Міжнародний туризм. Журнал про мандрівки та відпочинок детальний пошук

На головнуНаписати листа

Редакція Новини Архів Передплата Реклама Фотобанк
Міжнародний туризм Номер 3 Троянда вітрів Кіліманджаро, або Схід сонця над Африкою
Номер 3 від 01 червня 2017р.
Номер 3 від 01 червня 2017р.
Welcome to Ukraine
В наступному номері

В номері 6'2017

ІШГЛЬ
Зіркова зима

ВІТАЛІЙ ЗОРІН
Екстрим і рекорди

ТАЇЛАНД
Новий шлях до Пхукету

МАРОККО
Драйв в пустелі

ТЕРМІТИ
Схована цивілізація

НОВИЙ РІК
народів світу

АВСТРІЯ

ШВЕЦІЯ

СЛОВЕНІЯ

АРУБА

ЗІМБАБВЕ

НЕПАЛ

МАЛАЙЗІЯ

ГРУЗІЯ

УКРАЇНА

 

 

 

 



VIP-клуб
Вояж-колекція
Камо грядеши?
Мистецтво гостинності
Україна чудес
Мандруйте на здоров'я
Профі-тур
Троянда вітрів
Мандрівничий ряд
Живий світ
Озброєним оком
Життя як свято
Троянда вітрів
Кіліманджаро, або Схід сонця над АфрикоюВерсія для друку
Автор: Ольга ДУБОВИК. Фото Валерія ПЕРЕРВИ

Якщо людина вміє мріяти, їй багато вдається.

 

На початку 2017 року Микола Хомич підкорив найвищу вершину Африки — Кіліманджаро. А напередодні став автором дилогії «Територія брехні» та «Загадка гробниці» (історичні детективи — осмислення витоків української нації). Велелюдна презентація нещодавно відбулась у Митрополичих палатах Софії Київської. Лауреат двох літературних премій: «Воїн Світла» пам’яті Михайла Жизневського та «Глиняний кіт» за літературними підсумками 2016 року.

 

Матеріаліст, із яким трапляється ірраціональне. Людина, яка у зрілому віці — під п’ятдесят — яскравою кометою увірвалася в українську літературу, аби відкрити собі й читачам історичні таємниці Русі-України.

 

Народився Микола Хомич у Новограді-Волинському на Житомирщині. Родовим гніздом вважає селище Радулін у тім же краї. Дитинство провів у Казахстані. Закінчив Вінницький медичний інститут. Працював дитячим лікарем-реаніматологом у Новограді-Волинському. 1998 року переїхав до Києва. Обрав шлях підприємця у страховій та приватній медицині. І несамохіть став письменником та осмислено — доброчинцем.

 

Коштом Миколи Хомича на подвір’ї гімназії № 1 у Новограді-Волинському встановлено пам’ятник Лесі Українки та закладено «Алею талантів» у рамках всеукраїнського дитячого конкурсу «У пошуках літературних талантів».

 

Подорожуючи Індією до Тибету, пан Микола зустрів астролога, який напророкував, що він стане публічною людиною. Не повірив, оскільки публічність уявляв лише як політичну діяльність. Коротко нотував враження від подорожей. Одного дня дружина-муза Тамара Хомич зрозуміла, що він насправді створює оповідання, і наполягла, аби видав їх друком. Так у видавництві «Фоліо» з’явилася перша книжка — «Ніч Русалки». Далі був роман «Час». А по тому — дилогія «Територія брехні» й «Загадка гробниці».

 

Письменник працює над наступним твором, присвяченим переосмисленню цивілізаційного зламу на межі переходу від язичництва до християнства в Русі-Україні.

 

Ось так Микола Хомич зрозумів, що мав на увазі індійський астролог, говорячи про публічність. Це означає виносити на всезагальний огляд своє, сокровенне: пережите, усвідомлене, відчуте. Написане. Створене.

 

— Пане Миколо, ви з однодумцями розгорнули прапор України на найвищій вершині Африки. Було відчуття: я — переможець, я — зміг?

 

— У кожної людини є дитяча мрія, що неодмінно має здійснитися. Моє дитинство збіглося з утвердженням держави Танзанія (1964 року об’єдналися Танганьїка і Занзибар). Я захоплювався Гемінгвеєм та його оповіданням «Сніги Кіліманджаро». У моїй уяві Танзанія й Кіліманджаро сплелися, стали принадною казкою. Тому давно прагнув пройти шляхами Гемінгвея, які він описує. До того побував у Південній Африці, Ботсвані, Зімбабве. А на початку цього року зробив собі такий подарунок — зійшов на Кіліманджаро (5895 метрів над рівнем моря).

 

З огляду на вік, я сприйняв цю спробу як можливість вскочити до останнього вагона. Перед тим, працюючи над дилогією «Територія брехні» та «Загадка гробниці» по дванадцять годин на добу, півтора року я перебував у постійній гіподинамії. Це й робота в архівах, і поїздка до США. Умовно кажучи, встав з-за столу і… піднявся на Кіліманджаро.

 

— Реальність відповідала вашій мрії?

 

— Я не побачив того, що було в часи Гемінгвея. Всесвітньо відомий письменник приїхав до Африки на полювання. Він змальовував, наприклад, похід на левів. Я радий, що ті часи минули назавжди. У Танзанії заборонено відстрілювати тварин, і ті не бояться людей. У моєму розумінні — відбувається гуманізація людства.

 

Що таке сучасне сафарі? Ви, сидячи в авто, їдете по території, де живуть жирафи, леви і чимало інших тварин, але вони абсолютно не бояться ні автомобіля, ні людини. Одна з груп розповідала: зустріли лев’ячий прайд, що шукав затінку, вожак сховався від спеки в затінку коліс їхньої автівки, інші обступили його і мирно вляглися спати. Головне — не висовуватися з авто. Леви сприймають машину як щось цілісне і не атакують.

 

Людина і природа зближуються.

 

Так, існує відстріл. Але ліцензія дуже дорога, й дозволяється вбивати лише старих і хворих тварин. То є певна стаття доходів таких держав, як Танзанія, Кенія, ПАР. Я бачив цих мисливців. До них здебільшого негативно ставляться в суспільстві. Бо полювання на лева — це наразі звичайне вбивство: звір не втікає, не боїться, довіряє. І так кожна тварина. Тому я радію, що часи Гемінгвея — часи дикого полювання на тварин — минули.

 

У повісті Гемінгвея «Старий і море» є епізод, де герой ловить блакитного марліна. Так от зараз знищувати їх заборонено: можеш упіймати, але зобов’язаний відпустити.

 

Що залишилося від часів Гемінгвея? Якщо взяти його оповідання «Сніги Кіліманджаро», то воно, по суті, є описанням красивої смерті. 1934 року в Африці він тяжко захворів, ледь не вмер. Описує, як герой помирає і останнє, що він бачить, — оця краса. Себто він мріє про красиву смерть: щоб, помираючи, дивитися не на лікарняну стелю, а на сніги Кіліманджаро.

 

— Походи на Кіліманджаро небезпечні навіть для досвідчених альпіністів…

 

— Під час сходжень на найвищу точку Африки щороку в середньому гинуть до десяти туристів. А місцевих, які несуть вашу поклажу, — до півсотні на рік!

 

Того дня, 14 лютого 2017 року, коли я з групою сходив на вершину Кіліманджаро, на моїх очах померла людина. Десять хвилин тому чоловік фотографувався разом з усіма, ще мить — і він вже мертвий. Мало того: міг зупинитися, не підійматися ті фінішні 400 метрів.

 

На Кіліманджаро є кілька вершин. Якщо ви дійшли до першої — Стелла-Пойнт, 5730 метрів над рівнем моря, — отримуєте офіційний сертифікат — свідчення того, що підкорили гору. І можна зупинитися. Не йти ще 400 метрів до основної висоти — піку Ухуру, 5895 метрів. Але той чоловік пішов. Це для мене загадка: що людину спонукає? Буквально ста метрів не дійшов, упав.

 

На щастя, всі мої товариші дійшли до вершини, де і розгорнули прапор України з Майдану.

 

Кіліманджаро — це дуже підступна висота. Якщо не готуватися, можна не дійти.

 

Усі ми смертні. Але можна у мить відходу, наприкінці життя, побачити просто стелю. А можна піти і знайти смерть у горах. Останнє, що відіб’ється у тебе на сітківці ока, — це захід сонця над Африкою. Це красиво. Жахливо-красива смерть… Гемінгвей вловив це геніально, адже і його самого дивом врятували.

 

— Що ж відчула ваша душа на вершині й опісля?

 

— Для мене то був останній шанс здійснити мрію. Я — найстарший у групі. Усі інші — молодь, спортсмени. Могло статися будь-що. Як лікар я чудово знаю фізіологію сходження, розумію, що таке високогірна хвороба, набряк мозку й легень. Якщо врахувати мій вік і супутні захворювання, то ризики були доволі високими. Перед тим, звісно, готувався — два місяці занять у спортзалі тощо. Знав, що для мене це лотерея. Налаштувався йти з останніх сил, пересилювати себе. Тим більше, що на вершину Кіліманджаро мав доправити прапор України.

 

Вирішальний штурм відбувся у День святого Валентина. Доба випала надважка. Напередодні рухалися 8 годин безперервно до штурмового табору «Барафу». Коротко перепочили. О 12-й годині ночі потрібно було рушати на головну вершину. Тобто цілу ніч іти — ще 7 годин. Це колосальні навантаження: треба піднятись, а після цього ще опуститися вниз до 4000 метрів над рівнем моря.

 

Там дуже холодно. Крижаний вітер пронизує до кісток. Могло й серце прихопити. Та… цього не сталося.

 

І коли я дійшов до вершини, зрозумів, що у мене відкрилося друге дихання. Відчув величезну радість, таку ейфорію, що абсолютно спокійно зійшов донизу. І ось тут зрозумів (то була найбільша несподіванка): це, можливо, не остання моя вершина!

 

Відбулася могутня переоцінка цінностей. Я раптом відчув себе на Вершині світу: вся Земна куля — переді мною.

 

Так, я мав велику мотивацію. Без мотивації нічого йти в гори. Але не знав, чи витримає організм. Потрібно йти повільно, крок за кроком. Будь-який зайвий рух — і одразу настає втрата кисню, задуха. Навіть спускаючись із гори, не можна прискорювати крок.

 

Серед нас було подружжя — українка і француз. Я бачив, як їм було важко, як вони підтримували один одного… А на вершині відкрилося друге дихання. Не інакше, як від взаємного кохання.

 

Для мене у цій подорожі поєдналося все — дитяча мрія, Гемінгвей, література. Океан емоцій. Краса.

 

Сам схід сонця був просто неймовірний! Коли воно зійшло над Африкою, мені пригадалося полум’я пожеж на Майдані, коли горіли шини: чорне і червоне. Тривога. Драматизм.

 

Допомогло під час сходження те, що раніше я вже побував у Гімалаях, на висоті 5380 метрів над рівнем моря. Проїхав найвищою дорогою світу. Назвав її — у мене навіть повість є така — «Дорогами Рериха і Ван-Гога». У дитячі роки мене глибоко вразили картини обох цих майстрів. Відтак виникло бажання проїхати шляхами Ван-Гога, що я і зробив, подорожуючи Францією. Потім — дорогами Рериха у Гімалаях: космічні пейзажі…

 

Вважається, що у людини є фізіологічна пам’ять. Можливо, саме вона й допомогла мені впоратися з навантаженнями під час мандрівки на Кіліманджаро…

 

— Пане Миколо, подорожі — одне з найбільших захоплень вашого життя. Скільки країн вже побачили?

 

— Важко сказати. Спеціально не рахував, хоча треба це зробити.

 

Розумієте, є Україна — моя улюблена Батьківщина. І є Земна куля, де кожен із нас — уже обранець долі, бо народився. Шалено хочеться пізнати місце нашого перебування — Землю. Тому я всім бажаю любові й подорожей. Подорожуючи, людина розкривається. І розуміє, що головне — повернутися до рідної домівки. Відчути всім єством, що у тебе є свій дім. Зрозуміти, наскільки цінуєш ту землю, де, як мовиться, твій пуп закопаний.

 

Повертаючись, я дуже люблю помічати все, що змінюється на краще на моїй Батьківщині. Я вірю в Україну. Не дивлячись на те, що відбувається. Наш тернистий шлях, на жаль, затягнувся. Та ми повинні його здолати. Дійти до вершини розквіту могутньої, мирної, європейської України. 

 


Адреса редакції:
вул. Кловський узвіз, 15, Київ, 01021
Тел./факс: 254-5190/93, 288-9625
Всі зауваження та питання просимо надсилати за електронною адресою intour.magazin@gmail.com

Всі права захищені. Міжнародний туризм, 2005.

Копіювання та передрук інформації з сайту дозволено тільки з письмової згоди Редакції.

Думка авторів публікацій не завжди відповідає думці редакції.

Відповідальність за достовірність фактів, власних назв та імен, інших відомостей несуть автори.


Туристична виставка UІTT

Welcome to Georgia! National Tourism Award

16-я Азербайджанская Международная Выставка «Туризм и Путешествия»

Медицинский туризм

18-а міжнародна виставка-ярмарок «ТурЕКСПО»

МАНСАНА:: Туристична агенція. Відпочинок на морі. Екзотичний відпочинок. Екскурсійні тури. Гірськолижні тури.