«Людина проходить лише тими шляхами, якi їй приготував Аллах (милостивий, милосердний)»

Iбн Халдун

Iнколи менi здається, що я кидаю каменi в глибокий колодязь. Такий глибокий, що не чутно нi сплеску води, нi вiдлуння. I це, напевно, найгiрше, що можна було б очiкувати. Критика, нерозумiння й несприйняття свiдчать про правильнiсть обраного тобою шляху, все ж таки когось вiн зачiпає за живе. Та коли натикаєшся просто на мовчанку й незацiкавленiсть, руки опускаються. Чи варто розповiдати про пережите й побачене там, куди нiхто не хоче їхати? Якщо варто, то навiщо? Заради вихваляння й дешевого пiару?

Але ж те, що я побачив i пережив, стало частиною мого внутрiшнього свiту, i якщо менi й хочеться вiдчинити в нього дверi, то лише з однiєю метою — подiлити його й роздати всiм тим, хто вгледить у ньому вiдбиток свого подальшого шляху. Хто, побачивши свiт моїми очима, не тiльки захоче побувати в ньому, а й почне збиратися в дорогу. В цьому я бачу продовження себе сьогоднiшнього, у цьому мiй шлях у майбутнє.

На жаль, наша свiдомiсть засмiчена величезною кiлькiстю штучно нав’язаних нам забобонiв. Дуже великий шар негативу закладений вiдносно iсламу як такого й арабського свiту загалом. У пошуку супутникiв я зiштовхнувся з тим, що багато хто вiдмовлявся їхати в Iран саме через страх, навiяний усезнаючим ящиком i «найправдивiшою» пресою.

Забобони тяжiють i надi мною. Пригадую, з яким побоюванням i недовiрою я прийняв звiстку, що доведеться провести нiч пiд одним дахом з афганцем. На фермi, куди я напросився на ночiвлю (пiд вечiр температура впала нижче нуля), господар залишав до ранку тiльки свого найманого працiвника. Соромно, що цурався афганцiв у Єздi, коли вони намагалися завести iз мною дружню бесiду. Важко боротися з догмами, якi вбиваються у нашi голови роками.

Один

Нас зазвичай вабить незвiдане, та чи завжди приносить радiсть нове випробування? Над цим замислюєшся, коли минуть усi хвилювання старту, до якого ще необхiдно зробити часом досить складний вибiр.

Обрати країну для походу було нескладно, адже, навiть не заглиблюючись у пiдручники з iсторiї та географiї, можна безпомилково зрозумiти, де знаходиться серце Сходу, де лежить його така доступна й водночас важкодосяжна душа.

Понад два роки знадобилося менi, аби потрапити сюди. Чому так довго? Нiби все просто: купив квиток, узяв багаж, в аеропорту одержав вiзу. Це правда. Але, щоб хоч трохи вiдхилити завiсу таємничостi й скинути тягар упереджень, знадобиться значно бiльше часу, нiж два тижнi аеропортової вiзи. А для отримання повноцiнної вiзи потрiбна згода МЗС країни.

Позначку в паспортi вдалося одержати iз другого разу. За першим — нам дуже чемно розповiли про особливостi ставлення до жiночого спорту в країнi й запропонували їхати суто чоловiчою компанiєю. Ми вiдмовилися вирушати без дiвчат, i вiзи нам не дали. Точнiше, постiйно посилались на вiдсутнiсть вiдповiдi з Тегерана. Посилалися доти, доки ми втомилися запитувати.

Друга спроба була успiшнiшою. Але й тепер, незважаючи на запрошення з Тегерана, не обiйшлося без специфiчних нюансiв. Приймаючу сторону викликали в «органи». «Ваша дiвчина так схожа на українську прем’єрку, а в нас панiчно бояться революцiй», — вiджартувалися тегеранцi, якi запрошували нас, щодо проведеної з ними бесiди. Цього разу вiзу ми отримали. Точнiше, я один. Але не тому, що iншим вiдмовили. Просто так склалося — всi супутники передумали їхати й менi випав винятковий шанс спробувати одиночну велоподорож як таку.

Чи думав я, що коли-небудь вирушу в мандрiвку сам? Нi, нiколи! Але вдруге вiдкладати поїздку в Iран було нестерпно...

Половина свiту

… Спека спала, i свiжий вiтерець, овiваючи обличчя дрiбними крапельками води вiд фонтана на площi Iмама Хомейнi, приносить нi з чим не зрiвняне задоволення цього пекучого жовтневого дня. Я в Iсфаганi. У дивному й щиросердому мiстi з його неповторною аурою, де можна йти парком i упиватися приступами незбагненної благодатi.

Якби було доречно проводити паралелi, то я б порiвняв Iсфаган iз Санкт-Петербургом. Кiлькiсть книгарень у центрi мiста в кiлька разiв перевищує число продуктових крамниць, а вечорами у них не проштовхнутися вiд навали вiдвiдувачiв. У мiстi можна зустрiти багато художникiв i велосипедистiв. Але це лише незначнi ознаки культурної столицi. Головна й неповторна — атмосфера, яку нереально передати словами i якою неможливо надихатися.

Трафiк

Центр мiста буяє чудовими парками, з яких так не хочеться виходити на вулицю, в колотнечу людей i машин. Рух в iранських мiстах справдi дуже iнтенсивний, але, зрозумiвши, що дiється навколо, можна спокiйно переходити дорогу. Головне, не ловити гав i, пройшовши проїжджою частиною на ширину машини, вчасно зупинитися в коридорi мiж автомобiлями, що об’їжджають тебе, а як вони тебе обминуть, просунутися ще на ширину одного авто. I так до тротуару, на якому все-таки не варто розслаблятися, бо мотоциклiв iще нiхто не вiдмiняв, а їх тут вiдсоткiв тридцять вiд загального вуличного руху.

Мандри

Менi iмпонує звичка iранцiв вiдпочивати на травi в парках i скверах. Це може бути що завгодно: трапеза, бесiда, сон, молитва або просто вiдпочинок за чашкою чаю з термоса. Iнодi приходять усiєю родиною, часто з килимами чи покривалами. У парках багато фонтанчикiв та кранiв iз питною водою. (Установки з безкоштовною охолодженою водою стоять i у громадських мiсцях, i просто на вулицях). Є можливiсть пограти в настiльний тенiс чи позайматися на силових тренажерах.

А ще парки служать для нiчного вiдпочинку. Як?! — здивуєтеся ви. Дуже просто. У бiльш-менш великих мiстах в одному з паркiв обладнується спецiальний майданчик, де будь-який мандрiвник може без проблем поставити на нiч намет, прийняти душ, приготувати їжу тощо. Так, це не кемпiнг, виглядає трохи примiтивно, зате абсолютно безкоштовно. Є такий скверик навiть бiля залiзничного вокзалу в Тегеранi.

Iранцi дуже спокiйно ставляться до наметiв i людей у них. Цi переноснi житла використовуються й фермерами, що охороняють свiй урожай, i дорожнiми робiтниками, i просто автотуристами, яких у країнi безлiч.

В Iранi дуже високий культурний рiвень розвитку простих людей. Вони з незмiнним iнтересом ставляться до iсторiї своєї країни й з величезним бажанням подорожують її просторами. Складно назвати пропорцiю, але туристичних автобусiв, заповнених iранцями, аж нiяк не менше, нiж з iнтуристами. Що вже казати про мiсцевих автомандрiвникiв!

За моїми оцiнками, в Iранi значно бiльше iноземних гостей, нiж у нашiй країнi. I це при тому, що рiвень антиiсламської iстерiї засобiв масової iнформацiї у Штатах i Європi на порядок вищий за наш. Висновки робiть самi.

Майстри

В Iранi живуть i процвiтають народнi ремесла та промисли. Немає потреби шукати справжнiх майстрiв i їхнiх творiв у далеких кишлаках. Майстернi розташованi просто на ринках великих мiст, серед торгових рядiв. Будь-який звичайний базар вiдкриє перед вами ряди карбувальникiв, галереї майстрiв по металу та цiлi квартали художникiв. Деякi доводять своє вмiння до досконалостi й створюють речi, вiд яких не хочеться вiдривати погляд. Можна простежити весь процес виготовлення iстинних творiв мистецтва «наживо». Керамiка, просвiчуючись наскрiзь, вiдбиває сонце в нескiнченно блакитному iранському небi, а мiдний посуд можна використати замiсть дзеркала — такий вiн гладенький i вiдполiрований. Ну, а про славнозвiснi перськi килими варто шанобливо промовчати…

Дороги

Iран вражає розгалуженою мережею щляхiв високої якостi. Таке враження, що тут заливають асфальтом будь-яку, навiть найменшу дорогу, якою часто користуються. Основнi магiстралi мають рознесенi зустрiчнi смуги. Не обгородженi вiдбiйниками, а саме рознесенi, причому iнодi метрiв на двiстi-триста. Якщо асфальт поганенький, то далi неодмiнно зустрiнуться робiтники, що прокладають сучасний шлях.

Практично завжди є широке узбiччя. Уздовж шосе подекуди трапляються сади. Там, де є вода, є й житло, а значить, процвiтає землеробство. Досить часто понад дорогою розташованi спецiально обладнанi паркiнги.

Не дуже приємна особливiсть — це вiдсутнiсть великих ухилiв. Основнi дороги пологi. Заради зниження ухилу робляться великi об’їзди, тож, як правило, одержуєш мало задоволення вiд 3–4% пiдйому завдовжки 30–40 кiлометрiв.

Музей

Гуляючи Ширазом, я шукав зазначений у путiвнику палац. Логiчно було б прокласти свiй шлях в обхiд по основних дорогах, але сонце було в зенiтi, та й ноги вже не бажали занадто довгої їзди. Спало на думку пройти навпростець через... не знаю, як називаються в iранських мiстах такi райони — в Узбекистанi це махалля. Одне слово, старий традицiйний квартал, своєрiдне мiсто в мiстi з вузькими, заплутаними й малолюдними вуличками, де всi знають один одного та куди зазвичай не заходять туристи. I ось одна вуличка привела до незвичайних дверей у глиняному мурi. Прорiзом для них служили кам’янi плити з вивiтреним хитромудрим рiзьбленням, а обабiч стояли витесанi на великих квадратних каменях вартовi в унiформi кiнця вiсiмнадцятого столiття. Зазирнувши всередину, я виявив не зазначений у путiвниках колишнiй будинок вельможi, перетворений у наш час на музей. Чудовий сад у внутрiшньому дворику закiнчувався басейном iз водою неймовiрного глибоких синiх вiдтiнкiв. Приголомшливої краси дерев’янi рiзьбленi рами прикрашають вiкна, що виходять у двiр. А гостьовий зал повнiстю викладений вiзерунками iз дзеркал рiзної величини та кольору. Звичайний будинок у мусульманських країнах має не бiльше двох поверхiв у висоту й не менше одного у глибину. Не пiдвалу, в нашому розумiннi, а саме поверху. Отож весь нижнiй рiвень цього фантастично гарного будинку вiдведено пiд музей воскових фiгур — великий, присвячений iсторiї Персiї та Iрану з багатою експозицiєю. Як ви здогадалися, тут не було нi душi, тож я досхочу мiг поспiлкуватися з усiма iсторичними персонажами — вiд зороастрiйських магiв до льотчикiв реактивної авiацiї, учасникiв iрано-iракської вiйни.

Соцiалiзм?

Часом здається, що Iран живе за соцiалiзму. Процвiтає державний сектор, дiє багато соцiальних суспiльних проектiв. Уздовж траси серед безживної пустелi можна зустрiти квiтучий парк iз басейном, вистриженими у формi тварин кущами, клумбами троянд i дитячими майданчиками, а до найближчого мiста — десять кiлометрiв. Або колесо огляду на схилi гори, а пiд ним — висадженi рядами дерева. Поруч дорога i жодного населеного пункту. А коли спiлкуєшся з iранцями, мимоволi пiд час дружньої, спокiйної та врiвноваженої бесiди вловлюєш пiдсвiдоме вiдчуття того, що спiлкуєшся з мешканцями «шiстнадцятої республiки» — здогадайтеся, чого?

Замiсть епiлогу

Цiкаво, чи може та сама зiрка двiчi впасти з небес? Чи може мрiя збутися двiчi? Шкода, що нема коли помiркувати над цими запитаннями, адже настав час збиратися в дорогу. I неодмiнно в Iран, якщо цього захоче Бог.

Iншалла!