Ми вирiшили дiстатися танзанiйського селища Маранга, з якого починається найлегший маршрут на Кiлiманджаро — «Кока-Кола». Коли ловили чергову маршрутку «дала-дала», за нами вчепився «мисливець на мзунгу» (на бiлих) — довготелесий хлопець Джоб. Уже в транспортi вiн почав на нас «виснути». Я ж спробував використати його енергiю з корисною метою i почав розпитувати. Iнформацiя нас не зовсiм втiшила: виходило 100$ з людини за добу. За 5 днiв — 500$ без носiїв та їжi. А ще на маршрутi «Кока-Кола» не можна ставити намети. Крiм усього цього, вiн довго розповiдав нам, як складно бути директором туристичної фiрми.

У Маранзi, зайшовши до «Джоб-фiрми», ми познайомилися з її справжнiм директором. У невеликiй конторi, обклеєнiй фотографiями з Кiлiманджаро, ми почали визначатися щодо сходження. Торги завершились на сумi 450$ з особи за 5 днiв без носiїв, їжi й транспорту. Я вловив ледь помiтний жест Джоба i сказав, що треба подумати. Ми вийшли надвiр. Сам на сам iз новим знайомим нас не хотiли залишати: ватага негрiв перемiщувалася за нами по всiй площi, пiдслуховуючи та встряючи у розмову. Джоб дав зрозумiти, що є дешевшi варiанти. Отже, попри всi протести своєї супутницi, я попрощався з маршрутом «Кока-Кола». Свiтлана була впевнена — Джоб нас «кине»!

Джоб стверджував, що завтра вiн поведе двох людей маршрутом вiд села Машам. Зiйшлися на сумi 375$ за 5 днiв без їжi та носiїв, а транспорт повиннi були оплатити тi двоє з Європи. Вiн одразу ж зажадав грошей на їжу i спорядження. Дiставши вiдмову, почав закликати нас уночi в чергову «свою» фiрму. Уже в мiстi вiн раптом згадав, що ключi у друга — до нього треба їхати, а ми маємо почекати. Хоча бiлим, мовляв, уночi тут небезпечно…

Повештавшись пiд вокзалом, ми вирiшили їхати назад у кемпiнг. Уже в дорозi, сидячи в «дала-дала», зрозумiли, що не знаємо, де виходити! Пасажири на запитання тiльки знизували плечима. Чудова перспектива — заїхати серед ночi невiдомо куди в компанiї «милих шибеникiв»! Добре, що водiя осяяло i вiн зупинив поблизу кемпiнгу. Засинали ми тодi довго, бо у кровi ще вирував адреналiн пiсля нiчних пригод. Годинi о третiй припхався Джоб iз ключами, але я сказав — поговоримо вранцi. Свiтлана запевняла, що все це «кидалово».

Уранцi, давши аванс i одержавши в офiсi папiр iз печатками, почали збиратися в похiд. На околицi Мошi опинились у веселiй чорнiй компанiї. Усi чекали невiдомо чого, а Свiтлана — пограбування. Тим часом Джобу вдалося «впарити» їй три лижнi палицi за цiною пiвтори (вона була переконана, що тiльки з ними здолає шлях). У готелi ми пiдiбрали iталiйця Патрицiо, а потiм шведiв Мону й Маркуса — тих самих європейцiв.

Село Машам потопало в зеленi бананових плантацiй. Поганою грунтiвкою пiд’їхали до ворiт парку. Вiддавши решту грошей, пiшли розписуватися в журналi. У ньому значилося 6, 7, 8 днiв, а ми поставили 5. З’ясувалося, не можна — тiльки 6 i бiльше. А зайвий день коштував 70$. Спочатку переконували шведи, потiм я намагався пояснити, що нам не потрiбнi носiї, їжа тощо. Зрештою працiвник зателефонував начальству й нам дали добро, але у разi невдачi вся вiдповiдальнiсть лягала на нас, за що й розписалися.

Через цi перипетiї вийшли на маршрут останнiми. На маршрутi — жодного знайомого обличчя, Джоб теж кудись пропав. Та облишивши сумнiви, ми насолоджувалися красою тропiчного лiсу. Сказати, що вiн гарний, це нiчого не сказати. Просто казковий!

За годину-другу обiгнали кiлька груп. Але почав накрапати дощ, який перерiс у затяжну зливу. Не встигши отямитись, я вже був мокрий як хлющ. Знадобилося чотири з половиною години, щоб дiстатися прихистку «Машам». Власне кажучи, то була просто залiзна юрта на п’ять осiб.

Цей маршрут називався «Вiскi», i вiн виявився «мiцнiшим» за «Кока-Колу»! В чому ми пересвiдчилися й далi.

Розбивши намет, помiтили кiлькох носiїв iз нашої команди, якi ставили намети для шведiв та iталiйцiв. Згодом пiдiйшов негр Манi й почав ними командувати. Я зрозумiв — це гiд. Виявляється, Джоб лишився чекати нашого повернення, а ми тепер пiд опiкою Манi!

Надвечiр дощ припинився, i я змiг розгледiти снiги Кiлiманджаро. Внизу приємно шумiли водоспади. Я взяв фотоапарат i подався у заростi. Стежки внизу не було, i довелося дертися мокрим схилом. Вилазка була невдалою: я зiрвався i проїхав спиною по камiнню. Пiднявшись, вiдчув, як пiд футболкою сочиться тепла кров. Подумав, що жага пiзнання такою цiною менi не потрiбна, i полiз нагору. Правда, одне маленьке вiдкриття я все-таки зробив: на Кiлiманджаро ростуть синi гриби, схожi на нашi сироїжки.

Уранцi крiзь серпанок туману вималювались обриси гори Меру (4567 м). Кiлiманджаро теж розщедрилася, скинувши свою бiлоснiжну шапку-невидимку. Ми кинулися до неї й помiтили, що таких охочих була вже цiла низка — вони розтяглися схилами на два кiлометри.

Додавши темпу, вийшли на плато. Прочимчикували з пiвгодини болотом, залишеним учорашньою зливою, i опинилися в таборi «Shira Camp» (3940 м). Єдине, що вказувало на це — два дерев’янi туалети й намети. Втiм, кiлькiсть останнiх вражала. Дощ i нас загнав у намет. Чотири години нелегкого сходження — i погода змусила нас лягти спати о першiй годинi дня...

Ранок, сьома година. Я вилiз iз намету й зробив пробiжку в туалет. Назад довелося з «рисi» перейти в «галоп» — вiдчуття таке, що побував у морозильнику! Залiз у спальник грiтися. Свiтлана висунула з намету нiс i вiдразу засунула назад. На думку спало: в Українi зараз зима…

Вирiшили сходити простiшим схiдним схилом. Спочатку пригрiвало сонечко i йти по снiгу в босонiжках i футболцi було не холодно. Поступово почався спуск. Свiтлана тим часом примудрилася впасти й зламати лижну палицю. Добре, що Джоб їй дав вiдразу три. Пiд обiд дiсталися табору «Baranko» (3950 м).

П’ятнадцять хвилин вiдпочинку, пачка печива — i знову в путь у напрямку 150-метрової скелi. По нiй уже дерлися носiї. Ми вийшли передостаннiми, бо Свiтлану турбувала нога. I, набравшись духу, полiзли. Деякi дiлянки пiдйому були складними й небезпечними, зате краєвид вiдкривався такий, що можна було впасти вiд захвату! Маленький табiр «Baranko» губився у грандiознiй гiрськiй панорамi, а нижче струмок перетворювався на чудовий водоспад iз триступiнчастим каскадом.

Вибравшись нагору, почали петляти кам’янистою стежкою, якiй не було кiнця. Поняття часу втратилося. Йшли автоматично, а коли хтось утомлювався, робили короткi привали. Я перiодично лягав на спину, щоб вирiвняти хребет: цiлий день у положеннi «зю»! На запитання Свiтлани про те, скiльки ще йти, Манi щоразу вiдповiдав: «Близько сорока хвилин». Вона вже почала вередувати, та нарештi у далинi завиднiвся табiр. Здавалося, ще пiвгодини, й ми в ньому. Але через десять хвилин перед нами виникла величезна улоговина з крутим спуском i таким же пiдйомом. Побачивши це, Свiтлана перетворилася на дитину: не хочу, не буду!..

I ось вiн — табiр «Karango» (4200 м). Як тiльки я поставив намет, вiдразу вiдчув прояви гiрської хвороби: почала болiти голова. Тим часом Манi дорогою загубив свої «манi» й подався їх шукати. Скромно поївши й наказавши своїм шлункам чекати кращих часiв, ми полягали спати.

Прокинулись зi сходом сонця i були враженi краєвидом вершини! Променi сонця нiжно пестили снiги Кiлiманджаро, а внизу лежала суцiльна ковдра хмар. Свiтлана вiддала перевагу теплу спальника, сказавши, що зможе побачити це потiм. Але «потiм» хмари сховали вершину.

Самопочуття пiсля вчорашнього, хоч як дивно, було нормальне, i ми вийшли на маршрут першими. Поволi пiдiймаючись звичним ландшафтом, години за двi дiсталися штурмового табору «Barafu Hut» (4700 м). Увечерi почали збирати речi, готувати фототехнiку до пiдкорення вершини, початок якого запланували на 24.00. Перед нами пишалася друга за висотою вершина Кiлiманджаро — Мавензi (5149 м). Цей комплекс гострих пiкiв складний навiть для досвiдчених альпiнiстiв.

За пiвгодини до штурму задзвонив будильник. Перше, на що ми звернули увагу, — це неймовiрно зоряне небо й мiсяць, який вставав iз-за Мавензi. Знаючи, що неодмiнно насяде гiрська хвороба, я вiдразу прийняв три таблетки «Дiакарбу». Група складалася з Патрицiо, Маркуса, Мони, Манi, асистента й нас. Так при свiтлi мiсяця ми почали своє сходження до невидимих висот.

Найскладнiший вiдрiзок шляху проходив по дрiбному гравiю, пiску й попелу. Ноги з’їжджали при кожному кроцi: три вперед — два назад. Але нам пощастило: мороз схопив цей грунт i тримав його до нашого спуску. Пройшовши бiльшу частину шляху, Мона не захотiла далi йти — ледве її вмовили. Весь час хилило на сон, вiд монотонної ходьби повiки просто злипалися.

О п’ятiй годинi ранку вийшли на стелу Пойнт, вершину кратера. Привiтали один одного, але був ще не кiнець. Я пiдiйшов близько до краю вулканiчної воронки, вкритої мороком ночi. Ух-х!.. Мона через утому й погане самопочуття вiдмовилася йти до найвищої точки Кiлiманджаро — пiка Ухуру, вона з асистентом вирушила вниз. Скориставшись невеликим вiдпочинком, я надягнув ще одну пару теплих шкарпеток.

Шлях краєм кратера був легший, але далася взнаки утома. Лiворуч вимальовувалися обриси льодовика Кухумбу. Пiд ногами рипiв снiг, i здавалося, що це не гора в Африцi, а шлях на Пiвнiчний полюс. Манi зупинився й указав шлях: мовляв, далi до своєї перемоги — самi.

Ось я вже стою на найвищiй у свiтi окремiй вершинi, на «даху Африки», на висотi 5895 метрiв. Рука торкнулася дерев’яної таблички, яка це й засвiдчує.

Було ще темно, ми мерзли й чекали. Нарештi, на обрiї зайнялася яскрава смужка. А вже через двадцять хвилин ми стали свiдками грандiозного свiтанку на Кiлiманджаро! Нашого зачарування не передати нiчим. Косий сонячний промiнь пробiг по табличцi й урiзався в льодовик. Я звернув увагу на змерзлий нiс Свiтлани i зав’язав на нiй шарф так, що вона стала схожа на П’ятачка в гостях у Кролика. Свiтлана не роздiляла мого бажання побути тут, тому вирiшив її вiдправити назад: повертається багато людей, стежку видно — не заблукає. Пiдiйшов Маркус i запропонував випити пива за перемогу. Я не вiдмовився, думаючи, що нашi запропонували б горiлку.

Йти не хотiлось, але треба було наздоганяти своїх. Спускалися досить швидко, з’їжджаючи розмерзлим лавовим грунтом.

Повернулись у намет, i я завалився спати. Блаженство тривало недовго — близько години. Свiтланi цього часу цiлком вистачило, щоб злопати останню пачку печива. Один iз носiїв помiтив нашу харчову кризу й принiс нам по шматочку кавуна, ананаса та склянцi соку.

Зiбравши речi, продовжили спуск. Ноги порозтирало, йти розбитою стежкою було важко. По кам’яних сходах доводилося спускатись годинами, мрiючи про те, щоб не скрутити собi в’язiв.

В обiд у таборi «Mveka» (3100 м) чекали iнших. Шведи затримувались — явно щось трапилося. Так i є: носiй повiдомив, що Маркус вивихнув ногу i його тягнуть на ношах. Скориставшись перервою, я скинув черевики. Ого! — ноги розтертi до кровi. Наче цей маршрут — не «Вiскi», а «Кривава Мерi»!

Небо почало супитися, й це спонукало до руху. Тепер стежка тяглася через тропiчний лiс. Краєвиди дивовижнi, але хотiлося вже тiльки одного — скорiше звiдси вибратися…

Сходження завершилось. На нас чекав Занзибар, озеро-море Вiкторiя, а потiм Уганда «Мiсячнi гори» i наша третя вершина Африки — Рувензорi.