Міжнародний туризм. Журнал про мандрівки та відпочинок детальний пошук

На головнуНаписати листа

Редакція Новини Архів Передплата Реклама Фотобанк
Міжнародний туризм Номер 6 Україна чудес Сад українського модерну
Номер 6 від 17 листопада 2009р.
Номер 6 від 17 листопада 2009р.
Welcome to Ukraine
В наступному номері

В номері 5'2018

ЧАРИ ДОМІНІКАНИ

ЦЮРИХ & БАЗЕЛЬ
Зроблено у Швейцарії

МАРОККО
Арабески пустелі

АВСТРАЛІЯ
У сумці революції

КУБА
Екзоти & Раритети

ЛУЦЬК
Ніч у замку

АВСТРІЯ

АВСТРАЛІЯ

НЕПАЛ

АНГЛІЯ

ФРАНЦІЯ

ШВЕЙЦАРІЯ

ІТАЛІЯ

ЄГИПЕТ

УКРАЇНА

 

 

 

 



Конкурс «Пізнай світ!»
Подорож листоноші
VIP-клуб
Вояж-колекція
Україна чудес
Мандруйте на здоров'я
Краєвиди душі
Профі-тур
Спосіб життя
Люди-пам'ятки
Розвідка боєм
Мандрівничий ряд
Від свята до свята
З усіх-усюд
Себе показати
Мандрівки звичних речей
Поради бувалих
Україна чудес
Сад українського модернуВерсія для друку
Автор: Протоієрей Андій ВЛАСЕНКО. Фото автора

Iсторiя про теорiю

Важко збагнути, але треба прийняти: на вiдмiну вiд колеса, плуга та вишиванки, модерн вигадали не українцi, а англiйцi вкупi з бельгiйцями. Саме захiдноєвропейськi декаденти — переважно малярi й архiтектори — у 1880–1890-х роках сформували засади архiтектурно-художнього стилю, теоретично призначеного для перемоги над бундючною еклектикою «буржуазного» мистецтва кiнця ХIХ столiття. Але не так сталось, як гадалось. Окрiм пролетарiв, модерн сподобався усiм, i насамперед самим буржуа, що й дало змогу новому вiянню блискавично полонити свiт. Вiд 1893-го (дати спорудження у Брюсселi першого модернового будинку) за якихось двадцять рокiв на планетi не лишилося жодного (!) бiльш-менш поважного мiста, в якому б не красувався принаймнi один зразок стилю. I хоча бунтiвна мистецька парость скоро набула академiчних манер, але до своєї мирної кончини (яка спiткала її десь пiсля Першої свiтової вiйни) не втратила початкової дитинностi. Це й не дивно. Певно, вiд часiв античностi мертвому каменю й сухим фарбам не вдавалося всотувати так багато життя. Максимальне наближення до живої природи, неевклiдова геометрiя та гармонiйнiсть форм — ось, либонь, головнi постулати модерну. Вiдтак вiн наче вихлюпнувся iз самого серця людини, яка не бажала жити у пласкому й нудному довкiллi, а волiла пiднести й оживотворити своє житло, меблi, одяг, посуд — аж до останнього шпiнгалета чи гудзика. Модерн не лише висловив ностальгiю за первозданним Едемом та асиметричною природою: узявши на озброєння куте залiзо, барвисту майолiку, хвилясте скло i шорстке дерево, вiн вирвався у далеке й прекрасне майбутнє. Зрештою, вiн зробив усе, аби примусити людину i протягом апокалiптичного ХХ столiття зводити будинки, саджати дерева й народжувати дiтей…

Сад українського модерну

Називали i називають модерн по-рiзному. У Францiї, країнах Бенiлюксу, Тунiсi та Єгиптi — це ар-нуво, у Нiмеччинi — югендстиль, в Iталiї — лiбертi, в Iспанiї та Латинськiй Америцi — модернiсмо, у США — тiффанi, у країнах, що мали дотичнiсть до Австро-Угорської iмперiї (Австрiя, Угорщина, Чехiя, Словаччина, Словенiя, Хорватiя, Сербiя, Болгарiя, Румунiя, Польща, наша Галичина з Буковиною) — сецесiя, у Скандинавiї та Прибалтицi — нацiональний романтизм. А у Великобританiї, Росiї та Великiй Українi — просто модерн iз рiзними прикметниками.

 Та в нас iтиметься лише про один iз них — український модерн (УМ).

Життя для мистецтва чи мистецтво для життя?

Якщо й справдi культура — це те, що лишається, коли усе решта забуто, то в українцiв з УМом справи кепськi. Тисячi пасажирiв щодня проходять пiд грандiозним фронтоном Київського залiзничного вокзалу, не вiдчуваючи в душi анiнайменшого естетичного збурення. Та що там вокзали… Виявляється, понад двi сотнi церков, шкiл, клубiв, лiкарень i просто гарних будинкiв, споруджених у цьому загадковому стилi, доживають вiку чи зазнають смертельних перебудов, не будучи позначеними у жодному реєстрi пам’яток чи бодай путiвнику. Що вже казати про картини та вжитковi речi, якi часто лишаються невпiзнаними навiть у цупких руках перекупникiв-антикварiв. Щоправда, кiлька «вiзиток» на зразок Полтавського земства i Свято-Георгiївського храму на полi Берестейської битви вiдреставровано i розтиражовано у безлiчi зображень, проте переважно як iсторико-архiтектурнi курйози. I якщо у царськi та радянськi часи шовiнiсти всiх мастей боролися з українським модерном свiдомо й багатослiвно — мовляв, нє било, нєт i бить нє может, — то в роки незалежностi про нього майже анiчичирк… Чи не єдиний промiнь у вiконцi — книжка справжнього подвижника духу, архiтектора Вiктора Чепелика «Український архiтектурний модерн», видана мiзерним накладом зусиллями його рiдних та учнiв. А ще альбом «Мистецтво львiвської сецесiї», дещо дотичний до теми… I це — гiрка правда про малоросiйську байдужiсть, яка столiттями обтинає райдужнi крила українського мистецтва. Сучаснi зразки стилю — переважно формальнi й випадковi — не здатнi вiдновити ампутованої комуно-iмперським ятаганом естетичної свiдомостi народу. Тому й потрiбнi пошуки та розчарування, щасливi знахiдки i пробуджена пам’ять.

Сад українського модерну

Терра-нкогнiтою УМ став не одразу. Адже просто iгнорувати величезний пласт «малоросiйської» культури було неможливо. За рiзними оцiнками, на етнiчних українських теренах (вiд Лемкiвщини до Кубанi) протягом 1903–1941 рокiв зведено понад 500 яскравих та незвичних споруд, сповнених свiтлого пафосу «золотого українського вiку» — на жаль, цiлком метафiзичного, з огляду на рiдну iсторiю. Але на початку ХХ столiття, коли сам час заколихався в очiкуваннi небачених змiн, прийшла пора втiлити iдеальну Україну в життя. Цей мистецький i громадянський подвиг, попри вiйни, революцiї та страхiтливi репресiї, звершила невелика (до сотнi осiб!) плеяда архiтекторiв та iнженерiв, художникiв i декораторiв — рiзних нацiональностей, але єдиного українського духу. Майже усi вони згинули чи в жебрах на емiграцiї, чи у сталiнських катiвнях — але, вiриться, недарма. Як i спартанцi у Фермопiлах, i студенти пiд Крутами…

Очевидно, за таку мужнiсть Творець i вiдвiв українському модерновi майже удвiчi бiльше часу, нiж рештi членiв ар-нуво. А ще — задовго до формальної появи стилю дав змогу явитися кiльком його предтечам…

Пророки у своїй Вiтчизнi

Бiлi хатки пiд стрiхами й ампiрнi палаци «дворянських гнiзд», облупленi мазепинськi собори та похиленi козацькi хрести — ось антураж остаточно пiдкореної України середини ХIХ столiття. На щастя, наша жива кров нуртувала не лише у захалявнiй книжечцi Кобзаря. Саме в цю задушливу мить iсторiї Григорiй Галаган (меценат, лiберал i мiльйонер) замовив архiтектору з Петербурга Євгеновi Червiнському спорудити у котромусь зi своїх маєткiв «Будинок для гостей». Та не простий, а народний i романтичний. У пошуках втраченого раю вони удвох об’їздили села Полтавської губернiї, аж поки протягом 1854– 56 рокiв у Лебединцях Прилуцького повiту народилася нiбито звичайна старосвiтська хата на двi половини — втiм, навiть на неозброєне око дещо змiщена вiдносно звичної системи координат. Надто стилiзованим було рiзьблення сволокiв i трапецiйних одвiркiв, надто плавними — об’єми, надто вишуканими — кольори вiконниць i призьби. До речi, «хату в малороссiйском вкусє», цей перший пагiнець УМу, схвалив сам Тарас Григорович, який пiсля повернення iз заслання вiдвiдав Галаганiв: «Панська, але хороша i гiдна наслiдування вигадка». А зникла ця вигадка у вогнi 1917-го…

Та пророчi слова не згоряють, а освiтлюють шлях. I спонукають до дiї. Року Божого 1874-го у Козельцi Чернiгiвської губернiї, вотчинi останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, постав дивний храм. Хто i як в епоху тотального панування безликого «єпархiального» стилю зумiв «пробити» у Петербурзькому Священному синодi подiбний «малоросiйський» проект — достеменно не вiдомо. Але вiдтодi на майданi возноситься Вознесенська церква з лаконiчними баштами-главами, чиї скошенi кути й арчастi вiкна вперше пiсля блискучої епохи українського бароко нагадали русифiкаторам про насущну потребу українцiв — оспiвувати Бога рiдною художньою мовою…

Однак найцiкавiшим провiсником нового стилю треба визнати невеличкий флiгель садиби помiщикiв Рахманових (спорiднених зi славним родом Волконських та Раєвських) у селi Бiлорiчиця. Воно губиться в непоказних полях за Прилуками, — справдi губиться, бо доїхати туди i зараз не легше, нiж за декабристiв. Єдина вцiлiла споруда комплексу (нещодавно її пристосовано пiд церкву) викликає здивування своєю… передчаснiстю. 1878 рiк — а тут уже всi ознаки модерну! Майолiковi лиштви у синьо-жовтих тонах, вибагливi кутi завiси на дверях, химернi птахи в оздобленнi балкону, грацiйнi заломи даху… Який хуторянський Леонардо на кiльканадцять рокiв випередив таких метрiв ар-нуво, югендстилю та сецесiї, як Вiктор Орта, Герман Обрист та Отто Вагнер? Свiтовi вiн не вiдомий. Можливо, тому, що майже всi його витвори (зокрема, три палаци, двi церкви, каплиця i кiлька керамiчних iконостасiв) не збереглися. Точнiше, знищенi «кiпящє-вазмущьонним разумом» того народу, котрому, згiдно iз коротким курсом ВКП(б), i належить мистецтво. Але вiдкриємо таємницю: майже мiфiчний архiтектор i декоратор, що звався Олександром-Едуардом Юлiйовичем Ягном, народився в Росiї, навчався в Iталiї, а працював, помер i похований в Українi. Вiн, вочевидь, справдi був генiєм. Наприклад, розкрив втрачений секрет виготовлення давньоруських полив’яних кахель, котрий i залишив у спадок УМу...

Сад українського модерну

Боротися й шукать…

У селi Плiшивцi пiд Гадячем, над тихою течiєю Псла, височiє величний дев’ятибанний Покровський храм (1902–1906). Його натхненником i жертводавцем став мiсцевий уродженець, архiєпископ Парфенiй (Левицький) — великий патрiот рiдної землi. Сказав своє слово й видатний iсторик козацтва Дмитро Яворницький. Умова була одна — будувати в українському стилi. I сталося диво: цiлком пересiчний архiтектор Iван Кузнєцов так перейнявся iдеями фундаторiв, що, можливо, несподiвано для себе, створив не просто пам’ятник славнiй минувшинi, а храм-символ — Ноїв ковчег українства, на якому воно таки здолало бурхливi хвилi ХХ столiття i допливло до своєї незалежної держави.

Український модерн лiтав високо i дивився широко. Вже своїми первiстками пiднiсся на найвищий щабель свiтового мистецтва. Накопичений за довгi роки упослiдження української культури творчий потенцiал вибухнув, як наднова зiрка. Вiдтак усе переплуталося у феєрверку модерну. Малярi та декоратори, графiки та скульптори зайнялися всiм i вiдразу — картинами й театральними декорацiями, одягом i килимами, вiтражами й лiпленням. А найбiльше меду у вулик українського модерну принесли художники Олекса Новакiвський, Михайло Жук, Георгiй Нарбут, Анатоль Петрицький, Олена Кульчицька i, звiсно, героїчнi бойчукiсти. Проте головна тема українського модерну прозвучала не в красному мистецтвi, а в «симфонiї з каменю», тобто в архiтектурi.

На жаль, ми вже нiколи не зможемо повною мiрою оцiнити увесь блиск УМу: практично всi iнтер’єри його пам’яток знищенi, а нечисленнi полотна, графiчнi роботи й декоративнi речi, розпорошенi по запасниках музеїв, ним не пiдписанi. Але дещо з волi Божої все ж лишилося.

Коли непiдготовлена людина вперше споглядає будинок Полтавського губернського земства (1903–1908), її неодмiнно охоплює захват. Так було i так буде. Бо тут поєдналися буяння барв i досконалiсть композицiї, бездоганнiсть деталей i народна щирiсть лiнiй. Вiдразу пiсля зняття риштувань споруда перетворилася на головне знамено українського модерну. I це попри шалений щоденний спротив недоброзичливцiв протягом усього будiвництва й оздоблення! Найлiпше про шедевр Василя Кричевського сказав художник Сергiй Василькiвський, котрий i сам брав участь у розписi iнтер’єрiв: «Дiм як грiм!» Вiдтак «мальований», за чиєюсь влучною назвою, модерн вирушив у своє переможне плавання, а питоме українське мистецтво вийшло iз майстерень i салонiв, iз козацькою зухвалiстю кидаючи виклик iмперiї зла. В тому числi й у буквальному сенсi: написи на гербах iсторичних мiст Полтавщини, якi прикрасили фасад земства, були виконанi забороненою для офiцiйного вжитку українською мовою.

Пiзнiше письменник Юрiй Яновський охрестив автора будинку Полтавського земства майстром корабля. Можна уточнити: Василь Кричевський виявився справжнiм капiтаном — смiливим, непохитним i самовiдданим. Подiбно до великого Ле Корбюзьє, вiн не мав фахової освiти. Проте йшов по життю як майстер з ласки Божої, котрому були пiдвладнi геть усi тонкощi й галузi мистецтва. Та i його команда пiдiбралася не з полтавських галушок — узяла на абордаж офiцiйну архiтектуру краю i швидко опанувала всi кiнцi Великої України.

Головним теоретиком УМу став Опанас Сластiон — справжнiй енциклопедист i проповiдник стилю. У своєму творчому горнилi вiн перетопив усе, що хоч якось стосувалося нацiональної культури — вiд народних дум i парсун до монументальних споруд. Сластiон не розмiнювався по дрiбницях. Його найвiдомiшi роботи — серiя земських (початкових) шкiл у Лохвицькому повiтi на Полтавщинi (1913–1916) та комплекс будiвель Миргородського санаторiю (1916–1919). Енергiя митця просто вражає: за його проектами побуовано вiд 80 до 140 таких шкiл, причому жоден проект не повторював iншого! I донинi в найглухiших селах, посеред класичних полтавських краєвидiв допитливе око з подивом подибує розкiшнi руїни, а iнодi й цiлком доглянутi та сповненi дитячого галасу споруди. Усi — напрочуд виразнi та високохудожнi, прикрашенi вибагливим цегляним орнаментом, трапецiйними вiкнами i де-не-де — дивовижними башточками з високими залiзними шпилями. Бiльшiсть тих вежок у запалi боротьби з нацiоналiзмом розiбрали в радянськi часи… На жаль, i про три миргородськi будiвлi Сластiона — воiстину видатнi зразки УМу! — цинiчно оповiдають лише етикетки на пляшках з-пiд мiнералки. Саме цинiчно, бо славетнi корпуси у 1970–80-х роках по-варварському знищенi за особистим наказом санаторiйного начальства…

Сад українського модерну

Український модерн спромiгся змiнити навiть не надто романтичнi сiльськогосподарськi пiдприємства. Найбiльшого тут досягнув архiтектор Євген Сердюк. Це вiн вирiшив проблему «ахiллесової п’яти» новiтнього стилю — певної неузгодженостi мiж планом будiвлi та її фасадом. Аби переконатися в цьому, варто завiтати до Харкова i села Дослiдного пiд Носiвкою на Чернiгiвщинi, де збереглися його прегарнi будинки селекцiйних станцiй (1909–1913). Пластика i стриманий декор споруд, оточених прекрасними старими деревами, фантастичнi! Важко повiрити, що така довершенiсть складена зi звичайної цегли…

Звiсно, не оминув УМ i приватного житла. Можливо, найцiкавiшi серед таких будинкiв збереглись у Харковi, де активно працював Сергiй Тимошенко — представник вiдомої української родини митцiв i науковцiв. Особиста бiографiя архiтектора заслуговує на авантюрний роман — хоча б тому, що за своє життя вiн iз чималими пригодами пройшов вiд Кубанi до Калiфорнiї, усюди розсипаючи iскри таланту. Та особливо завдався йому харкiвський дiм I. Бойка (1911–1913) — iмпозантний i динамiчний, з iнтер’єрами, розписаними згаданим Сергiєм Василькiвським та Миколою Самокишем. До речi, цей спотворений пiзнiшою перебудовою будинок — чи не єдиний у Схiднiй Українi, де хоч i погано, але збереглися фрагменти первiсного модернового декору.

Шляхетний лицар українського модерну Дмитро Дяченко був прихильником необарокових тенденцiй. Вiдтак i споруджував надзвичайно ошатнi будинки, оздобленi бароковими фронтонами, експресивно промальованою лиштвою i грайливими майолiками. Зокрема, його нещодавно вiдреставрована земська лiкарня в Лубнах (1913–1914) навiть на тлi iнших непересiчних споруд УМу має яскравi нацiональнi форми. Ще б пак: свого часу Дяченко iз друзями-однодумцями зафiксував у малюнках, обмiрах i свiтлинах сотнi унiкальних пам’яток по всiй Великiй Українi, бiльшiсть iз яких давно зникла у вирi часу.

А на Заходi, за австрiйським кордоном, ту саму титанiчну справу з фiксацiї народних шедеврiв звершив Олександр Лушпинський, один iз найвидатнiших представникiв Львiвського центру УМу. Ось хто був справжнiм поетом вiд архiтектури! Недарма у будiвельному концернi свого вчителя Iвана Левинського саме Лушпинський вiдповiдав за художнє оздоблення споруд. Творча смiливiсть майстра не мала меж: на одному фасадi вiн мiг скомпонувати i гуцульськi орнаменти з глибоко мiсцевим колоритом, i романо-вiзантiйськi вiконницi, й романтичнi башти далекого Лiвобережжя. Та найяскравiше смак галицького архiтектора проявився у будинку Українського педагогiчного товариства у Львовi (1906–1909), зведеного на кревнi грошi трударiв, чиї дiти мали навчатися в ньому на народних вчителiв. Можливо, тому й вийшов таким мальовничим i щирим силует споруди, яка нiби простягає братню руку ген-ген далеко, за Днiпро, до Полтави та Харкова…

… Знайти i не здаватись

Та вiдкотилися з України високi хвилi нацiонально-визвольних змагань, i творцi вiтчизняного модерну лишилися на сухому. Звiсно, не зовсiм: недовга полiтика українiзацiї, розбудова нацiональної Церкви — УАПЦ i, головне, пробуджена українською революцiєю самосвiдомiсть народу продовжили життя стилю аж до початку Другої свiтової — в тому числi й на «малопольських» землях вiдновленої Речi Посполитої.

Сад українського модерну

У мiжвоєннiй Польщi головна увага архiтекторiв УМу зосередилася на сакральних спорудах. На Волинi, Закарпаттi та в Галичинi постали десятки вишуканих дерев’яних церков, у яких вкотре роздiлений народ просив у Бога волi й долi. У принципi, архiтектори Євген Нагрiний та згаданий Сергiй Тимошенко будували за всiма належними канонами, але вибагливi вигиби куполiв, стрiчковi вiкна та злегка химеризованi пропорцiї однозначно свiдчать про належнiсть храмiв до українського модерну. Унiкальна рiч — подекуди тут збереглись автентичнi модерновi iнтер’єри, створенi з неабиякою смiливiстю та фантазiєю. Наприклад, в Iллiнськiй церквi села Дора на Iвано-Франкiвщинi (1930-тi) мiсцева «лiствиця на Небо», тобто iконостас, виконана у вельми тонкiй технiцi вирiзування-випалювання. Цiннiсть захiдноукраїнських модернових церков стає зрозумiлiшою, якщо пригадати, що в усiй Схiднiй Українi збереглось «аж» п’ять подiбних святинь. Побачити ж «класичнi», тобто дореволюцiйнi, розписи та iкони у стилi українського модерну нинi можна хiба у Свято-Георгiївському храмi-пам’ятнику на полi Берестейської битви (село Пляшева на Рiвненщинi, 1910–1914), а також у Всiхсвятськiй надбрамнiй церквi Києво-Печерської лаври. До них разом з учнями долучився видатний український iкономаляр та художник Iван Їжакевич.

А за Збручем часи змiнювалися i скорочувалися. В УРСР разом iз комунiзмом запанував антипод модерну — конструктивiзм. Але перед своєю геройською загибеллю УМ дав останнiй бiй. Утiм, спочатку вiдбувся тактичний вiдступ у виглядi рацiоналiстичних поступок залiзнiй ходi iндустрiалiзацiї. Тут найбiльше вiдзначився харкiвський архiтектор Вiктор Троценко. Цей вихiдець iз селянської родини зумiв догодити самому академiку архiтектури Щусєву, створивши цiлком новаторський український павiльйон (1923) на Всеросiйськiй сiльгоспвиставцi у Москвi. А вже наступного 1924 року за його проектом у новiй столицi радянської України Харковi збудували три робiтничi селища в українському стилi — лаконiчнi, як молот, але мальовничi, як серп. Одне з них чомусь мало назву «Червона Баварiя», хоча своїми абрисами будинки нагадували зблокованi українськi кам’яницi XVII столiття.

Та головнi бойовi дiї розгорiлися в Києвi. Наприкiнцi 1920-х у республiканськiй пресi вiдбулася вiкопомна дискусiя, до якої спричинився УМ в особi генiального дiтища згаданого ранiше Дмитра Дяченка — комплексу будiвель української сiльськогосподарської академiї в Голосiєвi (1925–1929). Це був справдi останнiй i найвищий злет українського модерну. Блакитнi полотна необарокових фронтонiв у затiнку трьохсотлiтнiх дубiв Петра Могили на весь голос ствердили невмирущiсть українського духу. Дяченко мужньо опирався оскаженiлому натисковi екстремiстiв-«новаторiв», якi з безсилою люттю нездар i невiгласiв удалися до полiтичних звинувачень. НКВД не забарився. Пiсля поневiрянь по тюрмах, лихоманкової працi у перервах мiж арештами й вiдчайдушного переховування у лiгвищi звiра — Москвi, архiтектора зрештою замордували у концтаборi. Вiн пережив свiй улюблений модерн лише на кiлька рокiв…

Та поставити останню крапку в бiографiї героя Творець благословив його основоположника — Василя Кричевського. I капiтан не схибив. Нехай у його останньому творiннi — Музеї Тараса Шевченка на Чернечiй горi в Каневi (1934–39) — вже немає молодечого запалу, проте є мудрiсть i позачасовiсть. А ще — вiра у майбутнє народу, який «у серцi має те, що не вмирає», — любов до Бога та рiдної, найпрекраснiшої у свiтi землi.

На якiй неодмiнно будуть народжуватись i доростати до Неба новi будинки, новi дерева i новi люди.  


Адреса редакції:
вул. Кловський узвіз, 15, Київ, 01021
Тел./факс: 254-5190/93, 288-9625
Всі зауваження та питання просимо надсилати за електронною адресою intour.magazin@gmail.com

Всі права захищені. Міжнародний туризм, 2005.

Копіювання та передрук інформації з сайту дозволено тільки з письмової згоди Редакції.

Думка авторів публікацій не завжди відповідає думці редакції.

Відповідальність за достовірність фактів, власних назв та імен, інших відомостей несуть автори.


UITT - туристична виставка «Україна - Подорожі та Туризм»

Welcome to Georgia! National Tourism Award

AITF - 18-я Азербайджанская Международная Выставка «Туризм и Путешествия»

Healthcare Travel Expo

Міжнародна виставка «ТурЕКСПО»

МАНСАНА:: Туристична агенція. Відпочинок на морі. Екзотичний відпочинок. Екскурсійні тури. Гірськолижні тури.