Мандруючи пiвденними околицями Тунiсу, на межi з найвеличнiшою пустелею свiту Сахарою, я потрапив на невисоке плато в горах Матмата. Це випаленi сонцем, висушенi вiтрами землi, де спочатку я не помiтив жодних ознак життя: нi людини, нi тварини, нi птаха, нi навiть рослини. I як же здивувався, коли серед цього кам’яного бескеття раптом побачив дивне кладовище. Раз тут хтось помирає, значить, хтось i живе. Хто цi люди? Звiдки взялися?

Блукаючи далi, я здiйснив новi вiдкриття, що бентежили уяву. На одному зi схилiв побачив… блакитного кольору дверi, нiби навiщось прилiпленi до скелi. А згодом дiстався глибокої та широкої ями, по периметру якої на рiзних рiвнях виритi чудернацькi нори-печери. З однiєї вийшла на свiт Божий господиня.

Як з’ясувалося, тут живуть однi з найдавнiших мешканцiв Пiвнiчної Африки — бербери. До цього етносу вiдносять i тамазигтiв, рифiв, шлехiв, туарегiв, кабiлiв — загалом близько 10 мiльйонiв осiб у Мавританiї, Марокко, Алжирi, Лiвiї, ОАЕ, Нiгерiї, Малi та Суданi. У Тунiсi берберiв лише кiлька тисяч.

Ученi не мають однозначної вiдповiдi, чому матматськi бербери обрали для себе один iз найменш сприятливих за природними умовами куточкiв i чому вони «пiшли пiд землю». За однiєю з версiй, вiддалений вiд цивiлiзованих районiв гiрський масив привабив людей як чудова схованка вiд ворогiв. За iншою, троглодитiв привели у глибини суто меркантильнi мiркування: крейдянi породи Матматських гiр дуже м’якi, тому в них значно легше збудувати житло в землi, нiж на поверхнi. До того ж вирита печера — схрон не лише вiд ворога, а й вiд тутешньої неймовiрної спеки. У пiдземних лабiринтах протягом усього року температура тримається близько +25°С — майже як на всесвiтньо вiдомих канарських i сейшельських курортах.

За враженнями багатьох мандрiвникiв, у тому числi й моїми власними, побут троглодитiв нагадує «життя на Мiсяцi». Навколо селища — майже нiчого живого: голi, вохряного кольору скелi та понурi, порожнi, всiянi гострим камiнням долини, дуже рiдко прикрашенi самотнiми кволими пальмами та рештками вигорiлої трави. Саме цей «iнопланетний» пейзаж свого часу став декорацiєю для фiльмiв зi славнозвiсних кiноепопей — «Зорянi вiйни» Джорджа Лукаса та «Iндiана Джонс» Стiвена Спiлберга.

Правда, iнколи тут стається диво. Ранньої весни, коли небо ощасливить цю стражденну землю хоча б маленьким дощем, безживний край стає раєм. Схили гiр i долини вмить укриваються неймовiрної краси зеленим килимом iз мiрiад квiтiв найрiзноманiтнiших форм i вiдтiнкiв. Однак це казкове царство барв i запахiв живе недовго, його безжально знищує вогнедишне сахарське сонце — i насiння лежить у грунтi до наступного благодатного дощу, який, можливо, випаде лише через роки.

Архiтектурне ноу-хау матматських берберiв — ось у чому. На схилi гори, яка здалася їм «симпатичною», люди копають величезнi ями-кратери завглибшки й завширшки, як правило, метрiв iз десять. Водночас прокладають i пологий тунель, що сполучає кратер зi схилом гори. У стiнах тунелю викопують примiщення для худоби, а в стiнах великого колодязя-ями — доволi просторi кiмнати. Ця основна «будiвля» може мати два, три i навiть чотири поверхи. Троглодити iнодi жартують, що живi у них мешкають пiд мертвими: кладовища, як я вже переконався, влаштовуються нагорi. Для сполучення мiж поверхами використовують пандуси або драбини з товстих мотузок, а на додачу — ще й отвори у пiдлозi верхнiх поверхiв. Дверей у «номерах», як правило, немає.

При всьому треба вiдзначити — бербери з великою стараннiстю дотримуються, настiльки це можливо в їхнiх умовах, законiв чистоти й естетики. Внутрiшнє подвiр’я на днi кратерiв (хаушi) — добре виметене й доглянуте. У ньому люди якимось дивом вирощують розкiшнi пальми i багато квiтiв. Оздоблюють цей «вестибюль» керамiчними виробами та берберськими прикрасами. Всi житловi кiмнати акуратно вибiленi. Над входом у багатьох намальованi риби, очi або «рука Фатьми» — щось схоже на зразок нашої пiдкови на щастя. Особливих проблем iз меблями не iснує, бо потреби у берберiв невеликi. Заглибини у стiнах служать лiжками, а якщо господинi знадобиться поличка чи нiша, їх легко викопає у стiнi чоловiк.

Усе було б добре, якби над спорудами матматiв не висiв дамоклiв меч у виглядi… тих-таки дощiв. Троглодити бояться їх дужче, нiж вогню. Адже пiд час сильних злив пiдземнi домiвки затоплює, їхнi стiни обвалюються, вода виганяє сiм’ї та худобу на поверхню. Саме така бiда сталася в 60-тi роки, коли тут кiлька тижнiв безперервно дощило. Тодi практично всi пiдземнi помешкання берберiв матмата були знищенi. Щоб допомогти постраждалим, уряд Тунiсу видiлив кошти i за короткий час неподалiк вiд старого селищa Матмата виросло нове, комфортне, з наземними будинками, електрикою та iншими вигодами. Були зведенi школи, магазини й фельдшерськi пункти. Частина мешканцiв пустелi спокусилася благами цивiлiзацiї й переїхала до будинкiв на поверхнi, iншi — поновили свої старi помешкання, а дехто поруч iз новими наземними будинками вирив собi звичнi печери. Зараз i в Старiй, i в Новiй Матматi можна нарахувати понад 700 «кратерiв», у котрих, як i сотнi рокiв тому, живуть пiд землею кiлька тисяч блакитнооких (дивна ознака берберiв матмата), трохи консервативних, але сильних духом, працьовитих i мудрих людей. Вони серед небагатьох в Африцi старанно бережуть свої стародавнi культуру, мову i звичаї.

До мене бербери поставилися з великою повагою i гостиннiстю. Почастували мiсцевими стравами, розповiли про технологiю копання пiдземних лабiринтiв, ознайомили з роботою давнiх ткацьких верстатiв i пресiв для витискання маслинової олiї. А насамкiнець улаштували зустрiч iз вiдомою далеко за межами поселень вiщункою — майже сторiчною бабусею Фатимою. В її чистому, добре вибiленому помешканнi вiдчувалася приємна прохолода i благодатна аура. В кiмнатi нiчого зайвого: лiжко, столик, шафка з посудом, на пiдлозi — невеличкий килим, а на стiнах — кiлька фотографiй. Її родичi сказали — мовляв, якщо маєте бажання дiзнатися своє майбутнє, бабуся за невелику винагороду може про нього розповiсти. Не бiда, що я не знаю берберської мови, перекладатиме праправнук Фатими, який вивчає у школi французьку.

Я не бажав знати свого майбутнього, а тому спитав стареньку, що чекає надалi на все людство. Помiркувавши, вона тихо мовила: «Люди, проживши на землi тисячi рокiв, зробили дивовижнi вiдкриття, створили неймовiрно розумнi машини, зумiли пiднятися в небо, але так i не навчились або не захотiли жити за законом Божим: не нашкодь людинi, звiру та землi; твори, будуй, а не руйнуй; живи розумом, а не пристрастями. Тому щасливого майбуття у людства я не бачу, воно швидко рухається до самознищення. Хоча, можливо, люди все ж зрозумiють, що життя їхнє на цiй землi може стати раєм…».