Про Грузiю ми вже багато писали, але менi пощастило побувати там уперше, завдяки «Туристичному прес-клубовi України». Вiн небайдужий до цiєї країни. I недарма.

За чотири насиченi доби ми встигли побувати у Кахетiї, присвятити день столицi, потiм здiйснити вояж на захiд Грузiї, перетнувши п’ять провiнцiй, та опинитись в Аджарiї. На жаль, там ми провели лише нiч i пiвдня. Опiсля в Києвi було важко повiрити, що лише вчора я купалась у бiрюзовому морi, гуляла серед пальм i квiтучих магнолiй. I ще кiлька днiв суцiльний захват не давав зiбрати докупи враження.

Про що хотiлося розповiсти насамперед, то це про людей, якi нам зустрiлися. А душевних серед них трапилося чимало. Протягом того короткого спiлкування ми намагалися зрозумiти, чим грузини схожi на українцiв i що нас вiдрiзняє. Хтось iз великих сказав, що не може бути дружби народiв, бо iснує лише дружба мiж людьми…

Знайомства

Вони почалися на стендi Грузiї пiд час мiжнародної турвиставки у Києвi, де вiдбулася прес-конференцiя керiвника департаменту туризму й курортiв Мiнiстерства економiчного розвитку Грузiї Петера Канкава. Заповзятливий молодий чоловiк гарною українською мовою розповiв про стан i перспективи туризму в своїй країнi. Вiн шiсть рокiв пропрацював у грузинському посольствi на Кiпрi й запозичив там досвiд, а головне — має велике бажання пiдняти економiку батькiвщини за допомогою туристичної галузi. Тому й радо запрошує журналiстiв до своєї країни.

У Тбiлiсi iз самого початку нам теж трапилася чудова людина — iз негрузинським iм’ям, але дуже грузинською душею — Iнга Бєлова. Вона з гордiстю заявила, що є тбiлiскою у четвертому поколiннi й безмежно любить своє мiсто. Це вiдчувалося в усьому. Освiчений екскурсовод — то важливо так само, як i просто професiонал на своєму мiсцi. А Iнга досконало знає майже все про Грузiю й дуже добре знайомить зi звичаями свого народу, дотепно розповiдає народнi усмiшки — наприклад, про сванiв, таких собi «грузинських шотландцiв».

У цiй тендiтнiй панночцi для нас втiлилося привабливе обличчя столицi й усiєї країни. Пiсля спiлкування з нею ми вже не дивувалися доброзичливим усмiшкам, якими нас зустрiчали й офiцiйнi особи, й представники мерiї, й персонал готелiв i, нарештi, просто перехожi на вулицях.

Проблем у пiслявоєнної Грузiї ой як багато, але гостиннiсть тут — на найвищому рiвнi. Це вiдоме твердження в жодному разi не сприймiть як банальнiсть: робиться все по-справжньому щиро.

Душевний прийом у Кахетiї

Саме таку гостиннiсть ми вiдчули у родовому маєтку кахетинського майстра-винороба Нiко Нiколаiшвiлi. Вiн теж колись мешкав у Тбiлiсi, де закiнчив технiчний вуз i мав пристойну роботу. Та поважний вiк батькiв змусив переїхати на дiдизну, в Алазанську долину. Тут, у прекрасному мiстечку iз назвою, що звучить як пiсня — Цинандалi, вiн i продовжив справу предкiв. На подвiр’ї в нього росте виноградна лоза-прародителька, бiльше схожа на добрячий стовбур дерева. Їй понад сто рокiв, а вона продовжує давати пагони, щоб вiдновлювати плодючий виноградник — предмет гордостi батоно Нiко. Попри те, що вiн плекає лози, виробляє чудове вино (а то дуже трудомiсткий процес), керує власним чималим господарством, у якому трудиться уся родина (звiсно, окрiм славного малюка), Нiко ще й викладає iнформатику в мiсцевiй середнiй школi.

Господар ознайомив нас iз процесом виробництва божественного напою, показав святая святих винороба — примiщення, де закопанi у землю квеври, такi собi величезнi глеки. У них закладається чавлений виноград, майбутнiй напiй визрiває, а пiсля дня святого Георгiя (25 листопада) молоде вино повертається у квеври на зберiгання. За якостями домашнiй напiй батоно Нiко — понад усi похвали. П’ється дуже легко. А пiд нього один за одним проголошує тости сам господар-тамада: за батькiвщину, за мир, за дружбу… I розкривається грузинське єство, яке на благодатнiй землi Сакартвело, у плодючiй Алазанськiй долинi, на тлi прекрасних гiр Кавказу перетворює чарiвний виноград на радiсть спiлкування. Основний тост, вiдповiдник українського «будьмо!», грузинською звучить як «гаумарджос!» i означає — «з перемогою тебе!».

Храми душi

Християнство у Грузiї пустило коренi ще у IV столiттi, до ХII спiвiснувало разом iз язичництвом i вже потiм поширилося всюди.

Нас запросили вiдвiдати жiночий монастир у Бодбе, що на сходi країни, в околицi невеликого iсторичного мiстечка Сигнагi. Монастир присвячений святому Георгiю (загалом по країнi понад 200 церков i обителей мають це iм’я). Але прочани йдуть сюди вклонитися насамперед святiй Нiно, яка перша принесла у Грузiю християнство i зробила хрест, зв’язавши власним волоссям виноградну лозу. Оскiльки лоза не буває прямою, то й на знаку святої Нiно перекладина звисає кiнцями донизу. Такий хрест був канонiзований i вважається суто грузинським. Поруч iз ним використовується i прямий православний хрест, i ще кельтський хрест у колi.

У монастирськiй церквi IХ столiття — могила святої Нiно. Кожна жiнка може припасти на колiно перед нею i попросити про найзаповiтнiше. А черницi цiєї обителi малюють прекраснi iкони та виготовляють чудове червоне вино. У дворi навколо храму влаштовано невеличкий парк, де дуже рано зацвiтають яскравi квiти поруч iз деревами, якi пам’ятають цей храм значно молодшим. I скрiзь снують невтомнi трудiвницi — черницi й послушницi.

У Грузiї доволi багато давнiх храмiв. Але вони всi живi, зберiгаються й реставруються, в них правиться — навiть у вiддалених куточках чи на важкодоступних вершинах.

Ми потрапили на суботню й недiльну служби до церкви святого Миколая на територiї фортецi Нарiкала, що височить над Тбiлiсi, й до вiдомого монастиря Джварi (Святого Хреста, кiнець VI столiття), i до патрiаршого собору, що у давнiй столицi Мцхетi, занесенiй до Списку культурної спадщини ЮНЕСКО. Зворушливо, що вiдомi храми мають власне iм’я, крiм iменi святого, на честь якого вони названi. Саме за таким найменням вони увiйшли в iсторiю та до путiвникiв.

Прекраснi легенди пов’язанi з перлиною Мцхети — храмом Животворного Стовпа (грузинською — Светицховелi, IV–ХI cтолiття), зведеним на мiсцi найпершої християнської церкви над могилою святої Сидонiї. Сестра мцхетського рабина, тримаючи у руках хiтон Iсуса Христа, привезений братом iз Єрусалима, не витримала щастя i вмерла. Її поховали разом зi святинею, бо не змогли вийняти з рук. На могилi виросло дерево, з якого зробили хрести на вимогу святої Нiно й розвезли у рiзнi кiнцi країни. Пень вiд дерева почав мироточити, й над ним звели храм. Пiзнiше його двiчi перебудували, чудово оздобивши рiзнобарвним мiсцевим туфом.

Ще один величний собор зi Списку ЮНЕСКО — храм Багратi (ХI столiття), що вивищується над Кутаїсi. Його звели у роки правлiння царя Баграта III i присвятили Успiнню Богородицi. Величний за розмiром i гармонiйними пропорцiями триапсидний храм спирається на чотири мiцнi стовпи. Вiн став новим словом у закавказькому зодчествi, бувши щедро оздоблений рiзьбленням, лiпленням i мозаїками (на пiвденнiй стiнi ще простежуються фрагменти фрески Пресвятої Богородицi). Саме тут коронувався Давид Будiвничий, i собор мав духовне призначення як символ об’єднання грузинського народу. В 1691 роцi, пiд час турецького нападу, вибухом зруйнувало купол i дах. Вiдтодi храм стоїть у такому пригнiченому станi. Але вже пiвстолiття тут ведуться реставрацiйнi роботи, а 2001-го вiдновлена служба Божа.

«Грузинська Одеса»

Так називають Кутаїсi, адже мешканцi його за менталiтетом дуже нагадують наших одеситiв. Мають такий же пiвденний темперамент, жагу до пiзнання всього в цiлому свiтi й на кожнiй вулицi рiдного мiста. Ми завiтали на колоритний базар, дуже схожий на Привоз, у недiлю по обiдi. Яке то задоволення — ходити вже малолюдними рядами, куштувати смачний сир сулугунi, вибирати чурчхелу i фруктову пастилу, вiдповiдаючи кожному продавцевi, звiдки ми та як у нас живеться... Раптом заграла музика, пiд яку важко встояти на мiсцi! Котрась iз журналiсток почала пританцьовувати, викликавши бурхливу радiсть «приймаючої сторони». А коли ми виходили з павiльйону, то вже йшла чутка, що гостi ВСI танцювали. Одеса та й годi…

Рай для душi й тiла

Узбережжя Чорного моря виникло якось раптово, коли ми проминули Колхiдську долину. Сонце сiдало в самiсiньке море, освiтлюючи небо неймовiрними барвами. Колiр води вразив смарагдово-бiрюзовими переливами. Уздовж дороги — могутнi евкалiпти, платани, пальми... Довжелезна зона вiдпочинку тягнеться до самого Батумi, столицi Аджарiї. Благодатний край iз доброзичливими людьми, якi вiддавна приймають вiдпочивальникiв. Щедрiсть їхньої натури не вмiщувалась у рамки нашого прес-туру. Ми небагато встигли подивитися там, але побували у давнiй фортецi Гонiо, яка стоїть поблизу мiста ще вiд часiв аргонавтiв…

А ще мали цiкаву екскурсiю в Батумському ботанiчному саду. Там мандрiвну душу зiгрiло розмаїття рослин з усього свiту. I все цвiло, розпускалося, зеленiло — попри те, що весна лише починалася. Сказано ж, субтропiки.

Не знаю, чи всяка країна розкриється перед гостем так, як це в нашому випадку вдалося Грузiї. Та туди хочеться повернутися ще, аби доторкнутися, долучитися до щирої душi народу.