|
В’їжджаємо до Нових Петрiвцiв. Минаємо статечну Покровську церкву i помiчаємо дороговказ, який cкромно притулився за стовпом. Повертаємо. На «пiд’їзнiй алеї» — жодного автомобiля. Все правильно: ми прибули ранiше, щоб трохи поспiлкуватися з господарем. 
Вiн зустрiчає на подвiр’ї. У вишиванцi, лляних штанях, чоботях... У руках — кошик iз яйцями. Це i є пан Савка, «в миру» — Леонiд Григорович Шилов. Паном Савкою став у 2004 роцi, коли i створив музей. Але iм’я не вигадане — Савою Iвановичем звали дiда за материнською лiнiєю. «Вiн був справжнiй господар, — каже Леонiд. — Нiколи не скаржився, завжди завзято працював».
Музей почався iз занедбаної хати 1786 року, що стала «приданим» до клаптя землi, який родина Шилових шiсть рокiв тому купила по сусiдству. На той час гостювали у них родичi. Леонiд повiв їх показати придбання, та й скажи: «Тут у нас буде етнографiчний музей». Усi давай жартувати: «Дивися, щоб до тебе, бува, черга з вiдвiдувачiв не шикувалася!»
Але пан Савка взявся до справи серйозно. «Пiдбурив» сина, доньку й дружину. Разом вiдновили хату: вона була в жахливому станi, навiть пiч завалилася i колишня господиня, самотня бабуся Марiя, топила її «по-чорному». Потiм спорудили клуню та циганську кузню, наповнили садибу предметами побуту. 
2008 року Шилов придбав i перевiз iз села Меленi на Житомирщинi ще й дворянську садибу 1854 року. Вiдтак обiйстя пана Савки почало називатися хутором, а сам хазяїн — його старостою.
Непростою виявилась iсторiя хати. Її господарями були Стретовичi та Васяновичi, заможнi селяни, нащадки давнього українського роду. У 1930-тi роки їх розкуркулили та вислали до Сибiру, а хату забрав колгосп пiд комору. В 60-тi роки баба Устина Васянович зумiла повернутися до села i викупити «холодну хату», тобто хлiв бiля садиби. Там i жила кiлька рокiв, доки не викупила власну (!) хату... Ще 15 рокiв тому в садибi жила родина священикiв. Син пана Леонiда, Євген, згадує: «Коли ми вперше зайшли до хати, то не почули нежитлового запаху. Хата була доглянута, навiть нiби протоплена».
Перш нiж розбирати садибу, Леонiд Григорович iз Євгеном позначили всi елементи конструкцiї. Але дорогою глина, якою було обмазано хату, розтрусилася й повiдпадала разом iз позначками. Купа колод рiзних розмiрiв у дворi нагадувала велетенський конструктор, до якого загубили iнструкцiю. «Збирали за фотографiями i тим, як замки на кутах колод скрiплюються мiж собою: кожна пiдходить лише до своєї, покладеш одну не так — i все завалиться». До Водохреща впоралися, лишилося накрити хату очеретом. Виявилося, що найпоширенiший колись в Українi матерiал для даху тепер — дорогий дефiцит. Потрiбний привезли аж iз Одеської областi — двi тисячi очеретяних снопiв. А щоб накрити ними хату, ще треба було заплатити купу грошей майстрам. Коштiв вистачило лише на один круг за периметром даху. Пан Леонiд iз сином заплатили ще й за «майстер-клас»: дивились, як роблять досвiдченi, а потiм закiнчували удвох. За 17 днiв, не злазячи з даху (бо ж раптом задощить), накрили оселю. Влiтку працювали над оздобленням, а напередоднi Покрови зробили традицiйнi вхiдчини до вiдреставрованої дворянської садиби.
Нинi на хуторi є клуня, циганська кузня, криниця з журавлем, льох, вулики, старовиннi жорна. «У нас — музей «без мотузки», каже син Євген, вiн же пiдстароста хутора, — нiщо не прив’язане, все можна помацати, роздивитися, спробувати у дiї». 
Пан Леонiд, iсторик за освiтою, давно цiкавився прадiдiвськими звичаями. Як став старший, почав збирати старовиннi предмети побуту, зносив їх до маминої хати на горище, потiм перевiз до музею. Iз сином вони їздять в етнографiчнi експедицiї Полiссям та Переяслав-Хмельницьким районом Київщини. «Треба цим жити. Читати багато лiтератури, дослiджувати, людей розпитувати, щоб потiм вмiти людям розказати й показати», — каже староста.
У хатi — книга вiдгукiв, у якiй є записи послiв Швецiї, Мексики, Аргентини, Куби, Бельгiї, гостей iз Нiмеччини, Японiї та США.
За розмовою ми й не помiтили, як подвiр’я наповнилося гостями. Дiвчата з гурту «Коралi» спiвали й танцювали, заохочували всiх до хороводiв та iгор. Писанкарка Оксана Бiлоус провела майстер-клас. Не повiрите, розписувати яйця заходилися всi — i малi дiти, i їхнi татусi, не кажучи вже про мам. Частували стравами з печi й такою смачнющою паскою, якої я в життi не куштувала.
День минув непомiтно, а приємнi враження вiд чогось справжнього, не штучного, лишилися надовго. I запам’яталися слова пана Савки: «Нi в кого нiчого просити не треба, однаково нiхто нiчого не дасть. Що самi зробите, те й буде ваше». 
ХУТІР-МУЗЕЙ
Знаходиться у селi Новi Петрiвцi Вишгородського району, за 6 кiлометрiв од Києва.
Тематичнi фольк-дiйства плануються на Трiйцю, Iвана Купала, обжинки (7-8 серпня), Семена Стовпника (18 вересня).
Замовлення приймаються i на будь-який iнший день, програма узгоджується заздалегiдь. Можна вiдзначити день народження, хрестини, весiлля, корпоративнi подiї. 
Докладнiше — на сайтi www.xutir-savky.com.ua
|
