Із паном Михайлом ми зустрілися біля столичного кінотеатру «Київ». Виявляється, тут поруч є монтажна студія, де завершується новий фільм.

— Михайле Герасимовичу, українська «Вікіпедія» пише, що картина вже вийшла на екрани...

— Комусь дуже не терпиться! (Усміхається). Насправді сподіваємося на прем’єру в рамках Київського міжнародного кінофестивалю 21 вересня.

— Які сподівання на успіх?

— Можу лише сказати, що ті, хто створював фільм, зробили все можливе, аби він здобув масову глядацьку підтримку. За жанром це романтична балада, гостросюжетна картина і навіть десь мелодрама. Таке життя, в ньому все переплітається — сльози і сміх, трагізм і оптимізм...

— Мусимо бодай штрихами подати долю головного героя. Вона взята з життя і водночас фантастична!

— Справді, у героя був реальний прототип. Це Іван Даценко, народжений на Полтавщині в селі Чернечий Яр. У Другу світову він був льотчиком, став Героєм Радянського Союзу. Його літак згорів до останньої гайки, та пілот вижив і потрапив у фашистський полон. Опісля, як це бувало, чекав «полон» вітчизняний — табори. Він із них утік і на довгі роки зник. Знайшовся аж у 60-і. Я особисто знав людей, які його бачили. Серед них — народна артистка України Наталя Наум, яка принесла в Україну неймовірну звістку про Того, Хто Пройшов Крізь Вогонь — саме так звали вождя. Коли делегацію з України привезли в індіанське селище, вождь раптом звернувся до гостей українською мовою! Почалися журналістські дослідження з версіями та здогадами…

— Скільки у сценарії реального і скільки художнього домислу?

— Збереглося чимало документів про життя радянського льотчика Івана Даценка, але не всі факти відомі. Є його фото в образі індіанського вождя. Живі Іванові родичі, його племінниця брала участь у телепрограмі «Жди меня». Уже немає ні Наталі Наум, ні чеченського танцівника Махмуда Есамбаєва, ні українського режисера Тимофія Левчука, які теж бачили вождя, але є свідчення і цілий масив досліджень.

Попри все це, кіногероя звуть не Іваном Даценком. Усе-таки картина художня, і ми мали додумати цілі епізоди його життя. У кінці фільму про долю реальної особи розкажуть кілька рядків титрів, що поєднають бувальщину з авторськими припущеннями.

— За аналогією зі Штірліцом — Ісаєвим із відомого радянського серіалу?

— Так, це традиційна форма. Адже не так важливо, як людина дісталася з пункту «А» в пункт «Б». Важливо, що вона, маючи загинути, не просто вижила, а здобула визнання в абсолютно чужому світі. Зрештою, це історія про те, як стати Президентом. Бо вождь — це як президент племені. А вождями просто так не стають.

— Та й «вогненними» іменами індіанці не розкидаються.

— Абсолютно точно. Даценко при зустрічі з радянською делегацією з обережності назвався сином українського переселенця. Але його ім’я Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь більше пасує льотчику-герою.

До речі, в київському музеї Великої Вітчизняної війни його прізвище досі є у списку Героїв Радянського Союзу. Як воно там лишилося — загадка.

Для себе я цю історію визначаю так: герой, якого зреклося королівство, має право обрати собі іншого короля. А в нашому випадку він сам став королем.

Так, Іван Даценко — справжній герой, а їх у нашому кіно дуже мало. Та й тих важко так назвати, бо вони традиційно переслідувані, залежні, переможені... Неодмінно треба, щоб у кінці герой сів під тином, заспівав і заплакав — тоді він український. Я проти цього. Американці буквально з нічого зробили Рембо, якого насправді не існувало, але діти в нього граються, і це американський герой. Там є культура... або ні — культ героя.

— А в нас чому немає?

— Бо ми ще недавно були часткою імперії. А в імперіях герої належать тільки метрополії, решта — це анекдоти про чукчів, молдован і хохлів.

Свого часу я зняв фільм «Фучжоу». У ньому є герой — трохи дивакуватий і смішний, але він перемагає. І мені один наш критик дуже емоційно доводив, що герой той не український.

Ці стереотипи давно трухляві. Нам потрібні герої, які перемагають!

— Де і як знімали картину?

— Канаду фільмували в Карпатах і… в Аргентині. На жаль, спільного українсько-канадського виробництва не вийшло.

Дуже цікавою вийшла зустріч з індіанським плем’ям, уявіть собі, з Харкова. Насправді це такі ж українці, як ми, але вони вивчають культуру корінних народів Америки, відтворюють її, живуть у ній. Індіаністи й консультували нашу знімальну групу.

— А за які кошти знімали?

— За продюсерські та державні. Останнє завжди пов’язано з великими труднощами. Треба було знімати півтора року, а ми знімали чотири роки з величезними перервами. На жаль, у такому режимі існує все українське кіно.

«У нас кажуть: «Пробиваю сценарій». «Що робиш?» — «Пробиваю». «Як справи?» — «Пробиваю». «Пробив?» — «Та де…». Діалоги сантехників». (Із майбутньої книжки «Михайла Іллєнка «Купава. Нотатки з орбіти»).

— В одній із вимушених перерв ви здійснили неймовірну океанську подорож на яхті «Купава». Що це було — жест відчаю?

— Всі розуміли, що фільм зупинився не менш ніж на рік: настала президентська виборча кампанія, стихійне лихо! Неясно було, чи збереться опісля наш проект докупи. І мій друг Юрій Бондар, професійний капітан, з яким ми давно в одному яхт-клубі ще й разом знімали «Фучжоу», запропонував навколосвітню подорож. Мовляв, тепер у тебе відмовки про брак часу немає — поїхали!

І ми поїхали. Я взяв костюм головного героя, знайшов апаратуру, щоб зняти документальний фільм про мандрівку і перший Кадр для «Того, Хто пройшов Крізь Вогонь». Мабуть, найдорожчий кадр у моєму житті.

— Чому все-таки ви зняли свій заповітний Кадр в Аргентині?

— Спочатку планувалося зробити це в Антарктиді, в районі української станції «Вернадський». Та якщо чекаєш несподіванок, їх завжди буде мінімум на одну більше. Збори затяглися. До закриття на зиму дніпровської навігації ледве встигли — каховський шлюз закрився буквально за нами. Пізніше в Аргентині стало ясно, що до закінчення антарктичного вітрильного сезону теж не встигнемо. І хлопці сказали: мовляв, коли вже допхався на інший кінець світу, то знімай тут, в Аргентині, а ми допоможемо.

І ми вирушили в Анди. Проїхали понад 1100 кілометрів. Останню сотню — гірськими серпантинами й тунелями. Думали зняти епізод, а вийшов один кадр — той самий Кадр, коли на початку фільму герой опиняється сам у гірській пустці. Сонце вийшло на двадцять хвилин, ніби спеціально для нас, і підсвітило гори...

Так далеко заради одного кадру я ще не їздив!

Дуже вдячний нашій команді за підтримку, сам би я на таку подорож через континент не спромігся.

— Хто став оператором Кадру?

— Виходить, що я знявся у головній ролі. Тож попросив Юру Бондаря виконати роль оператора. Другою камерою знімав Андрій Зубенко. Валерій Деймонтович забезпечував високий моральний дух знімальної групи.

— У своїх нотатках ви час від часу повертаєтеся до запитання: «Навіщо мені ця подорож?». Ви на нього, зрештою, відповіли?

— Знімаючи фільм про таку людину, ще й коли підштовхують обставини, мимоволі прагнеш випробувати себе...

— Подорож була важка?

— Так. І психологічно: півроку вчотирьох на маленькому судні... І фізично: ближче до Аргентини я зрозумів, що це моя «доза»... Та й гірська хвороба під кінець мене довбонула.

У Чорному, Егейському (Егегейському!), Середземному морях і в Атлантиці — аж до Канар — нас шарпали шторми. «Найцікавіше» було в Чорному морі. Шалений вітер гнав нас без вітрил у Босфорську протоку. Зрештою серед ночі яхту добряче вмочило щоглою у воду. Потім ми відшкрібали гречану кашу з ліхтаря на стелі.

«З люка впала завіса води. Пам’ятаю, що образився — так це було неделікатно... Якщо всередині мене перекинуло з койки на борт, змішало з посудом, цибулею, картоплею, штормовим одягом, морською водою, ліхтарями, взуттям… то що там — у кокпіті? Звідти пролунали голоси. Слава Богу, два. Пізніше виявилося — яхту кинуло щоглою на воду. Юрія Бондаря зупинив румпель, а Броніславовича вихлюпнуло з кокпіту. Спіймали його леєри — сталеві троси огородження». («Купава. Нотатки з орбіти»).

— Що ж тоді чекати від океану?!

— Там було спокійніше і тепліше. В Атлантиці починався вітрильний сезон. Потужні пасати з постійною силою тягли нас від островів Зеленого Мису аж до Расифі у Бразилії — 1600 миль без зупинок і одним лівим галсом (тобто вітер із лівого борту). На Дніпрі галс — це 200–500 метрів!

— Які краї вразили ?

— Усі страшенно цікаві. А найдужче вразило різномовне вітрильне братство по яхт-клубах і на водах Атлантики, що живе за своїми дивними законами. Уявіть собі, моряки подорожують «автостопом» між континентами, наймаючись на яхти — коли за платню, а коли за харчі. Як ото Фукс із мультика про капітана Врунгеля. (Сміється). Цікаві люди. Пригадую, один бурлака підкотив штанину і показав нам на нозі, як на карті Італії, — ось, мовляв, звідки я родом, із Калабрії. А на запитання, де на його «мапі» Україна, показав свій пуп.

— А як щодо зустрічей із земляками? У ваших нотатках рефреном повторюється слоган: «Українці всіх країн, єднайтеся!».

— На острові Кефалонья українки, працівниці таверни, дуже допомогли нам, познайомивши з вельми симпатичним літнім подружжям греків — Віктором і Теодосією.

В Аргентині приймала численна українська діаспора. Люди там розуміють, що таке перейти океан... Аргентинські українці мають «Просвіту», солідний «Український дім» зі школою та музеєм. На запитання, де в Аргентині можна відзняти «місячний ландшафт», земляки вигукнули: «У Місячній долині!» й так намалювали карту, що по ній ми навіть уночі доїхали. Ландшафти справді фантастичні: отут Місяць, отут Марс, отут Венера... Але в «Місячній долині» за зйомку беруть шалені гроші, доступні лише Голлівуду. Ми знімали в іншому місці.

— Навіщо на яхті були фільми вашого рідного фестивалю «Відкрита ніч»?

— Я б кожному нашому яхтсменові радив у такій подорожі мати українські книжки і фільми. Коли не було штормів і часу не бракувало, ми переглянули 60 стрічок. Як ніколи відчувався зв’язок із батьківщиною. А грандіозна рамка океану перетворювала це на щось незабутнє!

«Колекцію «Відкритої ночі» я принагідно і привселюдно вручив трьом міністрам культури, двом віце-прем’єрам і Президентові України... Подобається мені це кіно і його талановиті, неадекватні, неслухняні, мудрі, недалекоглядні, примхливі, азартні, самовіддані, недолугі, простодушні, лукаві, незграбні, необачні, необережні, геніальні й такі небажані для нашої держави автори. Поки що не зацікавили ці автори нікого з високих осіб — хто ці невідомі і що це за кіно? Тут, на борту «Купави», цікавляться». («Купава. Нотатки з орбіти»).

— У плаванні вас наздогнала звістка про те, що естонці теж вирішили знімати щось схоже на фільм про Івана Даценка. Чим закінчилась історія?

— Ось завершимо фільм, поцікавлюся. Бачте, фабула надзвичайно цікава, а естонцям теж потрібні герої...

— Наскільки я знаю, яхта «Купава» продовжує подорож. Хто на ній зараз?

— В Аргентині мене та Валерія Деймонтовича на яхті змінили Віктор Копайгородський і Геннадій Старіков. Потім вони разом із Юрієм Бондарем та Андрієм Зубенком привіталися з мисом Горн у ту пору року, коли про таке інші яхтсмени навіть не мріють! Хлопці зараз в Індійському океані.

На жаль, найстарший учасник експедиції Валерій Деймонтович місяць тому помер...

— Земля пухом... Одним із випробувань подорожі для вас стала звістка про невиліковну хворобу брата, видатного кінорежисера Юрія Іллєнка…

— Діагноз він знав ще до нашого відплиття, але заборонив казати мені. Після мого повернення з-за океану, буквально за тиждень до його смерті, ми з ним іще ходили на Дніпро, й він плавав у своєму звичному спортивному ритмі...

«Чи було вам страшно?» Це запитання звучить щоразу, коли починаєш розповідати про подорож. Дивуюся й досі, але такого страху, який повинен був паралізувати, не було. Можливо, тому, що небезпека у відкритому морі присутня постійно і непомітно. Страшно за тих, хто залишився на березі... Повертатися небезпечно. Дуже важко дається кожний рядок, бо тепер я знаю і те, що від мене приховували, поки я був на Океані: тяжко хворі обидва брати — Юрій і Вадим... Повертатися небезпечно. Капітан «Купави» Юрій Бондар також одержав трагічну звістку — померла мама». («Купава. Нотатки з орбіти»).

— Чи триває земна подорож Юрія в його фільмах? Їх бачать?

— Так, про це дуже дбає син, Пилип Іллєнко, влаштовуючи покази в містах України.

Та один показ нас не потішив — ретроспектива у Москві. Вона зробила з Юрія Іллєнка якесь ГМО, генно-модифікований організм. Про «Молитву за гетьмана Мазепу», заборонену в Росії, взагалі не було й слова. Як і про широке поле його соціальних інтересів брата. Про те, як наполегливо він йшов до націоналізму і зрештою прийшов до нього. Там ототожнюють це слово з іншими «ізмами», які приміряють до нас. Хоча сама Росія разом з Ізраїлем і багатьма іншими державами світу сповідують саме націоналістичну ідеологію. Головне — покази проводилися без узгодження з родиною режисера, не кажучи вже про прийняте в таких випадках запрошення хоча б його дружини.

— Українському кіно бракує екранів. Чи здобуде їх новий твір кінородини Іллєнків — «Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь»? Чи це українське поетичне кіно для високочолих?

— Поетичне кіно дуже люблю і вважаю доречним у будь-якому жанрі. Є воно й у моєму фільмі «Фучжоу». «Той, Хто Пройшов Крізь Вогонь» — фільм популярний, і в ньому закладені певні «позитивні міни».

Чи завоює він екрани — це питання не жанру. На жаль, кіноринок у нас відібрали й дуже його пильнують. Вивозять від нас гроші, підсовуючи свою пропаганду.

— Чи є кому повертати екран?

— Упевнено скажу — так. Багато молодих творчих людей уже пройшли через наш фестиваль «Відкрита ніч», отримали міжнародні відзнаки. Згадати хоча б цьогорічну лауреатку «Пальмової гілки» в Каннах Марину Вроду.

Возимо їхні фільми Україною і зустрічаємо великий інтерес. Їм потрібен широкий екран, телеефір!

— Що ж, чекаємо на героїв!