Дитинство Вiкентiя пройшло на околицi Австро-Угорської iмперiї, у Чехiї. За родинними переказами, Хвойки походили зi старовинного лицарського роду. Пiд час вiйни, яку в XVII сторiччi чеськi протестанти вели проти австрiйських католикiв, сiмейний маєток згорiв разом з усiма документами, в тому числi з посвiдками на право власностi. Нащадки лицарiв стали простими поселянами i почали вести тихе життя у мiс

течку Семiнi. У багатодiтному патрiархальному гнiздi дбайливо берегли пам’ять про минувшину рiдного краю.

Небагата родина не могла забезпечити дев’ятьом дiтям належної освiти. Вiкентiй, якого тодi звали Чеславом, вiдвiдував комерцiйне училище лише до 14 рокiв, але наполегливо навчався все життя. I став одним iз найосвiченiших людей свого часу.

В юностi жага знань поманила його в мандри землями строкатої iмперiї, де на кожному кроцi зустрiчалися сповненi таємниць середньовiчнi замки або давньоримськi укрiплення. А найбiльше молодого чеха хвилювали свiдчення давньої слов’янської культури у численних музеях Чехiї, Нiмеччини та Австрiї. В дусi романтизму (а може, й за браком коштiв) Хвойка бiльшiсть шляху долав пiшки, i мало iсторичних чи археологiчних пам’яток лишалося поза його увагою.

Фехтування, хмiль i склянi браслети

Подейкували, що у вiцi 26 рокiв батьки вирiшили одружити Хвойку з багатою дiвчиною. Гордовита i волелюбна натура не давала Чеславу чинити всупереч почуттям. Iз цiєї чи з iншої причини вiн покинув батькiвщину назавжди.

Переїхав до Києва, почав називатися Вiкентiєм В’ячеславовичем Хвойкою. Попервах заробляв викладанням нiмецької мови, малювання i навiть фехтування. Згодом серйозно захопився сiльським господарством. Як у будь-якiй справi, тут на нього чекав успiх. За дослiди з виведення нових сортiв хмелю i проса вiн отримав кiлька медалей. А 1889 року на Паризькiй сiльськогосподарськiй виставцi його нагородили срiбною медаллю i обрали членом Французької нацiональної Академiї.

Одного разу стався прикрий випадок, через який свiт втратив видатного агронома, але отримав великого археолога. Пiд час пожежi вщент згорiла клуня, що служила Хвойцi лабораторiєю, а разом iз нею — всi документи, креслення, малюнки i навiть нагороди. Хвойка витримав цей удар i через деякий час зайнявся побудовою нової лабораторiї. Розкопуючи згарище, вiн знайшов декiлька уламкiв старовинних скляних браслетiв. Вiкентiй цiлком фахово (!) їх очистив, нашив на картон i продав колекцiонеру за 60 рублiв. Так Хвойка збагнув, що його покликання — археологiя.

За кiлька рокiв зрiлий уже аграрiй перетворився на професiйного археолога. Втiм, цей термiн рiдко вживається стосовно дослiдникiв старовини у ХIХ сторiччi. Подекуди «археологи» були просто шукачами скарбiв, якi вибирали iз землi найгарнiшi чи найцiкавiшi, на їхнiй погляд, знахiдки, а саму пам’ятку часом недолуго знищували. Безцiннi археологiчнi артефакти у найкращому разi збирали у власнi колекцiї або продавали антикварам, а в найгiршому — вiдносили на базар. Саме на «блошиних ринках» Вiкентiй Хвойка придбав першi експонати своєї колекцiї, яка потiм стала основою для археологiчного фонду Київського мiського музею старожитностей i мистецтв — прообразу нинiшнього Нацiонального музею iсторiї України.

Хвойка швидко прилучився до вузького кола фахiвцiв — фундаторiв української археологiї, куди входили Дмитро Яворницький, Володимир Антонович, Микола Бiляшiвський, вiдома родина меценатiв Ханенкiв. Брав участь у розкопках, якi очолювали корифеї, та й сам мав широку археологiчну практику — дослiджував кургани в українських степах. Чудово знав територiю Києва та околиць. Окрiм чiпкої пам’ятi та наукової ерудицiї, мав виняткове археологiчне «чуття» — ретельно обстежуючи мiсцини, безпомилково знаходив новi пам’ятки.

Першi мешканцi Києва

Якось Вiкентiй Хвойка вирiшив оглянути гору бiля Йорданської церкви на Подолi, де велися землянi роботи. У зрiзi гори вiн помiтив жовтi плями, якi пiсля розчистки виявилися бивнями мамонта. Знахiдка так схвилювала його, що вiн звернувся по консультацiю до Антоновича, професора унiверситету святого Володимира, i, отримавши благословiння авторитета, вже наступного дня почав розкопки. Так було вiдкрито славнозвiсну палеолiтичну пам’ятку «Кирилiвська стоянка», де виявлено численнi крем’янi, кiстянi вироби та найбiльш значущу знахiдку, над якою зламала собi голову не одна генерацiя вчених — бивень мамонта з вирiзьбленою на ньому фантастичною твариною.

До масштабних розкопок залучили найманих робiтникiв. I тут почалося! Захопленi гiгантськими кiстками небачених досi тварин, копачi подiлилися своїми враженнями iз сусiдами. Подолом поповзли чутки, що у землi знайшли щось незвичайне i викопують його невiдомо для чого. Хтось зметикував: iз величезних кiсток готуватимуть лiки «вiд усiх хвороб». I найближчої недiлi юрби киян вирушили на розкоп, щоб запастися сировиною для «чудодiйного елiксиру». Пiсля такої навали археологам довелося вiдразу забирати знахiдки з розкопу, а не лишати їх у заляганнi для подальшого вивчення.

Хвойка, маючи вiдповiдний хист, замальовував розкоп iз кiстками. Вiн не тiльки фахово провiв дослiдження стоянки, а й спробував реконструювати життя палеолiтичних пращурiв. Вiн сприймав їх як реальних людей, навiть «розмовляв» iз ними. Описував, як вони полюють i проводять час, у що вiрять. Робив замальовки з намрiяного життя. Цi сповненi фантазiї та щирої любовi картини потiм були виставленi у мiському музеї.

Вiдкриття «мальованої керамiки»

Хвойка вiдомий насамперед як першовiдкривач землеробської культури, названої на честь селища Трипiлля поблизу Києва. Мало хто знає, що за кiлька рокiв до цього епохального вiдкриття першi знахiдки дивовижної культури виявленi у Києвi. Продовжуючи дослiдження Кирилiвської стоянки, Хвойка звернув увагу на черепки зi свiтлої глини з фарбованим орнаментом. Ретельно обстежив дiлянку їхнього залягання i виявив 48 заглиблених жител — невеликих землянок, у яких знаходилися печi, великi посудини, фрагменти жiночих статуеток тощо. Незвична краса керамiчних виробiв справила глибоке враження на дослiдника.

У 1896 роцi вчений придбав на ринку посудину, яка нагадала йому київськi знахiдки. Вiн дiзнався, що горщик викопав на своєму городi мешканець села Верем’є i що такого посуду вiн i його сусiди знайшли вже багато. Окрилений, дослiдник розпочав роботи у Середньому Приднiпров’ї. Верем’є, Ржищiв, Жукiвцi, Халеп’є, Черняхiв — цi мальовничi села невдовзi стали вiдомими на весь науковий свiт. А селище Трипiлля Київської губернiї, де знайдено найбiльше артефактiв, дало назву новiй археологiчнiй культурi.

Саме тодi з’явився загадковий термiн «майданчики», навколо якого i донинi точаться гострi науковi суперечки. Що ж являли собою цi загадковi споруди? То були рiзного розмiру вимостки з одного чи кiлькох шарiв обпаленої глини, ретельно загладженi, iнколи покритi бiлою або червоною фарбою, подекуди з вiдбитками шматкiв дерева або прутiв. Такi майданчики розташовувалися концентричними колами на високих плато над Днiпром. Усе їхнє начиння викликало подив i захват. Посуд чудернацьких форм iз вигадливим рiзьбленим або розписним орнаментом — вiд величезних грушоподiбних «зерновикiв» (для зберiгання зерна) до маленьких «кубкiв». Статуетки жiнок з отворами для пiдвiшування, пряслиця для ткацтва, зернотерки, черепашки. Справжньою сенсацiєю стали так званi «бiнокулярнi» посудини — подвiйнi сполученi келихи без дна, багато прикрашенi вигадливими малюнками. Щодо їхнього призначення i досi висловлюються найфантастичнiшi гiпотези.

Часто Вiкентiй Хвойка знаходив на майданчиках посудини з перепаленими кiстками, якi вiн сприймав як людськi, або фрагменти людських скелетiв. Цi знахiдки наштовхнули вченого на думку, що загадковi майданчики призначалися не для людського помешкання, а для ритуалiв, тому дав їм назву «будинки померлих». Якщо численнi глинянi споруди зводились для вшанування небiжчикiв, то де ж мешкали люди, якi їх будували? На думку Хвойки — у землянках, подiбних до тих, якi вiн знайшов на київському Подолi. Але подальшi дослiдження протягом понад ста рокiв спростували таке припущення. Матерiали з багатьох трипiльських поселень доводять, що на майданчиках, як i в землянках, мешкали-таки люди. Красномовно свiдчать про це гiгантськi поселення, площею до 400 гектарiв, що сконцентрувалися на берегах Пiвденного Бугу — так званi протомiста. Усi знахiдки розповiдають, що в них жили реальнi люди, а не «духи». Причому жили у повнiй гармонiї, насолоджуючись красою свого побуту так само, як i мальовничою природою навколо.

Великi переселенцi

Якби Вiкентiй Хвойка i не вiдкрив трипiльської культури, вiн усе одно став би вiдомим у свiтi. Адже його подальшi знахiдки не менш важливi.

Наприкiнцi XIX столiття у рiзних частинах Європи виявляли свiдчення так званої «культури полiв поховань». Вона виникла на зламi тисячолiть, пiд час «великого переселення народiв». У нiй фантастично переплелися риси багатьох племен Сходу i Заходу. В ранньому середньовiччi вона стала основою для формування майбутнiх європейських народiв. Носiї цiєї культури спалювали своїх небiжчикiв, попiл зсипали у невеликi урни i закопували в землю, не вiдзначаючи мiсця. Як правило, померлих споряджали витонченою керамiкою римського типу, скляним посудом, бронзовими прикрасами з виїмчастою емаллю.

У 1899–1900 роках у Середньому Поднiпров’ї Вiкентiй Хвойка вiдкрив два поселення — Зарубинцi й Черняхiв. Завдяки археологiчнiй iнтуїцiї вченого свiт довiдався про iснування культури полiв поховань i в цих мiсцях. Хвойка визначив носiїв обох культур як прадавнiх слов’ян, котрi пiдпали пiд вплив римлян. Подальшi дослiдження внесли в цю гiпотезу свої корективи. Зарубинецька культура справдi визнана праслов’янською. А черняхiвська утворилася в результатi бурхливих iсторичних подiй першої половини I тисячолiття, коли з пiвнiчного заходу переселялися германськi племена, з пiвдня сунули фракiйцi, а з пiвденного сходу — сармати. Змiшання прибульцiв iз мiсцевим праслов’янським населенням дало синкретичну спiльноту, на чолi якої стали готськi вождi. Такими були однi з наших предкiв.

Музей — справа життя

Хвойка не обмежився польовими роботами. На основi виявлених ним пам’яток вiн розробив перiодизацiю iсторiї Приднiпров’я, якою користувалися всi наступнi генерацiї археологiв. Вiн установив таку хронологiчну послiдовнiсть культур: трипiльська — скiфська (VIII– III ст. до н. е.) — зарубинецька (II ст. до н. е. — I–II ст. н. е.) — черняхiвська (III–V ст. н. е.) —  i нарештi, давньоруська.

1897 року за проектом архiтекторiв Городецького та Бойцова звели прекрасну будiвлю на вулицi Олександрiвськiй, навпроти парку «Шато де Флер» (у цьому примiщеннi зараз Нацiональний художнiй музей України). А у 1904-му тут вiдкрився Київський мiський музей старожитностей i мистецтва. Серед його фундаторiв були археолог, етнограф i мистецтвознавець, пiзнiше — академiк Микола Бiляшiвський (вiн же й очолив новостворену установу), етнограф Данило Щербакiвський. Вiкентiй Хвойка зайняв почесну посаду хранителя музею. В основу фондiв була покладена його колекцiя, а разом iз нею — збiрки, переданi в дар меценатами Бобринськими, Ханенками й Терещенками.

Вiкентiй В’ячеславович вiддав музейнiй справi всю свою наснагу i працював у мiському музеї до останнiх днiв життя.