Міжнародний туризм. Журнал про мандрівки та відпочинок детальний пошук

На головнуНаписати листа

Редакція Новини Архів Передплата Реклама Фотобанк
Міжнародний туризм Номер 2 Троянда вітрів Вір не вір
Номер 2 від 23 березня 2010р.
Номер 2 від 23 березня 2010р.
Welcome to Ukraine
В наступному номері

В номері 5'2018

ЧАРИ ДОМІНІКАНИ

ЦЮРИХ & БАЗЕЛЬ
Зроблено у Швейцарії

МАРОККО
Арабески пустелі

АВСТРАЛІЯ
У сумці революції

КУБА
Екзоти & Раритети

ЛУЦЬК
Ніч у замку

АВСТРІЯ

АВСТРАЛІЯ

НЕПАЛ

АНГЛІЯ

ФРАНЦІЯ

ШВЕЙЦАРІЯ

ІТАЛІЯ

ЄГИПЕТ

УКРАЇНА

 

 

 

 



VIP-клуб
Вояж-колекція
Мистецтво гостинності
Україна чудес
Мандруйте на здоров'я
Профі-тур
Троянда вітрів
Мандрівничий ряд
Від свята до свята
Цвіт по світу
Одним поглядом
Троянда вітрів
Вір не вірВерсія для друку
Автор: Марія ЗАВІРЮХІНА. Фото Олександра ЛЮБЕНКА та Марії ЗАВІРЮХІНОЇ

До Єревана ми — Масяня (це я ) i Любен (Олександр Любенко) — прилетiли о четвертiй ранку. Злiтна смуга в калюжах — невже буде продовження «сонячної Грузiї»? (Читайте в «МТ» № 3’2009). Але у примiщеннi велочеревики потопають у м’якому, пухнастому, iдеально чистому ковролiнi… Так, у єреванському аеропорту лежить ковролiн! Не скрiзь, звичайно. Намагаюся прочитати таблички: знаки круглi, як у нас, але ця схожiсть не допомагає.

Вір не вір

Виявляється, в Українi я дуже звикла до вiрменських рис обличчя. Було дивно, коли аеропортовi працiвницi цiлком знайомого вигляду почали спiлкуватись абсолютно незрозумiлою мовою.

Але росiйську тут знають, i дехто розмовляє нею дуже непогано. До Вiрменiї варто їхати по цитати, адже у кожного її мешканця — своє власне сприйняття росiйської мови. Наприклад, бiля церкви святої Рипсими поруч iз Ечмiадзином одна жiнка сказала: «Тут особлива атмосфера, i найкраще це вiдчувають тi, хто в парнiй свiдомостi» (натякаючи на нас з Олександром). Ще одного колоритного персонажа зустрiли через кiлька днiв. Хлопець бiля дороги махає руками, кричить щось вiрменською. Розумiючи, що ми вже майже проїхали, а вiн так i не отримав необхiдної iнформацiї, спробував повторити те саме росiйською:

— Докудава?!

— До Тегерана!

— ДА ТЫ ЧЁ???!!!

Взагалi вiрмени дуже стриманi у проявi емоцiй. Погляд у них суворий. Але до туристiв ставляться по-доброму, дружньо. Увечерi першого дня ми зайшли в магазин купити їжi на вечерю. Хотiлося чогось мiсцевого.

Вір не вір

Запитали у продавця: — А що у скляночках?

ПРОДАВЕЦЬ: — … i … (назви абсолютно не придатнi для запам’ятовування).

ЛЮБЕН: — А вони гострi?

Продавець замислився.

ЛЮБЕН: — Хочемо купити щось на вечерю. Таке, щоб можна було з’їсти за раз.

ПРОДАВЕЦЬ: — Вечеря? Моя сестра приготувала плов. Ходiмо до мене!

Це була вже третя людина за день, яка наполегливо запрошувала у гостi.

           

Дороги

Дiалог на довгому серпантинi; позаду — близько 20 кiлометрiв пiдйому, попереду — ще 15:

МАСЯНЯ: — Нам куди — в небо?

ЛЮБЕН (криво посмiхаючись): — Як романтично…

Зустрiти у Вiрменiї байкера — це як iнопланетянина. Тепер я розумiю, що вiдчував велосипедист Глiб Травiн, коли подорожував на своїй «шайтан-гарбi» в Монголiї сто рокiв тому. Вiрмени, побачивши нас, впадали у ступор. Одного разу в селi навiть зупинився футбольний матч. Дивно, але навiть дiти в цiй країнi не катаються на велосипедах. Невдовзi ми зрозумiли, чому це так. Велосипедисти всi вимерли!

Країна гiрська, але мiстобудiвничi не дуже ускладнювали собi життя вертикальним плануванням територiї та мало зважали на рекомендований ухил дороги. Прокладаючи шляхи, вони обирали не найпростiший маршрут, а найкоротший. Через те пiдйоми, як правило, крутi. Найчастiше вживана нами передача велосипеда — 1:3.

Другого дня подорожi ми зробили радiальний виїзд вiд Гарнi до монастиря Гехард — 10 кiлометрiв в один бiк. По картi видно, що монастир знаходиться в горах. I справдi, 10 кiлометрiв. Майже безперервного пiдйому. Дiсталися за 2,5 години, вiдволiкаючись на бортування колiс i морозиво. Зате назад спустилися за 12 хвилин.

«НА НАСТУПНI ТРАВНЕВI ЇДЕМО В ЕФIОПIЮ!» — це Любен iз приводу того, як йому набридло, що нам кожного року щастить iз дощами.

Будильник термосить мозок, витягаючи нещасний байкерський органiзм iз цiлющого, життєво необхiдного сну. Рань неймовiрна — в такий час люди навiть на роботу не встають. Добре, хоч ночували в готелi, а не в наметi: тут поза ковдрою просто холодно, а не високогiр’я. Розумiю, що треба вставати. Як мiнiмум розплющити очi. Не хочеться. Вiдчуваю м’якiсть подушки — такої зручної, рiдної; обволiкає дбайливо збережене пiд ковдрою тепло… Як тут добре! «Нiчого, — думаю, — розплющу очi, а там — сонце за вiкном…» Розплющую, а там — густi сiрi хмари… Знову дощ.

Гаразд, розплющилася — треба вставати…

           

Жорсткi вiрменськi лiсники

Як усе-таки чудово було в готелi! Сухо! А на вулицi… Дощ має дивовижну особливiсть: вiн може литися монотонно годинами. Цю особливiсть ми спостерiгали другий день…

Спустилися в каньйон, до самої рiчки. Ух, якi красивi базальтовi стовпи! Дух перехоплює! Забули i про дощ, i про холод, i що фототехнiцi волога не на користь… А як же цi мiсця виглядають у ясний день?! Обабiч — прямовиснi базальтовi стiни, мiж ними — бурхлива рiчка, а вдалинi — гори.

Минувши форельне господарство i подолавши довгий крутий грунтовий пiдйом, ми пiд’їхали до кордону Хосровського заповiдника. Дощ абсолютно втратив вiдчуття мiри, й ми з радiстю облюбували ганок найближчої споруди. Невдовзi прийшов лiсник, запитав, куди ми i звiдки, що плануємо подивитись i чи не бажаємо повернутися додому. Причому вiн нас умовляв повернутися в Гарнi не тому, що ми знаходимося на територiї заповiдника, а тому, що «дощ сильний… I що там — там далi лiс, гори i все… Нiчого цiкавого».

Вір не вір

Потiм сказав, що «лiсники у них жорсткi» й запросив погрiтися бiля пiчки. Щоб у нас, в Українi, були такi «жорсткi» лiсники: зустрiне, добрим словом пiдбадьорить, пiдкаже дорогу ще й чаєм пригостить…

Катаючись по заповiднику, я зрозумiла, що мав на увазi господар лiсу. Їдемо грунтiвкою, вiд кордону досить далеко. Назустрiч — старий УАЗик. У ньому два вiрменина в камуфляжi. Уперше я на власнi очi побачила, що таке «косовий сажень у плечах». Навiть дивно, як вони в кабiну втрамбувалися! Дядьки подивилися на Олександра суворо-суворо… Я вже думала, що зараз двостволку дiстануть… Один махнув рукою — мовляв, куди їдете? — До Ведi! — А! Ну, нехай щастить!

Це ж треба! Зустрiти лiсникiв посеред заповiдника, а вони побажали щасливої дороги. Дивовижна країна Вiрменiя!

           

«А вам переночувати є де?»

Пiдйом виявився значно довшим, нiж ми думали. Уже кiлометрiв сiм їдемо на 1:1. Все ближче заснiженi вершини, все ближче темрява. Заїжджаємо в село Лусашох — орiєнтовна вершина перевалу. Але дорога все ще йде вгору. Що робити? Крутимо…

До заходу сонця — година. Пастух каже, до вершини перевалу сiм кiлометрiв. Як сiм?! За мапою ми мали перевалити кiлька кiлометрiв тому…

— А вам переночувати є де? (Стандартне вiрменське запитання).

— Та ось думаємо намет ставити… (Сашко каже протяжно, задумливо, щоб був час сформулювати запрошення).

— Навiщо ж намет? Холодно. Я б вас запросив, але ми з бабцею тiльки одну кiмнату топимо. Ходiмо в сiльраду.

У селi свято: цирк приїхав! Якiсь iнопланетяни на чудних велосипедах по селу їдуть! Аншлаг! Менi вже перехотiлося їхати через Вiрменiю до Iрану, бо страшно уявити, як на мене дивитимуться в мусульманськiй країнi, якщо тут, у Вiрменiї ТАК дивляться. Стає не по собi. Я вже готова крутити куди подалi, навiть ще сiм кiлометрiв угору…

Купили харчiв, пiшли шукати голову сiльради. Нашим провiдником був молодий хлопець i зграя зацiкавлених. Починаємо спускатися вниз (магазин i сiльрада знаходяться у найвищiй точцi села). Спускаємося, спускаємося… Не можна ж так необачно втрачати висоту!

ЛЮБЕН: — Якщо залишишся з велосипедами, тебе не вкрадуть?

МАСЯНЯ: — А я звiдки знаю? Якщо спробують, вiдбиватимуся. Головне, щоб ви з головою сiльради за процвiтання України та Вiрменiї не пили…

Вір не вір

Усмiхнулись i Сашко звернув на узбiччя. Чесно кажучи, я думала, що мене залишать хоч бiля будинку… А не так — ПОСЕРЕД СЕЛА! САМУ!!!

Сашко i провiдник пiшли, а зграя роззяв лишилася зi мною… Дуже мило. Зграя розростається. Росiйської хлопцi не знають. Перемовляються незрозумiлою мовою, на мене витрiщаються… Що у них в головi? Пiдходять, перемовляються, дивляться… Знайшли пам’ятку! Через якийсь час у компанiї з’явився велосипедист на напiвзруйнованому «Орльонку» без половини сiдла i без педалей. Загальна увага перемкнулась на нашi велосипеди, i менi стало трохи комфортнiше.

Звiсно, я зрадiла, коли повернувся Сашко. Нам вiдчинили сiльраду. Масивна кам’яна споруда з новими металопластиковими вiкнами i гарним вiрменським прапором виявилась усерединi старим сараєм iз купою мотлоху радянських часiв. Тут i журнали iз записами за 60-й рiк, i агiтацiйнi плакати, i календар 91-го… Все вкрито товстим шаром пилу. А на тлi протiкання даху i знятого паркету виглядає й зовсiм закинутим. Правда, нашi запити скромнi: пiдiйде будь-яка ночiвля, тiльки б вiтром не здуло та дощем не змило. Мiсцевi змели iз залишкiв паркету смiття (здiйнявши величезну кiлькiсть пилу), притягли матраци та облаштували нам царське ложе. Через пiвгодини, коли низка зацiкавлених уже перервалась i ми вже майже звикли до усамiтненостi, двоє хлопцiв повернулися. Притягли цiлий пакет смакоти — прийшли в гостi. Цiкаво, мабуть, до власної сiльради в гостi ходити.

Влаштували нехитрий стiл: на матраци — каримати, на них — вiрменську тушонку з домашнiм лавашем, в’ялений кактус (сирiйськi ласощi), хурму з фiнiками в шоколадi, чай на травах. Хлопцi росiйську знали погано, розмова не клеїлась, але їх це абсолютно не бентежило. Потiм, коли ми дiзналися, що в селi немає навiть телебачення (тiльки двi супутниковi тарiлки на село), стало зрозумiло, що посидiти поруч iз незвичними гостями, навiть без розмов i будь-яких дiй, теж може бути цiкаво. Хлопцi виявилися дуже приємними, дружнiми та вiдкритими. I все ж години через двi, коли за вiкном уже була темрява (у примiщенi загалом не набагато краще — електрики в сiльрадi немає), ми натякнули, що час спати, завтра далека дорога тощо.

Пiд ранок лишилося тiльки одне запитання щодо цього села: навiщо в сiльрадi поставили металопластиковi вiкна, якщо протiкає дах?

 

Нацiональнi особливостi

На власному досвiдi переконалися, що майонез, у якого термiн придатностi скiнчився три тижнi тому, зовсiм навiть не страшний для шлунку. Те саме стосується соку, iз кiнцевою датою реалiзацiї у листопадi минулого року. Iншими словами, у вiрменських магазинах багато прострочених товарiв, тож на дати й вигляд того, що купуєш, варто звертати увагу.

Вiрмени соком називають навiть «Фанту». Купивши мультивiтамiн єреванського розливу, я зрозумiла, чому. Лiпше купувати українськi чи росiйськi, якi дужче схожi на натуральнi. Дякувати Богу, вони є майже в кожному магазинi.

Читала, що вiрменська кухня дуже рiзноманiтна. На жаль, ми цього не вiдчули. В середньостатистичному кафе готують двi-три страви — зазвичай суп, кебаб i салат. Виняток — єреванськi кафе, де справдi є з чого вибирати.

Вiрменськi кафе швидко вiдучують вiд байкерської жадiбностi: порцiї такi, що одним супом можна вгамувати й собачий голод. Зазвичай ми замовляли по однiй стравi й салат (один на двох). До речi, вiрменськi салати готуються з великою кiлькiстю трав. Незвично, але смачно.

[img5-left]

Я мала переконання, що собак не боюсь. Але у Вiрменiї зрозумiла, що це iлюзiя. В цiй дивовижно красивiй гiрськiй країнi не прийнято заводити шавок — тiльки кавказьких вiвчарок. Правда, поведiнки, яка б личила таким солiдним собакам, їх не навчають. I коли за тобою женеться 50-кiлограмова туша, iкла якої знаходяться десь на рiвнi твоїх стегон, стає якось не по собi… Зате я тепер знаю, що, коли такий «цуцик» учепиться своїми пазурами у велорюкзак, менi це нiчим не загрожує — трохи струсне i пригальмує, не бiльше…

В орендi житла у Вiрменiї абсолютно нереальне спiввiдношення цiна/якiсть. За 20 доларiв можуть поселити у холоднiй кiмнатi, де туалет на поверсi, душу зовсiм немає, а вода тiльки холодна i тече цiвкою. Нормальнi готелi та гестхауси теж зустрiчаються. Але подорожуючи Вiрменiєю, варто забути про українськi цiни в готелях i завжди пам’ятати про фiлософське ставлення до життя. З даху не капає, вода є — i дякувати Богу. 

 

МАРСІАНИ НА ДОРОГАХ

Дороги у Вiрменiї бувають трьох типiв: 1) крутi; 2) роздовбанi;

3) крутi й роздовбанi.

Для вiрмен велосипедисти — що марсiани. I як з ними поводити себе, в тому числi й на дорогах, абсолютно не зрозумiло. Тому буває, що якийсь навантажений «КамАЗ», об’їжджав нас, як стовпчики: близько i не скидаючи швидкостi. Загалом це дрiбницi життя, якi тренують байкерську стiйкiсть.

Кажуть, вiрменськi правила приписують транспорту їздити до 60 кiлометрiв за годину в населених пунктах i до 90 — на трасi, але водiї сприймають це як обмеження мiнiмальної швидкостi. Сашко припустив, що в машинах просто спрацьована пружина на педалi газу i є тiльки два положення — «вкл» i «викл».

Найпопулярнiшi машини: бiлi «Жигулi» й «Ниви», трохи рiдше — чорнi «Волги» i рiзнокольоровi «Запорожцi». Полiцiя їздить виключно на «Toyota Camry».

 


Адреса редакції:
вул. Кловський узвіз, 15, Київ, 01021
Тел./факс: 254-5190/93, 288-9625
Всі зауваження та питання просимо надсилати за електронною адресою intour.magazin@gmail.com

Всі права захищені. Міжнародний туризм, 2005.

Копіювання та передрук інформації з сайту дозволено тільки з письмової згоди Редакції.

Думка авторів публікацій не завжди відповідає думці редакції.

Відповідальність за достовірність фактів, власних назв та імен, інших відомостей несуть автори.


UITT - туристична виставка «Україна - Подорожі та Туризм»

Welcome to Georgia! National Tourism Award

AITF - 18-я Азербайджанская Международная Выставка «Туризм и Путешествия»

Healthcare Travel Expo

Міжнародна виставка «ТурЕКСПО»

МАНСАНА:: Туристична агенція. Відпочинок на морі. Екзотичний відпочинок. Екскурсійні тури. Гірськолижні тури.