Міжнародний туризм. Журнал про мандрівки та відпочинок детальний пошук

На головнуНаписати листа

Редакція Новини Архів Передплата Реклама Фотобанк
Міжнародний туризм Номер 5 Троянда вітрів Вогняна Земля на двох
Номер 5 від 03 жовтня 2012р.
Номер 5 від 03 жовтня 2012р.
Welcome to Ukraine
В наступному номері

В номері 5'2017

Висячі сади
СИНГАПУРУ

Мандри
"ОНУКИ"

Замки
ПОЛЬЩІ

Кілти
ШОТЛАНДІЇ

Пляжі
АЛБАНІЇ

Пустеля
ОМАНУ

ІЗРАЇЛЬ

ЧЕХІЯ

ІТАЛІЯ

ГРЕЦІЯ

ФРАНЦІЯ

ГРЕЦІЯ

ЄГИПЕТ

МЕКСИКА

УКРАЇНА

 

 

 

 



VIP-клуб
Вояж-колекція
Мистецтво гостинності
Мандруйте на здоров'я
Профі-тур
Троянда вітрів
Машина часу
Живий світ
Modus Vivendi
Життя як свято
Троянда вітрів
Вогняна Земля на двохВерсія для друку
Автор: Марія ЗАВІРЮХІНА (Київ), Жорді КАСТЕЙС (Барселона). Фото авторів.

На 64-й день подорожі ми приїхали в патагонське містечко Ель-Калафате, яке було б забуте Богом і людьми, коли б не величезний льодовик за 70 кілометрів звідси. Туристи приїжджають сюди навіть з інших континентів. Попереду лежали безлюдні й суворі краї.

 

Життя в холодильнику  Вогняна Земля на двох

Найбільші запаси льоду на планеті зосереджені в Антарктиді, друге місце займає Гренландія, а третє — льодовик Періто-Морено. Побачивши його на знімку, розумієш, що навряд чи десь іще є така монументальна крижина. Вона сповзає з гірського хребта, перелазить через озеро і впирається у його протилежний берег.

 

Але на місці ми зрозуміли: знімки — лише нікчемна спроба відтворити могутність цього велетня. Вже пробираючись крізь ліс до льодовика, відчуваєш його холодний подих. А зійшовши на вершину пагорба поруч, чудуєшся масштабам Періто-Морено. Здається, ніби відчинив морозильну камеру, всунув туди голову і побачив інший вимір. Мізками розумієш, що льодовик — це лише замерзла вода, спресований сніг, звичайна рідина у твердому стані, якої навіть у нашому організмі 80 відсотків. Але дивишся на цього блакитного гіганта, відчуваєш вітер із його гострих крижаних пальців і проймаєшся повагою, підсвідомо починаєш поводитись обережно, ходити майже навшпиньки — тільки б не розбудити сплячого монстра.

 

Удень, коли сонце нагріває кригу, її розтинають тріщини, і величезні льодові стовпи з гуркотом звалюються у воду, здіймаючи хвилі на темній воді. З часом озеро заспокоюється, вирівнюється, і тільки уламки білої криги на поверхні нагадують про неймовірне дійство. Хочеться годинами спостерігати за життям льодовика: як він нагрівається і розколюється, як дихає, як крижини тануть і сповзають у воду, раптово розриваючи приполярну тишу…

 

На волю! В пампаси!

Хлясь! Порив вітру протаранив намет, захляпав верхнім тентом, затріщав штормовими розтяжками і проник льодяним тараном крізь вентиляційні отвори всередину нашого «житла». Намет стояв поруч із поліцейською дільницею, куди ніхто з охоронців порядку так і не прийшов за всю ніч. За 70 кілометрів дороги в пампасах це було єдине узвишшя, яке могло захистити нас від пронизливого вітру. Навіть не зрозуміло, навіщо тут ця дільниця, якщо в радіусі 40 кілометрів є тільки одна людська оселя.

 

— Із днем народження, — сказав спросоння Жорді.

— Дякую, — ще більш сонно відповіла я. 

Так, це був мій день народження і водночас один із найскладніших днів подорожі.

 

Ми вичавили себе зі спальників, поснідали теплою вівсянкою, виповзли з намету, коли перші промені сонця пролили на пампаси жовте світло. Не те щоб ми були фанатами підйому з півнями, але дуже вже не хотілося пхатися проти вітру. Він у пампасах починає віяти об одинадцятій. Ми вирушили до сьомої, тож, імовірно, задля святкового подарунку вітер «увімкнувся» о восьмій.

 

Читаючи ці рядки у затишній квартирі за чашечкою кави, навряд чи можна уявити всю гостроту відчуттів, коли застрягаєш посеред нічого — а пампаси фактично є величезною одноманітною пусткою, — де ти щосили налягаєш на педалі й чесно заробляєш швидкість 8 кілометрів за годину.

 

У дитинстві я уявляла, що пампаси — це якесь казкове місце, батьківщина папуасів із кістками в носі й лякливих, добрих, пухнастих страусів. Насправді це безлісна рівнина, де навіть кущі не виживають: занадто сухо і вітряно. Хоча страуси нанду тут усе-таки водяться. Ще є скупі злаки, що ростуть жмутками. До речі, ці трави дуже гарні — шовковисті, ніжно-золотисті. Та вони тішать перші 20 кілометрів, а протягом наступних 350 сприймаються як монотонна буденність. Навколо нема на чому око зупинити, хіба що на кондорах у небі й загрозливих хвилях розігрітого повітря на горизонті.

 

— А там справді водяться кондори, найбільші хижі птахи у світі? — запитала мене мама, коли прочитала анонс нашої подорожі.

— Кажуть, так. Але вони харчуються падлом, а значить, для нас цілком безпечні.

Авжеж! Вони кружляють над велосипедистами, доки ті відкинуть копита, — мама завжди з гумором ставилася до моїх подорожей.

 

Якщо не виходить зробити ефектне фото кондора в польоті, треба лягти на землю горілиць і з півгодини не ворушитися. «Модель» прилетить сама. Правда, цілісність фотографа не гарантована.

 

Вогняна Земля на двох Мапуче і чилійський менталітет

Всесвітньо відомий національний парк «Торрес-дель-Пайне» славиться мальовничими горами. В перекладі з мови індіанців мапуче його назва означає «Блакитні башти». На велосипеді там не покатаєшся — надто круті гори. Маршрути розроблені тільки для трекінгу. Місяць тому тут сталася величезна пожежа, яку все ще не можуть загасити. Зваживши на силу вітру, ми зрозуміли, як таке можливо.

 

Лишалося тільки три тижні нашої подорожі, та й пожежа понівечила значну частину парку, тож ми вирішили обмежитись одноденним трекінгом. Піднялися до головних зубців, що їх зображують на календарях і комп’ютерних заставках як наймальовничіші місця планети.

 

Вузька стежка стрімко підіймалася над прірвою, на дні якої була гірська річка. У густому лісі стояла тиша. Сонце ще навіть не зійшло. Чи буде сьогодні дощ? У цій місцині погоду передбачають тільки на найближчі чотири години…

 

Пройшовши містом і непевною доріжкою через піщаний осип та піднявшись по величезних брилах, ми потрапили до льодовикового озера. Ніжно-блакитна вода із зеленуватим відтінком віддзеркалювала білі хмари, які летіли над могутніми скельними баштами. Яке неймовірне поєднання каменю, води і повітря, яка різноманітна фактура, який колір! І жодної душі, тільки природа! Пейзаж змінюється щохвилини: хмари відкидають тіні то на одну скелю, то на іншу, зосереджуючи вашу увагу то на освітлених червонуватих осипах, то на білих каменях, то на блакитній воді…Вогняна Земля на двох

 

Ми вмостилися на камені, спостерігали за цією красою і снідали своїми нехитрими запасами. Раптом порив вітру підхопив упаковку від печива і поніс униз до озера. Як скажені, ми стрибали по тих каменях, тільки б зловити капосний шмат пластику. Було непросто, але наздогнали. Повернувшись на наш камінь, піймали себе на думці, що за вчорашній день ми зустріли із сотню трекерів і при цьому — жодного папірця чи недопалка.

 

Ще одне відкриття. В околицях національного парку, незважаючи на юрби трекерів, немає нормального магазину з продуктами. Тобто купити можна хіба що печиво чи подібну «не зовсім їжу». А ціни прямо пропорційні відстані, яку ті продукти подолали: до найближчого міста ой як далеко... Що ж, для нас це було просто спостереження, не більше — ми запасли продуктів на десять діб.

 

Знайшли чудовий кемпінг — дорогий (250 гривень за ніч), зате комфортний: просторо, стіл для вечері, гарячий душ... Ми готували свою традиційну безальтернативну вечерю. В котлі починала тьохкати водичка, просячи порцію спагеті. Й раптом:

 

— Ви розмовляєте німецькою? Іспанською? Чи може, англійською?

Так… — отямившись від здивування, відповіла я. Біля нашого намету стояли вродлива жінка і чоловік.

Я розмовляю англійською, а Жорді — іспанською.

— Ми хотіли б запросити вас на вечерю. Смажимо м'ясо, але його для нас забагато...

 

Неймовірно привітне місцеве подружжя було безмежно здивоване нашим способом подорожування. Ми проговорили півночі, змішуючи різні мови, про життя в Чилі й Аргентині, в Україні та Іспанії, про пригоди та домашнє тепло, про друзів і мандрівників... Вечір виявився надзвичайно приємним і пізнавальним. Після такого думаєш: а чи треба знати людину довго, щоб вона залишила слід у твоєму житті?

 

Подорож — не тільки нові враження, неймовірні місця, боротьба зі стихією і нові відкриття. Це також люди, які відкривають тобі інший світ, допомагають поглянути на життя під іншим кутом. Ми вдячні тим, кого зустріли на своєму шляху.

 

Вогняна Земля

Із кожною сотнею кілометрів пересування «на спід» нашої планети клімат ставав дедалі жорсткішим. У найпівденнішому материковому місті планети — Пунта-Аренасі, на березі Магелланової протоки — ми мали переправитися на острови Вогняної Землі.

Першими людьми зі Старого світу в цих місцях була команда Магеллана. Він побачив вогні, який сприйняв за виверження вулканів, і назвав острови Вогняною Землею. Насправді то були багаття індіанців.

 

Ми, подорожуючи найбільшим із цих островів, Ісла-Гранде, місцевих бачили зовсім мало. Було лише кілька селищ, а решта — океанський прибій, вицвіла трава і несамовитий вітер. Добре, коли він у спину: летиш і не помічаєш його. Але так було не завжди. Одного дня, проїхавши вже кілометрів 80, ми вирушили до пінгвінів. Треба було відхилитися від маршруту лише трохи: хто казав — на п’ять кілометрів, хто — на сім… Досить скоро ми пошкодували, що це зробили, але повертатися не хотіли: пінгвіни можуть бути лише за кілометр, а ми не побачимо? З такими думками і проповзли… 17 кілометрів!

 

Паркан, хвіртка, хата сторожа — і десь там, біля океану, живуть антарктичні птахи. Постояли. Холодно. А з хати ніхто не виходить. Зайшли на територію… Вийшов старий, розкричався, що після 18.00 зачинено. «Що??? Дідька лисого! Ми ледве сюди причвалали… І взагалі, хіба в цій пустельній місцині хтось стежить за часом? Дядьку, тут, окрім тебе і нас, тільки пінгвіни і є, який в біса графік?!» — подумали ми, але промовчали. Зустріч із цим упертюхом усе одно не зіпсувала враження від людей Чилі й Аргентини.

 

Що ж, забудемо про це непорозуміння і поїдемо далі безлюдними просторами Вогняної Землі. Через 240 кілометрів дісталися селища Толуїн, про яке чули від колег-мандрівників. Тут є пекарня, власник якої дуже любить велотуристів і з радістю їх приймає: ночівля, обід ще й гарячий душ — справжня розкіш! Заразом можна подивитись, як робляться хліб, солодощі, місцеві булочки та інша смакота. А хто має хоча б кілька годин, може допомогти на кухні. Як правило, люди затримуються — хто на день, а хто й на місяць. Досить швидко призвичаюєшся місити тісто, загортати круасанчики, мастити шоколадом випічку. Таке задоволення! Ми залишились аж на два дні. Для нас то було шаленство, бо попереду — ще 110 кілометрів шляху на велосипеді, три перельоти додому, а часу — лише сім днів.

 

Вогняна Земля на двох Відновивши рух за маршрутом, ми тисли на педалі щосили, тільки б устигнути на літак, тільки б побачити пінгвінів.

 

Приїхавши до Ушуаї — найпівденнішого міста планети — почувалися якось незвично. Раптом виявилося, що велоподорож, яка тривала чверть року… скінчилася. І радісно, що ми заїхали так далеко та побачили все, що хотіли, і водночас сумно, що така насичена частина життя вже позаду.

 

В Ушуаї поїхали до пінгвінів: автобус, катер — і ось ми в місцях, де їх більше, аніж голубів на майдані Сан-Марко у Венеції. Пернаті малята хлюпаються у воді, плавають, як ракети, кричать пронизливіше за павичів, хляпають своїми ластами, перевалюючись із лапи на лапу… Кумедні створіння майже ніяк не реагують на людей, абсолютно не сприймають їх як небезпеку. Як вони виживають у такому складному кліматі? Сьогодні чудово: +15, і вітер дає змогу триматися на ногах — а завтра все може бути зовсім інакше...

 

У день нашого відльоту з Ушуаї, в середині лютого, а за місцевим календарем — в останній літній місяць, пішов сніг. У такі дні розумієш, що в Україні клімат цілком комфортний.

 

Велосипеди спаковані, квитки у руках, за спиною — три з половиною тисячі велокілометрів і безліч вражень, які грітимуть душу в будь-яку погоду.

 

Стан зміненої свідомості

За всю велосипедну частину подорожі ми тільки один раз зупинилися в готелі. Номер був скромний, зате з великим ліжком, пуховою ковдрою і… ванною. В Києві цей чудовий винахід я частіше використовувала для миття велосипеда, а не для того, щоб полежати в піні. У патагонському ж містечку подивилася на ванну з особливим пієтетом...

 

Вогняна Земля на двох Ще через місяць подорожі, проїхавши кількасот кілометрів місцями, не доступними для машин, і виїхавши знову туди, де періодично зустрічалися чотириколісні залізяки, я ніяк не могла звикнути до звуку і запаху. Ні, з рівнем СО2 в Аргентині й Чилі все чудово. Але сама наявність автотранспорту змінює повітря, і після кількох тижнів поза межами цивілізації це добре відчуваєш…

 

Нещодавно зловила себе на думці, що в мене різко поліпшується настрій після гарячого душу або супермаркету. В магазині, обираючи продукти, автоматично дивлюся на співвідношення вага/калорійність/об’єм/ціна. Сочевиця і тунець стали значно вживанішими за гречку і курятину. Здається, я забула, що таке сир і кефір, хоча раніше дивувалась, як люди можуть без них жити…

 

Три місяці я не носила спідниць і підборів. Хоча все ще роблю манікюр. Головне — не забувати про послідовність дій: спочатку почистити велосипед, потім випрати купу одягу, потім прийняти душ і тільки потім зробити манікюр.

Здається, зі швидкості складання спальника можу здавати норматив, а за компактністю упаковування велоторб — отримати патент.

 

Відвикла, що вино буває в келиху, а не в кухлі. Що увечері буває театр, а зранку — будильник і тиснява, затори, поспіх, реклама, асфальт… Я зовсім забула, що таке світлофори. Що мобільний можна використовувати для дзвінків, а не лише як будильник. Мені млосно спати в кімнаті, хоча все ще приємніше під ковдрою, аніж у мішку.

 

Тепер знаю, що таке по-справжньому чисте повітря, чому треба лягати спати до заходу сонця і як за хмарами визначити погоду на завтра.

 

Кажуть, аби організм адаптувався до нових умов життя, потрібен 21 день. У такому разі в цьому поході ми могли адаптуватися до нового способу життя в чотири рази ліпше.

Ми справді забули, що таке життя в місті… А як це — жити в місті?..

 

 

ПОХІД

Маршрут: через плато Альтиплано і Патагонію.

Протяжність: 3,5 тисячі км на велосипеді.

Країни: Болівія, Чилі, Аргентина.

Тривалість походу: 3 місяці.

Головна складність: кардинальна зміна клімату.

Кінцева точка: найпівденніше місце на суходолі планети, найближче до Антарктиди.

Докладніше про велеподорожі у різні куточки світу читайте на персональному сайті автора статті: mari.in.ua, а також на сайті клубу «Велотур»: www.velotour.com.ua

 

 


Адреса редакції:
вул. Кловський узвіз, 15, Київ, 01021
Тел./факс: 254-5190/93, 288-9625
Всі зауваження та питання просимо надсилати за електронною адресою intour.magazin@gmail.com

Всі права захищені. Міжнародний туризм, 2005.

Копіювання та передрук інформації з сайту дозволено тільки з письмової згоди Редакції.

Думка авторів публікацій не завжди відповідає думці редакції.

Відповідальність за достовірність фактів, власних назв та імен, інших відомостей несуть автори.


24 Міжнародний туристичний салон «Україна» - UITM’2017

Welcome to Georgia! National Tourism Award

16-я Азербайджанская Международная Выставка «Туризм и Путешествия»

Медицинский туризм

18-а міжнародна виставка-ярмарок «ТурЕКСПО»

МАНСАНА:: Туристична агенція. Відпочинок на морі. Екзотичний відпочинок. Екскурсійні тури. Гірськолижні тури.