Міжнародний туризм. Журнал про мандрівки та відпочинок детальний пошук

На головнуНаписати листа

Редакція Новини Архів Передплата Реклама Фотобанк
Міжнародний туризм Номер 2 Троянда вітрів По Анталії з рюкзаком і з весною в серці
Номер 2 від 28 березня 2012р.
Номер 2 від 28 березня 2012р.
Welcome to Ukraine
В наступному номері

В номері 5'2018

ЧАРИ ДОМІНІКАНИ

ЦЮРИХ & БАЗЕЛЬ
Зроблено у Швейцарії

МАРОККО
Арабески пустелі

АВСТРАЛІЯ
У сумці революції

КУБА
Екзоти & Раритети

ЛУЦЬК
Ніч у замку

АВСТРІЯ

АВСТРАЛІЯ

НЕПАЛ

АНГЛІЯ

ФРАНЦІЯ

ШВЕЙЦАРІЯ

ІТАЛІЯ

ЄГИПЕТ

УКРАЇНА

 

 

 

 



VIP-клуб
Вояж-колекція
Камо грядеши?
Мистецтво гостинності
Україна чудес
Краєвиди душі
Профі-тур
Троянда вітрів
Машина часу
Мандрівничий ряд
Живий світ
Modus Vivendi
Життя як свято
Світ дитинства
Троянда вітрів
По Анталії з рюкзаком і з весною в серціВерсія для друку
Автор: Микола ІВАЩЕНКО. Фото автора.

По Анталії з рюкзаком і з весною в серці Минулорічна весна забарилась, і коли вже не стало сил чекати сонця й тепла, ми з дружиною зайшли в інтернет і замовили квитки до Анталії. Спершу думали оселитись у Старому місті й звідти виїздити на екскурсії до цікавинок узбережжя. Життя, як ведеться, внесло свої корективи. Це й на краще.

 

В одному з київських книжкових магазинів пощастило придбати якісну мапу Турецької Рив’єри масштабу 1:1500000. Найсолодша частина середземноморського узбережжя Туреччини — від Анталії до Фетхіє — в усіх подробицях лежала перед нами на папері. Часом заходячи високо в гори, часом звиваючись мисами і бухтами, узбережжям пролягла червона лінія, позначена «Likia yai». Що воно? Відповіді інтернету на цей запит сподобались і розхвилювали: майже 500 кілометрів одного з найпопулярніших у Європі маршрутів трекінгу — «Лікійська дорога»! Гори, каньйони, старовинні міста, артефакти й дивовижної краси панорами! Відгуки — захоплені.

 

Подорожувати там найліпше у квітні–травні. Час нас цілком влаштовував. Тільки його, як завжди, було мало. Гори ми лишили на наступний раз і обрали узбережжя.

 

Заварили Каш

Із рюкзаками та наметом за межами СНД ми вперше. Цікаво, як воно — без опіки туроператора, гідів, трансферу, бронювання й «олл-інклюзиву»? Мені не раз доводилося відвідувати регіон Анталії у прес-турах. Було комфортно, але чогось не вистачало…

Нарешті Анталія. Шукаємо автобус № 202, який від терміналу № 1 аеропорту Анталїї прямує до автовокзалу. Допомагає турецьке слово «оtogar» (автовокзал). Охоронці показують зупинку. Проїзд — 1,75 турецької ліри, близько 1,5$. Доларів водій не бере, тому швиденько міняємо гроші у таксистів. За годину — ми в іншому кінці Анталії, на автовокзалі, купуємо квитки. Розраховуємось доларами, здачу беремо в лірах: зручно і вигідно — курс в обмінках вищий.

 

Запиваємо київські бутерброди турецьким чаєм. За чверть години до відходу автобуса нас знаходить у залі очікування працівник перевізної компанії, запрошує в салон і вантажить рюкзаки в багажне відділення. Оце сервіс! До міста Каш — 160 кілометрів.

На зупинці у Фініке купуємо в привокзальному магазинчику банани, апельсини, морозиво і літрову пляшку рідини, що за малюнком на етикетці здається схожою на виноградний сік. Потім увечері, відкривши пляшку, зрозуміли, що то виноградний оцет.

 

По Анталії з рюкзаком і з весною в серці Житло у Каші не доводиться шукати довго. На автовокзалі підходить привітний молодик, власник пансіону, й ненав’язливо розповідає англійською про варіанти поселення в місті. Кемпінги, пансіончики, готелі... Пропонує під’їхати скутером і оглянути його пансіон. Нам підходить усе: і місцезнаходження, й умови, і ціна — 28$ на двох зі сніданком. Господарі відразу запросили на дах будинку і запропонували чай на терасі, звідки відкрилися чарівні краєвиди Каша, моря і грецького острова Кастеллорізо.

 

Йдемо на прогулянку. Вже за сто метрів від пансіону — стародавнє лікійське поховання у вигляді будиночка, майстерно витесаного понад тисячу років тому з монолітного каменя. Трохи далі — античний театр, нещодавно відреставрований для змагань борців. Містечко виявилось затишним, із тихими вуличками та великим яхт-портом.

 

Каш є найкращим місцем для дайвінгу в усій Туреччині (видимість у воді — до 30 метрів). Місця для занурення — неподалік від порту. Дайвери плавають підводними тунелями й гротами, оглядають затонулий грецький корабель, риб, восьминогів... А на глибині 65 метрів досліджують військове судно, затонуле під час Другої світової війни.

 

Ще у Каші класні ресторанчики, зі смаком оформлені магазинчики для туристів і… різьблені двері. А головне — тут нема «наших». Як і мегазіркових готелів, де «все включено».

 

Навколо Каша чудові пляжі. Звідси також можна вирушити у гірську долину Дереагзи, до руїн візантійської церкви та фортеці, пройтися вздовж моря «Лікійською дорогою» або вирушити на одноденну екскурсію з каякінгом у Кекову.

Перед виходом на маршрут докуповуємо продукти. Маркет у Каші виявився найкращим із тих, що нам потім зустрічалися. В турецьких магазинах практично не буває м’ясних консервів, із «гарнірів» — лише рис, макарони та всілякі боби. Натомість є багато різновидів овечого й козячого сиру, чудові солодощі, овочі й фрукти. Нам сподобався яблучний і гранатовий розчинний напій. А місцевий хліб не черствіє кілька днів.

 

Для приготування їжі ми взяли пальник «кемпінг-газ». Але балонів до нього на місці не знайшли. Дуже доречно виявилося, що на узбережжі не забороняється палити вогнища. То вперед!

 

«Лікійська дорога»

Нарешті ми на маршруті. Середземне море якогось неймовірного кольору. Плюс море квітів. Сонце не пече, а гріє. Справді, кінець квітня — чудова пора.

 

Неуважно стежачи за біло-червоними позначками «Лікійської дороги», прогавили поворот. Через годину зрозуміли помилку, але вертатися не стали й вирішили вийти на маршрут навпростець. Ну що таке півкілометра? Не так усе скраю... Все, чого ми торкалися, було колючим: трава, кущі, дерева, каміння... Навіть дуби з дрібненькими голочками на листі. Коли ми через годину видерлися на стежку з біло-червоним маркером, радості не було меж!

 

Від Кашу до Учагизу мало джерел питної води. Увечері ми спустилися в бухту з колодязем, біля нього й заночували. Споруда капітальна, з товстим круглим кам’яним дахом і чимось на зразок неглибокого басейну всередині.

 

Колись бухта була зовсім безлюдною, але зараз тут споруджують кемпінг для туристів. Тягнуть електрику, будують кафе, будиночки. Скоро можна буде приїздити без наметів. Але відчуття незайманої природи зникне.

Ми із задоволенням скупалися в морі. Вода 17–18 градусів для квітня — те що треба.

 

Наступного дня, подолавши перевал, спустилися в сусідню бухту, де теж будується кемпінг, і вздовж моря попрямували до села Богазджик. Вечір застав біля села, і ми заночували за сотню метрів від нього. В Україні не наважилися б на це, остерігаючись непроханих і нетверезих гостей. Тут же не мали альтернативи, бо перед цим на кам’янистому грунті не було рівного місця для намету, та й води можна роздобути тільки в селі. Турецькі селяни виявилися привітними — дали води, підказали напрямок руху й жодним чином не намагалися затриматися біля нашого намету.

 

По Анталії з рюкзаком і з весною в серці Аполлонія й Аперле

Лікійське місто Аполлонія розташоване на верхівці невисокої гори. Схоже, це вберегло його від долі популярних об’єктів масового туризму. Збереглися численні поховання — підняті над землею кам’яні мавзолеї. За віруванням лікійців, потрапити на небо померлим допомагали крилаті духи. Непогано почуваються фортечні мури, які створювали кілька рівнів оборони, зарослий деревами античний театр, пізніший візантійський храм. Нині мешканцями міста є прудкі ящірки та незграбні черепахи. А найдужче нас вразив колодязь у формі гігантського глека, який у цій безводній місцевості, на верхівці гори, виявився наповненим водою.

 

Спускаємося на дорогу. Сьогодні чекає ще одне античне місто — Аперле. Стежка збігає до моря, і на перешийку між континентом і півостровом бачимо кемпінг біля мурів античного міста, що спускаються у хвилі. Зупиняємося на обід серед стародавніх саркофагів. Один мавзолей — просто у воді. Море в затоці прогрілось, і ми з насолодою купаємося серед античних стін і фундаментів…

 

Далі шлях лежить просто через кемпінг. Намети тут ставлять безкоштовно. Господарі пропонують прохолодні напої та наїдки. В затінку відпочивають дві бадьорі бабусі-француженки вельми спортивного вигляду і дівчина з Голландії. Традиційне «Хау а ю?» — «Б’ютифул!» — і ми прямуємо до села Учагиз, із якого вирушає популярна водна екскурсія до острова Кекова.

 

За кілька кілометрів до села бачимо рівненьку зелену галявину на березі глибокої бухти. Не стоянка, а мрія! Тільки одне «але»: ні краплі прісної води. Доведеться йти далі. Метрів за сто скеля підходить упритул до моря, стежка вздовж неї звивається високо над берегом. В одному місці просто з-під скелі у море б’є струмінь води. Спускаємося до прибою і куштуємо на смак. Вода майже прісна. Повертаємося на примічену стоянку. Рис, зварений на майже прісній воді виходить цілком смачним, а ось чай…Допити чашку я так і не зміг. Міцну каву вранці вдалося проковтнути.

 

В Учагизі за 40 доларів винайняли яхту для прогулянки уздовж берегів Кекови. Знайома картина: за бортом пропливають сходи й фундаменти давнього міста: частково під водою, частково — над нею. Видовище ірреальне... Проте вчора в такому ж місті ми купалися голяка! Масовим відвідувачам Кекови таке й не снилося.

 

З яхти нам показують острів Симена з візантійською фортецею. На мапі видно, що Симена — насправді півострів, тож цікавість примушує нас пройти берегом зо три кілометри. Дорога приводить на автостоянку. Далі веде стежка. То ось у чому річ! Із погляду логістики — справді острів, бо всі вантажі й туристів, не здатних пройти сімсот метрів стежкою, сюди транспортують по воді. Екскурсанти закушують у недешевих ресторанчиках, фотографуються на згадку і в повній упевненості, що дуже ексклюзивно відпочили на острові, знову сідають на яхти.

 

Біля фортеці на горі традиційно купчаться лікійські поховання. Серед них росте кілька олив зі стовбурами, товстезними, як у дубів! Може, ці дерева були свідками розквіту стародавньої Лікії?

 

Час подумати про ночівлю. Знайшлося просто казкове місце стоянки: глибока затока з чудовим пляжем, рівненька галявина для намету і як доповнення пейзажу — яхта, що погойдується в рідкому золоті сонячної доріжки... Сьогодні у нас маленький бенкет: в Учагизі придбали курятину, помідори, сир і лаваш. Доки в казанку тушиться страва, кілька разів купаємося в морі. Стає зовсім темно. Над морем сходить місяць. Яхта плаває у воді між зорями…

 

По Анталії з рюкзаком і з весною в серці Автостоп по-турецькому

Наступного дня йшли берегом моря і пізнувато вийшли на дорогу. Через дві хвилини біля нас загальмувало стареньке авто, і водій запропонував підвезти. В машині майже не було вільного місця, тому ми чемно відмовились — іти лишалося зовсім трохи. Не встигли подолати й двохсот метрів, як наздогнала бетономішалка, водій якої, попри наші протести, не рушив із місця, доки ми не залізли в кабіну. Поверхово (через брак часу) оглянули храми в долині річки. У них приносили жертви рибам і за тим, які саме риби і яким чином їх приймали, провіщали долю.

 

Не пройшло і п’яти хвилин на дорозі, як зупинився мікроавтобус, і літнє англійське подружжя запропонувало підвезти до Фініке. Ми з радістю погодилися, бо це наближало нас на 90 кілометрів до Олімпуса.

 

До Фініке потрапили після заходу сонця. Мабуть, треба було шукати готель, та ми вирішили ще трохи під’їхати, щоб виграти час на завтра. Вийшли на зупинку маршрутки (в Туреччині вона називається «долмуш»), і біля нас зупинилася маленька вантажівка, водій якої на мигах пояснив, що рюкзаки маємо покласти в кузов. Ми підкорилися. Коли машина рушила, ми зрозуміли дві речі: водій розмовляє виключно турецькою і він добряче напідпитку. Невдовзі з’ясувалося, що його звуть Тафік, він любить туристів. Єдиним зрозумілим для всіх словом було «готель», але Тафік показав, що він поганої думки про єдиний заклад гостинності в Бейсікчі, куди ми приїхали. Дізнавшись, до якого міста ми сподіваємося доїхати завтра, щиросердий турок заїхав на заправку, залив повний бак, узяв блок пива і повіз нас до Олімпуса. Далі було страшнувато. У повній темряві звивчастою гірською дорогою, проти сліпучого світла зустрічних машин, із пляшкою пива в одній руці, мобілкою в другій і кермом у третій, п’яний Тафік, якого ми бачили вперше, віз нас чужою країною невідомо куди. Іноді він зупиняв авто і йшов відлити. В такі миті ми подумували тікати. Зупиняло те, що не встигнемо витягти рюкзаки з кузова. Найдивніше, що Тафік справді привіз нас в Олімпус, провів на рецепцію пансіону, переконався, що нас поселили і, побажавши добраніч, поїхав додому.

 

Міні-епілог: ніхто з тих, хто підвозив нас цього дня, навіть не згадав про гроші.

 

По Анталії з рюкзаком і з весною в серці Олімпус – Чаролі

Ці два поселення іноді називають «турецьким Гоа». Сюди з’їжджаються з усього світу молоді (принаймні в душі) люди потусуватися. Зокрема, Олімпус дуже популярний у австралійців. Більшість пансіонів тут зовні нагадують халабуди. Є готелі й на деревах — просто на гілках причеплені цілком комфортні кімнатки з кондиціонерами і душем. Місто оточують прямовисні скелі, порослі лісом. Тут популярні скелелазіння, каякінг, маунтин-байки і піші прогулянки.

 

Дном долини, в якій лежить Олімпус, тече гірська річка. Щоб із сучасного міста вийти до моря, треба перетнути античний поліс.

 

Пройшовши п’ять хвилин пляжем, можна потрапити до Чаролі. Машиною ж з Олімпуса туди їхати мало не годину, бо село лежить в іншій долині.

 

Поруч із Чаролі знаходиться славнозвісна гора Химера. Сотні років зі щілин у ній виходить природний газ. І горить! Видовище особливо вражає вночі. З давніх-давен це місце було священним. Стародавні греки склали красиву легенду про вогнедишну потвору Химеру та героя Белерофонта.

 

До Текірови — близько 20 кілометрів. На шляху гори, порослі волохатими соснами, підступають до моря. На довжелезних пляжах — ані душі. Майже в кожній бухті — потічок із прісною водою. А ще — квіти. Маки, ще якісь жовті, сині, рожеві квіти й величезні кактуси. Цей відрізок «Лікійської дороги», безумовно, найгарніший, а стоянки — найкомфортніші.

 

Після буяння дикої природи Текірова, один із найвідоміших курортів Туреччини, справила гнітюче враження. Сувенірні крамнички з плакатами на кшталт «Слава богу, ты пришёл!» і знудьговані туристи, що вештаються по них.

 

Зрештою, скоро все це лишилося позаду. Долмуш віз нас до Анталії. Ми повертались додому із серцями, повними весни.

 

 

У ПРОСТОРІ Й ЧАСІ

Лікія — держава, історичний регіон, що існував у античні й середньовічні часи на півострові Лікія, на південному заході нинішньої Туреччини. Назва походить від народу лікійців, про який ідеться в «Іліаді» Гомера.

«Лікійська дорога» — один із найцікавіших і наймальовничіших турмаршрутів у сучасній Туреччині. Це близько 500 кілометрів узбережжям і горами уздовж стародавнього шляху лікійців, частина якого досі не похована під сучасними магістралями. Маршрут ретельно промаркований, його з року в рік ліпше пристосовують до потреб туристів.

 

 


Адреса редакції:
вул. Кловський узвіз, 15, Київ, 01021
Тел./факс: 254-5190/93, 288-9625
Всі зауваження та питання просимо надсилати за електронною адресою intour.magazin@gmail.com

Всі права захищені. Міжнародний туризм, 2005.

Копіювання та передрук інформації з сайту дозволено тільки з письмової згоди Редакції.

Думка авторів публікацій не завжди відповідає думці редакції.

Відповідальність за достовірність фактів, власних назв та імен, інших відомостей несуть автори.


25 Міжнародний туристичний салон «Україна» - UITM’2018

Welcome to Georgia! National Tourism Award

16-я Азербайджанская Международная Выставка «Туризм и Путешествия»

Медицинский туризм

Міжнародна виставка «ТурЕКСПО»

МАНСАНА:: Туристична агенція. Відпочинок на морі. Екзотичний відпочинок. Екскурсійні тури. Гірськолижні тури.