиняємося за кордоном у друзів і знайомих. Подорожі ретельно плануємо, щоб заощаджувати час, кошти і зусилля, — я вже став фахівцем з акцій на бронювання готелів та авіаквитків, із розробки маршрутів.
Рабіндранат Тагор сказав: «Знайди мету — ресурси знайдуться».
На жаль, спонсорів не маємо. І це дивує. Звісно, в мене не четвертий розмір грудей (сміється), але саме така людина, як я, може рекламувати все, що стосується подорожей, — від годинників до препаратів, від спорядження до авіаліній.
Але то не головне. Сам, не сподіваючись, я став прикладом і натхненням для багатьох, і це для мене подарунок долі.
— Що потрібно Україні, аби людям з інвалідністю стало комфортно?
— Багато залежить від співпраці громадських активістів із місцевою владою. Свого часу це дало хороший результат, скажімо, у Вінниці.
А взагалі варто починати з раннього віку. Діти з обмеженими можливостями мають відвідувати звичайні садочки і школи. Це треба не так їм самим, як здоровим дітям, аби ті розуміли, що дехто потребує трохи більше допомоги. Тоді й суспільна свідомість зміниться.
Однозначно, в Україні є втішні зміни, але, на жаль, здебільшого з ініціативи окремих людей.
— Чи можете навести приклади, де в нас цікаво і комфортно туристу з обмеженими можливостями?
— Тепер батьківщиною їжджу мало, але… Дуже гарно адаптували новий Музей історії української нації в Києві. У Львові мене вразили бронзові тактильні макети пам’яток архітектури, зроблені для незрячих туристів. Там само, у Львові, я відвідав новий Музей пива — теж адаптований.
На жаль, я вже 30 років не бував у Національному історичному музеї України — хочу, не можу. Проблеми є у Києво-Печерській лаврі. Буквально кількох сходинок досить, щоб мене зупинити. Хоча є й такі місця, як Михайлівський собор, якому волонтери за моєї участі подарували мобільний пандус — це одне з простих рішень для зручності.
— Чи подорожуєте наодинці?
— Раніше подорожував. Часом — у компанії друзів. Але здебільшого — удвох із Наталкою. Я планую, бронюю, фіксую події, а на ній — здоров’я, відновлення сил, дієта (майже не харчуємося в кафе й ресторанах), побут, гігієна. Вона співавтор відео й фото і головна запорука успіху наших програм.
— Порадьте щось людям з особливими потребами для далеких закордонних поїздок.
— Скажу навіть молодим, амбітним і міцним людям: не вирушайте без супроводжувача, елементарна проблема може поставити на планах хрест.
Неодмінно страхуйтесь. І не скупіться. Часто поліс на 30 тисяч коштує, умовно, 220 гривень, а на 50 тисяч — 265 гривень, і людина обирає дешевший. Гадаю, це ознака пострадянської свідомості.
Обов’язково беріть із собою всі необхідні ліки з чималим запасом, бо в багатьох країнах без рецепта їх не купите.
Поважаю гаджети й інтернет, але завжди маю із собою яку-небудь офлайн-карту, так надійніше.
Тим, хто збирається винаймати машину, особливо в країнах, де правила дорожнього руху суто умовні, дуже рекомендую авто з водієм.
Ви можете замовити п’ятизірковий готель, де всі умови є за замовчуванням, але ми обираємо скромніші, зі знижками й акціями. Тому просто попереджаю, бо ради на те нема: жодної гарантії, що ви на своєму візку вільно проїдете до туалету, хоча заявлено «доступність для людей із фізичними вадами». А терміново змінювати місце проживання — це завжди дорого.
Ну, і звичайні поради для всіх мандрівників: тримайте при собі документи і гроші, зайве ними не «світіть», не носіть коштовностей, не експериментуйте з їжею, старайтеся все робити завчасно, не забувайте, що ви в гостях, і завжди беріть із собою хороший настрій.
Це правда, що з кожної подорожі людина повертається трохи інакшою. Повертайтеся щоразу кращими!
— І насамкінець. Не розпитую про плани, але пропоную вам виступити майстром інтриги.
— Справді, маю дуже амбітні плани щодо поширення свого корисного досвіду в усьому світі. Якщо справдяться, ви про них почуєте.
Скажу про два наші великі проєкти, які добігають фіналу. Наближається до здійснення наша з татусем мрія про всі столиці та всі держави Європи. Лишилося відвідати одне місто — Анкару і три країни — Ісландію, Ірландію й Андорру.
Другий проєкт — «Слідами «Бітлз». Колись я був одним із знаних у Києві диск-жокеїв, залишаюся меломаном і «бітломаном». До сьогодні побував у 30 містах із 13 країн, де «бітли» давали «живі» концерти. Лишились Ірландія, Нідерланди і Філіппіни. Мій товариш Сергій Радченко, амбасадор ліверпульського Музею історії «Бітлз», разом із колегами запевняє, що вони не знають іншої людини у світі, яка б здійснювала подібний проєкт. Тим ліпше.
— Бажаємо наснаги для цих та інших мандрів. І спасибі за розмову.
— Дякую чудовому журналові за мотивацію для нових відкриттів на планеті Земля. Таке спілкування для мене як ліки!
