Міжнародний туризм. Журнал про мандрівки та відпочинок детальний пошук

На головнуНаписати листа

Редакція Новини Архів Передплата Реклама Фотобанк
Міжнародний туризм Номер 6 VIP-клуб Екстрим і рекорди Віталія Зоріна
Номер 6 від 14 грудня 2017р.
Номер 6 від 14 грудня 2017р.
Welcome to Ukraine
В наступному номері

В номері 6'2017

ІШГЛЬ
Зіркова зима

ВІТАЛІЙ ЗОРІН
Екстрим і рекорди

ТАЇЛАНД
Новий шлях до Пхукету

МАРОККО
Драйв в пустелі

ТЕРМІТИ
Схована цивілізація

НОВИЙ РІК
народів світу

АВСТРІЯ

ШВЕЦІЯ

СЛОВЕНІЯ

АРУБА

ЗІМБАБВЕ

НЕПАЛ

МАЛАЙЗІЯ

ГРУЗІЯ

УКРАЇНА

 

 

 

 



VIP-клуб
Вояж-колекція
Україна чудес
Профі-тур
Троянда вітрів
Мандрівничий ряд
Живий світ
Modus Vivendi
Міністерство закордонних страв
Життя як свято
VIP-клуб
Екстрим і рекорди Віталія ЗорінаВерсія для друку
Автор: Євген БУДЬКО

Віталій ЗОРІН — мандрівник, засновник клубу екстремального відпочинку «Лопухи в пошуках адреналіну», першого та досі неперевершеного у своїй ніші. Як експерт Книги рекордів України «Національного реєстру рекордів України» він нещодавно зареєстрував рекорд нашої редакції: «Найтриваліший термін видання друкованого періодичного засобу масової інформації туристичної тематики — 25 років і 10 місяців»

 

.

 

— Віталію, що новенького у твоєму світі подорожей, рекордів та екстриму?

 

— Ми тепер маємо представництво щодо рекордів у Білорусі. Я багато разів бував там транзитом, але ознайомився вперше. Мінськ — «чудове» місто! Середня зарплата — як у нас, а ціни вищі мінімум удвічі. Бацька тримає всіх за горло і за я… перепрошую. Не дає красти нікому. Вертольоти доставляють чиновників до в’язниці.

 

У відповідь на наш безвіз там оголосили свій: 5 днів безвізового перебування в Білорусі. Тепер уся європейська братія, яка летіла до нас, щоб гуляти в Києві, їсти у Львові та ходити по дівках в Одесі, тепер летить до Мінська. Як і одеські дівки. У Мінську компанії влаштовують зустрічі Сходу і Заходу, готелі напхано під зав’язку.

 

Проведено грошову реформу, за долар дають 2 білоруські рублі. У їдальні платиш, як у дитинстві, — 2,50.

 

Біля мінського аеропорту будують чайнатаун на мільйон китайців: промзона, житло, логістика… В аеропорту жовто­шкірих стільки ж, як і білих.

 

Дивовижне поруч!

 

 

 

— Одні кажуть, у Білорусі все дешево і добре, а інші…

 

— Її порівнюють із Північною Кореєю. Насправді до цього далеко, але в магазинах портрети «отця народу» вже висять.

 

 

 

— А ти й у Північній Кореї бував?

 

— Це найекзотичніше місце. Кидайте все і їдьте, бо ніхто не знає, скільки років чи тижнів залишилося північнокорейському режимові.

 

Я гадав, ми потрапимо в 70-ті, а потрапили у 37-й. Найдивніше, що зі мною та приятелем було, — це втеча з готелю у Пхеньяні. Чотиризірковий заклад розташований на острові, від якого веде міст із кулеметними вишками. Зона! Як нам вдалося пройти міст — невідомо, може, пропустили, щоб простежити? Приятель запитує: «Куди підемо?». Кажу: «Питання в тому, куди дійдемо». Дійшли до вокзалу. Дорогою місцеві дивилися на двох білих без гідів, як на інопланетян. Пхеньян нагадав Москву 1937-го, бо на вулицях продають лише морозиво і газовану воду зі скляних конусів. Ми купили два морозива на 20 баксів, і я зрозумів, що курс обміну в готелі трохи зависокий як для держави із середньою зарплатою півдолара. Щойно заніс ногу над ганком вокзалу, як якась дама поклала мені руку на плече і щось сказала корейською. Інтонація не залишала сумнівів: «Прайдьомтє». У міліції ми щось мимрили. Врятувало те, що в замкнені двері почав ломитися генерал, нагороди на кітелі якого закінчувалися нижче ременя. Поки всі метались у пошуках ключа, ми пішли «викинути палички від морозива»…

 

До речі, у випадках втечі туристів із готелю гідів засилають на північ Північної Кореї на важкі роботи.

 

Побували в мавзолеї Кім Ір Сена, учетверо більшому за палац «Україна». Перед входом тебе чистять і продувають, потім ділять туристів на четвірки, а нагорі, у святая святих, ти мусиш обійти мумію вождя і вклонитися йому з чотирьох боків світу. Американці почали хихикати, автоматники їм сказали «а-я-яй», тримаючи палець на гачку. При виході на величезному столі лежала величезна книга відгуків. Ну, ми й написали в ній: так і так, усе дуже сподобалося, — це якщо стисло перекласти з матюків. І підписали: «Привіт від комсомольців України». Але після цього наш гід під дулом автомата мусив перевірити, що ми написали. І тут я зрозумів: є шанс залишитися в Кореї надовго... Треба віддати належне гідесі — вона з незворушним виглядом «переклала» нашу лайку комуністичним сленгом, навіть не підвівши на нас погляд, і ми на напівзігнутих ногах вийшли із зали.

 

Але зміни відбуваються навіть у Північній Кореї. Тепер країна має пляжний і гірськолижний курорти — звісно, під автоматами. Є мобільний зв’язок. Дозволяють щось фотографувати з автобуса. Дружина Кім Чен Ина почала вдягатись у світові бренди. Далі буде…

 

 

 

— Чому тебе по життю тягне на такі пригоди?

 

— Це почалося після того, як я років десять пропрацював у банку. Потрапив у цю сферу років у сімнадцять — у 90-ті це було можливо. Взагалі я був жахливим кар’єристом: активним піонером, потім комсоргом у технікумі та медучилищі, проліз у ЦК. У компартію не встиг втупити, і тоді мені здалося, що банк — саме те. Я з ранку до ночі ходив у краватці, а тепер не маю жодного галстука.

 

За кордоном не бував до 26 років. Пружина стискалася, стискалася і зрештою вивільнилася, коли я заснував свій клуб «Лопухи в пошуках адреналіну». 10 країн за один виїзд ми вважали не поїздкою, а вилазкою. До речі, одна з держав, де екстримтуризм дуже популярний, — Швейцарія. Люди там п’ять днів сидять дупою на стільці, а за вихідні якось намагаються її відірвати.

 

У 98-му стався дефолт у Росії, банківська сфера обвалилась. А я на той час уже заснував «Лопухів» і почав на вихідних їздити, лазити, стрибати та возити людей. Тоді ще мало хто знав, що таке параплан.

 

Десь у 2000-му я першим зорганізував суто український човен на Мальдивах. Потім — сходження на Кіліманджаро, з якого в мене почалася «гірська хвороба». Групи до Австралії, Нової Зеландії…

 

2004 року звозив мужиків на ралі «Париж – Дакар». Мабуть, це була найдрайвовіша поїздка. На орендованих машинах ми рухалися паралельно з перегонами. Проїхали пару спецділянок, а потім зрозуміли, що це капець: копаєш, копаєш, звільняючи машину з піску, ставиш намет, ночуєш і знову копаєш…

 

 

 

— Що потрібно, аби возити групи до Африки?

 

— Цей континент мені завжди подобався, бо там можна за 20 баксів вирішити будь-яке питання — від провозу машини через кордон і до проблеми сексу.

 

 

 

— Той, хто з’їздив раз до Болгарії й має 20 баксів на всі випадки життя, може повезти групу до Африки?

 

— Так, але один раз. По-перше, його відразу пошлють на три букви — і група, і місцеві. Він не зможе нічого вирішити. По-друге, якщо це зовсім чорна Африка, то всю групу можуть викрасти і попросити мільйон за кожного.

 

До зовсім чорної Африки не можна брати дівчаток, а також хлопців до ста кілограмів. Білих там оцінюють за розмірами, як звірів у савані. 2001 року я вперше був у Південній Африці з відомою групою екстремалів «Еквітас». Ми мали ночівлю в чорному кварталі Йоганнесбурга (ПАР). Лягали спати з ніжками від столу в руках, з ними ж ішли на сніданок, бо навколо постійно терлися негритянські «братки».

 

 

 

 

 

 

 

— Хто ж вирушає в такі по­їздки? Люди понад сто кілограмів, а ще?

 

— Ще — з понад десятьма тисячами баксів, мішком цинізму і презервативів. Як у тому анекдоті: «Хлопчику, а що ти носиш у такому великому рюкзаку?» — «Цинізм, тітонько. Цинізм і презервативи». Оце про мене.

 

 

 

— Що зараз у тренді в плані екстремального відпочинку?

 

— Ті «ексклюзивні» місця, куди нині запрошують екстрим-турфірми України, для мене — масовий туризм. От у Чаді я ще не був — хочу туди на машині. Буду вишукувати місця, куди український тревел ще не дістався.

 

Із Дмитром Комаровим, із яким давно дружимо, ми обговорюємо пару маршрутів — це жорстка жерсть, із бронежилетами. Комаров виступає хедлайнером, бо тільки на своє ім’я групу олігархів не зберу.

 

 

 

— Тобі не хочеться створити власний телепроект?

 

— Хочеться, і досвід такий був. Якщо пригадуєш, у 2004–2005 роках уся Україна під нашим керівництвом грала в автоквест — було понад 1500 активних команд. Ось і зараз кілька телеканалів звернулися до мене у пошуках нових тревел-проектів. Тема, яку я потягну і яка буде цікавою мені та каналам, — це проект у контексті незвичайних рекордів.

 

 

 

— А як у тебе почалося з Книгою рекордів України?

 

— Почалося з моїх особистих рекордів. Я навіз більше 1000 ручок із готелів світу, потім почав збирати пепсі-колу. Зараз у мене понад 2000 пляшок і бляшанок. Вони повні, й це проблема — бо більше тонни рідини. Сусіди знизу зчинили скандал, що їх затопить колою. Ско­риставшись своїми зв’язками, я замутив страховий поліс від затоплення пепсі-колою нижнього поверху — мені його урочисто вручили.

 

Я пробував зареєструвати ці рекорди у Книзі рекордів Гіннеса, але виявилося дуже муторно. І тоді я згадав наші розмови з легендарним спортивним коментатором Валентином Щербачовим — моїм другом, дивовижною людиною, яка у свої «за 70» двічі на рік буває в Гімалаях. Валентин на той час видав книжку про незвичайні рекорди України. 2010 року ми з ним заснували Національний реєстр рекордів України. Книги рекордів — це минуле, до того ж не хотілося претензій від Книги Гіннеса. І взялися до справи. До речі, вже наступаємо Гіннесу на п’я­ти у кількох десятках країн!

 

 

 

— Як таке може бути — Національний реєстр рекордів України реєструє рекорди в інших державах?

 

— Спокійно, зараз відкрию таємницю. Всі айтішники мого офісу працюють над новим сайтом: засновуємо марку «National­records.world». Я порвав дупу і назбирав за останні півроку 25 представників у різних країнах — від Нової Зеландії до Зімбабве. На презентації нової Книги рекордів України – 2018 у грудні ми заявимо цей проект і будемо реєструвати національні рекорди різних країн.

 

Якщо Гіннес вимагає півроку на реєстрацію рекорду плюс 20 000 фунтів оплати за райдер і виклик суддів, то нам треба скромні два тижні та 500 доларів плюс витрати на логістику.

 

 

 

— Але ж це національні рекорди, а не світові.

 

— Зате їх буде значно більше. В Україні ми навіть вирішили реєструвати обласні рекорди, а треба буде, перейдемо й на районні.

 

 

 

— Яка взагалі мета цієї експансії?

 

— Свого часу я подав Комарову ідею про реєстрування рекордів у інших країнах. І ми здійснили це для найменшої людини світу — непальця Кахендри, про що розповідала програма «Світ навиворіт». Фактично Кахендру ми повернули до Книги рекордів Гіннеса, оскільки він випав звідти піс­ля реєстрації ще меншої людини з Філіппін. Річ у тім, що Кахендра зменшується через хворобу хребта. У Гіннесі зазначили його зріст 67 сантиметрів, а зараз він становить лише 63. А філіппінець росте. І Кахендра за нашими вимірами знову побив рекорд світу. Ми надіслали свої протоколи до Книги рекордів Гіннеса, хоча були впевнені, що це проігнорять. Але відкриваю Книгу 2017 року — і там Кахендра. Правда, гіннеси зазначили свої заміри, але додали рік, тобто своєї внутрішньої об’єктивності дотрималися.

 

Саме такі речі стимулюють Національний реєстр рекордів України «підкорювати світ». Ніяких особистих амбіцій, мені лише хочеться отримувати від своєї роботи справжні емоції. Те саме колись змусило мене перетворитися з банківського працівника на екстремала. Скільки щастя буде в людини, яка встановить національний чи обласний рекорд! А що буде, як вона заявить до Книги Гіннеса? Пшик, британці обгрунтовано відмовлять, бо там складність і вартість організації рекордного заходу несумірні з нашими. Мені хочеться відчуття реальних доказів користі від своєї роботи. Це може бути, наприклад, дитина, яка відчула визнання, завдяки цьому продовжила заняття і, зрештою, стала відомою людиною. Сподіваюся, наш світовий проект із часом принесе і якісь матеріальні дивіденди, але для мене це аж ніяк не головне.

 

 

 

— Чи можемо скласти рейтинг рекордів, які тебе найдужче вразили?

 

— Пропоную п’ятірку.

 

Рекорд № 1 для мене — це найменша людина світу, непалець Кахендра, як приклад того, що людина може залишатися життєрадісною, живучи калікою в повних злиднях.

 

№ 2 — це Нік Вучич, австралієць без рук, без ніг, який досяг успіху в житті. Він приїжджав до Києва, і завдяки йому в нас зафіксовано рекорд — найбільша кількість колясочників на стадіоні під час його лекції.

 

№ 3 — найстарший тенісист України, 93-річний дідусь із Харкова, який активно грає в теніс. Заморив мене за два сети. Він їздив на «Вімблдон», фотографувався там з усіма селебритіс. Дуже зворушив мене його тост: «За життя».

 

№ 4 — найдовше волосся в Україні. Молода жінка з Тернопільщини відростила коси на 2 метри 45 сантиметрів. Стоїть на столі, а волосся — на підлозі.

 

№ 5 — мій улюблений український рекорд: хлопець розбив головою понад 120 яєць за хвилину. Дуже веселий хлопчина!

 

Поза конкурсом — 116-річна Катерина Козак із Коломиї, найстарша на певний момент жінка світу. Гіннесу виявилося мало запису про її народження в церковній книзі. Ми були у неї в гостях на її день народження. Багато людей, метушні... І раптом настав момент, коли ми залишилися з нею сам на сам. У мене на обличчі, мабуть, було усвідомлення того, скільки вікує ця людина. Бабця відчула мій настрій. Поскаржилася, що лікарі заборонили їй працювати на городі, а її це тримає на світі. Саме заради таких моментів варто займатися тим, чим я займаюся. Невдовзі бабця Катерина померла.

 

Найстарша жінка України Христина Нагорна живе зараз на Чернігівщині, їй 117. На запитання про те, як дожила до таких років, відповіла: «Не сперечаюся з дурнями».

 

 

 

— Ну, і твої п’ять найгостріших екстремальних вражень.

 

— Враження № 1 було під час параболічного польоту в невагомості. Пояснюю. Літак залітає якнайвище і падає, створюючи для пасажирів стан невагомості. Американці це роблять на «Боїнгу-727» без крісел. За 5000 доларів — 15 етапів падіння літака, відповідно — 15 різних режимів «вагомості». Усе відбувається плавно, ніякої небезпеки. Але нічого незвичайнішого та емоційнішого я не відчував у житті! Мінус 30 відсотків ваги — ти відтискаєшся від підлоги на двох пальцях, мінус 50 — на одному пальці, а потім нуль — і ти літаєш. Можеш робити кульбіти і пролітати весь салон. Це триндець, чистий захват!

 

Екстрим № 2 — напевно, банджи-джампінг над водоспадом Вікторія в Африці. Таких атракціонів у світі багато, але тут — ти на містку 1905 року, вітер в обличчя, внизу — річка Замбезі, позаду — один із найбільших водоспадів світу…

 

Екстрим № 3 — Північна Корея.

 

Екстрим № 4 — мис Горн, який ми обігнули на дерев’яній яхті. Кілька разів я думав, що не повернемося, й чекав, коли ж нас переверне і хрясне об скелі.

 

І екстрим № 5 — напевно, Нова Зеландія та атракціон «Fly by wire». Між двох гір на тросах висить літак із гвинтом позаду. Тросом тебе на ньому підіймають і опускають. Літаєш, керуєш напрямком і швидкістю на прив’язі. Круги, вісімки, маятники… Відрив башки! Три чоловічі пристрасті — це секс, швидкість і висота. Додати б туди секс, і атракціону ціни не було б.

 

 

 

— І знову до рекордів: що потрібно, аби їх встановити?

 

— Процедура максимально проста: заявка на сайті Національного реєстру рекордів України. До речі, у вашої редакції була ідеальна подача — одним листом, чо­го у природі майже не буває. 25 років минуло, а всі документи в ідеальному порядку.

 

 

 

— Що б ти порадив майбутнім рекордсменам і таким екстремалам, як ти?

 

— Щодо екстриму — тут кожен для себе визначає вид і ступінь ризику. Є абсолютні шибайголови, які ніколи не отримували й подряпини, а є такі, що вперше відірвалися від дивана і зіпсували собі здоров’я. Пораджу єдине: не треба себе змушувати.

 

А щодо рекордів... Телефонує якось нам пластичний хірург із Маріуполя: мовляв, поставив силіконові груди бабці, якій 82 роки. Вона виявилася дуже інтелігентною жінкою. Після смерті чоловіка продала гараж, машину і дачу, більшу частину грошей віддала дітям, а на решту зробила собі груди. Тепер їй приємніше на себе дивитись у ванній. Каже, вручіть диплом лікарю, а я не бажаю, щоб хтось знав це про мене.

 

Хочу порадити і попросити всіх: якщо ви знайомі з людьми, котрі зі скромності чи ще чомусь не бажають подавати заявку про свій унікальний феномен, зробіть це за них!


Адреса редакції:
вул. Кловський узвіз, 15, Київ, 01021
Тел./факс: 254-5190/93, 288-9625
Всі зауваження та питання просимо надсилати за електронною адресою intour.magazin@gmail.com

Всі права захищені. Міжнародний туризм, 2005.

Копіювання та передрук інформації з сайту дозволено тільки з письмової згоди Редакції.

Думка авторів публікацій не завжди відповідає думці редакції.

Відповідальність за достовірність фактів, власних назв та імен, інших відомостей несуть автори.


Туристична виставка UІTT

Welcome to Georgia! National Tourism Award

16-я Азербайджанская Международная Выставка «Туризм и Путешествия»

Медицинский туризм

18-а міжнародна виставка-ярмарок «ТурЕКСПО»

МАНСАНА:: Туристична агенція. Відпочинок на морі. Екзотичний відпочинок. Екскурсійні тури. Гірськолижні тури.