Органiзатори нашої джип-експедицiї з української «Агенцiї дiлових подорожей та туризму (АВТТ)» так ефективно сконцентрували наш час i простiр, що майже кожної митi ми робили якiсь вiдкриття. Навколишнiй свiт був насичений цiкавинами та незвичною енергетикою — аж «комп’ютер» у головi ледве встигав опрацьовувати iнформацiйний потiк. Вкрай важливо було не ковзати по цьому потоку, а поринати в нього з головою, до всього придивлятись i принюхуватися, про все розпитувати i над усiм замислюватися. Бо дуже часто за, здавалося б, звичними речами та «дрiбницями» сховане велике диво.

Термiти: паралельна цивiлiзацiя

Блукаючи ефiопською саваною, ми майже щодня бачили численнi землянi вежi заввишки до 8 метрiв, схожi на терикони, старовинi замки, буддiйськi пагоди, гiгантськi гриби, фалiчнi символи… Це помешкання термiтiв, «бiлих мурах». Вони — серед найдавнiших i найдивовижнiших живих створiнь.

Термiти з’явилися на 100 мiльйонiв рокiв ранiше за людей. Їхнiй спосiб життя часто ставить у глухий кут ентомологiв, бiологiв, хiмiкiв, генетикiв, архiтекторiв i навiть фiлософiв та поетiв. Нобелiвський лауреат Морис Метерлiнк писав: «Це найдавнiша iз вiдомих цивiлiзацiй — найцiкавiша, найскладнiша, найрозумнiша i по-своєму найлогiчнiша та найлiпше пристосована до труднощiв iснування. З певних поглядiв, незважаючи на свою лють i похмурiсть та часто — свою огиднiсть, вони [термiти] стоять вище цивiлiзацiй бджiл, комах i самої людини».

Ученi стверджують, що архiтектурно й iнженерно споруди термiтiв цiкавiшi за єгипетськi пiрамiди. А в Ефiопiї таких «хатинок» немiряно, подекуди — понад сто на гектар. Враховуючи, що кожна сiм’я може мати по кiлька мiльйонiв особин, якi нiколи не сплять, то важко уявити, що дiється пiд землею, на поверхнi якої — тиша i благодать та ще випадковi українськi туристи на джипах. Кожен термiтник, на вiдмiну вiд хатинок тубiльцiв, будується з урахуванням напрямкiв вiтру, освiтлення, сторiн свiту, рiвня пiдземних вод тощо. Термiти слiпi, на поверхню майже не виповзають i будiвництво ведуть лише iзсередини. Зважаючи на малий зрiст (5–8 мiлiметрiв), вони споруджують «хмарочоси», значно вищi за людськi. Для порiвняння: найбiльша єгипетська пiрамiда вища за середнього чоловiка у 110 разiв, славнозвiснi висотки Нью-Йорка i Чикаго — у 250–270 разiв, а в «бiлих мурах» цей показник дорiвнює 2000 до 1. Пiдрахунки я зробив, виходячи з того, що найвищий на планетi термiтник, який знаходиться в Заїрi, пiдноситься майже на 13 метрiв. Щоб «наздогнати» термiтiв, маємо звести 3-кiлометрову будiвлю!

Аби вижити самим комахам, їхнiм яйцям i лялечкам, у пiдземному царствi треба пiдтримувати вiдносну вологiсть повiтря майже 100 вiдсоткiв i температуру в межах +25–30°С. У засушливих i спекотних тропiчних зонах Землi, де переважно мешкають термiти, людина забезпечити такi умови без технiки не здатна. А термiти — можуть! Теорiю термосифону я вивчав в унiверситетi, неосвiченi ж термiти iї реалiзують на практицi. Вони створюють хитромудрi вентиляцiйнi труби, сотнi тунелiв на рiзних рiвнях, риють шахти, 40-метровi колодязi, за потреби, запускають опалення вiд бродiння трави i гумусу. Їхня система життєзабезпечення з автономною саморегуляцiєю оперативно реагує на змiни зовнiшнiх i внутрiшнiх параметрiв. А головне — вона безпечна, екологiчна i не потребує «техобслуговування». Мрiя всiх архiтекторiв!

У наземнiй частини термiтника теж використанi ноу-хау. Комахи «запатентували» рецепт супербетону. Склад: фекалiї, слина, подрiбнена деревина i земля (глина чи пiсок). Секрет — у пропорцiях. Результат приголомшливий: термiтник стає твердим, мов сталь! Аби його зруйнувати, потрiбна вибухiвка! Коли член нашої експедицiї захотiв палицею продертися в термiтник, я захвилювався за спокiй мешканцiв. Але враз заспокоївся. Шансiв у колеги було нуль, навiть якби вiн мав лопату. I все ж! Деякi племена Ефiопiї примудряються робити в термiтниках дiрки, випiкають там хлiб i навiть плавлять метал.

Колонiя термiтiв — то справжнiсiнька монархiчна держава. У нiй цар i цариця, робiтники, солдати, навiть полiцiя. «Самодержцiв» охороняє гвардiя, яка пропускає до них тiльки обслугу. Царськi хороми мають вигляд капсули до 15 сантиметрiв завдовжки з дуже твердою оболонкою i єдиним отвором, у який легко входить тiльки «персонал» i з якого нiколи не виберуться цар i цариця. Вельможна володарка — справжнє чудовисько. 9 iз 10-ти сантиметрiв її зросту становить бiле черево i тiльки сантиметр — то голова i груди. Володар, порiвняно з нею, — карлик, вiн не дотягує i до 2 сантиметрiв. Але кожен iз них свої сiмейнi обов’язки виконує блискуче. Вiн своєчасно i енергiйно заплiднює самицю, а та, як автомат, видає на-гора потомство. За добу вiдкладає близько 30 тисяч яєць, а за все життя — до 100 мiльйонiв. Для чого стiльки? Та ж у термiтiв безлiч ворогiв — ними смакують iншi комахи, птахи, ящiрки, павуки i навiть люди. Аби вижити роду, треба множитися.

Зважаючи на все це, в суперництвi двох цивiлiзацiй — термiтiв i людей — за багатьма параметрами виграє перша. Кiлькiсть аборигенiв постiйно зменшується, а популяцiя термiтiв зростає. Дитяча смертнiсть у туземцiв — 91 вiдсоток, а лялечки термiтiв виживають майже всi. Та й «якiсть життя» у комашиних «замках» теж на кiлька порядкiв вища, нiж у вiчно злиденних халупах тубiльцiв.

Змiїнi голiвки на грудях

Мене вражало розмаїття прикрас на представниках рiзних народностей. На руках, ногах, шиї, грудях i головi людей тут можна знайти все, що блищить, дзвенить, грає кольорами та може викликати подив або заздрощi. Це срiбло, мiдь, залiзо, зуби або кiстки тварин, бiсер, корали, пiр’я, дерево, рiзнi плетiння, шкiра, болотянi молюски, трава, квiти, бляшанки, ключi... Але найчастiший елемент — мушлi каурi. На шиях жiнок племенi хамер їх висiло по кiлограму, не менше.

Цi черепашки мають багато назв: ципрея монета, мушля Венери, порцелянiвка тощо. У Київськiй Русi їх iменували змiїними голiвками й вужiвками. Мушлi маленькi, легкi, виглядають гарно i загадково. Ще в первiснi часи їх використовували як прикраси та обереги. Але свiтову славу черепашка каурi здобула у ролi… грошей. Це найдавнiша валюта свiту й користувалися нею найдовше. Вперше для розрахунку їх застосували китайцi ще 1200 року до нашої ери. Звiдти мушлi потрапили до Кореї, Iндiї, Японiї, Сiаму... Араби завезли їх до Африки i навiть у гирло рiчки Волги. Пiсля татаро-монгольського панування, у так званий безмонетний перiод, вони служили грiшми й на Русi. В епоху великих вiдкриттiв хитрi португальськi, iспанськi, голландськi та англiйськi купцi дешево скуповували цi черепашки на Мальдивах, Сейшелах, у Перськiй затоцi та заповнили ними всю Африку. Вони отримували за них слонову кiстку, ебенове дерево, каву, коштовнi метали й камiння, а найбiльше — рабiв для Нового Свiту. Цiкаво i те, що острiвнi держави Тихого океану, деякi провiнцiї Китаю користувалися такими грiшми аж до початку ХХ столiття.

Чому така честь випала саме каурi? Версiй багато. Точно вiдомо лише, що цi мушлi завжди були символом богинi-матерi. Люди вiрили, нiби вони дарують господарю добробут i сексуальну потенцiю, є символом життя i оновлення. Приклавши мушлю до вуха, можна почути шепiт богинi Венери. Жiнки Полiнезiї носили каурi, щоб вилiкуватися вiд безплiддя, ацтеки та японцi теж пов’язували їх iз вагiтнiстю. Краса, позитивна енергетика й легенди, можливо, i стали першопричиною давньої любовi ефiопок до каурi. Чимало таких прикрас вони дiстали у спадок ще вiд прапрабабусь. Хоча вантажi з каурi досi надходять у порти Судану, Сомалi, Еритреї…

Чорна сiль

Одного дня ми мали нагоду побачити процес добутку солi iз кратеру згаслого вулкану Ель-Сод. Це було цiкаво, особливо враховуючи давнiй культ солi в країнi. На межi ХIХ та ХХ столiть у Ефiопiї в ролi грошей використовували бруски цього мiнералу завдовжки 65 сантиметрiв, завширшки 5 i вагою 640 грамiв. Коли 1936 року iталiйська армiя зайняла Аддис-Абебу, у банках столицi разом iз золотом знайшли великi запаси цих соляних «зливкiв».

Зараз iншi часи й iншi грошi. Стало все навпаки: плем’я борена добуває сiль зi згаслого вулкану, щоб отримати за неї паперовi ефiопськi бири. У незапам’ятнi часи на днi кратера утворилось озеро iз соляними покладами. Щодня на свiтанку, поки сонце не пече так шалено, люди зi своїми вiчними супутниками вiслюками спускаються у кратер. Бiлу й сiру сiль збирають уздовж берега вулканiчної водойми, а по чорну пiрнають. Ця екзотична спецiя — дуже смачна ще й використовується в медицинi, тому досить дорога.

Соляний «бульйон» в озерi значно густiший, нiж у Мертвому морi, й пiрнати дуже складно — людину викидає з води, як корок. Дихати на берегах також важко, бо повiтря навколо перенасичене випарами солi. А темна вода нагрiвається на сонцi так, що обпiкає тiло. Але терплячi борена пiрнають i пiрнають, поки завантажать коштовним мiнералом вiслючий караван. Пiдйом нагору крутою вузькою стежкою — непростий. Як i все їхнє життя.

Королiвство кам’яних терас

Прямуючи в долину рiчки Омо, ми потрапили у мальовничу гiрську область Консо, де мешкає плем’я з такою саме назвою. За вiдгуками багатьох мандрiвникiв, то одна з найцивiлiзованiших i найпрацелюбнiших народностей Ефiопiї. Ми в цьому швидко переконалися. Серед традицiйних конусоподiбних хиж, критих соломою або шкiрами, вперше побачили будиночки з блискучими металевими дахами. I все ж дужче вразило iнше. Хоч куди кинь погляд, на пагорбах красуються доглянутi, охайно обкладенi камiнням тераси. Подiбних прикладiв боротьби з ерозiєю грунтiв в Ефiопiї я не бачив. Одразу виникла симпатiя до завзятого i працьовитого народу. На терасах консо успiшно вирощують сорго, кукурудзу, пшеницю, ячмiнь, боби, каву, банани, ананаси i тефу. Тож у найбiльшу посуху, коли сусiднi племена потерпають вiд голоду, тут проблем значно менше. Каменi застосовують для будiвництва (рiдкiсть для ефiопських племен), ними мелють зерно, гострять ножi та списи.

Вiдомi консо i ткацтвом. Менi дуже сподобалися на мiсцевих «моделях» яскравi оранжево-синi спiдницi з вертикальними смугами. I схожих мiж собою не було, бо кожна жiнка ткала свою сама. Спiльним був лише крiй: спереду — максi, ззаду — мiнi.

А найбiльшу славу майстри консо здобули своїми скульптурами вага. Коли помирав воїн або поважна особа, на їхню честь вирiзали дерев’янi тотеми-надгробки, цiлi композицiї з багатьох персонажiв. Насамперед — вага небiжчика з гiпертрофованим фалосом на лобi, потiм — вага його жiнок, абстрактнi фiгури вбитих ворогiв, кастратiв невеликого зросту i мисливських трофеїв: леопардiв, левiв та крокодилiв. Культ фалоса має давнi коренi: колись воїни племенi консо вiдрiзали в убитого ворога пенiс i насаджували його на палицю, яку, повертаючись додому, несли на головi, хизуючись перемогою. Слава Богу, це в далекому минулому. Але дотепер ще на святковому одязi чоловiкiв красуються фалiчнi орнаменти «каалаача».

Мистецтво вага помирає. Бiльшiсть зробленого ранiше з’їдено термiтами, вкрадено або скуплено колекцiонерами. Цiна однiєї композицiї на чорному ринку сягає тисячi доларiв — цiлий статок для ефiопця. Та попри пристойну цiну, новi вага з рiзних причин майже не з’являються. На ринках i при дорогах нам часто пропонували купити зменшенi, грубi копiї.

У племенi консо є свiй король. Його резиденцiя знаходиться на високому пагорбi з чудовою панорамою навколо. Це до десятка традицiйних конусоподiбних хиж, критих соломою та вiдокремлених од свiту огорожею з гiлок. Звуть короля Калагазайн ХХ. Вiн має двох нащадкiв. Влада у нього бiльше релiгiйна, нiж адмiнiстративна, хоча вiн регулярно бере участь у мiсцевому самоврядуваннi. Король православний, тож має тiльки одну дружину. Вiн прийняв нас iз приємною усмiшкою. Аудiєнцiя iз запитаннями та вiдповiдями вiдбулась на подвiр’ї. Королевi нас не представили i навiть її не показали. У покої теж не пустили, але туди вхiд заборонений усiм. Їсть король сам, у суворому усамiтненнi — нiхто не має права цього бачити. Iз трапезою в нього узагалi багато мороки: хоч би де вiн був, мусить харчуватися їжею, привезеною з дому. Це, по-перше, традицiя, а по-друге, нiхто не має запiдозрити, що король буде лояльнiшим до того, хто пригощає. У молодостi, до коронацiї, Калагазайн ХХ встиг закiнчити унiверситет в Аддис-Абебi. На запитання, якi в нього статки, монарх вiдповiв досить дипломатично: «Усi землi та худоба областi Консо — мої та народу консо».

У королiвськiй сiм’ї є ще одна дивна i давня традицiя. Пiсля смертi голови роду тiло мумiфiкують i зберiгають у домi 9 рокiв 9 мiсяцiв i 9 днiв. Тiльки пiсля цього його ховають на цвинтарi. Зараз тяжкi часи, тож свого батька нинiшнiй король поховав через 9 мiсяцiв, а дiдусь його теж не дочекався належного термiну.

Тепло попрощавшись з Його Величнiстю, ми ще вiдвiдали цвинтар династiї. А коли залишали королiвство терас i великих трударiв, у мене раптом виникла не зовсiм патрiотична iдея. А може, щоб здолати кризу, треба запросити плем’я консо попрацювати на наших чорноземах? Вони непитущi, до телевiзора не звикли, свят мають дуже мало, на майдани не ходять, i король у них не корумпований…

Фотопленер по-ефiопському

Зйомка у племенах — напружене емоцiйне дiйство з елементами детективу, комедiї, пригод i навiть лiрики. Майже кожна зустрiч фотографа з аборигеном — це динамiчний мiнi-спектакль двох чи бiльше акторiв. Один хоче створити фотошедевр, а iнший — хоч трохи збагатитися. Чорношкiрi «актори» проявляють настирливiсть i хитрощi, щоб у конкурентнiй боротьбi отримати «роль». Фотограф платить 2 бири за знiмок з однiєю особою (1$ = 11 бир). 5 осiб у кадрi — вiдповiдно, 10 бир (у племенi мурсi тарифи удвiчi-тричi вищi). Грошi невеликi, зате який азарт! Тубiльцi рахують кожне клацання камери i кiлькiсть осiб у кадрi.

Плем’я каро. Воно налiчує лише 1500 людей. Живе на високому пагорбi, внизу — дивовижно гарна панорама iз закрутом рiчки Омо. Каро вiдомi тим, що розмальовують себе ефектними орнаментами на кшталт шкiри леопарда, оперення цесарки чи вiдбиткiв людських долонь.

Перш нiж зайнятися пошуком «моделi», знiмаю панораму. Пiдходять двi напiвголi жiночки з вимогою сплатити 2 бири. Вони «пояснюють»: ця рiчка — їхня, i за її фото теж беруться грошi. Я не розгубився. Показую на хмари — за них теж треба платити? Вони помiркували i ствердно покивали.

Iнша ситуацiя. Вiдзняв групу людей, розрахувався. Жiнка з претензiєю: не заплатив за дитину яка висiла у неї за спиною. Показую монiтор i прошу знайти її. Вона тицьнула пальцем у фрагмент дитячої п’яти. Усе правильно — треба розкошелюватись…

Плем’я ерборе. Вони теж майстри з розпису тiл. Стиль, манери i смаки — ексклюзивнi. Найбiльше полюбляють кольоровi плями та хитромудрi лiнiї. Коли я дiстав камеру, мене вмить обступив натовп охочих отримати «зарплатню». Найактивнiшою була огрядна лiтня дама, яка зовсiм мене не цiкавила. Вона так войовничо пропонувала свої послуги i вiдштовхувала iнших, що я не витримав, вручив їй 5 бир i попросив зайнятися чимось iншим. Вона зрозумiла i зникла. Хвилин через 10 знову з’явилась, але вже в iншому прикидi й з калебасом на головi. Вона була впевнена, що я її не пiзнаю, тому знову смiливо пiшла в атаку!

Плем’я дасанеш. Живе на кордонi з Кенiєю, на обох берегах рiчки Омо i на березi озера Туркана. Мiсцева особливiсть — неймовiрний стиль зачiсок дорослих, який вiдображає соцiальний статус, i повнiстю виголенi голови дiтей. Знiмаю групу туземцiв iз 5 осiб. Даю 10 бир одним папiрцем, як менi здалося, їхнiй лiдерцi. Пояснюю, що це на всiх. Вони розумiють, схвально хитають головами. «Лiдерка» бере грошi й миттю зникає, iншi «беруть мене в полон» i вимагають iще.

Пiзнiше фотографую бабусю й розраховуюся з нею, через кiлька хвилин вона просить помiняти мої (?) замусоленi й пошарпанi грошi на новiшi. Я дав iншi 2 бири, а старi залишив їй на згадку. Через деякий час до мене пiдходить iнша «акторка» з аналогiчним проханням. У неї в руках красувалися тi ж самi пошарпанi бири, якi я добре запам’ятав…

Базар у селищi Турмi. Зустрiв ефектну дiвчину племенi хамер. Домовилися попрацювати. Вона стає в позу пам’ятника, i вся її чарiвнiсть зникає. Прошу усмiхнутися — вiдмовляється. Обiцяю додати 2 бири — теж нi. Роблю вигляд, що зачiпляюся за штатив i починаю падати на землю. Їй смiшно. Знiмок є! Тут же, на ринку, я знайшов молодого хамера в намистах, шкiрах i з пiр’ям на головi. Нi за якi грошi не захотiв фотографуватись!

У племенi мурсi теж полюбляють малюватися. Прикрашають себе дуже просто: кiльця, бiлi лiнiї по всьому тiлу, навiть на пенiсi. А ось худобу розмальовують напрочуд яскраво. Уявiть собi стадо корiв, розцяцькованих абстракцiями!

Фотографуючи мурсi, я пригадав, що в мене у сумцi лежать два пакети льодяникiв iз пайки київського мера для пенсiонерiв. Щоб не гаяти часу i не шукати проблем, попросив нашого рейнджера пригостити мурсi цукерками. За подарунками вмить вишикувалась черга. Охоронець чесно й урочисто вручив кожному «мурсiанину» по двi цукерки й собi лишив чотири. Якби наш мер побачив щастя, написане на обличчях туземцiв, вiн би, певно, просльозився... Це священнодiйство я вiдзняв методом прихованої камери, тобто безкоштовно. Вважатимемо, що вiдбувся бартер.

Мурсiани

Найемоцiйнiшою була зустрiч саме з мурсi. Чисельнiсть племенi — близько 6 тисяч осiб. Мешкають вони на вулканiчнiй спекотнiй гiрськiй рiвнинi, оточенiй майже непрохiдними болотами, поруч iз рiчками Омо, Маго i Мара. Над плато по дiагоналi вивищується ланцюжок невисоких гiр. З’явилися мурсi на Ефiопському нагiр’ї в кiнцi ХIХ столiття — прийшли з прикордонних низин Кенiї та Судану. Як i в старi часи, займаються скотарством, землеробством i мисливством, збирають дикий мед. Переважно ведуть кочовий спосiб життя, але тiльки в межах своєї територiї.

Мурсi вважаються одним iз найдивнiших i... найагресивнiших племен в Африцi. Майже у кожного чоловiка, та й у багатьох жiнок я бачив автомат Калашникова, гвинтiвку чи дебелу двометрову палицю. Зовнi — повна протилежнiсть вродливим i ставним хамерам. Деякi мандрiвники називають мурсi «мутантами негроїдної раси». Бiльшiсть — невеликого зросту, ширококостi й кривоногi. Мають сплюснутi носи, короткi шиї, вiдвислi животи та згорбленi спини. I жодних емоцiй на обличчi, крiм озлоблення й настороженостi. I все ж я побачив кiлькох високих, ставних i мускулястих воїнiв. Це, мабуть, як у термiтiв — народжується якийсь процент «термiнаторiв», здатних захистити рiд.

Бiльшiсть мурсi або зовсiм лисi, або мають дуже рiдку шевелюру. Може, саме тому вони, особливо жiнки, носять на головах такi «кашкети» з непотребу, яких жоден стилiст-авангардист не придумає. Це суперскладнi конструкцiї з рогiв худоби, гiлля, качанiв кукурудзи, шкiри, болотяних черепашок, мертвих мурах або змiй, сушених овочiв, козячих смердючих хвостiв... А у вухах однiєї кралi я бачив сережки з патронiв — слава Богу, не гранат iз кiльцями.

Жiнки носять ще й таку страшну «прикрасу», як «нек» — намисто з кiсток людської кистi. Я читав про це, але не мiг повiрити. Коли ж побачив сам, то не повiрив i власним очам. На шиї старої жiнки висiла цiла гiрлянда таких кiсточок. Враховуючи, що в однiєї людини їх 28, скiльки це рук треба було знайти або добути тiльки для однiєї цiєї панi?

Iнша «прикраса» теж викликала шок. Ще в дитячому вiцi дiвчатам тут прорiзають нижню губу i протягом рокiв вставляють в отвiр колодочки бiльшого i бiльшого розмiру. За певний час дiрка стає такою, що в неї закладають глиняну або дерев’яну тарiль «дебi». У дiаметрi вона iнодi бiльша за голову. Щоб тарiль добре трималася, жiнцi виривають два переднi нижнi зуби. Одна ледi показала нам кiлька трюкiв iз висячою нижче грудей губою. Спочатку вона надiла її на голову, а знявши, всунула в отвiр руку аж до лiктя. Потiм, поклавши в губу камiнець, натягла її та вистрiлила, мов iз рогатки…

Вважається, що чим бiльша дiрка в губi, тим «крутiша» наречена. За таку «красуню» молодий вiддасть її батькам кiлькадесят корiв. Якщо ж дiвка з якихось причин не знiвечила свого обличчя дiркою в губi, її батьки можуть отримати щонайбiльше п’ять худобин.

Буйна фантазiя «мурсiанок» на цьому не закiнчується. Їхнiй спосiб татуювання теж може ввести у ступор. На руках i животах у жiнок виведенi вiзерунки з таких собi гульок рiзних розмiрiв i форм. Робиться це так. Спочатку на тiлi гострим каменем або ножем наносяться насiчки, у них запихаються личинки комах, i вони там починають розвиватися, завдаючи жiнцi нестерпного болю. Органiзм у цей час з усiх сил бореться з чужорiдними елементами й осумковує їх своєю тканиною. Личинки зрештою гинуть, а на тiлi залишаються своєрiднi могили — гульки. Вони й стають елементами оригiнальних «поясiв», «браслетiв», абстракцiй на тiлi.

Чоловiки теж не вiдстають у своїх забаганках. Крiм витонченої втiхи вiд наркотичного зiлля, вони полюбляють церемонiальнi дуелi. Цi двобої популярнi серед молодикiв, яким украй потрiбно самоствердитись i визначитись зi статусом у племенi. Зброя — двометрова жердина «донга», на кiнцi якої вирiзаний фалос. Мета — завдати суперниковi удару в будь-яку частину тiла i збити його з нiг. Бiй часто закiнчується серйозними травмами, калiцтвом або й смертю (хоча вбивати нинi заборонено).

Про екзотичне плем’я мурсi є чимало лiтератури i фiльмiв. На жаль, часто цих людей надмiру демонiзують i мiстифiкують. Їхня поведiнка, я впевнений, має свою логiку i доцiльнiсть, тiльки ми не можемо її збагнути. Наприклад, лiкарi пояснюють, що жахливе тату на тiлi — це своєрiдна вакцинацiя вiд багатьох тропiчних хвороб, а понiвечене обляччя є давнiм i ефективним способом не потрапити в рабство й гареми завойовникiв.

Кому як, а менi мурсi сподобалися. Хоча б уже тому, що цi «служителi бога смертi Ямда» жодного разу ще не скривдили допитливих i не завжди коректних блiдолицих пришельцiв. Спасибi й бувайте здоровi!