Міжнародний туризм. Журнал про мандрівки та відпочинок детальний пошук

На головнуНаписати листа

Редакція Новини Архів Передплата Реклама Фотобанк
Міжнародний туризм Номер 6 Цвіт по світу Останній свідок
Номер 6 від 24 листопада 2016р.
Номер 6 від 24 листопада 2016р.
Welcome to Ukraine
В наступному номері

В номері 5'2018

ЧАРИ ДОМІНІКАНИ

ЦЮРИХ & БАЗЕЛЬ
Зроблено у Швейцарії

МАРОККО
Арабески пустелі

АВСТРАЛІЯ
У сумці революції

КУБА
Екзоти & Раритети

ЛУЦЬК
Ніч у замку

АВСТРІЯ

АВСТРАЛІЯ

НЕПАЛ

АНГЛІЯ

ФРАНЦІЯ

ШВЕЙЦАРІЯ

ІТАЛІЯ

ЄГИПЕТ

УКРАЇНА

 

 

 

 



VIP-клуб
Вояж-колекція
Мистецтво гостинності
Україна чудес
Профі-тур
Троянда вітрів
Мандрівничий ряд
Живий світ
Modus Vivendi
Цвіт по світу
Міністерство закордонних страв
Життя як свято
Себе показати
InstaTravel
Цвіт по світу
Останній свідокВерсія для друку
Автор: Іван ДУДКІН. Фото автора.

Мандруючи планетою, я часто зустрічав народжених в Україні або їхніх нащадків у найнеочікуваніших і найвіддаленіших від Батьківщини куточках світу. Іноді їхні долі такі карколомні, що можна за ними писати романи або сценарії для трилерів.

  Останній свідок

Липень 2003 року. Журналістські шляхи привели мене в Туніс. Я відвідав пустелю Сахара та оази, острів Джерба, столицю, провідні курорти... А насамкінець — найпівнічнішу точку Африки мис Бланко та порт Бізерта, що поруч. Ті місця стали останнім притулком для тисяч біженців із Криму у 20-ті роки минулого століття. І саме в Бізерті я дізнався про деталі цієї трагедії з перших вуст.

 

Анастасія Олександрівна Ширинська — легендарна жінка, старійшина місцевої еміграції. Ця дуже поважного віку людина лишилась єдиним живим свідком і учасницею великих потрясінь, пов’язаних з евакуацією Імператорської Чорноморської ескадри з Криму.

 Останній свідок

Бесіда відбулася в маленькій затишній квартирі, домінантою якої були численні книжки та сімейні фото. На почесному місці — портрет «царя-батюшки» Миколи ІІ.

 

Анастасія народилася 1912 року в розкішному родовому маєтку «Насветевич», на околиці тоді ще села Рубіжне, а нині міста Лисичанська на Луганщині. Про своє «гніздо» вона згадувала: «Назавжди запам’яталися мені картини безкінечного сільського простору, розкіш українського літа, шелест і запахи старого парку та срібний блиск Дінця, який мчить до Дону».

 

Та через трагічні революційні катаклізми щасливе дитинство Насті серед ідилічної української природи швидко скінчилося. Влітку 1920-го вони з мамою та двома молодшими сестрами опинились у переповненому біженцями Севастополі. Там служив її батько — морський офіцер, командир міноносця «Жаркий» Олександр Манштейн (родом із німецьких дворян).

 Останній свідок

На той час Крим іще не був захоплений Червоною армією, але всі розуміли, що втримати півострів барону Врангелю не вдасться. Не вистачало ні зброї, ні ресурсів. Тому всі, кого не влаштовувало «нове життя» з більшовиками — офіцери, матроси, солдати, цивільні, іноземці, — готувалися до термінової евакуації за кордон. Це була свого роду збірна команда народів російської імперії, хоча абсолютну більшість становили українці та росіяни.

 

Для відправки цього «вавілону» залучили всі судна, які були на ходу: пасажирські, торгові, вантажні, яхти, баржі й навіть плавучий маяк на буксирі. А ось «Жаркий» планували залишити — його двигун був розібраний і вимагав капітального ремонту. Але в останню мить міноносець теж узяли на буксир і крім сім’ї командира набрали на нього ще кількадесят жінок і дітей.

 

Рятувати людей прибули й судна з Варни, Константинополя, Батумі. Французи спеціально відрядили крейсер «Вальдек Руссо» під командуванням адмірала Дюменіля.

 

Повна евакуація відбулася з 12 по 18 листопада 1920 року з портів Севастополя, Ялти, Феодосії та Керчі. 137 плавзасобів із біженцями перетнули Чорне море і без особливих пригод прибули в Константинополь. Але не «Жаркий». Останній разом із буксирним судном і кількома іншими серед ночі потрапили у сильний шторм. Буксирний трос порвався — і міноносець став некерованим. Серед пасажирів почалася паніка. Проте водночас розгорнулися рятувальні роботи. Довго і безуспішно намагалися закинути на «Жаркий» і закріпити на ньому новий трос. Якоїсь миті величезна хвиля кинула некероване і неосвітлене судно на одне з тих, що нагодилися на допомогу. Від зіткнення вберегла чергова хвиля, яка «пробігла» між кораблями. Рятувальники змінили тактику: до міноносця майже впритул підійшло великотоннажне судно «Кронштадт», яке мало стабілізатори і тому гойдалося значно менше. Та «Жаркий» продовжував «танцювати». На щастя, мужність і високий професіоналізм матросів врятували ситуацію. Майже у повній темряві, надскладних погодних і психологічних умовах вони, ризикуючи своїм життям, поодинці пересадили всіх переляканих людей на «Кронштадт». Врятували і «Жаркий». «Це був несамовитий жах, який снився мені багато років поспіль», — згадувала потім пані Ширинська.

 Останній свідок

Привітний і мирний Константинополь для 145 693 біженців із Криму став своєрідним розподільчим центром. Туреччина, Болгарія, Сербія, Румунія та Греція прийняли до себе цивільне населення. А 33 військовим кораблям із родинами офіцерів і матросів дозволили «оселитись» у туніському порту Бізерта, який на той час був під протекторатом Франції.

 

До маленького туніського порту прибули 6388 біженців: 5000 офіцерів, кадетів і матросів, 13 священиків, 90 лікарів і медсестер, 1285 інших жінок і дітей. Для багатьох із цих людей, і Насті теж, Бізерта стала єдиним і останнім притулком у їхньому житті.

 

Усі вони ще довго мріяли і чекали шансу повернутися на батьківщину, з тим і жили. Але доля готувала їм багато невтішних сюрпризів, у тому числі життя «між небом і землею», без громадянства, в північноафриканській глушині.

 

Прибульцям у Тунісі видали «паспорти Нансена» — своєрідне посвідчення біженця без громадянства. Надаючи певні вигоди, цей документ ставив і багато обмежень перед власником, зокрема, не давав права на вільний перетин кордону країни перебування. Анастасія Олександрівна Ширинська іншого документа, крім такої посвідки, не мала понад 70 років!

 

Перші чотири роки громада жила на своїх кораблях. На найбільшому з них, броненосці «Георгий Победоносец», для дітей відкрили школу, в якій навчалася Настя, діяв лікарняний кабінет і навіть була своя церква — точніше, спеціально облаштована частина палуби.

 

У 1924 році все різко змінилося на гірше. Французька влада дала команду всі судна Чорноморської ескадри пустити на брухт. Так почалася велика міграція людей по Тунісу. Частину військових фахівців оселили в таборах на території французьких військових баз. Інші в пошуках роботи і житла самотужки розбрелися по країні, в тому числі в ті місця, до яких вітер мандрів заносив і мене.

 Останній свідок

Сім’я Насті з багатьма іншими залишилися в Бізерті. Знайти хоча б якусь роботу в цьому маленькому провінційному містечку було майже неможливо, її бракувало навіть місцевим. Деякі біженці у відчаї накладали на себе руки. Офіцери та генерали ставали сторожами, садівниками, писарями, землемірами, столярами, пекарями, різноробами на будівництві доріг… Жінки, кому пощастило, працювали гувернантками або пралями.

 

Мама Насті з ранку до вечора теж прала білизну. Коли її спитали, чи не соромно їй, людині знатного роду, прати чужим людям, то вона сказала фразу, яку Настя запам’ятала на все життя: «Мені не соромно це робити, щоб прогодувати свою сім’ю. Мені було б соромно прати неякісно». А ще Настя зберегла оголошення свого батька: «Манштейн, 36 років, старший лейтенант, має 4 доньок — 11, 7, 6 років, молодшій — 3 місяці, просить роботу топографа».

 

Коли батьки працювали, весь тягар домашніх робіт і догляд за молодшими сестрами лежав на Насті. Але це не завадило їй успішно закінчити середню школу і, блискуче склавши іспити, вступити на передостанній курс престижного коледжу. Серед багатьох предметів найбільшою її пристрастю були математика і французька мова. Незабаром вона почала давати приватні уроки. Викладання математики стало її професією на все довге життя.

 

Анастасія брала активну участь і в житті великої родини — «друзів у нещасті». Постійно доглядала за могилами померлих на чужині земляків і разом з усіма будувала православну церкву. Отримавши в 1937 році дозвіл на її спорудження, громада мігрантів сама розробила проект і виконала всі будівельні роботи. Власними руками розписали стіни і намалювали образи’, деякі фамільні ікони зібрали по сім’ях. Принесли до храму старовинні штандарти, військові реліквії, документи і встановили мармурову дошку з викарбуваними золотом назвами 33 кораблів, які прийшли в Бізерту із Криму. На воротах храму написали: «Блаженны изгнанные правды ради… яко тех есть царствие небесное». Пані Ширинська доглядала і ремонтувала цей храм і тоді, коли вже не було в живих жодного з його парафіян.

 

Детально розповідаючи мені про тяжке життя-буття своїх земляків, господиня дуже мало говорила про себе.

 

— Анастасіє Олександрівно, ось на цьому фото у вас на стіні зображено небесної вроди молоду жінку — у ній я впізнав вас. А хто цей красень спортивної статури і неслов’янської зовнішності, що стоїть поруч?

 

— Цьому фото 65 років. На ньому зі мною — мій чоловік Мурза Сервер Муртаза Ширинський, прямий нащадок старовинного кримськотатарського роду. Побралися ми з ним у 1935 році. У нас народилися троє дітей. Син Сергій тривалий час жив зі мною. Доньки Тетяна і Тамара переїхали до Франції. Маю двох онуків — Жоржа і Стефана, справжніх французів. Стьопа — архітектор, живе в Ніцці, Жорж малює диснеївські мультфільми.

 

Ще про один «зірковий» момент у житті нашої героїні. За поняттями радянської влади всі емігранти були зрадниками і ворогами народу, спілкування з ними було категорично заборонене. Тому Анастасія Олександрівна майже все життя прожила в повній ізоляції від співвітчизників, які мешкали в Радянському Союзі, як, власне, й від більшості тих, хто поневірявся по Тунісу. Але настала горбачовська «відлига», і погляд на «зрадників» почав потроху змінюватися. 2 грудня 1989 року відомий радянський журналіст Фарид Сейфуль-Мулюков, опинившись у Бізерті разом з оператором, узяв у Ширинської інтерв’ю. Унікальна жінка і тема, пов’язана з нею, стали справжньою «бомбою» для однієї з найпопулярніших радянських телепрограм того часу — «До и после полуночи». Документальний фільм «Остання стоянка» показали на весь Союз аж чотири рази! Пані Ширинська несподівано стала телезіркою. Її засипали листами із запрошеннями в гості, висловлювали бажання дізнатися про долю своїх рідних, які емігрували разом із нею з Криму. Історики та журналісти хотіли знати про деталі її життєвої одиссеї.

 

Пані Анастасію запросила в гості й Москва. Але «зірка» досі не мала громадянства і справжнього паспорта. Допомогли їй сісти в літак Женевський комітет із прав біженців і туніська влада. Зрештою в 1990 році, через сім десятиліть життя в Бізерті, емігрантка відвідала Москву, Ленінград і свій рідний Лисичанськ.

 

— Пані Ширинська, із програми вашої мандрівки в Союз видно, що вона була дуже насиченою. Театри, музеї, зустрічі зі знаменитостями, телебачення, журналісти, прийоми, подарунки... Але що з цього найбільше запало вам у душу?

 

— Усе було цікавим і приємним. Я дуже вдячна людям, які все це мені влаштували. Але я не звикла до такого гамірного, напруженого життя і великої уваги до себе. Врахуйте і мій вік. Я постійно відчувала втому. Проте був момент, коли мої емоції зашкалювали. Сталося це не на урочистих прийомах, а в чистому полі біля Лисичанська. Відвідавши школу № 5, збудовану на фундаменті нашого маєтку, поспілкувавшись з учителями, краєзнавцями, іншими людьми, я вирішила трішки зануритися в природу, яка мало змінилася з часів мого дитинства. Пішла пішки ярами, байраками та луками, де дитиною бігала босоніж. І на одному з пагорбів зустріла дуже літню жінку, котра з правнучкою пасла гусей. Вона підійшла до мене, довго і пильно розглядала моє обличчя й раптом сказала: «А я вас знаю. Вас звати Нака. І вашу бабусю Муню я пам’ятаю. Вона часто пригощала мене пиріжками». Я була шокована! Сльози покотилися з моїх очей. Це була, мабуть, єдина людина на світі, яка пам’ятала моє дитяче прізвисько та ім’я моєї бабусі.

 

Щодо подарунків. Їх було багато і всі по-своєму цікаві. Та тільки один я почепила на стіну, щоб бачити його постійно. Це картина українського художника з Лисичанська «Зимовий пейзаж». На ній — запорошена снігом річка Сіверський Донець з ознаками наближення весни. Головна з них — великий журавлиний клин у небі, який із чужини повертається додому…

 

У довгому житті цієї прекрасної жінки встигла відбутися ще одна знакова подія. У 2006 році муніципалітет міста Бізерта назвав площу, на якій стоїть православний храм, ім’ям Анастасії Ширинської. Померла вона 21 грудня 2009 року в своїй бізертській квартирі у віці 97 років. Похована на православному кладовищі, на якому спочивають сотні її земляків і за яким вона доглядала все своє життя.

 

Що по собі залишила? Успішних онуків, дві книжки, сотні вдячних учнів, один із яких згодом став мером Парижа, добру і світлу пам’ять. Дай нам Боже лишити після себе подібний спадок. 

 

 

 


Адреса редакції:
вул. Кловський узвіз, 15, Київ, 01021
Тел./факс: 254-5190/93, 288-9625
Всі зауваження та питання просимо надсилати за електронною адресою intour.magazin@gmail.com

Всі права захищені. Міжнародний туризм, 2005.

Копіювання та передрук інформації з сайту дозволено тільки з письмової згоди Редакції.

Думка авторів публікацій не завжди відповідає думці редакції.

Відповідальність за достовірність фактів, власних назв та імен, інших відомостей несуть автори.


UITT - туристична виставка «Україна - Подорожі та Туризм»

Welcome to Georgia! National Tourism Award

AITF - 18-я Азербайджанская Международная Выставка «Туризм и Путешествия»

Healthcare Travel Expo

Міжнародна виставка «ТурЕКСПО»

МАНСАНА:: Туристична агенція. Відпочинок на морі. Екзотичний відпочинок. Екскурсійні тури. Гірськолижні тури.