Органiзатором незвичайного туру виступила вiдома українська турагенцiя АВТТ. На думку її працiвникiв, часи прiоритетiв, типу «вiкно на море» i «все включено», минають. З’являється нова генерацiя мандрiвного люду — тi, хто шукає далекого й унiкального. Саме для таких АВТТ пропонує суперцiкавi та динамiчнi тури по планетi, в яких емоцiї «зашкалюють» i мандрiвники пiзнають не тiльки дивовижний свiт, а й самих себе в ньому.

Учасники туру — це люди, котрi добровiльно вирушили в мiсця, де несамовито пече сонце, не вистачає води, зате без проблем можна пiдхопити малярiю чи жовту лихоманку. Нас було дев’ятеро: бiзнесмени, банкiвський менеджер, лiкар i журналiст. Групу супроводжували п’ятеро ефiопських друзiв: троє водiїв, кухар i перекладач. Один iз шоферiв, вiн же й керiвник туркомпанiї в Аддис-Абебi, пан Мульгета вирiшував питання комунiкацiйнi, побутовi й штурманськi. Командором експедицiї був директор агенцiї АВТТ Андрiй Легейда.

Транспорт: три джипи «Нiссан Патрол» 2009 року.

Слiдами поета

Перше знайомство з Ефiопiєю було в мене заочним, але страшенно iнтригувало. На початку сiмдесятих менi пощастило придбати ледве читабельний, надрукований через копiрку п’ятий примiрник поезiй «Жемчуга». Її автором був заборонений тодi Микола Гумiльов — один iз найяскравiших поетiв ХХ сторiччя, чоловiк незабутньої киянки Анни Ахматової. У 1921-му його розстрiляли бiльшовики. Вiршi, якими захоплювалися кiлька поколiнь, полонили i мою душу. Особливо вразили поезiї про Африку, в тому числi й про Ефiопiю. «Абиссиния» (стара назва Ефiопiї), «Старый бродяга в Аддис-Абебе», «Шатер», «Капитаны»... Прекраснi рими, незвичний стиль, романтика i… досконале знання теми.

Але звiдки Гумiльов так добре знав Африку? Виявляється, вiн за своє коротке життя здiйснив чотири експедицiї на «чорний континент»! Особливо плiдною, складною та небезпечною була мандрiвка пiвднем Ефiопiї у квiтнi — вереснi 1913 року. Його вiдрядив туди музей антропологiї та етнографiї Росiйської Академiї Наук для збору наукової колекцiї. Удвох iз племiнником Миколою Свєрчковим вони здолали пiшки понад тисячу кiлометрiв горами, пустельними кам’яними долинами, болотами й джунглям в умовах постiйного браку води та їжi, загрози тропiчних хвороб i агресiї диких племен. Це була одна з найтривалiших i найскладнiших наукових експедицiй за всю iсторiю дослiдження Африки. Дослiдники не раз опинялися за волосину вiд смертi, навiть сидiли в тюремнiй ямi. Але все скiнчилося хепi-ендом. Микола Гумiльов передав Музею унiкальну колекцiю «дикарских вещей», щоденник, польовi записи, малюнки загальною кiлькiстю 107 одиниць. А ще 246 (!) фотонегативiв на склi (згадайте фототехнiку тих часiв). Цiкава деталь: на кiлькох знiмках був один нiкому тодi не вiдомий молодий чоловiк, iз яким Гумiльов познайомився в подорожi. Вiн згодом став знаним у свiтi як Хайле Селасiє I — iмператор Ефiопiї, що правив чотири десятилiття.

Чи мiг я подумати, що доля заведе мене в мiсця, де майже столiття тому мандрував Гумiльов? I, треба сказати, вiдтодi там мало що змiнилося…

Гори й долини

У перший же день наших «перегонiв» вiд столицi Аддис-Абеби до гiрського селища Арба-Мiнч ми здолали понад 500 кiлометрiв. Першу сотню їхали асфальтом, а далi було по-рiзному, переважно тряслися по курнiй грунтовiй дорозi. За цей час вiдчули пiд собою майже всi варiанти рельєфу i побачили бiльшiсть видiв ефiопської флори. Перетинали хвилястi плоскогiр’я, рiвнi як стiл савани, кам’янистi пустелi та вологi тропiчнi лiси. Гiгантськi фiкуси сикомори, пiдокарпуси, пальми оум змiнювалися заростями колючих акацiй, дикого кавового дерева, деревоподiбного молочаю, ялiвцю i найрiзноманiтнiших кактусiв. Подекуди зустрiчалися химернi баобаби. У саванi, щоб вiдзняти гiгантський мурашник, я зупинив машину i метрiв сто пробiг по дивнiй сухiй травi. Коли повернувся, шкарпетки були всiянi дрiбними колючками i реп’яхами, струсити чи висмикати якi було годi.

Наша кавалькада пропускала великi череди горбатих i кiстлявих корiв зебу, кiз, верблюдiв або овець, якими вправно керували напiвголi й такi ж кiстлявi юнi пастухи, нерiдко з автоматом за спиною. Нас гальмували то червонозадi бабуїни, якi перескакували через дорогу, то навантаженi водою чи дровами вiслюки, якi йшли чомусь посеред дороги, а то навiть похороннi процесiї. Затримували i численнi поселення, в яких основна дорога — не тiльки зона руху транспорту, а й футбольне поле для дiтей, фiлiя тутешнього ринку, мiсце зустрiчей i обмiну новин, узагалi — вiкно у зовнiшнiй свiт. Бiлi люди та класнi машини для мiсцевих — рiдкiсний атракцiон. Коли ми зупинялися, вмить опинялися в оточеннi малюкiв. I всi мiсцевi щось просили: грошi, пластмасовi пляшки з-пiд води, авторучки, цукерки...

Арба-Мiнч знаходиться на висотi 1285 метрiв над рiвнем моря. Назва мiстечка перекладається як «40 джерел» — саме стiльки їх знаходиться за 5 кiлометрiв од мiста, в нацiональному парку «Неч-Сар». Арба-Мiнч використовується шукачами пригод як свого роду адаптацiйний центр i трамплiн перед поїздкою в долину рiчки Омо. Це останнє мiсце, де ще можна заночувати у готелi, в якому часто буває вода i навiть електрика. Є i справжня приємна «родзинка». У ресторанi вам залюбки запропонують прохолодний келих свiжовичавленого соку папайї, манго, авокадо чи ананаса. Хочете — мiкс, а хочете — моно. Смакота неймовiрна! I все це — за якихось 4 бири (близько 3 гривень). В Адис-Абебi за таке з мене здерли 23 бири.

З Арба-Мiнчу ми здiйснили двi радiальнi мандрiвки-сафарi — по нацiональному парку й човном по озеру Чамо. Рiзноманiтнiсть тварин невелика, i все ж приємно бачити у природних умовах газелей, гiєн, зебр, бабуїнiв... Левiв там аж п’ять, але на очi вони не потрапили. Компенсацiєю цього стало розмаїте птаство. Пернатих у заповiднику понад 350 видiв — рiзнобарвних, рiзновеликих i дуже гарних. Справжнiй захват викликали семиметровi крокодили, а також гiпопотами на озерi Чамо. Рептилiй-велетнiв кiлька тисяч, а популяцiя гiпопо — найбiльша в Ефiопiї. Сплеском емоцiй став пелiканячий базар на озерi. Фахiвцi стверджують, що фауна i флора басейну Чамо — серед найцiкавiших на планетi.

Iстинний шок викликав у нас один мiсцевий пiдлiток. Уявiть собi: озеро повне корокодилiв-людожерiв, десяток яких одночасно приймає сонячнi ванни на березi. I майже поруч iз ними по пояс у водi стоїть абориген i спокiйнiсiнько вудить рибу. Ще й показує нам здалеку щойно пiйманого велетенського окуня...

Хамери

У долинi рiчки Омо, однiй iз найбiльших в Ефiопiї, у важкодоступних мiсцинах живе близько двох десяткiв рiзних племен, кожне — зi своєю культурою, мовою i звичаями. Iнтеграцiї мiж ними майже не вiдчувається. Це своєрiднi мiнi-держави iз власними неписаними законами i традицiями. Представники деяких племен навiть за типажами несхожi на iнших.

Особливо вирiзняються хамери. Їх близько 35 тисяч. Живуть у випаленiй сонцем саванi, яка де-не-де переходить у лiси. Будують невеликi круглi хижi на опорах, iз конiчними солом’яними дахами. Займаються скотарством, бортництвом i землеробством. При зустрiчi з ними перше, що впадає в око, — краса їхнiх тiл. Чоловiки високi, стрункi, м’язистi й широкоплечi. На обличчi — повна вiдсутнiсть агресiї, зате помiтнi гордовитiсть i поважнiсть. Кажуть, аби примусити такого чоловiка «вийти з берегiв» i взяти в руки зброю, потрiбно дуже постаратися. Наприклад, не менше трьох разiв ущипнути за груди його дружину, вкусити його або… не сплатити за фотозйомку. Самозакоханiсть i природний артистизм проглядається у кожнiй їхнiй позi й русi. Вони вважають себе героями, повелителями, тому до роботи ставляться з прохолодою. Їхнє основне заняття i пристрасть — мисливство.

При всьому цьому — парадокс: хлопцi з янгольськими обличчями та смиренною вдачею регулярно i завзято лупцюють своїх дружин, яких у кожного по двi-три. I головне — нi за що! Традицiя! I що вражає: жiнки не тiльки не лементують iз цього приводу, а навпаки — самi постiйно просять, щоб чоловiки не забували виконувати свiй чоловiчий обов’язок — лупцювати. «Б’є — значить любить», — така проста аксiома побутує у племенi. Шмагають спецiальними гнучкими прутами, вiд яких на шкiрi залишаються рубцi. У жiнок племенi завжди спини оголенi, щоб усi бачили, як палко їх кохають.

Аби розповiсти про ще один «феномен» у стосунках мiж подружжями, мушу пiдкреслити: жiнки племенi хамер теж дуже ефектнi, стрункi й гарнi. Тепер — про те, чого менi не змогли розтлумачити нi фахiвцi з музею етнографiї в мiстечку Джiнка, нi ефiопськi супроводжувачi. Чоловiча бiологiчна досконалiсть приходить у хижу до свого жiночого вiдповiдника дуже рiдко. Хамери займаються коханням не заради задоволення, а виключно для продовження роду. В усiх iнших випадках красенi сплять не на широкому подружньому ложi з козячих шкур, а в ямах-могилах, якi риють собi на околицi поселення. Ще й присипають себе землею, щоб важче дихалося. Може, це якесь магiчне «злиття з матiнкою природою» чи «пiдзарядка»?

Дещо про жiнок племенi. Виходять замiж вони десь пiсля 12 рокiв. У першу шлюбну нiч чоловiки роблять їм штучну дефлорацiю спецiальним вiдшлiфованим дерев’яним товкачиком, який називається «ангебе мамбi». Його без проблем можна купити на базарi — сам бачив, коштує 3 бири. Вранцi новоспечений чоловiк ходить по селу й показує друзям скривавлений товкач, що пiдтверджує непорочнiсть дружини. Цього ж дня вiн надягає на шию жiнки важкеньке металеве кiльце, яке неможливо зняти. У ньому є спецiальний держак — щоб чоловiковi зручнiше було тримати свою благовiрну.

Молодi жiнки у племенi теж мало працюють. Основне їхнє заняття — догляд за малечею. Решту роботи виконують пiдлiтки, а також чоловiки, вже не здатнi носити зброю, i жiнки, не здатнi вже народжувати дiтей.

У жiнок є ще одне важливе заняття — догляд за тiлом. Вода i воднi процедури для них — нереальна розкiш, але вихiд вони знайшли. Жiнки виготовляють спецiальний «рiдкий шоколад». Його складники — тертий плiд дерева шанбiя, козяче масло i сiк цукрового очерету. Цiєю сумiшшю вони щедро вкривають свої голови, обличчя i шию. Додавши ще глини i вохри, змащують цим волосся, потiм одна однiй заплiтають десятки кiсок. I це ще не все. Вони щодня довго i старанно розтирають своє тiло диким медом. Ну просто тобi спа-салон найвищого розряду! Аж не вiриться, що цi солодкi красунi так рiдко «затребуванi»…

Дещо про цiкавий ритуал посвяти пiдлiтка в чоловiки. У шеренгу вишиковують десяток чи й бiльше корiв або бикiв, а численнi гостi їх тримають за хвости i роги. Злякана худоба не стоїть на мiсцi й постiйно вовтузиться. Завдання хлопця — пробiгти по спинах тварин туди-сюди кiлька разiв. Якщо йому це вдається — вiн герой, його вiтають, вiн стає чоловiком i здобуває право на одруження. Якщо ж нi, то чекатиме iнiцiацiї ще рiк.

Непросте життя-буття хамерiв звеселяють уснi поеми, мiфи, казки, загадки, благословiння i побажання. Наприклад, дитинi, якiй вдалося прожити один рiк, традицiйно бажають такого: «Нехай бог дасть тобi побiльше худоби, перемогу над ворогом i забере з твого життя тяжкi часи». Добре розвинута i «спецлексика» — рiзноманiтнi лайки та прокльони.

На вустах хамерських оповiдачiв — голод, вiйни i хвороби. Iз негараздами тут борються в мiру своїх сили i свiдомостi. Вiд малярiї допомагає настоянка з дерева ремiтт, вiд укусу змiй — напiй з дерева дитта... Аби передбачити майбутнє, iснує цiлий арсенал ворожiння. Знахар уважно вивчає кишки кiз або корiв i «точно» визначає, якi потрясiння пiдстерiгають плем’я. Те саме вiн робить i за кольором та розташуванням небесних свiтил.

А тепер спустiмось на грiшну землю, а точнiше, в наш iмпровiзований кемпiнг — кiлька наметiв посеред лiсу. Серед туристiв була неординарна особистiсть — «штатний» приколiст i витiвник. Так сталося, що день народження його дружини, теж члена групи, збiгся з нашим перебуванням у хамерському «царствi». I вiн придумав сюрприз для своєї «половини» та нас. Чоловiк попросив ефiопських друзiв привести хамерську молодь iз навколишнiх поселень на танцi. За невелику винагороду до нас на лiсову галявину надвечiр прибуло понад два десятки гостей при повному парадi. Їхнi тiла були прикрашенi козячими шкурами, пiр’ям, бiсером, мушлями й металевою «збруєю». Ну, а далi — феєрверк емоцiй, веселощiв, розваг, усмiшок. I дискотека! Дiвчата хамер завзято танцювали в крузi, щосили стукаючи п’ятами об землю, рясно видзвонюючи прикрасами, змикаючи i розмикаючи хоровод. Танок парубкiв вимагав бiльше сил — вони переважно стрибали за принципом «хто вище». Пускалася вихилясом i наша команда.

Усiм було дуже весело i приємно. Чого й вам бажаємо на шляхах вiдкриттiв!