Врез: Я вирушила не на популярні морські узбережжя Хорватії, а в її протилежний кінець, у край виноградників і прекрасного Дунаю. Там чекало інше море — природних, культурних та гастрономічних вражень.
Країна: Хорватія
Автор: Ірина Горобець
Фотограф: Ірина Горобець

Славонія та Баранья — північно-східні провінції Хорватії, де стрімко розвивається туризм. Промовис­тим свідченням їхнього розквіту для мене стали іта­лійські, австрійські, німецькі, французькі, американські туристи, яких ми з пресгрупою зустрічали на дорогах у серці Хорватії.
До речі, якісні шляхи ведуть аж до віддалених сіл і виноградників, і це одне з моїх перших приємних вражень про країну. Дорогами так і курсують групи туристів на велосипедах, як і на катерах — по річках Дунаю, Драві та прилеглих каналах.
Що так вабить сюди західних туристів? Дешевиз­на, краса і натуральність. Це якщо коротко. А далі — докладніше.
До речі, подорож і розповідь стали можливими за­вдяки Хорватській туристичній спілці в країнах СНД.



Захід сонця у стилі модерн

Треба сказати, доїзд до чудового краю від Украї­ни поки що бажає кращого. Прямого авіасполучен­ня із Загребом немає. Ми летіли з пересадкою у Вар­шаві, а потім три години їхали до Осієка автобусом. Утім, мушу визнати, що переїзд був комфортним, за що ще раз похвалю хорватські автошляхи. Ну і готель «Osijek».
Осієк — головне місто історичної області Славо­нія, найбільший річковий порт і туристичний центр на північному сході країни. Звідси лише 20 кіломет­рів до Сербії та 30 — до Угорщини. Обидві країни відіграли значну роль у формуванні та, скажемо пря­мо, гартуванні краю. Досі можна побачити сліди хорватсько-сербської війни 1990-х років…
Місто відносно молоде, бурхливо розвиватися почало лише у другій половині ХІХ століття. Межа з наступним століттям залишила тут слід у вигляді архітектурного стилю сецесіон, він же — ар-нуво, югендстиль або просто модерн. Витягнуті лінії, мо­заїки, рослинні обрамлення та вишукані оздоби фасадів — це центр Осієка.


Насправді історія тут налічує понад 2000 років. На початку нашої ери біля броду через річку Драву існувало поселення ілірійців, а згодом — римська колонія. Уперше під назвою Осієк місто згадується 1196 року, в часи Хорватсько-угорського королівства.
Місто зелене, з прогулянковою атмосферою та картинками сімейної ідилії в парках. Головна ціка­вина Верхнього міста — неоготична церква Петра і Павла, одноліток сецесійних будинків. Вона виріз­няється шпилями та яскраво-червоними цегляними стінами, що сяють, як призахідне сонце. А всереди­ні храм від підлоги до стелі розписаний барвистими фресками. За кілька кварталів звідси височить Осієк­ська фортеця, яку збудували австрійці після зруйну­вання турецької фортифікації.


І звичайно, окрасою міста є стародавня Драва. Через річку веде елегантний пішохідний міст, за яким — пляж, пристані скромних яхт і човнів. На нас тут чекало головне видовище дня — захід сонця над Дравою. Він був неймовірний! Обриси старовин­ного міста промалювалися на тлі помаранчевих від­тінків. Потім увімкнулась ілюмінація мосту, і його ви­багливі вигини почали мінитися різними кольорами.
Ну, а останній акорд першого дня у нас був у рес­торації «Kod Ruže». Акорд — у прямому сенсі. Музи­канти є невід’ємною частиною хорватської ресторан­ної культури. Причому, як вони пояснили, це не ос­новна їхня професія, а заробітне хобі, і грають вони не в одному ресторані, а мандрують від закладу до закладу. Такий національний супровід до­дає колориту і живого спілкування. Вінтаж­ний інтер’єр ресторану зібрав предмети мі­щанської старовини. Що ж до страв, то все було найсвіжіше, натуральне і не потребу­вало штучних присмак. І порції просто ве­летенські! Й так тут скрізь, як показала по­дальша подорож.



Рибний день і диво-болото

Північний схід Хорватії славний своєю річковою природою. Наше відвідання при­родного парку «Копачкі рит» почалося з екскурсії на моторному катері з максималь­ним наближенням до середовища. Зелені «джунглі» вздовж берегів, затоплений ліс, водяні рослини, співуче птаство…
А потім — болото. Ні, не багнюка, а без­кінечні зарості очеретів та осоки, над яки­ми тут і там дбайливо встановлені на опо­рах дерев’яні оглядові майданчики з лави­цями та прокладені довгі містки з поруччям. Можна гуляти і спостерігати годинами, не втручаючись у життя природи. Хайкінг, спостереження за птахами — головні види дозвілля на опорядженому болоті. Є навіть сувенірна крамниця, серед тематичних дрібничок якої домінує зображення орла білохвоста — символу цих місць.


«Копачкі рит» — це природний парк при впадінні Драви у Дунай, 23 000 заповідних гектарів. Тут водиться понад 300 видів пта­хів, у тому числі — орел білохвіст із розма­хом крил до 2,5 метра. На болотах можна зустріти навіть кабанів та оленів. Недарма в цих краях полював сам Йосип Броз Тито, лідер колишньої Югославії.


Схоже, у Хорватії всі враження закріп­люються смаковими відчуттями. Так сталось і в нас під час візиту до села Копачево на фестиваль «Рибні дні». Були прикраси на вулицях міста, ярмарок, гуляння, музи­кування… Але вразило інше. Цілі рибні алеї, на яких пеклись і коптилися дунайсь­кі коропи! Вправні кухарі розпалюють вог­нище не купкою, а довгою доріжкою, вздовж якої розставляють на тичках розплатані рибини. Жодних соусів і прянощів — лише сіль і трохи диму. Смак — чудовий! Беру на озброєння для дачі. Куштували ми це не на фестивалі, а в конобі «Baranjska kuc’a», що в селищі Каранац.
Доповнив враження дня музей просто неба «Matijevic’» у селі Суза: селянська сади­ба, кузня, традиційний побут, щедро при­крашений народний одяг… Подальшим проникненням у живу минувшину став ві­зит до ательє традиційної кераміки «Aszta­los». Майстер Даніель вручив усім візитки з глини. А завершили ми туродень дегуста­цією у винарні «Zmajevcu» та вечерею ще в одній винарні «Josic’».


Коні й велосипеди

Під час екскурсії до славонського міста Джяково пригадалася подорож Гуллівера до країни розумних і шляхетних коней. Усесвітньо відома порода хорватських «гу­їгнгнмів» називається ліпеціанською. Білих із сіринкою, великих і невимовно граційних створінь тут розводять із 1506 року. Тобто державний конезавод «Drzavna ergela Dakovo» є одним із найдавніших у Єв­ропі. Колись цих сильних тварин викорис­товували здебільшого в екіпажах, а потім з’ясувалося, що вони надзвичайно розум­ні та ще й талановиті!
У Джяково коней розводять на двох ло­каціях. Спершу ми завітали до загонів на лоні природи, де тримають маток і лошат, тут же окремо є місця для племінних жеребців. Одне слово, це заклад суворо регла­ментованих стосунків між статями, наро­дження та плекання молодого покоління шляхетних ліпеціанців. Ми бачили, як ці­лий табун білих кобилиць вибіг у поле, у майже безмежно широкий вольєр. Які кра­са, сила і радість руху, які чистота і свобо­да відчувались у їхньому леті!
Друга локація конезаводу розташована просто у центрі міста. Тут утримують і тре­нують виключно елітних жеребців, багато з яких коштують більше за «Мерседес» ос­танньої моделі.
Нині головна «спеціальність» ліпеціан­ських коней — виїздка і стрибки через ба­р’єри. Тварини дуже розумні й відгукують­ся на кожен рух вершника, завдяки чому виплітають ногами «кінський балет». У най­більшій в Хорватії критій залі для верхової їзди проводять міжнародні змагання, пока­зують кінне шоу і пропонують глядачам участь у вихованні нових чемпіонів під ке­рівництвом інструкторів. Як запевнив нас директор конезаводу, немає таких світових нагород, яких би не здобули ліпеціанські ко­ні за п’ять століть існування підприємства.


Серед історичних пам’яток Джякова ви­діляється кафедральний собор святого Пет­ра, один із 7 найвідоміших храмів Хорватії. Його свого часу відвідав Папа Римський Іван Павло ІІ. Будували храм у 1860–1880-х роках австрійські архітектори, а розписува­ли римські художники. Найвидатніша де­таль — величне 15-метрове накриття над вівтарем із чотирма мармуровими колона­ми. Українським журналістам ексклюзив­но показали могилу засновника і мецената собору — єпископа Йосипа Юрая Штрос­смаєра, діяча хорватського національного відродження. Потім ми прогулялися чудо­вим парком, де побачили палац достослав­ного єпископа та продегустували вина.
А невдовзі — новий контраст Славонії та Бараньї (до останньої ми якраз заїхали), нова атмосфера. В екоцентрі села Златна-Греда, серед озер, полів і лісів, чекав Фес­тиваль велосипедного відпочинку. 513 учас­ників одночасно рвонули з місця мальовни­чими дорогами, стежками й велодоріж­ками краю. За три дні вони разом проїхали 20 123 кілометри. Гідний результат, зважа­ючи на те, що серед учасників було чима­ло дітлахів.
Велотуризм дуже популярний у Хорва­тії. Його тісно пов’язують з екотуризмом: природні багатства краю велосипедистам доступні як нікому.



Краса і біль Вуковара

Їдучи до цього міста, я пригадала назву «Вуковар» із давно забутих воєнних по­ві­домлень 1990-х років. Цікаво було по­гляну­ти, як тепер поживає багатостраждальний край, котрий можна назвати «хор­ватським Донбасом». Свого часу місто ста­ло центром протистояння із сербськими військами.
Водна прогулянка вкотре викликала ли­ше замилування берегами річки Вука. А ось «барокова» екскурсія центром Вукова­ра лишила суперечливі враження. Дуже імпонували будівлі XVIII століття з аркадами на першому поверсі. На узвишші ви­днівся францисканський монастир, а за ним — старовинна водонапірна вежа конічної форми. У палаці Елтца (місцевого землевласника) нині — Міський музей. І отут почалися тривожні ремінісценції. Сво­го часу більша частина експозиції була рек­візована сербами, на місці предметів — ли­ше фото. Свідками колишнього лихоліття стоять деякі будинки в місті: господарі або загинули, або подалися світ за очі, втікаю­чи від війни. Із 45 тисяч мешканців рідне місто покинула майже половина.
Проте життя триває, і регіон швидко відновлюється. У тому числі й завдяки ту­ризму. І вино та наїдки Вуковара смакують так само добре, як і по всій Хорватії. І готель «Stari podrum» приймає гарно. А ресторан у готелі «Dunav», де ми вечеряли, навіть має рекомендацію гастрономічного путівника «Мішлен».



Найбільша у світі діжка з вином

Це не фігуральний вислів, хоча Хорва­тія дуже нагадує посудину з хмільним напоєм. Я просто не в змозі розповісти про цілий десяток винзаводів, винарень і погребків, у яких нас частували. А загалом ве­ликих і малих виногосподарств тут тисячі.
Проте села Ердут оминути ніяк не мож­на, бо там нам показали найбільшу в світі діжку з вином. Причому вона повна, бо без рідини дерев’яні резервуари швидко розсихаються. У місцевій винарні зберіга­ється 6 мільйонів літрів відбірних напоїв торгової марки «VinaErdut». У тому числі 75 000 літрів — у одній діжі. Її загальна вага становить 20 тонн. На виготовлення дива пішло 109 великих дубів. Це не просто міст­кість для вина, а об’єкт туризму, більше того — витвір мистецтва, оскільки унікаль­на «споруда» ще й має майстерне різьблен­ня на «фасаді».
Є ще одна причина розповідати про Ер­дут. Навіть дві причини — Снєжана та Іво. Так звуть господарів винарні «Brzica». Са­ме Іво провів нас до найбільшої у світі пов­ної діжки, незважаючи на пізню годину. «Brzica» удостоєна титулу «Найкращий сі­мейний маєток у винному туризмі». Але не звання привабило до цих людей і не першокласна продукція маленького родинного господарства. Зворушило те, з якою любов’ю та позитивом подружжя ставиться до справи, гостей та одне до од­ного, з якою гідністю розповідає про кож­не своє вино. Додав чарів вечору знайомства з ними і неозорий та невимовно гарний краєвид із високого пагорба, де відбу­валася дегустація.


Узагалі виноробство і гастрономія — дві домінанти туризму на північному сході Хор­ватії. Тут на вині знаються, в ньому кохаються, його обговорюють, споживають його з пієтетом. У кожному погребі вам розкажуть, яке вино до якої страви ліпше пасує та як правиль­но з ним поводитися. Наприклад, не можна обмивати холодну пляшку з вином, інакше від перепаду температур напій може перетворитися на оцет. Червоні вина, на відміну від білих, не охолоджують, а відкорковують завчасно і дають їм «подихати», щоб розкрився букет. У червоно­му вині не має бути коричневих тонів — поглянь­те на білу серветку крізь келих із вином, воно по­винно мати чистий рубіновий колір.
Для місцевих мешканців утрата елітного вина — ціла трагедія. На винзаводі в Ілоку нам роз­повіли, як 1991 року, під час війни, сербські вояки розгромили погреб і вилили 250 багатотонних діжок відбірного вина, а за два тижні до того один доглядач погреба, ризикуючи життям, вимурував перегородку та ретельно вкрив її пліснявою, щоб сховати особливо цінні пляшки.


Виноградники є об’єктами туризму. Напри­клад, виноробний маєток «Principovac», де над плантаціями лози вивищується оглядовий поміст. Краєвид шикарний. Як і сам комплекс гостинності — на мою думку, він заслуговує на 5 зірок делюкс. Є величезна зала для врочистостей, і тут, серед зелених виноградників, заможні родини справляють весілля. Яка краса!
Вином місцеві трунки не обмежуються. Хорвати можуть здивувати гостей міцними напоями, наприклад, на основі айви чи інших фруктів, а також пляшками з плодом усередині — напри­клад, із грушею. І та грушівка має таку якість, що бренді відпочиває!
Узагалі цей народ відзначається смаком, вигадливістю і старанністю. В усіх аспектах життя, а не лише в тому, що стосується столу. Тут гарне все, зроблене руками, — від доріг до готелів, від страв до мережив. Ми це сповна відчули на північному сході країни. Бажаємо й вам пізнати Хорватію глибше, і не лише влітку.

www.croatia.hr