Міжнародний туризм. Журнал про мандрівки та відпочинок детальний пошук

На головнуНаписати листа

Редакція Новини Архів Передплата Реклама Фотобанк
Міжнародний туризм Номер 5 Краєвиди душі Пошито з глини
Номер 5 від 01  2009р.
Номер 5 від 01 2009р.
Welcome to Ukraine
В наступному номері

В номері 5'2018

ЧАРИ ДОМІНІКАНИ

ЦЮРИХ & БАЗЕЛЬ
Зроблено у Швейцарії

МАРОККО
Арабески пустелі

АВСТРАЛІЯ
У сумці революції

КУБА
Екзоти & Раритети

ЛУЦЬК
Ніч у замку

АВСТРІЯ

АВСТРАЛІЯ

НЕПАЛ

АНГЛІЯ

ФРАНЦІЯ

ШВЕЙЦАРІЯ

ІТАЛІЯ

ЄГИПЕТ

УКРАЇНА

 

 

 

 



Конкурс «Пізнай світ!»
VIP-клуб
Вояж-колекція
У світі живого
Мистецтво гостинності
Україна чудес
Мандруйте на здоров'я
Краєвиди душі
Terra Incognita
Профі-тур
Троянда вітрів
Спосіб життя
Від свята до свята
З усіх-усюд
Себе показати
Краєвиди душі
Пошито з глиниВерсія для друку
Автор: Леся ГРИГОР'ЄВА

Виставка називалася «Порiдненi з глиною». Адже створювати шедеври iз цього вiчного матерiалу можна, лише вiдчуваючи його душу. Працюючи з ним, мимоволi замислюєшся про добро i зло, життя i смерть, красу i природу, справедливiсть та iстину…

Старовинне козацьке мiстечко Опiшне на Полтавщинi — столиця українського гончарства, один iз могутнiх центрiв нашої культурної самобутностi. Саме тут, на околицi, в яблуневому саду притулилася затишна садиба, де жили Гаврило та Явдоха. Гончарство по-опiшнянському — це коли чоловiк лiпить, а дружина розмальовує. Так було i в них. У чому ж тодi їхня унiкальнiсть, якщо в Опiшному кожен другий є гончарем iз дiда-прадiда? Може, в тому, що у гончарствi був сенс усього їхнього життя. Чи в тому, що в їхнiх руках глина мовби оживала, перетворюючись на найрiзноманiтнiшi витвори — вiд звичайного глека до великих скульптурних композицiй. Чи в тому, що вони першими зiбрали колекцiю глиняних виробiв, яка потiм стала першим в Українi приватним музеєм керамiки. Гаврило Пошивайло любив казати: «Завжди у глинi, з глиною, скiльки й вiку та пам’ятi жили й живемо, вiд батькiв її любимо, все пам’ятаємо...»

Цей майстер народився в родинi спадкового гончаря-посудника Ничипора Тарасовича Пошивайла та гончарки Ганни Iванiвни Оначко, батько якої був вiдомим опiшненським цегельником. Гаврилiв дiд Тарас у останнiй чвертi ХIХ столiття виготовляв полив’яний посуд, а його дружина Килина лiпила iграшки. Явдоха Пошивайло згадувала: «У чоловiка мого баба була завзята гончарка. Сидить, дитину в колисцi колихає i свистуни робить. Не могла i хвильки побуть без глини в руках. Та ще й спiває...»

Люди цього роду мiсили глину щонайменше з XVIII столiття. Як мовляв сам Гаврило, «займались тiльки одним гончарством: робили, возили по ярмарках i базарах. I так було з поколiння в поколiння…»

Кажуть, коли Гаврило Пошивайло сiдав за гончарне коло, час немовби зупинявся навколо нього. Вiн забував про все на свiтi, крiм цього рiвномiрного, чiткого руху, з якого нiби виникало життя. Не просто працював — народжував диво. Довгими вузлуватими пальцями ледь торкався грудки глини, i вона перетворювалася на чарiвний глек чи тарiль, а гончар брав нову грудку i знову розпочинав своє таїнство.

Але остаточно витвори оживали тодi, коли потрапляли до рук його дружини. I на однорiднiй глинянiй поверхнi виникали дивовижнi квiти, плелася виноградна лоза. Риби й птахи нiби воскресали на мисках, тарелях, глечиках. Фiгурки «баринь» розплющували очi, а коники-куманцi розвiвали за вiтром свої розкiшнi гриви. Якось Явдоха Данилiвна жартома сказала: «Отак i живемо з гончарним кругом бiля лiжка, бо, бува, i вночi приходить до тебе дивовижна думка, тодi потихеньку встаєш, тягнешся до глини, починаєш спiлкуватися з нею...»

Онук майстрiв, Iгор Пошивайло, став заступником директора музею Iвана Гончара. Вiн розповiдає, що найважчими для його славетної родини були, напевно, 20-тi роки. Спочатку в Опiшному створили художнi артiлi, але згодом усе це почали закривати, а людей силою зганяти в колгосп, де про мистецтво навiть i не згадувалося. «Ранiше ж гончарi та малювальницi працювали вдома, а як потяглися на завод — отодi й почало все занепадати». З кiнця 20-х душили українське ремiсництво репресiями та колгоспами. Була кiлькiсть трудоднiв у полi, якi кожен колгоспник мав вiдробити. Здавалося, гончарству в Опiшному вже кiнець. Тодi Гаврило та Явдоха Пошивайли мусили покинути рiдне мiстечко i виїхати в Харкiв, аби хоч якось продовжити лiпити й малювати. Добре, що згодом в Опiшному запрацював-таки завод художньої керамiки, i подружжя мало куди повернутися. Хоча й там не все було гладенько. Iснували норми, якi мусив виробити кожен гончар. I лише пiзно ввечерi, у напiвтемнiй кiмнатцi, Гаврило Пошивайло мiг лiпити те, що творила його душа.

Вiн був справжнiм вiртуозом — усе, що виходило з його рук, було дивовижне. Любив лiпити дрiбний iграшковий посуд — так званi «монетки». Саме вiн придумав «солов’я» — глиняну пташку, яка наповнювалася водою, i кожен мiг виспiвувати на нiй дивовижнi трелi. Виготовляв мальованi горщики, глечики, вази, барила, куманцi, миски й тарелi, посуд у виглядi тварин (барани, леви, бики i птахи), свiчники, декоративну скульптуру на теми народного побуту (баринi, вершники, сюжетнi композицiї). Не було в гончарствi такого, чого б не зумiв зробити Гаврило Пошивайло. I не просто зробити, а й одухотворити.

Явдоха теж народилася в Опiшному. Згодом пригадувала: «Я осталась сиротою. Батькiв не знаю: люди забрали, i в людей я росла, i вчилась малювати. Тодi я вивчилась i пiшла по кустарях — в Горiлея малювала, в Пругла Макара i в других. А потiм вийшла замiж, i тодi почали удвох робить: вiн робить, а я малюю…»

Усього було на їхньому життєвому шляху. Довелося пережити революцiї, бiльшовицькi економiчнi експерименти, голодомори, репресiї, воєннi лихолiття. Були мiсяцi без хлiба й зарплати в гончарнiй артiлi, але нiколи вони не нарiкали на долю. До останнього були вiдданi своєму гончарству, своєму мистецтву.

Уперше гончарнi твори Гаврила i Явдохи Пошивайлiв експонувалися в 1948 роцi в Полтавi та Києвi. Далi щороку — на обласних, республiканських, всесоюзних i мiжнародних виставках у Бельгiї, Канадi, Японiї, Болгарiї, Югославiї, Польщi, Угорщинi, Францiї, Нiдерландах, США, Норвегiї, Великобританiї... Нинi їх можна побачити в найбiльших музеях свiту — передовсiм, звiсно, в українських. Багато розiйшлося зi щедрих рук господарiв по приватних колекцiях.

Справу батькiв продовжує старший син Явдохи i Гаврила Пошивайлiв — Микола. Вiдомий опiшненський гончар, заслужений майстер народної творчостi України, член Нацiональної спiлки художникiв i Нацiональної спiлки майстрiв народного мистецтва України, експонент нацiональних i мiжнародних художнiх виставок, переможець рiзноманiтних конкурсiв керамiки. Онуки Явдохи й Гаврила стали на шлях наукового вивчення й популяризацiї гончарства. Саме їхнiми зусиллями проводяться рiзноманiтнi виставки, остання з яких i вiдбулася в Києвi, в музеї Iвана Гончара.

«Бабуся i Дiдусь... Вони доповнювали одне одного, мов двi половини Єдиного. I чи не це були крила їхньої творчостi, їхнього натхнення, їхньої любовi до глини i до людей? В оселi Пошивайлiв завжди знаходили розраду й пiдтримку односельцi. Та десь у глибинах їхнi душi пеклися незримо тривожним: «Чого ж так є: i сонце свiтить так само, як колись, i зорi, i мiсяць, а усе перемiнилося. I то на гiрше...» Можливо, сумували за втраченою душевнiстю в людях, за тим неповторним українським свiтом, що його пам’ятали з дитинства. «Лежиш, а сон не бере — все пригадуємо... Бiжимо, бувало, а тодi — шмиг до хатки, а треба нагинатися, бо ж низенько. Хати маленькi, аж весело було! Тепер — хороми, лиш увiйдеш, уже роззувайся — не те, не те... Проминулося все як туман, зiйшло, перейшло, нема. Хiба згадка з-пiд серця...» За рiк до вiдходу Дiдусь винiс свого вiрного круга з хати, сумно зiтхнув: «Усе, вже вiдкрутив свого. Час на спочинок». I випаливши останнє горно, розклав на травi свої ярмарковi валки й дивився на них у задумi, немов хотiв пристати до одного з возiв i податися ген-ген поза Обрiй... Гончарна Пара була дивовижною цiльнiстю… I по вiдходi Його не змогла Бабуся змиритися iз самотнiстю, все побивалася за Ним, усе просилася до Нього... I так сталося. Рiвно за три роки, три мiсяцi й три днi», — саме такими лишилися вони у спогадах своїх онукiв.

До 90-рiчного ювiлею гончарської родини силами Державного музею-заповiдника українського гончарства вiдкрито їхнiй меморiальний музей-садибу в Опiшному.

На жаль, мiлiє життєдайне джерело гончарської столицi. Вiдходять у небуття гончарi-патрiархи, завод керамiки давно зачинений. Обладнання розтягли, позакидали. Хоча вдома де-не-де ще випалюють глину нащадки гончарських родiв, виставляють її на базарi для заробiтку та для забави переїжджих. Дедалi бiльше в тих виробах ширпотребу — часом i не зрозумiло, чи то в Опiшному це вилiплено, чи то в Одесi, чи ще в якомусь кутку свiту.

Але є музей, є вироби славетних майстрiв i є надiя. 


Адреса редакції:
вул. Кловський узвіз, 15, Київ, 01021
Тел./факс: 254-5190/93, 288-9625
Всі зауваження та питання просимо надсилати за електронною адресою intour.magazin@gmail.com

Всі права захищені. Міжнародний туризм, 2005.

Копіювання та передрук інформації з сайту дозволено тільки з письмової згоди Редакції.

Думка авторів публікацій не завжди відповідає думці редакції.

Відповідальність за достовірність фактів, власних назв та імен, інших відомостей несуть автори.


UITT - туристична виставка «Україна - Подорожі та Туризм»

Welcome to Georgia! National Tourism Award

AITF - 18-я Азербайджанская Международная Выставка «Туризм и Путешествия»

Healthcare Travel Expo

Міжнародна виставка «ТурЕКСПО»

МАНСАНА:: Туристична агенція. Відпочинок на морі. Екзотичний відпочинок. Екскурсійні тури. Гірськолижні тури.