Під час чергового переходу ми зрештою побачили айсберги, неймовірні за кольорами і формами, та китів, які пірнали просто біля яхти, хизуючись величезними хвостами. Поруч із самицями плавали кількаметрові «малята». Іноді два, три або й чотири хвости синхронно махали нам. Неперевершено!
Я й не помітив, як дістались острова Ентерпрайз. Він завдовжки 3 кілометри, має лагуну, куди запливають айсберги та кити. Про китобоїв нагадує напівзатоплене судно, яке слугує причалом.
Під час зупинки з’явилося сонце, і дехто розлігся на палубі позасмагати, а двоє хлопців пірнули в холоднющі прозорі води. Курорт!
Прогулянку островом ми завершили спуском зі сніжного схилу на п’ятій точці, як у дитинстві!
Станція та музей «Port Lоkroy» (Великобританія)
Під час Другої світової англійці відкрили на острові Вінке невеличку станцію «Port Lockroy». Через 20 років її законсервували, перебудували на Музей антарктичних досліджень і відкрили пункт спостереження та вивчення пінгвінів.
У лівій частині бази — експозиції побуту полярників: одяг, наукове обладнання, радіостанція, друкарська машинка, кухонне начиння, оригінальні консерви, меблі, книжки… Здавалося, ніби щойно зробили генеральне прибирання, а весь склад експедиції зібрався щось святкувати у кают-компанії.
На станції працює найпівденніше поштове відділення світу. Після екскурсії ми стали у чергу, щоб відправити додому листівки.
Виявляється, на цій станції нам пощастило, бо з гостей були лише ми. За правилами, на островах із тваринами протягом доби може перебувати не більше 3 суден із 500 пасажирами, а відвідувати територію мають право до 100 осіб за раз.
Полярна станція «Беллінсгаузен» (РФ)
Намилувавшись пейзажами, ми трохи занудьгували за людьми. І ось — станція «Беллінсгаузен» та її 8 полярників. Це найпівнічніша російська антарктична станція, яку називають «курортом» за м’який клімат. Поруч є чилійська, аргентинська, уругвайська, польська, китайська та південнокорейська станції. Можна піти в гості до сусідів пограти у футбол, що й роблять полярники у вільний час влітку.
6 січня цього року тут встановили пам’ятник Фаддею Беллінсгаузену з нагоди 200-річчя відкриття континенту. А ще тут діє найпівденніша у світі церква, в ній служить справжній батюшка, за сумісництвом — столяр і лікар станції.
Ми перетнули острів і вийшли на протилежний берег, із якого видно сумнопам’ятну протоку Дрейка. Бр-р-р! Повертаємо назад.
Станція «Palmer» (США)
Це велика всесезонна станція на 60 полярників. Поруч із нею — острів, де ми сподівалися побачити пінгвінів Аделі. Зв’язавшись по рації зі станцією, капітан повідомив сумну новину: зараз четверта година, і пінгвіни вже відпочивають (!), їх не можна турбувати до завтра, а на станції ведуться службові заходи, тож нас не приймуть. Лише просять узяти тубус зі зразками для науковця з української станції. Залюбки!
У великому надувному човні були двоє хлопців і двоє дівчат у повному спорядженні. Справжні зірки з «Рятівників Малібу»!
Для кожного полярника перекинутися словом із туристами — нагода відчути подих цивілізації. У такі хвилини вони розповідають щось про дослідження або кумедні ситуації. Ми теж намагалися не відстати.
Узяли курс на південь і почали відходити, але навздогін нам повідомили: зараз привезуть якийсь сюрприз. То виявилася картонна коробка — тепла, зі смачним ароматом. Розпрощавшись остаточно, ми спустилися до кают-компанії, відкрили презент і побачили арахісове печиво та гарячий шоколадний брауні. А поруч — записочку: «З Новим роком від станції «Palmer»! Шеф-кухар Френсис». Миттю був поставлений чайник, і через п’ять хвилин ми куштували найвишуканіший за Полярним колом десерт!
Затиснуті у кризі, або Полярна авіація в дії
Підійшли до місця з трикутними горами і тісною протокою між ними. Вода була спокійна, сонце підсвічувало скелі та айсберги — краса! «Крижинки» заввишки 100–120 метрів пропливали повз нас. За якийсь час навколо набралося багатенько малих і середніх айсбергів, і ми майже вперлись у крижану стіну, як колись славетний Томас Кук.
Течія затягує айсберги у протоку, тож пройти тут дуже складно. Проте нам прийшли на допомогу технології. Капітан згадав про мій дрон і попросив скоригувати курс до відкритої води повз айсберги. Тож я з фотографа-пілота став штурманом!
За п’ятнадцять хвилин ми вийшли на чисту воду та почали надолужувати згаяний час. І ось для чого. Сьогодні, 6 січня, напередодні Різдва, нас чекали на українській станції «Академік Вернадський»!
Станція «Vernadsky» (Україна), або Додому на Різдво!
За відгуками, наша станція — найзатишніша та найдомашніша з усіх. І я це підтверджую на сто відсотків! Але чи справді британці нам її «подарували», і що на ній робиться?
У 1953 році на острові Геліндез біля кінчика Антарктичного півострова британці побудували полярну станцію «Фарадей». Зручно розташована, вона мала високий науковий потенціал. Саме на ній установили спектрофотометр, яким уперше виміряли товщину озонового шару і виявили в ньому діру. Та британці просувались углиб Антарктиди. Наприкінці 1980-х років за кількасот кілометрів від «Фарадея» Британія побудувала нову станцію з посадковою смугою для літаків. А що ж зі старою? Демонтувати чи законсервувати — дорого. І тоді Англійське королівське наукове товариство провело серед країн, які не були підписантами Антарктичного договору, конкурс на подальше використання станції.
На той час після розпаду СРСР українські полярники, які працювали на північних і південних радянських станціях, залишилися без можливості продовжувати дослідження. Україна мала повний набір переваг у конкурсі: досвід, наукові кадри, механізаторів і транспорт — легендарні полярні всюдиходи «Харків’янка». І молода держава перемогла.
Але ніяких подарунків від британців! За умовами конкурсу, Україна оплатила радіоапаратуру, два роки відшкодовувала витрати англійців на роботу станції у перехідний період, 10 років передавала результати всіх досліджень до Королівського товариства, збудувала паливний танк тощо. І взагалі, офіційно Україна не отримала в дар, а придбала станцію за… 1 фунт стерлінгів. Монету вмонтували в барну стійку на станції — англійський гумор!
18 грудня 1994 року над «Фарадеєм» підняли український стяг. До сьогодні на «Вернадському» вже відпрацювали 24 полярні експедиції. Не перший сезон тут проводить Олександр Омельченко — нащадок Антона Омельченка, учасника експедиції до Південного полюса самого Роберта Скотта!
Загалом на станції — 18 полярників, з них четверо — жінки. Уявіть мою радість, коли з’ясувалося, що разом зі мною тут четверо одеситів! Учасники експедиції нагадували молодіжний колектив з університету чи якоїсь технологічної компанії, жодних кремезних бороданів у рукавицях!
Сюрпризи до свята
Різдво почалося з відвідання нами душу, бо це була наша перша стоянка на твердій землі. Чисті та свіжі, ми пройшли екскурсією по станції, а тоді піднялися до знайомого вже бару і почали святкувати Різдво.
Атмосфера була неймовірна! Крім нашої яхти, на станцію завітали ще дві. Серед гостей були українці, росіяни, поляки та один француз. Грали у більярд, дартс, слухали музику з платівок, обмінювалися враженнями.
У розпал свята я підійшов до керівника станції та повідомив про сюрприз, який приберіг для всіх. Знаючи, що я з України, той про все здогадавсь, але дуже боявся розчаруватися. Напруження в повітрі піднялося майже до блискавки…
Бачте, збираючись у дорогу, я вирішив, що нашим полярникам, які вже дев’ятий місяць перебувають в Антарктиді, буде приємно закусити сальцем. І коли я розгорнув пакет, радощам присутніх не було меж! Кухар тоненько нарізав продукт, і вже за хвилину всі смакували його та підіймали келишки з вигуками «будьмо!».
Раніше з тим сюрпризом я мав пригоду в аеропорту Буенос-Айреса. Уявіть собі, що вже оголошено нашу посадку, пасажири зібралися біля гейта, і тут по гучному зв’язку називають моє ім’я та просять підійти до служби безпеки. Проблема з багажем. Чи везу я якісь небезпечні речі? Звісно, ні. Може, вас турбує акумулятор до мого дрона? Рюкзак знову їде у сканер, і на моніторі ми бачимо два паралелепіпеди, що нагадують вибухівку. Не акумулятор. Я починаю викладати речі й раптом здогадуюся: сало! Довелося довго пояснювати службовцям, що це таке. Словосполучення «солоний свинячий жир» англійською не допомогло, спав на думку варіант для іспаномовних: «Український хамон!». Інспектори враз «перезавантажилися», закивали й відправили мене на посадку.
Після цієї пригоди цінність національного продукту, який подолав 15 000 кілометрів, злетіла на захмарну висоту!
Та значно більше значив для всіх нас контакт із рідними. Ми сподівалися на зв’язок зі станції, але де там, це велика розкіш! Раніше тут зв’язувалися з великою землею лише раз на 30 днів. Нині інтернет забирає 6000 доларів на місяць! Кожен працівник має ліміт службового та особистого трафіку, який можна використати хоч за день, хоч за місяць. В Антарктиді завжди є місце для дива! Мабуть, зробили справу сало і моя одеська прописка — метеоролог з Одеси надав мені 10 хвилин розмови. Чую голос дружини. В Україні майже п’ята ранку, але вона прокинулась і дві години не могла заснути... З моїх очей знову ринули сльози. А хлопці та дівчата тут майже рік!
Полярне Водохреще
Наступного дня нас чекала антарктична сауна. Після паріння з неї можна спуститися по скелі та пірнути в океан. Наближалося Водохреще, тож ми відчули, що таке вода з температурою мінус 1,8 градуса!
А потім біолог Оксана розповіла нам про дослідження китів. Найпоширенішим їхнім видом в Антарктиці є горбач. Тривалість життя — близько 100 років. Розмножуються у широтах біля екватора, а сюди приходять наприкінці листопада. Тоді велетні майже ні на кого не звертають уваги, полюючи на криль. У березні їхній апетит слабшає, і вони починають проявляти цікавість. Можуть підплисти до човна й зазирнути в нього або потертися спиною об борт. Вдається їх навіть погладити!
Сумно, але цих дивовижних тварин мало не вибили під час розквіту китобійного промислу. За 1947–1972 роки лише радянська китобійна флотилія знищила майже 200 тисяч китів різних видів! Нині популяції потроху відновлюються. Тож роботи у китологів багато. І вона незвичайна. Скажімо, проби тканин беруть за допомогою арбалета і стріли, яка має поплавок і наконечник із контейнером для матеріалу. Болю від процедури товстошкірі тварини не відчувають.
Останні дослідження свідчать про велике забруднення мікропластиком тканин китів, тюленів, пінгвінів, риб і птахів. Вчені кажуть, якщо навіть людство просто зараз припинить використовувати пластик, знадобиться майже 10 тисяч років, щоб живі істоти позбулися того, що є. Забруднення запускає у тварин мутації, і до чого це може призвести, залишається тільки здогадуватись.
Кожен має змогу долучитися до китових досліджень, адже контури хвоста і візерунки на ньому в кожного гіганта є унікальними. Якщо вам вдалося сфотографувати хвіст, треба завантажити світлину до світової бази дослідження китів із зазначенням координат. Ми передали пані Оксані свої знімки.
Приємною несподіванкою став музей британських дослідників, розташований біля «Вернадського». На маленькому острівці збереглися два будиночки, споруджені ще до станції «Фарадей». Вражає, як компанктно спроектоване приміщення для чотирьох дослідників: спальні місця, стіл, прилади, піч… Можна, не встаючи з ліжка, дістати будь-яку річ, із комфортом перечекати буран без перевитрати ресурсів. На полицях збереглися книжки, консерви та посуд майже 80-річної давності… Ефект машини часу!
«Я їду додому…»
І ось ми знову в сумнозвісній протоці Дрейка. На нашому шляху — величезні айсберги. Один мав вигляд двох гігантських ікол, між якими ми ризикнули пройти. Крізь прозору воду було видно, що «ікла» на глибині сполучаються перемичкою. Було тихо, від айсберга віяло холодом, як із морозильної камери. Справжні крижані обійми, котрими Антарктида наділила нас на прощання!
МРІЯ У ЦИФРАХ
Довжина маршруту — 14 000 км.
Країни: Україна, Росiя, Грузiя, Вiрменiя, Iран, Пакистан, Iндiя.
Мотоцикл — «Ява» 1988 року випуску.
Фотощоденник — понад 2000 знiмкiв.
Витрати — $1300 , з яких чимало пiшло на вiзи i штрафи.
Час на пiдготовку — 2 днi.
