Міжнародний туризм. Журнал про мандрівки та відпочинок детальний пошук

На головнуНаписати листа

Редакція Новини Архів Передплата Реклама Фотобанк
Міжнародний туризм Номер 6 Троянда вітрів Драйв по Марокко
Номер 6 від 14 грудня 2017р.
Номер 6 від 14 грудня 2017р.
Welcome to Ukraine
В наступному номері

В номері 5'2018

ЧАРИ ДОМІНІКАНИ

ЦЮРИХ & БАЗЕЛЬ
Зроблено у Швейцарії

МАРОККО
Арабески пустелі

АВСТРАЛІЯ
У сумці революції

КУБА
Екзоти & Раритети

ЛУЦЬК
Ніч у замку

АВСТРІЯ

АВСТРАЛІЯ

НЕПАЛ

АНГЛІЯ

ФРАНЦІЯ

ШВЕЙЦАРІЯ

ІТАЛІЯ

ЄГИПЕТ

УКРАЇНА

 

 

 

 



VIP-клуб
Вояж-колекція
Україна чудес
Профі-тур
Троянда вітрів
Мандрівничий ряд
Живий світ
Modus Vivendi
Міністерство закордонних страв
Життя як свято
Троянда вітрів
Драйв по МароккоВерсія для друку
Автор: Володимир КУХАРЧУК. Фото автора

На годиннику — перша ночі. Ми починаємо відкривати Африку. Самі. Вперше. Таку бажану та невідому для нас. Ми — це я, мій друг Микита і його вагітна дружина Наталя.

 

В аеропорту має чекати чоловік на ім’я Махмуд із табличкою. На виході з терміналу стоять зо три десятки мужиків. Десять із них палять тут же, у приміщенні. Всі — в національному одязі «джеляба». Таблички з моїм ім’ям немає. Ну й початок...

 

Перепитуємо по черзі мужиків, як їх звуть. Ті відвертаються. Підходить один із цигаркою. Каже, що він Махмуд. Але потім запитує, звідки ми і що хочемо. Гм…

 

Йдемо кудись уночі за незнайомим чоловіком по Африці. Третя година ночі. Фірма з оренди авто. Знаходимо такий самий «Рено Дастер», як замовляли по інтернету, але на 300 євро дорожче. Що вдієш... При огляді я помічаю, що в машини лише два ведучі колеса, а для Сахари треба всі чотири. Нам пропонують іншу, тільки завтра й на 350 євро дорожчу.

 

Та нас чекає Африка. Їдьмо!

 

 

 

Господарі порту

 

На набережній лежить величезний вугор. Його помічають три великі, товсті коти і починають тягти кожен до себе. Цікаво, хто ж переможе. Ви не повірите, перемагає чайка! Вона одним змахом крил розганяє трьох мордатих і вусатих.

 

Ми в Ес-Сувейрі. Це портове місто на березі Атлантичного океану, внесене до Списку ЮНЕСКО, одне з найнезвичніших із тих, які я бачив. Дуже гармонійно поєдналися порт, традиційна арабська медина та португальська фортеця.

 

Порт вважається другим у світі за виловом сардин. Щоранку сотні маленьких синіх човнів вирушають у море. А під обід набережна перетворюється на видовищний ринок. У повітрі — чайки, під ногами — товсті коти, навколо торговці гучно вихваляють товар. Галас чути за багато сотень метрів. Ця неймовірна картина повторюється щодня протягом кількох тисяч років.

 

У порту на ринку можна купити рибу, а поруч, у ресторанчику, вам її приготують.

 

 

 

На зебрі

 

Їдемо по Касабланці, звикаємо до трафіку та дорожніх нюансів. Навколо — мотоцикли, віслюки, верблюди, коні, часом — автомобілі. На переході чоловік намагається перейти дорогу. Ніхто його не пропускає. Я зупиняюся. Він торопіє. Сигналю, щоб переходив. Він здивовано йде, повертається до нас, прикладає руку до серця і тричі кланяється.

 

У Марокко на пішохідних переходах не дуже прийнято пропускати. Люди не переходять, а перебігають. Пішохідні перебіги?

 

 

 

Як його їдять?

 

Ми помічали в містах продавців невідомих нам оранжевих і фіолетових фруктів. Кілька разів спробували дивні плоди — щось на зразок сливи з купою дрібних кісточок. Продавали їх люди без знання англійської.

 

Обабіч дороги почали зустрічати величезні кактуси, й чим далі, тим більше. І тут помітили на них ті фрукти. Зупиняємося, зриваємо декілька. Плоди розміром із куряче яйце вкриті дивними пухирцями. І тут тисячі мікроголочок вчеплюються в руки та відкриті частини тіла й починають жахливо пекти.

 

Ох і веселий випав нам день! Весь час чухали один одного. Виявляється, на ринку пухирці зрізають або плід узагалі продають без шкірки.

 

 

 

Не та рука!

 

В одному нетуристичному місті пішли вечеряти. Зайшли до кафе, замовили таджин із м’ясом та фініками, ще якісь цікавинки.

 

З-під столу наливаємо ром, вечеряємо. Правою рукою я пишу SMS у Київ, а лівою їм. Підходить офіціант, вибачається і просить їсти правою, а SMS писати лівою рукою.

 

В ісламських країнах ліва рука вважається нечистою і призначена для особистої гігієни.

 

За кілька днів ми вже впевнено їли правою рукою із загальної тарілки, а ліва, як прийнято в мусульман, лежала на коліні. Приїхавши в Київ, ще тижнів два їли виключно правою рукою без приборів, хоча й самі цього не помічали.

 

 

 

Знайомство з міністром

 

Ми мчали по дикій дорозі недалеко від кордону з Алжиром. Настав час обіду. Навколо — дюни та верблюди і ніякої цивілізації вже кілометрів 120. Тут на горизонті з’явилась якась споруда... Кафе. Вітер здіймав навколо пилюку. На вході три негри курили й дивилися на нас, як на інопланетян. Усередині обідали теж негри.

 

Я спробував англійською замовити щось, акцентуючи, що одна порція має бути вегетаріанською, — але марно. Пробував показувати на пальцях і писати на клапті паперу — з тим самим результатом. Потім підійшов якийсь чоловік і переклав наше прохання. Ми представилися, трохи розповіли йому про свою подорож. Їли зовсім не типові для цивілізованого Марокко страви, дивувалися.

 

Опісля сіли в авто і поїхали паралельно кордону. Через хвилин п’ятнадцять нас підрізав «Мерседес», і ми зупинилися. З авто вийшов чоловік із кафе. Він сказав, що є міністром Марокко з туризму і хоче нам показати незвичайне село. Оце зустріч!

 

 

 

Вечір під пальмами

 

Пан міністр дуже люб’язно поселив нас у колоритному селі. Ми розмістилися в гостьовій кімнаті двоповерхового ріада — будинка із внутрішнім подвір’ям.

 

Перепочивши, пішли на прогулянку по селу з господарем Джамалем. Спочатку — по величезній плантації майже з 10 тисяч пальм, де під ногами валялися фініки, загублені збирачами врожаю. На річці жінки прали одяг. При нас вони ховали обличчя та відверталися. Далі ми зустріли групу дітей і почали їх пригощати українськими цукерками й дарувати дрібні іграшки. В селі — близько 2000 мешканців, із них майже 600 — шкільного віку. За нами бігали близько сотні дітлахів і просили ще, але наші запаси були обмежені.

 

Стара частина села — цілий лабіринт глиняних споруд, сполучених в один величезний будинок, якому років 500. Скрізь чути гамір, крики віслюків, сокоріння курей та мекання кіз. Попід стінами лежать люди, через яких доводиться переступати. У лабіринтах темно. Здається, що за наступним поворотом хтось затягне тебе у двері, й почнеться історія з фільму жахів.

 

Стемніло, час іти до нашого ріада. Вечеряючи на його першому поверсі, можна споглядати зоряне небо. Ми сіли на підлозі, щоб подивитися весільні фото господаря, а потім я допоміг готувати вечерю. В дальньому кутку будинку старенький батько Джамаля кожні півгодини молився. Сестра та подруга господині дивилися турецький серіал. Раптом вони відкрили обличчя, наші погляди зустрілись, і я відчув, що нас прийняли. Коли зайшов сусіда, жінки швиденько відвернулися й одягли нікаб (убір, який закриває лице).

 

 

 

Суха річка

 

«Бонусом» нашої мандрівки став рейд по дикій Сахарі. 180 кілометрів ми мали подолати за два дні без доріг, рухаючись за азимутом. І це 31 грудня, у переддень Нового року.

 

Все було проти нас. Нам дали неповнопривідну машину, а напередодні за нашим маршрутом відбулось «Африка Еко-Ралі», тому шляхи були повністю розбиті. Їдемо однією машиною там, де інші прямують парами. До того ж один із членів нашої команди — на шостому місяці вагітності.

 

Перші 30 кілометрів здолали за півтори години. На горизонті побачили невеликий будинок. Під’їхали — виявляється, кафе. Навколо пісок, повна відсутність людей... і кафе! На сонячній лінзі гріється чайник. Підходить власник закладу. Розпитує, куди їдемо. Кажемо, в Мергузу. Дивується. Запитує, чи машина повнопривідна. Кажемо, ні. Він аж похлинувся чаєм. Каже, це майже нереально. Мовляв, треба знати, де переїхати піщану річку. Якщо там зав’язнемо, він за 500 євро зорганізує нам евакуацію, але хтось мусить прийти сюди пішки. Потрібно квапитися, щоб потрапити туди завидна. А ліпше повертатися, поки не пізно.

 

Їдемо. Всі думки геть. До піщаної річки кілометрів 30. Із кожним кілометром пісок стає сипкішим, машина буксує.

 

Третя година дня, сонце сяде о 17:30.

 

Минаємо дюну, за нею хтось кидається нам під колеса. Ми звикли до цього в Марокко, об’їжджаємо і мчимо далі. Нас обганяє джип і змушує зупинитися. Водій запитує, куди їдемо та чи повнопривідна в нас машина. І каже, що це неможливо. Джип його знайомого за 300 євро готовий нас супроводжувати. Ми як досвідчені марокканські торгаші парируємо: «100 — і поїхали». Ні, за такі гроші не поїдуть. Зачиняємо дверцята і продовжуємо рух. Кілька хвилин — і знову той джип. Нам готові за 50 євро показати дорогу, але буде дуже складно. Їдьмо! Марокканець Саїд сідає до нас, від нього дуже тхне — все-таки пустеля, з водою сутужно.

 

Саїд весь час кричить: «Лефт, райт, стейт, газ!». Кілометрів десять — політ нормальний. Але пісок дедалі сипкіший. Кружляємо й не можемо вийти на правильну траєкторію. Мусимо об’їжджати величезні колії вантажівок, які вчора брали участь у ралі.

 

До річки два кілометри. Мусимо здолати стометровий підйом. Усі виходять із машини, пробую виїхати, через метрів сорок зупиняюся. Пробую ще і ще... Шукаємо іншу дорогу.

 

Зустрічаємо місцевого мотоцикліста. Саїд спілкується з ним щодо маршруту, удвох моляться. Мотоцикліст каже, ліпше повернутись. Але ми наполягаємо їхати. Махмуд (так звати байкера) просить трішечки води. Даємо десь 400 мілілітрів. Запитує, скільки в нас води. Дивимося в багажник і знаходимо літр. Він сідає на пісок і молиться.

 

Махмуд залазить у машину і каже, що сонце за півтори години зайде. В нас мало води, немає мобільного зв’язку, до відомих йому доріг цією машиною не проїдеш, а з нами вагітна жінка. Але точку неповернення пройдено.

 

Спускаємося з гірки, на яку більше не виїдемо. Намагаємося рухатися, машина впевнено видає 30–40 кілометрів за годину і раптом застрягає, просто провалюється. Штовхаємо, дивом виїжджаємо.

 

А сонце все нижче. Воду п’ємо маленькими ковтками.

 

Зустрічаємо пастуха верблюдів. Вони сідають із Махмудом і моляться. Пастух спрямовує нас на перевал за три кілометри звідси. Натикаємося на колії вантажівок. Правдами і неправдами долаємо невеличкий перевал, із якого видно недосяжну суху річку.

 

З’явився зв’язок — Махмуд телефонує в готель, куди ми їдемо. Там обіцяють за необхідності три джипи на допомогу. Радіємо, хоча емоцій уже майже немає.

 

До річки метрів триста, але пісок знову хапає машину. Штовхаємо, газуємо — нічого. Приспускаємо колеса. Махмуд молиться. Пробуємо виїхати, знову невдача. Махмуд і Микита ламають пустельні кущі, щоб підкласти під колеса. Я руками відкопую машину, з рук починає йти кров. Наталя гуляє і збирає якийсь гербарій.

 

Ще кілька спроб, і знову їдемо. Намагаюся не дуже газувати при буксуванні, щоб не пошкодити міст машини.

 

Нарешті в’їжджаємо в «річку». Це сухе річище метрів 800 завширшки. Води тут не було вже років 80, зате повно дуже небезпечного піску. І всюди колії від ралі. Рухаємося вздовж, щоб знайти місце для виїзду, але берег зависокий. Махмуд і Микита бігають перед машиною та показують, де краще їхати.

 

Махмуд молиться. Сутеніє.

 

Нарешті ми знайшли менш крутий берег. Я їхатиму сам, а всі мене наздоженуть пішки. Вони кричать «давай!», а я не можу змусити себе рушити. Серце калатає. Глибоко вдихаю… Погнали! Перша передача. Хочу ввімкнути другу, але буксую. Спрямовую машину на кущі, вона хилиться на лівий бік, зовсім трохи до перевороту. За кущами та пилом нічого не бачу. Ще мить і…

 

Вилітаю на інший берег, машина приземляється і глохне. Позаду стовп пилюки. Ще не вірю, що це зробив.

 

Темно, води немає. Обіймаємося, радіємо як діти. Так, у нас вийшло! Махмуд уже втомився молитися.

 

Далі — багато гострого каміння. Пильную, щоб не розрізати шини й не розбити картер. Пересохлим озером розігналися до неймовірних 80 кілометрів за годину. Як же я втомився, як же хочеться вилізти з-за керма й жахнути горілки...

 

У готелі стояли величезні джипи французів та італійців. Іноземці відразу нас назвали «crazyUkraineteam». Як виявилося, вони на машинах із повним приводом і великими колесами двічі застрягали в піску.

 

Ми спекли барана у глині та відсвяткували Новий рік. Але після такого випробування це майже не запам’яталося.

 

 

 

Відпочинок під стінами

 

Проїжджаючи невеликі поселення, ми були здивовані тим, як місцеві проводять вільний час. Вони збираються у групи і сидять рядочком під стінами. Це роблять і жінки, і чоловіки. Для чого, ми так і не зрозуміли. Але щоб вони сиділи на лавках чи стільчиках, ні разу не бачили. Цікаво проїжджати стародавнім глиняним селом, де під стінами в різноманітних чудернацьких позах сидять та лежать люди у традиційному одязі. Виглядає і дивно, і смішно, і загадково. Кожен відпочиває, як уміє…

 

 

 

Місто чоловіків

 

Попоїсти зупинилися в одному з невеликих містечок. Через якийсь час я почав помічати, що тут немає жодної жінки — лише чоловіки. Я запитав про це в офіціанта. Той зробив здивоване обличчя та дуже серйозним тоном сказав, що жінки — на пальмах та в полі, хіба не зрозуміло? Я аж на кілька секунд «завис». Озирнувся навколо ще раз — лише чоловіки сидять у кафе, ходять по вулиці, сидять попід стінами...

 

Виїхавши з міста, побачили багато людей у полі та на річці. Самі жінки. Африка продовжувала дивувати.

 

 

 

У пошуках махії

 

В мусульманських країнах не вживають алкоголь, і купити його майже неможливо. Але ми дізналися, що тут роблять горілку з фініків — «махію».

 

Зупинилися в нетуристичному містечку. В хлопця на рецепції готелю вирішили випитати різні місцеві секрети. Той розповів, що хоч пити й заборонено, але місцеві потайки інколи роблять напій міцністю від 30 до 80 градусів. Але де його купити? Хлопчина відповів, що махія дуже міцна і небезпечна для туристів. Сказав, що у їхньому селі вона закінчилась. Як альтернативу запропонував покурити місцевої трави. Ми відмовилися.

 

Наступні два-три дні в зустрічних людей ми питали про махію, але всі хитали головою. Якось зупинилися в гірському поселенні, у незвичному глиняному готелі. Один чоловік сказав, що містечко, яке ми сьогодні проїхали, є столицею махії. Ну, не вертатися ж! Він зі здивуванням запитав: невже ми приїхали з України і нічого не привезли свого? Ми сказали, що трішки є. Тоді він запропонував обмін — пляшку нашої горілки з перцем на килим ручної роботи. Ми налили йому склянку перцівки.

 

Останнього вечора в Касабланці випадково зазирнули у підвал біля самого готелю — виявляється, підпільний магазин алкоголю! З безмежної кількості всілякого спиртного ми вибрали дві пляшки махії в пивній тарі. Спочатку навіть боялися куштувати, а потім із захватом смакували — напій напрочуд легкий та незвичний.

 

 

 

А тепер про погоду

 

Коли сходить сонце, надворі +3, а одного ранку було й мінус 2. Одягаємо по дві кофти, дві футболки та куртку. З часом поступово роздягаємося, в обід ходимо у футболках, а потім знову одягаємось.

 

Протягом подорожі зупинялися в недорогих готелях, і в жодному не було опалення. Траплялися кондиціонери, якими можна було трішки прогріти номер. У найцікавішому місці зранку в номері було +2 і стояла пічка, зроблена з відра, проте дров не було.

 

Перед поїздкою я хотів узяти невеликий обігрівач, але друг мене відговорив… Тому рятували нас спальники.

 

Отака вона, сонячна Африка.  

 

 

 

САМІ СОБІ ГІД

 

 

 

Подорожуючи на авто, заправляйтесь із запасом, адже подекуди заправку не зустрінеш упродовж 300– 400 кілометрів. І не забувайте про ремені безпеки для ВСІХ пасажирів.

 

Одягайтеся тепліше. У пустельних районах температура вдень і вночі може різнитися на 30–50 градусів. У горах вона зменшується на 0,6 – 0,9 градуса з кожною сотнею метрів набору висоти.

 

Фотографувати людей можна лише з їхнього дозволу, інакше може обернутися конфліктом і навіть арештом. У туристичних місцях у вас попросять за це дрібних грошей, а жінки в більшості випадків відмовлять. Тут вірять, що фото краде душу людини.

 

У кафе спочатку запитайте, скільки коштує те, що входить у замовлення. Часом у забитому селі доводиться платити стільки, як у дорогому ресторані. До основного замовлення можуть подати фрукти, солодощі та чай, а про доплату сказати згодом.

 

Вміння торгуватися на ринках дуже шанується. Ціну вдається збити удвічі-втричі. Часто, торгуючись, люди випивають із продавцем не один стакан чаю.

 

 

 

КУЛЬТ ЧАЮ

 

Чай — це невід’ємна частина Марокко, п’ють його тут багато, часто і подовгу.

 

 

 

Вам приносять чайник із чорно-зеленим чаєм, склянки, три великі грудки цукру та жменьку м’яти.

 

 

 

Кладете в чай цукор за смаком (марокканці люблять ну дуже солодкий!), нахиляєте чайник над склянкою і, підіймаючи на півметра, наливаєте. Виливаєте назад, знову наливаєте і так разів десять — напій спінюється. Пучечок м’яти розтираєте і кидаєте у склянку. Наливаєте чай, підіймаючи чайник, а потім повільно п’єте. 

 

 

 


Адреса редакції:
вул. Кловський узвіз, 15, Київ, 01021
Тел./факс: 254-5190/93, 288-9625
Всі зауваження та питання просимо надсилати за електронною адресою intour.magazin@gmail.com

Всі права захищені. Міжнародний туризм, 2005.

Копіювання та передрук інформації з сайту дозволено тільки з письмової згоди Редакції.

Думка авторів публікацій не завжди відповідає думці редакції.

Відповідальність за достовірність фактів, власних назв та імен, інших відомостей несуть автори.


25 Міжнародний туристичний салон «Україна» - UITM’2018

Welcome to Georgia! National Tourism Award

16-я Азербайджанская Международная Выставка «Туризм и Путешествия»

Медицинский туризм

Міжнародна виставка «ТурЕКСПО»

МАНСАНА:: Туристична агенція. Відпочинок на морі. Екзотичний відпочинок. Екскурсійні тури. Гірськолижні тури.