Ви можете здивуватись, але Чехiя — країна традицiйно атеїстична. Католикiв тут 20 вiдсоткiв населення, протестантiв — 7, решта ж вiруючих уписується в жалюгiдний один вiдсоток. У чому рiч? Може, це наслiдки дiяльностi всiляких релiгiйних неформалiв — вiд непитущого Яна Гуса до фельдкурата-алкоголiка з вiкопомного «Швейка»? Але ж працювали тут i святi Ян Непомуцький та просвiтитель слов’ян Мефодiй, i благовiрнi Вацлав та Людмила! Треба розiбратися…

Оломоуц

Це старовинне моравське мiсто цiкаве тим, що на кожнi його четверо мешканцiв припадає студент. На щастя, лише один, як пожартував наш гiд. Так чи iнак, вулицi були чистими, лавки — порожнiми, а вечiр — тихим, як у перший день творiння. Мабуть, студенти весь час, поки гостi насолоджувалися красотами їхньої альма-мутер, навчалися. Ось i вiр пiсля цього твердженню, що чим далi на захiд, тим менше лою в молодих головах...

Бiльшiсть тих голiв належать унiверситету Палацького, заснованому чеським архiєпископом ще 1573 року. Пiсля празького Карлового унiверситету ця навчальна установа найдавнiша в країнi. Вiдповiдно, й бiльшiсть її корпусiв колись належали церковнiй маєтностi. Нинi Церква скромно володiє одним невеличким будиночком поруч iз величезною бiблiотекою. Ситуацiя типова для багатьох європейських мiст, включаючи Київ…

За зеленим куполом православного храму, над тихим плином рiчки Морави розкинулося Старе мiсто. В архiєпископському палацi, вiдомому як Пржемисловський, дивує багата колекцiя готичних i ренесансних статуй, переважно ХIII–ХIV столiть. Там же можна побачити iнавгурацiйну карету архiєпископа з епохи бароко. За змiстом вона теж «релiгiйна», а на вигляд — не дуже. Що вдiєш, стиль i статус князя Церкви вимагали золота i голеньких амурчикiв iз подружками-нiмфами. Одразу ясно, що колись архiєпископ у Чехiї почувався значно лiпше, нiж якийсь задрипаний король: разом iз шестериком коней довжина карети становить 16 метрiв! Щоправда, Його Превелебнiсть катався на нiй лише раз у життi — у день висвячення. Та часи змiнилися… У ХVIII столiттi навiть такi маловитратнi розваги духовенства набридли iмператрицi Марiї-Терезiї. Щоб черговий архiєпископ, бува, не подумав, що розкiшний транспорт дає йому право керувати Моравiєю, вона наказала понизити ворота, через якi в перший день свого правлiння традицiйно проїжджав владика. Вiдтодi карета стоїть на приколi…

 За палацом — величний собор святого Вацлава. Будувати його почали ще у ХII столiттi, про що свiдчать романськi вiкна, схованi за куленепробивним склом. Нава, тобто середня частина храму, збудована значно пiзнiше у стилi бароко, а ось фасад доробляли вже у ХIХ столiттi пiд впливом iсторизму. Весь храм усерединi розписаний квiтами, що надає iнтернацiональнiй готицi легкого нацiонального вiдтiнку. Ми ледь не розчулилися вiд високої самосвiдомостi чехiв, якi зберiгали культуру предкiв навiть у часи похмурого нiмецького середньовiччя. Проте нас поквапилися розчарувати: флора на стiнах — останнiй штрих у декорi собору (кiнець ХIХ столiття), який завдячує тогочаснiй модi на «народнiсть».

I все ж зовсiм скоро ми пересвiдчилися, що iз самосвiдомiстю у чехiв не гiрше, нiж в українцiв. Нi, вони не вбирають своїх неандертальцiв у вишиванки. Натомiсть у центрi Оломоуца струменять шiсть оригiнальних фонтанiв, що зображують античних богiв та героїв: Юпiтера, Нептуна, Тритона, Меркурiя та Геркулеса. А ще — Юлiя Цезаря, котрий за мiсцевою патрiотичною легендою i заснував мiсто. I хоча офiцiйно воно постало тiльки у 1253 роцi, та ось диво — щойно пiд час розкопок бiля фонтанiв були знайденi залишки римського табору II столiття!

Ганьба тобi, Бруте: Оломоуц — прегарне мiсто…

Святий Копечек

Ми у Святому Копечку, в так званому Прочанському храмi Завiтання Дiви Марiї (йдеться про гостину Матерi Божої у своєї тiтки — святої праведної Єлизавети). Дивовижний собор спорудили майже 350 рокiв тому, вiдтак це виразний представник бароко. Колись на його мiсцi стояла невеличка дерев’яна капличка, котру пiд час Тридцятирiчної вiйни, як i все у цих краях, спалили дощенту. На згарищi знайшли лише iкону Пречистої Дiви Марiї — анiтрохи не ушкоджену. Незабаром з’ясувалося, що вона чудотворна, бо хворi, що молилися перед нею, почали зцiлюватися. I тодi на честь iкони вирiшили збудувати величний храм!

Минули буремнi вiки, але образ Богоматерi зберiгся. Вiн i досi виблискує золотими ризами посерединi високого католицького вiвтаря. Попри пишноту розписiв i лiплення, тут тепло i затишно. Нам навiть здалося, що своєю красою цей храм перевершує Оломоуцький кафедральний собор. Мабуть, так вважав i Папа Римський Iоанн Павло II, котрий пiд час вiдвiдин Святого Копечка у 1995 роцi пiдвищив статус Прочанського храму до Базилiки Мiнор. Утiм, пiд час наших вiдвiдин старовинний орган звучав цiлком мажорно.

Увечерi на зморених журналiстiв чекала iнша, не менш прекрасна музика — народна моравська. Загалом нагадувала українську — i за мелодiями, i за змiстом. Чеськi пiснi розповiдали про той же Дунай, тих же дiвчат i хлопцiв, котрi вiчно з’ясовують стосунки, ту ж прекрасну природу i проблеми, пов’язанi з початком вiйни та розлукою. А оскiльки українська та чеська мови подiбнi, iнколи виникало враження, що ось-ось i всi зiллються в єдиному хорi… Та все ж таки щось стримувало. Може, певний антагонiзм у народних строях? Де у чехiв вузько, там в українцiв широко. Маємо на увазi шаровари, спiдницi та рукави. Таке собi взаємодоповнення культур.

Кромнержиж

Наступним пунктом у списку прес-туру значився Кромнержиж. Як виявилося, вiн занесений i в iнший список — ЮНЕСКО. Головним об’єктом свiтової спадщини у мiстечку є славетний Архiєпископський замок (чомусь вiдомий у свiтi пiд назвою шато, хоча французiв у ньому не було зроду-вiку). Нинi назвати його замком важко, радше це розкiшний палац. Проте так було не завжди. Адже Кромнержиж став архiєпископською резиденцiєю ще у ХIII столiттi й мусив боронитися вiд ворогiв. Пiсля руйнувань, пожеж i вiдбудов вiн i набув вишукано-барокового вигляду, який пiдносить його на вершину моравської цивiльної архiтектури.

Уже при входi до першого залу ми зауважили, що високопревелебнi господарi вельми любили природу. Примiщення оздоблене аж 218-ма парами оленячих i козулячих рогiв, прикрiплених до дерев’яних голiв. Екскурсовод не змiг сказати точно, скiльки саме парнокопитних уполювали особисто єпископи та архiєпископи, однак запевнив, що роги, якi прилаштованi не до голiв, а до срiбних шоломiв, — то трофеї австро-угорського iмператора Франца Йосипа I та росiйського царя Александра III. Обидва дуже полюбляли Кромнержиж. Тут-таки вони грали у бiльярд, люб’язно обмiнюючись державними таємницями i розглядаючи зброю часiв Гуситських вiйн.

А далi по порядку йшли: Рожева приймальня зi своїм килимом з архiєпископських гербом; Царська кiмната з портретами досить одноманiтних Габсбургiв, серед яких вирiзняється хiба прекрасна Єлизавета Баварська (та сама Сiсi з талiєю 49 сантиметрiв); Тронний зал iз зовсiм не потертим троном; Мала їдальня, в якiй начебто нiколи не було столу…

Нарештi, проминувши нескiнченнi анфiлади, ковзнувши поглядом по тисячах картин i скульптур, ми опинилися в залi, заради якого люди долають i не такi вiдстанi. Вiн називається Великою їдальнею (400 «квадратiв»!) i вважається перлиною рококо в Чехiї. Стеля прикрашена фресками на античнi сюжети (дещо фривольними як на духовних осiб), а стiни — позолоченим лiпленням, шедевром скульптора Франтишека Палацького. На жаль, автор, зображуючи християнську символiку, не уникнув i масонської тематики — вiяння часу? На стiнах виблискують пiдсвiчники з богемського кришталю. Важко уявити, на який потiк гостей був розрахований такий зал. Чи, не знаючи «культури суспiльства мас», єпископи звикли жити просторо?

До такої думки схиляє i великий англiйський парк навколо палацу. Натомiсть славнозвiснi Квiтучi сади — зовсiм маленькi (десь 300 на 500 метрiв). Вони закладенi 1665 року й стали зразком класичного французького парку з лабiринтами, галереєю, лiтнiми будинками i навiть невеличкою обсерваторiєю. Попри назву, квiтiв у цьому мiнi-парку малувато (за винятком кульбаб). Та вiн цiкавий i без них. Особливо паркова галерея завдовжки 240 метрiв. Ставши з одного її боку, можна почути шепiт у протилежному. Чудове мiсце для любовних зiтхань! А от стосовно збереження таємницi сповiдi — гiрше не придумаєш...

Славиться парк i своїми лабiринтами. Їхнi триметровi стiни утворенi вистриженими липами, грабами й каштанами. Проте загубитися тут неможливо, бо Квiтучi сади оточенi височенною огорожею. Судячи з усього, ранiше вона захищала зеленi насадження вiд мiсцевих пейзан та їхнiх ненажерливих миньотаврiв. А тепер — вiд неорганiзованих туристiв.

Велеград

Це мiсто — iсторична твердиня чеського православ’я. У храмi святих Кирила та Мефодiя, попри реставрацiйнi роботи, панують тиша i благодать. Саме тут знаходився осiдок вiкопомних братiв — просвiтителiв слов’янства. У тодiшню столицю Моравiї вони прибули з Константинополя (863 рiк) на запрошення мiсцевого князя.

Найперше брати взялися за переклад богослужбових книг iз грецької на слов’янську мову. Судячи з усього, на той час вони вже створили свою абетку, хоча чехи свято вiрять, що ця знаменна подiя вiдбулася саме у Велеградi. Проповiдь Кирила та Мефодiя мала блискучий успiх. За кiлька рокiв свiтлом євангельського вчення були просвiченi Моравiя, Болгарiя i Паннонiя. Тодi ж у братiв виник гострий конфлiкт iз нiмецьким католицьким духовенством, яке категорично не сприймало богослужiнь рiдною, зрозумiлою мовою, стверджуючи, що молитися i читати Святе Письмо належить лише грецькою, латиною або iвритом. На щастя, Папи Римськi, до яких позивалися нiмцi, найчастiше ставали на бiк просвiтникiв. Хоча не обiйшлося без переслiдувань i навiть трирiчного ув’язнення святого Мефодiя.

По смертi 42-рiчного Кирила, Мефодiя висвятили на єпископа Моравiї та Паннонiї. Саме такого Владику волiли бачити на своїх землях мiсцевi князi  — воiстину доброго пастиря, який дбав би про своїх духовних дiтей, а головне — розумiв, що потрiбно для їхнього спасiння. (До речi, українськi церковнi iсторики стверджують, що до Великоморавської (Мефодiєвської) єпархiї входили й пiвнiчнi землi сучасної України. Знайденi в урочищi «Стара катедра» поблизу Володимира-Волинського християнськi артефакти IХ столiття свiдчать про безпосереднiй вплив мiсiї святого Мефодiя на Русь-Україну).

Проживши довге i буремне життя, 6 квiтня 885 року святий Мефодiй знову приєднався до свого улюбленого брата. Вiдспiвали його трьома мовами — слов’янською, латинською та грецькою — i поховали у соборнiй церквi Велеграда. Нинiшнiй храм святих Кирила i Мефодiя створений пiзнiше. Тому й об’єднує пiд одним склепiння католицьку базилiку i православний придiл iз вiзантiйським iконостасом. Цим вiн немов засвiдчує, що нашi людськi перегородки до небес не дiстають. Певно, це вiдчув i незабутнiй Iоанн Павло II, чи не єдиний за всю iсторiю Церкви Папа-слов’янин, котрий подарував велеградському храмовi Золоту Троянду — вiдзнаку, якою володiють лише чотири католицькi собори у свiтi.

Прага

Подейкують, якщо ви приїжджаєте до країни i вас зустрiчає дощ — це на щастя. Так воно й сталося. Та особливої повноти наше паломницьке щастя сягнуло у «златiй Празi».

Не буде перебiльшенням сказати, що кожна вуличка прекрасної столицi веде до храму. До храмiв дуже рiзних — вiд малесенької романської ротонди святого Мартина на Вишеградi до грандiозного готичного собору святого Вiтта у празькому Градi, вiд кругловидої барокової церкви святого Микулаша на Малiй Странi до бетонного конструктивiстського костелу святого Вацлава на Вршовицях.

Серед храмiв рояться тисячi туристiв, раз-по-раз намагаючись потрапити всередину. Щоправда, це вдається не завжди: пiд час богослужiнь у бiльшiсть iсторичних церков приїжджих не пускають. А дарма — серед них трапляються i вiруючi люди, особливо серед українцiв.

Та всi непорозумiння зникають на тлi празьких краєвидiв, напрочуд виразних у променях вранiшнього чи вечiрнього сонця. Воно й справдi не може анi зайти, анi встати, не торкнувшись хоч одного хреста на банi або шпилi…

… Останнього вечора ми їхали по Празi «iсторичним трамвайчиком», у якому без зайвих претензiй награвав лiтнiй акордеонiст. Проте вираз його обличчя був такий, нiби вiн виконує месу в кафедральному соборi. I мимоволi подумалось: а може, й увесь так званий «чеський атеїзм» — лише награний на старому фальшивому акордеонi?  

ХРИСТИЯНСТВО У ЧЕХІЇ!

Появу Христової вiри на територiї країни пов’язують з iменами святих Кирила та Мефодiя, якi 863 року заснували тут першу християнську спiльноту. Однак пiсля смертi Мефодiя у 885-му Папа Римський Стефан V змусив усiх послiдовникiв святих братiв залишити країну.

Вiдтак поширення християнства взяли на себе князi Чехiї Борживiй I та його дружина Людмила.

Однак справжнiм хрестителем i патроном Чехiї вважається святий Венцеслав (вiн же — Вацлав або В’ячеслав (907–936), онук Борживiя I та Людмили. Вiн зробив християнство державною релiгiєю, а також заклав собор святого Вiтта у Празi.

Найбiльшого розквiту християнство у Чехiї зазнало за часiв Карла IV (ХIV столiття).

Реформацiя, розпочата спаленням ректора Карлового унiверситету за єресь ще у 1415 роцi, змiнила образ християнства у цiй країнi. Боротьба, ключовим перiодом якої стали Гуситськi вiйни, тривала аж до перемоги католикiв у Тридцятирiчнiй вiйнi (1618–1648). Пiсля цього Чеська католицька Церква здебiльшого була представлена нiмецьким духовенством.

Позицiї християнства похитнулися в перiод мiж двома свiтовими вiйнами. А сорок рокiв радянського «наукового комунiзму» призвели до того, що нинi Чехiя вважається однiєю з найатеїстичнiших країн Європи. За переписом 2001 року, невiруючi тут становлять 45% населення.

Попри це, в Чехiї дiє православна громада iз близько 35 тисяч вiрних. Бiльшiсть їх належать до автокефальної помiсної православної Церкви Чеських земель i Словаччини.