Міжнародний туризм. Журнал про мандрівки та відпочинок детальний пошук

На головнуНаписати листа

Редакція Новини Архів Передплата Реклама Фотобанк
Міжнародний туризм Номер 3 VIP-клуб Культ предків, або Своє царство Наталки Фіцич
Номер 3 від 01 червня 2017р.
Номер 3 від 01 червня 2017р.
Welcome to Ukraine
В наступному номері

В номері 5'2017

Висячі сади
СИНГАПУРУ

Мандри
"ОНУКИ"

Замки
ПОЛЬЩІ

Кілти
ШОТЛАНДІЇ

Пляжі
АЛБАНІЇ

Пустеля
ОМАНУ

ІЗРАЇЛЬ

ЧЕХІЯ

ІТАЛІЯ

ГРЕЦІЯ

ФРАНЦІЯ

ГРЕЦІЯ

ЄГИПЕТ

МЕКСИКА

УКРАЇНА

 

 

 

 



VIP-клуб
Вояж-колекція
Камо грядеши?
Мистецтво гостинності
Україна чудес
Мандруйте на здоров'я
Профі-тур
Троянда вітрів
Мандрівничий ряд
Живий світ
Озброєним оком
Життя як свято
VIP-клуб
Культ предків, або Своє царство Наталки ФіцичВерсія для друку
Автор: Євген БУДЬКО

Наталка ФІЦИЧ — журналістка, авторка та ведуча телепрограм «Майстер-клас із Наталкою Фіцич» і «ПроОбраз», автор і продюсер документального циклу «Відкрита зона».

 

Зросла в «зірковій» родині дитячої письменниці Зірки Мензатюк та оперного співака Степана Фіцича. Дружина політика і журналіста, президента Комітету ПАРЄ з питань культури, освіти, науки і медіа Володимира Ар’єва. Має доньку Ярину.

 

Вихована на татовій пісні й маминих казках, у татових Карпатах і на маминій Буковині та в їхньому спільному Києві. Тож пов’язала своє життя з народною культурою. У пошуках прекрасного, народного і живого Наталка Фіцич об’їздила всю Україну, й не раз. І ось — новий виток творчості та подорожей. А з ним — нові ідеї та оцінки ситуації.

 

— Наталко, чому ваших таких чудових програм не видно в ефірі відомих телеканалів?

 

— Бо, на жаль, телеканалам важливіші суто розважальні жанри та новини, повні негативу: вбив, закопав…

 

 Ви зачепили ключову річ, яка займає мої думки останніми роками. Особливо непокоїть відсутність культури в ефірі центральних телеканалів.

 

Щодо моїх програм, то вони придбані каналом «Інтер+», який веде міжнародне мовлення. Виходять і передачі на регіональних каналах. Якщо «Майстер-клас» розповідає про народних майстрів, то «ПроОбраз» — про живих легенд нашої культури. Адже ці люди відходять. Як уже сталося з героями моїх програм Леопольдом Ященком, Анатолієм Авдієвським, Лесем Танюком...

 

У медіапосторі культурні програми майже відсутні у принципі. Навіть коли йдеться про культуру, то це або проблеми, або скандали. А найчастіше до неї відносять світську хроніку і телешоу! Звідси, я переконана, — оті всі розмови про «зраду» і «всепропало». Бо люди не бачать у медіапросторі світлого і хорошого, яке сповнює наше життя сенсом. І яке насправді є.

 

У нас Схід не знає, чим живе Захід, Північ не знає про Південь. У найкращому разі відомо про якісь там замки, музеї чи заповідники. А де ж люди, де українці? А Україна ж є батьківщиною й для інших народів… Коли знаємо сусіда, то не будемо підозрювати в ньому ворога (як це сталося з кримчанами і донбасцями, котрим придумали «бендеровцев»). Саме таку ідею я вкладала у свій «Майстер-клас», розповідаючи і про українські, й про кримськотатарські, й про гагаузькі та інші ремесла. Причому ще задовго до драматичних змін у житті країни. Голод на культуру, здається, відтоді лише зріс. Чи це працює совкова меншовартість, чи все робиться за якимось загальним планом...

 

— Може, потрібні квоти на українську культуру в медіа, як для музики і фільмів? Пролобіюйте через свого чоловіка — народного депутата.

 

— (Усміхається). Мабуть, я б це підтримала. Хоча мій чоловік — лише один із чотирьохсот п’ятдесяти.

 

— Для вас настав час нового проекту. А що спричинило його появу?

 

— Те, що відходять не лише люди, а й народні звичаї — свята, обряди… Їх треба зберігати і плекати. Уже протягом останніх десяти років, можна сказати, на моїх очах, зникли десятки самобутніх українських звичаїв. На це є і об’єктивна причина — зміна поколінь. Але є й суб’єктивна — молодь не розуміє, як усе це важливо. І як це круто!

 

Тому я й почала новий проект. Маю розкіш займатися тим, у що вірю.

 

— То розповідайте про нього, заінтригували.

 

— Проект «Культ предків. Нетуристичні звичаї України» — мультимедійний.

 

Велися зйомки телевізійного документального циклу, який вийде в ефір одного із центральних телеканалів (угода ще не підписана). Також готується однойменна книжка у видавництві «Фоліо» і має надійти у продаж у кінці літа — на початку осені. Кожний із 34 розділів присвячений якомусь святу або звичаю. Є і різні додатки: народні прикмети, рецепти страв, фото і навіть відео, що відкриватимуться за допомогою QR-кодів. Тобто це має бути книжка, яку можна не лише прочитати, а й послухати, подивитися, приготувати за її допомогою страви.

 

У жодному разі не применшую роботи етнографів, вона колосальна, але мені хочеться розповісти насамперед про людей, сучасних носіїв звичаїв. Адже в нас народних звичаїв дуже великий шар — поки що.

 

Ми з етнографом Олексієм Долею робимо вже не перший проект. Цього разу взяли собі майже за кредо «Поменше Карпат!» (Усміхається). Бо карпатську автентику зняти легко — їдь собі на рік до Криворівні й запишеш усе. Протягом року мандрували всіма основними етнографічними регіонами країни. І всюди, всюди зустрічали дуже цікавих людей, цікаві звичаї. Навіть я була здивована таким багатством!

 

— Здивуйте чимось і нас.

 

— Уявіть собі, не десь у Карпатах, а в селі Можняківка на Луганщині, за десять кілометрів від російського кордону, на свято Вознесіння люди печуть із тіста «драбинки» (до речі, дуже смачні), щоб… Богу було легше зійти на Небо. Це зворушує до сліз, особливо коли пригадати, що неподалік тривають бойові дії й гинуть наші хлопці. Адже звичай поминальний. Як нам щось святкувати в такий страшний час? А отак — поминаючи. Святкувати і жити далі, тримаючи це в серці.

 

До речі, там, на Луганщині, нам показали могилу січових стрільців, які загинули там у 1918-му. Близько ста років тому люди теж гинули в тих краях за Україну. Їхній хрест прострелено сепаратистами.

 

Своєї традиції розмовляти виключно українською я не зрадила й цього разу і зустріла стільки сприяння та душевної теплоти від місцевих людей, які розмовляли українською більше, ніж можна почути у Києві на Хрещатику.

 

Інший приклад — «цигани» на Старий Новий рік, які збереглися тільки в одному селі на Миколаївщині. Це як Маланка на Буковині. Правда, в Чернівцях вона вже перетворюється на фестиваль, і я не дуже сприймаю на ній драконів і решту «попси». А отут — живий народний звичай, якого люди дотримуються не на показ, а самі для себе. Селом ходять маленькі щедрівники — по двоє-троє, із дзвіночками, віншують господарів і отримують від них гостинці. Окремо — Цигани, хлопці в білому одязі, дивних циліндрах на голові й масках. Деяким маскам — понад сто років! І окремо — Дід і Коза, реальні розпорядники всього дійства. Вони повинні «повінчати» Циган, дати їм під одне місце булавою, і лише після цього ті мають право ходити по селу й вітати з Новим роком. Якщо Дід і Коза зустрінуть Циган напідпитку, то можуть позбавити «ліцензії» на наступний рік. А ще окремо вітають Василь і Маланка. Вони малюють людям на печі квітку — побажання всіх гараздів на Новий рік.

 

На яких землях зберігаються такі звичаї, ті й є Україною. Вони свідчать про одвічний український дух, який передається зі звичаєм і від народження. А ще, хай як це звучить, у таких краях немає війни. Там відчуття наших коренів таке сильне, що ніякий сепаратист не проросте. У Можняківці люди пекли «драбинки» і самі прогнали сепаратистів зі свого села!

 

У попередніх проектах ми знімали й інші народи України. Мали величезне враження від майстра-ювеліра Айдера Асанова у Криму. Старший чоловік, пам’ятає депортацію. Спадковий ювелір із Бахчисарая. Навпроти ханського палацу є пагорб, на якому здавна жили ювеліри. Ми з Айдером-агою йшли вуличками Старого Бахчисарая, і він показував: «Оце будинок мого дядька, оце — теж моїх родичів, а в оцьому я народився і виріс. Повернувшись до Криму, хотів його просто побачити, прийшов і постукав, але мене з нього прогнали». Від сліз на його очах у мене душа розривалась. Але історія не про сльози, а про досягнення Асанова. Він не лише зміг повернутися на батьківщину предків, а й відродив мистецтво кримськотатарської філіграні, передавши його дочці та іншим учням. З одного майстра виросла ціла гілка кримськотатарських ювелірів!

 

Зараз кримські татари, які вимушено виїхали з батьківщини, користуються такими зйомками як наочним матеріалом для відродження своїх промислів. Більше того, їхні ремесла ми показували в Раді Європи у рамках кримськотатарського вечора.

 

— Ви продюсували фільм про дітей Донбасу, який помандрував до Ради Європи? Як його там сприйняли?

 

— Його возив мій чоловік Володимир Ар’єв, а я була зайнята нинішнім проектом. То був лише один із заходів у ланцюжку подій, зорганізованих, аби поінформувати європейців про стан справ на сході України. Володимир і делегація України у ПАРЄ всіма силами й засобами нагадують про нашу біду і політичними методами борються за допомогу нашій країні.

 

— Що Україна може дати Європі у плані фольклору?

 

— Я багато подорожувала Європою, трохи менше — світом. І пересвідчилася, що в нас поки що дуже багато неспотвореної автентики. На жаль, під впливом поп-культури вона стрімко зникає в усьому світі. Хіба що її зберігають свідомо.

 

Процес руйнування йде, ми бачимо в Україні вже навіть китайські вишиванки. Кажуть іноді — мовляв, якщо в людей немає грошей на автентичну, то нехай буде і китайська. Але якщо немає грошей, то можна взяти й вишити! І тоді сорочка буде в десятки разів ціннішою, бо в ній кожним стібком буде закладена енергія, яка грітиме й онуків. Культура — не завжди питання звичаю і традиції, квот чи фінансування держави. Дуже часто це питання розуміння важливості. А ще — питання смаку.

 

Лише на моїй пам’яті весільні звичаї на маминій Буковині й у татових Карпатах змінилися до невпізнанності: вже білі сукні, тамада, конкурси… Я була на весіллі у Грузії: там тамада — це зовсім інше! В українському традиційному весіллі теж багато глибини: прощання дівчини з рідним домом, подяка батькам, прихід у нову родину… Ми на Житомирщині шукали обряду «одруження свічок»: свічка молодого і свічка молодої з’єднуються на порозі дому. Гарно, символічно, глибоко… Але цього звичаю наживо ми вже не знайшли.

 

— Ще одна площина, де можливі етнопроекти, це туризм. Як ви до цього ставитеся? Що порадили б тому, хто хоче показати і побачити справді цікаве?

 

— Тут у мене внутрішнє роздвоєння. З одного боку, хочеться, щоб люди дізнавалися щось про свою країну, більше її любили, а з іншого — туризм часто робить усе попсовішим, зводить до комерції.

 

Треба відроджувати звичаї саме оцього села, оцієї місцевості, а не переймати з інших або брати з книжок. Якось мене спантеличило свято Купала на Буковині —його там зроду-віку не було! Але якщо ви як турист бачите справжню автентику, а не ловитеся на дешевий гачок, тоді це і вас розвиватиме, і стимулюватиме місцевих показувати своє, справжнє.

 

Потрібно мати смак. І тут ми повертаємося до медіа: смак треба формувати й виховувати. Або самовиховуватись.

 

Ми часто боїмося бути самими собою. Наведу приклад Франції. Давній фольклор там майже втрачений, зате є інше. У кожному регіоні дуже тримаються своїх звичаїв і своїх страв. Вам не порадять на півдні скуштувати того, чим славиться північ — куштуйте місцеве!

 

— Власне, такому підходові сприяє саме туризм.

 

— Очевидно! Так само на Полтавщині обирайте неосучаснений варіант галушок і їжте шпичками з вишневих гілочок. Уявляєте аромат свіжого вишневого дерева?

 

Подорожі як такі — це завжди виховання смаку в собі й відкриття світу для себе. Недарма колись на Заході освіту молодого аристократа не вважали завершеною, поки він не здійснить мандрівки Європою.

 

— Які пріоритети в Наталки Фіцич, коли вона в ролі туристки за кордоном?

 

— Ми з чоловіком обираємо самостійні, автономні бюджетні подорожі, які дають змогу побачити справжнє життя. Зазвичай я більше цікавлюся тим, куди поїхати й що подивитись, а чоловік бере на себе технічний бік справи. Доїжджали до Ла-Маншу. Узимку їздимо на гірські лижі. Особисто мене не так ваблять лижі, як просто гори — мабуть, тому що мій батько з гір, мої шкільні канікули проходили в Карпатах.

 

— За складністю мандри нинішньою Україною часом можна порівняти з тими давніми подорожами молодих аристократів. Чи у вас усе за високим класом?

 

— Де там! (Сміється). Можете уявити наші українські дороги, готелі… Підтримку для проекту знайшли, але завжди доводиться економити на собі. Можу дуже довго розповідати про «національні особливості» готелів України.

 

Я розповіла вам про чудові «драбинки» на Луганщині, а інший бік медалі — 900 кілометрів в один бік, які треба проїхати за один день, щоб не зупинятись у невідомих місцях. На блокпостах щоразу грізно витріщаються вояки: «Чого ви туди їдете?». А я: «Драбинки знімати. Культуру». — «Які драбинки?!». Але приїжджаєш, бачиш оту українську Луганщину і розумієш, що їхати було варто.

 

Хоч як пафосно це звучить — якщо не я, то хто? Потім на чомусь іншому десь якось зароблю... можливо. А зараз хочу зробити те, що є моєю відповідальністю, моєю справою, «моїм царством».

 

Є така давня українська притча про те, яка найважливіша людина, який найважливіший час і що робити. Найважливіша та людина, яка стоїть перед тобою. Найважливіший час — теперішній. Робити ж треба так, щоб усім було добре. Оце і є те «своє царство», за яке кожен із нас відповідає. 

 

 

 

КЛЕЧАЛЬНА СУБОТА

 

село Лютенька Гадяцького району на Полтавщині 

 

 

 

Віхи життя

 

 

 

На Полтавщині зберігся унікальний звичай встановлювати віхи напередодні Трійці. Жердини завдовжки до двох десятків метрів увивають клечанням, стрічками та стережуть до ранку. Це нагадує Травневе дерево, яке встановлюють до Трійці у багатьох країнах Західної Європи.

 

 

 

Де ховаються душі

 

Субота перед одним із найбільших церковних свят року, Трійцею, вважається поминальним днем. Ми з етнографом Олексієм Долею повдягали вишиванки і рушили на його рідну Полтавщину, до села Лютенька. «Для мене було відкриттям, що на Полтавщині десь таке збереглося. Переважно шукають у Карпатах або десь далі», — зізнається Доля. Він народився і виріс неподалік, у селі Плішивець, але там цього звичаю не було. Етнограф згадує, що на Троїцьку суботу люди збиралися разом та йшли до річки по лепеху (аїр), клен, липу та осику. Назбирували запашних трав: любистку, м’яти, васильків... І клечали ворота, хату та двір. Особливу увагу в його селі приділяли воротам, їх прикрашали осикою, бо вона захищає від відьом. Звісно, Конотоп же поруч.

 

«Раніше казали, що хату заклечують, бо душі померлих приходять і в зелені ховаються. Зараз так не кажуть, просто так роблять», — розповідає Доля. Звичай прикрашати зеленню хату поширений по всій Україні: на Буковині до клечання додають дуб, на Поліссі — березу та горобину, в Карпатах це називають «косичити» від слова «косиця» (квітка). Напередодні Зелених свят вся Україна вбирається зеленим зіллям.

 

 

 

Робота до ранку

 

На тракторі з причепом нас уже чекає Олексій Савченко та його помічники. Одразу рушаємо по клечання. Зупиняємося в лісосмузі між полями, тут багато українського клену. Хлопці ламають гілки, ми допомагаємо. Мені цікаво — звичай клечати зеленим зіллям язичницький чи християнський? «Я вважаю це природним поєднанням багатьох звичаїв. Як воно вже тисячу років за християнства існує, то як розділити? Тим більше, церкви теж прикрашають клечанням», — викручується етнограф. Зрештою назбируємо повний причеп кленових гілок і рушаємо назад. Дорогою просто з причепа хлопці доламують пахучої липи. Бджоли та джмелі роєм супроводжують нас до села.

 

Посеред села на лузі чекають люди. Вони приготували 18-метрову жердину, мотузки та стрічки. Чоловіки прибивають нагору синьо-жовтий прапор і невелику сосну — це «теремок». Такий самий (у інших селах Полтавщини його називають «гільцем») ставлять на весіллях. Жінки та діти увивають жердину кленовими та липовими гілками і прикрашають кольоровими стрічками. За всім наглядає отець Василь. Родом із Галичини, він зізнається: був дуже здивований, коли вперше побачив цей звичай на Полтавщині. Але, на відміну від багатьох священиків, які не сприймають давніх обрядів, він свою громаду підтримує. «Це народна традиція, вона не має відношення до церкви», — каже священик. «Головне, що й не заперечує її», — додає етнограф.

 

Я беруся допомогти людям із прикрашанням. А вони розповідають, що минулого року в селі було до десятка віх — кожний куток чи вулиця встановлювали свою власну. Віху треба стерегти до ранку, щоб її не вкрали. Дмитро Бездудний згадує, як ще хлопцем стеріг віху з вогнями, бубном і гармошкою. Зараз чоловік живе у Харкові, але щороку перед Трійцею приїжджає до Лютеньки. Надія Ростовська додає, що звичай стерегти віху має підтекст: «Треба сторожувати до ранку, а на другу вулицю треба піти і зрубати. Бо було повір’я, якщо не встерегли, проспали, то на цьому кутку довго не будуть одружуватися».

 

Десь за годину прикрашену віху починають встановлювати. Чоловіки спершу опускають низ жердини у заготовлену яму, а тоді за допомогою драбин та мотузок підіймають сторч. Зрештою прикопують і закріплюють. Віха встановлена! Дорослі тішаться наче діти. І домовляються на вечір стерегти. «Бувало, що пиляли. Сусід поставив віху і поїхав на конопляний завод. Поки доїхав, йому кажуть, що спиляли. Він не повірив. Повернувся — справді, лежить», — сміється Федір. Він зізнається, що спилював чужу віху. І згадує, що хлопці через це навіть билися. Тим часом Олексій Савченко, навпаки, йде допомогти іншому кутку села.

 

 

 

Яке свято без каші?

 

Подивитися на встановлення віхи збирається весь куток. Сходяться навіть найстарші. Валентина Михайлівна Бойко згадує віхи своєї молодості: «Їх ставили по всіх вулицях. А діткам — менші біля двору. І скрізь гулянки були: і на конопляному заводі, й на хуторі. Готували кашу, співали». Жінка любить співати і тут же наспівує полтавських пісень.

 

У радянський час встановлювати віхи забороняли, але люди не здавалися. Параска Юхимівна Діброва згадує тогочасні переслідування: «Не давали робить віхи. Поставлять уночі, а до ранку участковий поспилює».

 

Поки чоловіки встановлюють віху, жінки готують на вогні традиційну кашу — вона як куліш, тільки густіша, — та пухкі полтавські вареники, як же без них?

 

Усі збираються посвяткувати та поспівати, а потім розходяться попорати худобу. Вони повернуться увечері, щоб стерегти свої віхи до ранку. Ті стоятимуть тиждень до наступної суботи, коли їх розберуть, а жердини будуть сховані до наступного року. Щоб тоді усім селом знову встановлювати віхи, красти їх один в одного і святкувати, як ніде більше.

 

 

 

ВОДІННЯ КУСТА. ТРІЙЦЯ

 

Село Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області 

 

 

 

Найдавніший звичай

 

 

 

Водіння Куста на Поліссі — найвідоміший серед найдавніших звичаїв України. Етнографи і просто шанувальники старовини

 

з України, Білорусі, Польщі та й, власне, з усього світу їдуть побачити праслов’янський дохристиянський обряд, який дійшов до наших днів. Ясна річ, і ми з етнографом Олексієм Долею не можемо такого пропустити. 

 

 

 

Камінь як подушка і скатерть як престіл

 

Заради Куста довелося пожертвувати сном. Напередодні ми встановлювали віхи на Полтавщині, а потім півночі долали дорогу до Полісся. Зате, проїхавши країну зі сходу на захід за одну ніч, усюди милувалися заклечаними хатами і воротами.

 

Сонячного ранку ми дісталися Сварицевичів. Першим ділом ідемо до церкви. Нас зустрічає сильний запах трав і квітів — люди тримають оберемки зілля в руках. Як тільки священик освячує клечання, люди рушають із тим добром на цвинтар. Олександра Василівна Андрущенко несе оберемок лепехи та розкладає його на могили рідних. «Цей звичай був колись по всій Україні, але зберігся лише тут», — каже етнограф. На Поліссі на всі великі церковні свята люди йдуть на цвинтар: на Великдень покійникам несуть свячені яйця, на Трійцю — клечання, на Спаса — яблука та груші. Причому йдуть усім селом, навіть діти, для них на могилках залишають цукерки і гроші.

 

Заходимо на стару частину цвинтаря і помічаємо ще одну місцеву особливість — на кожній могилі стоїть камінь. Іноді поряд із хрестом, іноді замість. Що це означає? «Я в одному селі чув, що це подушка для душі. Це давній дохристиянський звичай, коли хрестів не ставили, клали отакі камені, — каже Олексій Доля. — Це тільки тут, більше такого ніде нема». А ще ніде я не бачила, щоб отак прикрашали хрести: на жіночі вішають хустку або фартушок, на чоловічі — рушник. Саму могилу, наче стіл, на другий день після похорону накривають скатертиною або килимом і кладуть солодощі та печиво. «Це спокон віків так було, такий закон, — пояснює Олександра Василівна. — Треба заслати їм стола перед Богом».

 

Я прислуховуюсь і чую наче спів. На цвинтарі?! Рушаю на звук. «Це називається голосіння, — пояснює етнограф. — У нас на Полтавщині кажуть — тужіння, а тут, на Поліссі, називають плач». Голосіння пробирає до кісток. Мені згадується покійний батько і на очі набігають сльози. «У мене як мама померла, — згадує своє Доля, — сестри не обтужили матір. Приходить сусідка, питає. А вони кажуть, що не вміють. То пришла баба Варка і над матір’ю потужила. Колись давно була традиція, були у селі голосільниці, які це робили. Бо плачуть всі, але отак не кожен може».

 

 

 

Щоб не минав Куст хати

 

У селі помічаємо гурт дівчаток у вишиванках, серед них одна у вінку з кленового листя, ним же прикрашений її одяг. Оце і є Куст! Дівчатка водять Куста від хати до хати, співають спеціальну пісню, а їм за це дають гроші та цукерки. Наче Коляда, але влітку і лише для дівчат. Ми чіпляємося за дівчатками, щоб подивитись, як усе відбувається.

 

Ой ми були у великому лісі,

 

народили Куста із зельоного кльону,

 

вийди, господаре, із нового покою,

 

винеси Кусту хоч по золотому.

 

А в нашого Куста ножки невеличкі,

 

Треба йому, треба панчішки, черевички.

 

А ми водим Куста од хати до хати,

 

Щоб були всі люди щасливі й багаті.

 

Мокренія Василівна, до якої дівчата привели Куста, дякує їм і кидає у торбину гроші. Тут вважають: як Куст не минатиме хати, буде добро і достаток. Дівчатка йдуть далі. Дорогою розповідають, що пісень навчилися від учительки, одяг підготували мами, за Куста обирають з-поміж себе найменшу і найрозумнішу, а «гонорар» ділять порівну.

 

 

 

Баби, діди і Куст

 

Ми йдемо до місцевої школи, там буде головне дійство водіння Куста. З гучномовців лунають записи поліських пісень і збираються народні колективи із сусідніх сіл. Знайомимося з родиною Чудиновичів, яка стала відомою в 1970-х роках, виступала по всій Україні і за кордоном. Жінки згадують, як самі колись водили Куста. У радянський час його не забороняли, а от троїцькі пісні співати було зась.

 

Шкільне подвір’я повне людей, усі чекають на початок дійства. Нарешті виходять місцеві чиновники та їхні гості з Польщі. Дівчата вибирають Куста, прикрашають його, жінки співають. Весь натовп іде до найближчої хати, де господарі наливають по чарці українським та польським чиновникам, а тоді рушає до літньої сцени у парку, де виступають народні колективи району. Правду кажучи, це виглядає трохи театрально.

 

Олексій Доля зустрів свого колегу, етнографа Рівненського краєзнавчого музею Олексія Нагорнюка. Дослідник Полісся, він уперше побачив цей звичай на початку 2000-х. «Усе, що лишилося від автентичного Куста, — ці плачі-голосіння. У багатьох селах був Куст, але зберігся лише у Сварицевичах. Мені здається, це пов’язано із залишками культу великої родини, який тримався на Поліссі до ХІХ століття». Олексій Доля погоджується з колегою: «Це культ предків, простежується в усіх зимових, весняних, літніх і осінніх святах». Етнографи пояснюють, що голосіння, які я бачила на початку дня, — не окрема традиція, а частина обряду поминання предків. Раніше у п’ятницю проводили «баби», у суботу – «діди», а в неділю водили Куста. «Баби» і «діди» — це поминання померлих предків, яке майже не збереглось. А водіння Куста хоч і стало театралізованим, але проводиться досі. Як і тисячу років тому.                  

 

(Далі буде).

 


Адреса редакції:
вул. Кловський узвіз, 15, Київ, 01021
Тел./факс: 254-5190/93, 288-9625
Всі зауваження та питання просимо надсилати за електронною адресою intour.magazin@gmail.com

Всі права захищені. Міжнародний туризм, 2005.

Копіювання та передрук інформації з сайту дозволено тільки з письмової згоди Редакції.

Думка авторів публікацій не завжди відповідає думці редакції.

Відповідальність за достовірність фактів, власних назв та імен, інших відомостей несуть автори.


24 Міжнародний туристичний салон «Україна» - UITM’2017

Welcome to Georgia! National Tourism Award

16-я Азербайджанская Международная Выставка «Туризм и Путешествия»

Медицинский туризм

18-а міжнародна виставка-ярмарок «ТурЕКСПО»

МАНСАНА:: Туристична агенція. Відпочинок на морі. Екзотичний відпочинок. Екскурсійні тури. Гірськолижні тури.