Хто не був у цiй фортецi, той не був у Судаку. А хто вiдвiдав її, вийде iз запитанням — а де це я, власне, побував? У головi починають плутатися стародавнi назви мiста. Плюс повний калейдоскоп народiв: алани, греки, хозари, русичi, половцi, турки, татари, венецiйцi, генуезцi... А цi ж, останнi тут що робили? I чому фортеця «генуезька»?

Усе починалося тут

Судак з’явився зовсiм не там, де вiн зараз, а на горi Фортечнiй (Крепостной), що панує над бухтою. Це iдеальне мiсце для оборони, захищене самою природою. Крутi схили роблять фортецю неприступною з моря, хоча недолiком є положистий пiвнiчний схил, зручний для пiд’їзду. Ще здалеку ви помiтите двi великi прибрамнi башти. I, немов якийсь загарбник, не зогледитесь, як, увiйшовши у браму, через мiсток потрапите до кам’яного напiвкруглого укрiплення — барбакану. Це пастка, «зона смертi». У минулому, щоб сюди дiстатися, ворог мусив пiд обстрiлом здолати 8-метровий рiв i перекидний мiст. Та для прориву в мiсто, цього не досить: попереду вузький прохiд мiж прибрамними баштами, подвiйна система падаючих решiток — «кам’яний мiшок». Зроблений вiн за рогом, аби супротивник нiчого не помiтив i зайшов, але живим уже не вийшов. Навiть турки в 1475 роцi, маючи потужну артилерiю та чисельну перевагу, цiєї брами не брали, хоча мiсце тут нiбито найзручнiше.

Та зайшовши до фортецi, будете дуже здивованi: окрiм стiн i кiлькох споруд, трави, а на травi — коней та верблюда, ви нiчого не побачите! Виникне цiлком закономiрне запитання: невже грекам та iталiйцям нiчого було робити, тiльки захищати пасовище на горi?

Це зараз Судак — «забуте» мiсто, а в середньовiчному свiтi про нього знали в найдальших куточках Європи та Азiї. Вiзантiйцi називали його Сугдея, захiдноєвропейцi — Солдая, русичi — Сурож, схiдним географам вiн був вiдомий як Судаг. Грецький середньовiчний рукопис повiдомляє, що фортеця Сугдея побудована 212 року. Заснування мiста пов’язане з iраномовними племенами аланами, предками нинiшнiх осетинiв. Вони з’явились у Криму в II–III столiттi, осiли в Судацькiй долинi й назвали мiсцевiсть «Сугда» — «чиста, свята». Починаючи з VI столiття, коли пiвденне й схiдне узбережжя Криму, вiд Херсонеса до Боспору, опинилося пiд владою Вiзантiї, тут ще й дуже побiльшало грекiв. Саме до того часу вiдноситься спорудження вiзантiйцями фортець Ялiта (нинiшня Ялта), Алустон (Алушта) й Горзувiти (Гурзуф). Не лишилася без уваги й Сугдея: була укрiплена її портова частина. У боротьбi мiсто переходило то до хозарiв, то до печенiгiв, то до половцiв.

Судак був добре знаний на Русi як велике, багате й укрiплене мiсто. Торговi зв’язки з ним виникли пiсля розгрому русичами Хозарського каганату в X столiттi. Звiдси на Русь везли шовк-сирець, бавовнянi й вовнянi тканини, iмбир, перець, гвоздику й iншi прянощi. За свiдченням арабських i перських авторiв, мiсто вело жваву торгiвлю на шляху iз Середземномор’я на Схiд. Як показують археологiчнi розкопки, у XI–XIII столiттях Сугдея перетворилася на мiжнародний економiчний центр, де зустрiчалися купцi з рiзних кiнцiв свiту — з Русi, Захiдної Європи, Пiвнiчної Африки, Малої Азiї, Iндiї та Китаю.

Пригоди iталiйцiв у Криму (не комедiя)

Але як у Криму опинились iталiйцi? 1204 року хрестоносцi розгромили Константинополь. Їхня союзниця Венецiя отримала монопольне право торгiвлi й колонiзацiї у Причорномор’ї. На кримських берегах з’явилися її факторiї та фортецi. Невдовзi найбiльшою з них стала Сугдея, котру iталiйцi називали Солдаєю. Про торгiвлю в нiй згадує славетний мандрiвник Марко Поло, який гостював у мiстi. Його дядько мав у Солдаї власний будинок.

Проте у Венецiї був потужний супротивник — Генуя. Вона давно прагнула долучитися до чорноморської торгiвлi. У 1261-му генуезцi допомогли iмператоровi Михаїлу Палеологу повернути Константинополь, за це отримали вiд нього «ексклюзивне» право ходити по всьому Чорному морю й заснували у Криму факторiю — Кафу, на мiсцi Феодосiї, зруйнованої в IV столiттi гунами. Вони за безцiнь придбали мертве мiсто у монголiв.

Та повернiмося трохи назад. 1239 року кочiвники захопили весь Крим. Потроху вони почали осiдати в Судаку, декотрi навiть приймали християнство. У середньовiчних нотатках повiдомляється про смерть «раби божої Параскеви, татарки» й говориться про смерть «Iоанна християнина, татарина».

У 1249 роцi монголи для збору данини провели перший перепис мiського населення. Виявилось, у Судаку пiсля спустошливих набiгiв мешкало 8 тисяч 300 осiб (при цьому, можливо, опитували лише чоловiкiв; до речi, тодiшнє населення Києва — лише 2 тисячi). Але сплата данини не рятувала вiд грабункiв. Наприклад, тiльки з 1308-го по 1338 рiк їх було п’ять.

Нищiвнi напади рiзко скоротили населення мiста й пiдiрвали економiку венецiйцiв. Що ж до їхнiх суперникiв генуезцiв, то вони наприкiнцi XIII столiття мiцно засiли у Кафi. Татарськi набiги змушували колонiзаторiв постiйно укрiплювати мiсто, i зрештою воно стало практично неприступним. Генуезцi навiть мали нахабство продавати в рабство татарських дiтей!

У цьому й полягав гiркий жарт долi, який коштував Європi понад 24 мiльйони життiв. Звiдси, з Кафи, разом iз рабами почала свiй згубний хiд епiдемiя чуми 1347–51 рокiв, що викосила двi третини європейцiв та увiйшла в iсторiю як «Чорна смерть». Вiйська золотоординського хана Дженiбека обложили мiсто. У станi татар спалахнула епiдемiя чуми. Завойовники мусили пiти, але перед цим покидали тiла загиблих воїнiв катапультами через мури. Коли генуезцi покинули фортецю, всюди, де зупинялись їхнi кораблi дорогою додому, виникали осередки страшної хвороби. Чума прокотилася тодi вiд Iталiї до Британiї. Саме завдяки генуезцям у Європi з’явились легенди про кораблi-привиди з мерцями.

А що ж самi генуезцi? Хiба могли вони залишити такий ласий шматок, як чорноморське узбережжя? 1357 року Генуя заснувала Чембало (нинiшню Балаклаву), а в липнi 1365 року пiшла в наступ на Солдаю. Нападники не зустрiли сильного опору й без зайвих зусиль заволодiли мiстом.

Але чому мовчали монголи? Бо в цей час у них тривала запекла внутрiшня боротьба за владу. Генуезцi на цьому добре зiграли, пiдтримавши найдужчого претендента — Тохтамиша. Вiн, у свою чергу, вiддячив i закрiпив за ними територiю вiд Боспоро (Керчi) до Чембало (Балаклави). Генуезцi створили наймогутнiший на Чорному морi флот i мiцнi фортифiкацiї. Значну роль для них вiдiгравала транзитна торгiвля зерном, воском, сiллю, рибою. I звичайно ж, рабами. У XIV столiттi попит на «живий товар» зрiс через наслiдки чуми, в котрiй, власне кажучи, генуезцi й були виннi. Спочатку завезли мор, потiм рабiв — i непогано нажилися на подвiйному горi…

Подвiйний опiр

Населення Солдаї, як i iнших генуезьких колонiй у Криму, вiдзначалось етнiчним розмаїттям. Тут мешкали греки, вiрмени, половцi, татари, араби, євреї... Та лише генуезцi могли займати найвищi адмiнiстративнi посади. Консул Солдаї, хоч i пiдкорявся Кафi, призначався урядом Генуї. Термiн його повноважень обмежувався роком (своєрiдна боротьба з корупцiєю). Вiн же виконував обов’язки вiйськового коменданта й фiнансового управителя, тобто уособлював усю повноту влади. Частина коштiв iшла на зведення необхiдних оборонних споруд. Наприклад, за часiв консула Лодисiо дi Монтальдо побудовано кам’яний комплекс iз двох цистерн на 175 i на 350 кубометрiв. Вода до них надходила з гори пiд землею глиняними трубами по пiвметра завдовжки, якi вставлялись одна в одну. З тiєї ж гори брали деревину, яку широко використовували на будiвництво. Кам’яним в оселях був лише фундамент. Споруди стояли щiльно, виникала загроза пожежi, тож ремiсничi цехи та майстернi виносилися за межi мiста.

До наших часiв збереглись i глинянi труби, i джерела, i фундаменти будинкiв, i навiть цистерни вiдразу впадають у вiчi.

У тi далекi часи на перший план вийшла безпека мiста. Обнесене мiцним муром, з настанням темряви воно замикалося. Пiсля особливого звуку дзвону мешканцi Солдаї не мали права виходити на вулицю. Навiть самому консулу заборонялося покидати мiсто й ночувати за його межами.

При цьому у фортецi було лише тридцять найманих солдат! Дивлячись на величезну споруду, починаєш запитувати себе — як могла захищати її купка воякiв? Потрiбно придивитися: майже у всiх башт по три стiни, четвертої немає. I пригадати, що тут дiяла друга лiнiя оборони, з якої можна було керувати першою. Ось чому внутрiшньої стiни у башт не iснує — для зручного прийняття команд! За крайньої необхiдностi захисники фортецi могли залишити першу лiнiю оборони та зайняти другу, а якщо помiч не пiдiйде вчасно, пiд прикриттям мурiв спуститись у порт i вийти човнами у море. Очевидно, що три десятки воїнiв самi мiста б не захистили. Але варто згадати оборону хрестоносцями Єрусалима вiд Саладина, коли на все мiсто було не бiльше 5 рицарiв. Ясна рiч — захист лягає на плечi ополчення!

Iснувала й «фортеця у фортецi» — Консульський замок, окреме, дуже мiцне укрiплення. Чотири стiни, захiдна башта, власний барбакан i контрфорс (вертикальний виступ стiни, що надає їй мiцностi та стiйкостi), а на самому 19-метровому донжонi (головнiй сторожовiй баштi) — бiйницi. Замок мав перекидний мiст на другу лiнiю, цистерну з водою, продзапас i зброю. До речi, за легендою, турки не змогли взяти донжону з останнiми захисниками. Вночi тi пiдпалили замок i пiшли таємною стежкою до моря. Зараз iз донжона варто оглянути внизу скелi щоб її побачити.

А ще одна споруда на макiвцi — сторожова башта Коз-куле, або Киз-куле. Ранiше там утримували вельможних заручникiв. Першим споруду описав Марко Поло. Звiдти чудово видно всю фортецю й пiдходи до неї. «Коз», до речi, з татарської — «око», «киз» — «дiвчина», ну, а «куле» — «башта». Чому Око, зрозумiло — звiдти вся фортеця й околицi як на долонi. Чому Дiвоча? У баштi ще на початку XX столiття проглядалася фреска чи то Дiви Марiї, чи якоїсь дiвчини. Iснує й така сумна легенда. Дочка консула покохала бiдного юнака. Сваталися багатiї, але дiвчина всiм вiдмовляла. Довiдавшись, у чому рiч, консул наказав юнака вбити, а дочку замкнути у баштi. У вiдчаї вона стрибнула звiдти в море. Скеля справдi дуже небезпечна, i той, хто намагається пiднятися нагору, ризикує зазнати долi нещасної дiвчини. Хоча огляд там чудовий — у хорошу погоду видно навiть Гурзуф. Недарма саме звiдти генуезцi спостерiгали за околицями, прапорами чи iншими знаками подавали сигнали захисникам усiєї фортецi. А димом чи вогнем можна було попросити допомоги аж у Кафи!

«Миротворцi»

I навiть такiй твердинi не судилося жити вiчно. У травнi 1453 року турки-османи захопили Константинополь. Стало очевидним, що найближча їхня мета — Крим. Генуезцям потрiбнi були союзники, i вони знову спритно скористалися боротьбою хана Менглi-Гiрея за престол, допомогли йому i зрештою захопили в полон його братiв-суперникiв. Їх утримували як заручникiв у вже згаданiй Дiвочiй баштi. Але це не допомогло. 31 травня 1475-го до кримських берегiв пiдiйшла турецька ескадра. Неподалiк вiд Кафи османи висадили численний десант i татари його пiдтримали. Через тиждень облоги 70-тисячне мiсто капiтулювало. Правда, у ньому була всього 1 тисяча генуезцiв. На що розраховували городяни — на милiсть туркiв? Але ж бiльшiсть з них османи тодi просто вбили.

Останньою впала Солдая, мешканцi якої, за переказами, запекло захищалися майже мiсяць. За легендою, коли нижнi укрiплення були зламанi, багато захисникiв фортецi на чолi з консулом замкнулись у головному храмi Дiви Марiї. Турки пiдпалили церкву, i всi, хто там був, загинули. Це якоюсь мiрою пiдтверджують розкопки — у завалах храму знайдено чимало обвуглених кiстякiв. Частина генуезцiв чинила опiр у Консульському замку, а потiм спустилася таємною стежкою до моря й, можливо, комусь пощастило врятуватися на кораблях.

Турки не вiдновлювали фортецi, оскiльки вона вже на той час застарiла. Однак i не знищили її. Решта укрiплень перебудовувались, а це — нi. Так до нас дiйшла дивовижна, мовчазна й водночас чарiвна твердиня середньовiччя. Вона може вiдкрити багато своїх таємниць — варто лише вiдчути себе Марко Поло!