Врез: На півдні країни є знакові місця, заради яких варто струснути із себе курортну млість. Серед них — місто Тривандрум і мис Коморин, біля якого зливаються «три моря» і змиваються всі гріхи.
Країна: Індія
Автор: Ірина Горобець
Фотограф: Олександр Горобець

Індія — це різномовне велелюддя, суміш етносів і віросповідань, барвистих свят, ши­роких водойм, зеленого розмаю та аюр­ве­дичних курортів. Серед усього цього не­важ­ко розгубитися. Та коли вами опікує­ться авторитетний туроператор, метушня відхо­дить на задній план, а на передній ви­ступає все найцікавіше. Надійним провід­ником для нас стала індійська компанія «Travelite India».
Отже, в путь.



Невимовне місто

Тривандрум, він же — Тируванантапурам, як його назвали в давнину, разом з однойменним округом розташований на «півдні півдня» Індії. Гід назвав його «неве­личким гарним містечком». Слово «гарне» здалося нам певним перебільшенням: міс­то вражало натовпами екзотично вбраних людей, сумішшю багатих кварталів і місь­ких нетрів. А «містечко» — то явне «примен­шення», адже у Тривандрумі лише офіцій­но мешкає мільйон людей. Хоча для півто­рамільярдної Індії, можливо, це й село…
Тируванантапурам — стародавнє місто, розташоване, як годиться, на семи пагор­бах. Саме тут за тисячу років до нашої ери кинули якір кораблі біблійного царя Соло­мона. Довга стародавня назва перекладає­ться як «місце, де живе святий Ананта». Нинішнє місто-порт, місто-бізнес-центр зберігає шарм старовини у своїх червоних черепицях, вузьких вуличках і колоритних рестораціях.
Головна історична цікавина Тривандру­ма — величний індуїстський храм Шрі-Падманабха-Свамі, присвячений богу Віш­ну. Святилище вперше згадується в літопи­сах ще у IV столітті до нашої ери. Воно кіль­ка разів руйнувалось і перебудовувалося. Нині це гопурам — семиярусна надбрамна вежа, зведена у XVIII столітті. 2011 року в підвалинах храму відкрили давню скарбни­цю магараджів — у ній було понад 2 тонни золота й мішки коштовного каміння! На жаль, за огорожу святині впускають лише правовірних індуїстів. Але поруч є палац-музей магараджів — Maharaja Swathi Palace Museum.


Музейний комплекс «Нап’єр» захопив нас колекцією археологічних знахідок та історичних артефактів — кажуть, збірка унікальна. У галереї «Шрі-Читра» хотілося довше помилуватися полотнами індій­ських художників і Миколи Рериха. Не менш мальовничим був центральний ринок, де барви жили, кричали і пахли. Як і в етно­графічному селі з пристанню для човнів.
Серед головних цікавин міста називають зоопарк. Незвичайний, бо розташова­ний на 22 гектарах у центрі міста, є одним із найбільших, найгарніших і найдавніших в Індії. Його створив 1857 року для власної насолоди сам магараджа. Нині, коли неторкані джунглі масово знищуються, цар­ство диких тварин серед міста дбає про збе­реження живого розмаїття. Тут у хороших умовах тримають 75 видів тварин, а в тера­ріумі є рептилії з усього світу.



Праведні води

Місто Каньякумарі відоме відразу трьо­ма фактами, що випливають один з одно­го. По-перше, це «край світу», найпівден­ніша точка Індії та, як наслідок, — усієї Євразії (за винятком малайзійського мису Пай). По-друге, це місце злиття «трьох мо­рів»: Аравійського, Бенгальської затоки та Індійського океану. І по-третє, сюди сті­каються прочани з усієї Індії, аби зустріти світанок, провести захід сонця та змити у трьох водах свої гріхи. Власне, тим самим кінчиком півострова Індостан є мис Комо­рин, де все й відбувається.
Легенда місця ось яка (хоча в неї безліч версій). «Канья» в перекладі — «діва», а «ку­марі» — «юна». Йдеться про Дурга-деві — богиню-войовницю, створену верховними богами й послану на землю нищити де­монів. Її сила полягала в чистоті й непорочності. Шива закохався в Дургу й хотів із нею одружитись. Але втрата нею цноти порушила б рівновагу світлих і темних сил на землі. Тому боги завадили весіллю. Дур­га-деві дала обітницю безшлюбності та прийняла важку аскезу — багато років стоя­ла на одній нозі на скелі. Там, де на каме­ні відбилась її стопа, звели невелике святилище. Шлюб не відбувся, і зерна рису, заготовлені для бенкету, скам’яніли — їх досі знаходять у піску та гальці на берегах. Кажуть, весілля ще відбудеться, Каньяку­марі дочекається свого нареченого, і всякий, хто знайшов камінчик у формі рисового зерна, стане бажаним гостем на святі, а всі зернятка рису зберуть разом і приготують.


Аби потрапити на храмовий ритуал у Каньякумарі вдосвіта, ми встали серед ночі й через дві години прибули з готелю у Тривандрумі на мис Коморин. При вхо­ді до храму купили гірлянди жасмину — в Індії він дрібний і дуже запашний. Так і тягне його понюхати, але аромат призна­чений виключно для богині Кумарі. Оголе­ні до пояса храмові прислужники вручили кожному з нас листок банана з прасадом — їжею для богині. Її ми лишили біля Шива-лінгама (фалічного символу Шиви). Ченці безперервно читали мантри, пахло арома­оліями, травами й воском.
Вийшли з храму і влилися в натовп про­чан, які у досвітніх сутінках стікалися на берег. Із підсилювачів лунала гучна музика, з лотків торгували фігурками богів, талісма­нами і сувенірами. Зустріти світанок — це те, заради чого до Каньякумарі приїжджа­ють щодня десятки тисяч прочан з усієї Індії та туристів з усього світу. Натовп обліплює скелі, огорожі, дехто залазить на ліх­тарі, аби першим побачити промінь сонця.
Зайняли місця на узбережних каменях, напружено стежачи за горизонтом. Священ­ний ритуал велить у момент сходу сонця здійснити омовіння в морі. Можна ще й кинути у хвилі певну річ, із якою пов’язані не найкращі спогади. Ми залишилися пасивними споглядачами, хоча процес очікування світила з виспівуванням мантр під шум потужного прибою, емоції тисяч паломників екзальтують і можуть пробити на сльозу.
Сонце того ранку було блідувате, зійшло в па­волоці. Про його схід сповістив спеціальний зву­ковий сигнал. І люди кинулися в солоні води! Індуси стрибали, сміялися, хлюпалися просто в одязі, не заходячи глибше ніж до пояса. Потім мокрими йшли через строкатий базарчик, де тор­говці простягали нитки перлів і мушлі за дивни­ми цінами.


Усе відбувалося під різкий, аж занадто гучний акомпанемент молитовних піснеспівів, що лину­ли з динаміків. Спочатку ми гадали, що то інду­їстські чи буддійські молитви, аж раптом відчу­ли ритміку «Отче наш». Справді, поруч був католицький храм — щось середнє між костелом і пагодою. Здається, саме з нього гриміла «заут­реня дискотека».
Що ще вражає на кінчику Індії, то це споруди на честь праведників країни. Найважливіший — меморіал Магатми Ганді, отця й учителя нації, який ненасильством здолав насильство. Ганді не раз приїздив у ці місця і дуже любив їх. Його пофарбований у рожеве меморіал нагадує пряничний будиночок. Вважається, що він поєднує стилі індуїстських, мусульманських і християнських храмів. Унікальність будівлі — у круглому отворі в даху, крізь який сонце потрапляє всере­дину лише раз на рік — 2 жовтня, у день наро­дження Учителя.
Меморіал індуїстського праведника Вівекананди розташований на острові, за кількасот метрів від мису Коморин. На скелі, де у кінці ХІХ століття медитував Вівекананда, в 1970 році збудували мандалу — сакральний символ із квад­ратом світобудови посередині. Попри юрби туристів і прочан на мисі, тут можна знайти усаміт­нений куточок і помилуватись океаном.
А поруч із цим індуїстським місцем сили сто­їть гігантська статуя тамільського поета Тирувал­лувара, котрого, втім, теж шанують, мов святого.
Є в Каньякумарі й святі, ближчі до нашого розуміння, — у великому костелі Нашої Діви Рансом. Величезна біло-блакитна готична дзвіниця височить над рибальськими хатинами, чов­нами, сітями та горами мушель.
Усе це разом — красоти Індії, містичний схід сонця, храми різних релігій, дивні люди і події, гамір і несподівана самота — справляє дещо сюр­реалістичне враження. Це Індія, що сказати…