З олiмпiйською чемпiонкою Наталею Добринською домовилися зустрiтися в однiй з київських кав’ярень. Чiтко обумовили мiсце й час. Я прийшла хвилин за десять i спочатку спокiйно попивала каву, адже спортсмени, а тим паче, чемпiони — люди зайнятi, можуть i запiзнитись. Але пiсля пiвгодинного очiкування та чергової чашки кави я здалася першою: почала нервувати i набирати на мобiльному. «Так-так, — почула у вiдповiдь, — я вже пiвгодини на вас чекаю. Може, плани змiнилися?» З’ясувалося, ми сидимо у кав’ярнях з однаковою назвою, але по рiзнi боки майдану Незалежностi. Сказати, що я перебiгала лабiринтом пiдземного переходу, хвилюючись, — не сказати нiчого. Страшно було уявити, що зоряна гостя не дочекається й спересердя покине все — i кав’ярню, i моє iнтерв’ю, i заразом сторiнки нашого журналу. Але Наталя Добринська терпляче сидiла за своїм столиком, усмiхнена, приязна, без найменшого натяку на «зорянiсть» i нетерплячiсть. Пiсля взаємних вибачень та смiху я нарештi змогла увiмкнути диктофон.

— Кажуть, такого напруженого фiнiшу в жiночому семиборствi, як торiк у Пекiнi, свiт не бачив десятки рокiв. Успiх, нагорода, феєрiя… Чи ця золота медаль роздiлила ваше життя на «до i пiсля»?

— Особисто в менi не змiнилося нiчого. Я така ж, як i була, я лишилася сама собою. Вiдверто — це мене саму тiшить, бо якщо спортсмен пiддасться ейфорiї, вiн ризикує поставити пiд запитання всю свою подальшу кар’єру. Золота медаль не позбавляє тренувань, тому розслаблятися просто немає часу. Єдине, що змiнилося — це фiнансове становище, воно стало надiйнiшим, стабiльнiшим. I якщо ранiше доводилося мало не вигризати кожну копiйку, то зараз значно легше знаходити кошти на пiдготовку до чергових змагань. Хоча з нашою кризою нiчого легкого не буває.

— Що ще лишилося на згадку про Олiмпiаду, крiм нагороди?

— Емоцiї! Неперевершенi, фантастичнi! Коли вiдразу пiсля змагань ми робили коло пошани, я ще погано усвiдомлювала, що вiдбувається. Як правило, медалi вручають наступного дня, тому переможцi мають трохи часу, аби охолонути i зрозумiти, що сталося. А тут ми ще не встигли й видихнути, як нам кажуть: «Iдiть швиденько, бо спiзнитеся!» Нагороджував нас Сергiй Бубка. Каже: «Дiвчата, я ще три мiсяцi тому записався нагороджувати багатоборцiв — як вiдчував, що ви будете найкращими!» А як зазвучав гiмн — отодi я вже почала щось розумiти… Усвiдомлювати, що це моя медаль, що я змогла щось зробити для своєї країни. Змалювати це неможливо, легше просто сказати — шалений шквал емоцiй. Це пояснить усе: i гордiсть, i щастя, i розчулення вiд безлiчi дзвiнкiв з України…

— А з чого взагалi починалося ваше спортивне життя?

— Мої батьки завжди були небайдужi до спорту, хоча вони й не досягли високих свiтових результатiв. Просто любили рух, змагання, здоровий спосiб життя. Тому вони, напевно, втiлили свої мрiї в менi та моїй сестрi.

Вiкторiя Добринська — майстер спорту зi стрибкiв у висоту. За збiгом обставин того дня, коли Наталя виборола золото в Пекiнi, її старша сестра здобула першiсть у Фiнляндiї на мiжнародному турнiрi багатоборцiв. Тодi на весь стадiон пролунало оголошення: «Перемогла Вiкторiя Добринська — сестра олiмпiйської чемпiонки Наталiї Добринської!» Трибуни вибухнули овацiями.

Коли менi виповнилося вiсiм рокiв, батько привiв на стадiон. Вiн змалечку привчав нас до спорту: взимку ходив з нами на лижах, влiтку бiгав крос, навчав плавати… Я ще не знала, чим саме хочу займатися, тому для початку ми обрали легку атлетику. Ну, а вона, як правило, починається з багатоборства, вже потiм тренер обирає вид спорту, який дається дитинi найкраще. Так склалося, що у нас iз сестрою виходило все.

Узагалi першi спортивнi кроки завжди допомагають робити батьки. А з часом починаєш i сама розумiти, що це цiкаво. Захоплюють боротьба, зусилля над собою, першi результати… Пам’ятаю змагання зi стрибкiв у довжину в таборi «Артек». Я тодi перемогла серед дiтей iз рiзних країн, i для мене це було дуже яскраво!

Хочу сказати, менi нiколи не набридали тренування. Знаєте, як дiти часом кажуть: сьогоднi важкий день був у школi, втомився, не пiду на тренування… Може, на самому початку й була якась тiнь подiбних думок, але я вчасно зумiла перебороти слабкостi. Знала: хочу тренуватися, хочу перемагати, незважаючи нi на що. Адже всi знають, що спорт в Українi — це нелегке заняття. Не вистачає стадiонiв, майданчикiв, басейнiв. Немає умов для нормальних тренувань, немає молодих тренерiв, якi б займалися дiтьми. Дуже прикро. Ось ви можете уявити сьогоднi європейську державу без спорту? I я не можу, бо спорт — це обличчя держави. Варто пролетiти над тiєю ж Францiєю, Нiмеччиною чи Австрiєю, як помiчаєш, що у них все обсипано стадiонами — безлiч круглих акуратних зелених галявин. Кожна школа чи унiверситет має такий стадiон, яких у нас один-два на всю Україну. Звичайно, хочеться вiрити, що ситуацiя виправиться.

— А де вас бiльше впiзнають?

— Однозначно — за кордоном. Там якось люди взагалi бiльше цiкавляться спортом. Може, тому що життя у них легше. Хоча менi, зрештою, це не так важливо — я ж не зiрка шоу-бiзнесу. Але приємно, коли пишуть листи, вiтають, пiдтримують. Де тiльки люди знаходять такi теплi слова для незнайомої їм спортсменки? Там багато хто збирає автографи спортсменiв. Є навiть цiлi сiм’ї, якi не пропускають жодного змагання, обов’язково пiдходять, фотографують…

— О, то можна сказати, що у вас є вже свої фанати! А ви, до речi, маєте кумирiв?

— Нi, з ними якось не склалося. Не знаю, проблема це чи навпаки… Але навiть у дитинствi я нiколи нi на кого не рiвнялася. Звичайно є якийсь iдеал, якою повинна бути людина — розумною, доброю, щедрою, — але це не чийсь конкретний образ.

— Справляєте враження дуже цiлеспрямованої людини. Невже нiколи не бачили себе за межами спорту?

— Ну чому ж, люблю випробовувати себе в чомусь новому. Коли є настрiй i час, беру фарби i малюю, можу й вiрша написати. Тiльки це для себе, нiкому не показую. У мене це, напевно, вiд мами. Вона журналiст, закiнчила художню школу, випустила поетичну збiрку. Люблю музику, хочу на гiтарi навчитися грати, але на серйознi заняття просто не вистачає часу. Спробувала себе i як модель, i в рекламi знiмалася… Звичайно, цiкаво, але я б не хотiла, щоб це стало моїм життям. Спорт — то iнше. Боротьба, зусилля над собою. Одне слово, вiн забирає значно бiльше сил, i саме це мене приваблює. Вiрите, навiть вiдчуття втоми подобається! А яка то насолода, коли вдається досягти якогось результату — далi стрибнути чи швидше пробiгти... Жоден показ мод, жодна роль не дасть менi такої повноти щастя, як тi частки секунди, котрi вдалося вирвати на межi неймовiрних зусиль. Повноту життя дає менi тiльки спорт.

Чого не вистачає — це часу. Його катастрофiчно бракує на все, що хочу i люблю. Але така доля спортсмена, якщо прагнеш чогось досягти — тренуйся. Не нарiкаю, я сама обрала цей шлях.

— А хоч вiдпочивати встигаєте?

— Маю одну мрiю — дуже б хотiлося побувати десь в океанi на островах. А поки що на вiдпочинок припадає щонайбiльше тиждень на рiк. Хочеться ж i до батькiв у Вiнницю з’їздити… Побудеш у них кiлька днiв, i мандрувати вже немає часу.

Їздила, правда, пiсля Олiмпiади з чоловiком до Єгипту. Дуже сподобалося Червоне море.

На вiдпочинку, звичайно, не тренуюсь, але багато плаваю, рухаюся. В менi просто стiльки енергiї, що я не можу просто лежати на пляжi. Волейбол, водне поло — що завгодно, аби не сидiти на мiсцi.

— Але ж вам довелося поїздити свiтом. Якiсь враження лишилися?

— Дуже люблю Францiю. Хоча жити волiла б в Українi. Я тут уся, тут мої рiднi. А Францiя подобається особливим настроєм, безтурботнiстю, легким ставленням до життя. Люблю вулички невеликих мiстечок iз запахом кави… А ще подобаються такi рiзнi їхнi сири — можливо, тому, що не вживаю м’яса.

— А в Українi, крiм Вiнницi, ще десь вiдпочиваєте?

— Обожнюю Карпати — це неймовiрна краса, дивовижнi вiдчуття… Думаю — Боже, яка Україна гарна, скiльки мiсць є   в нiй надзвичайних! Люблю Чернiвцi, в мене там сестра живе. Взагалi у нас дуже багато гарних мiст — якби все добре вiдреставрувати, нiчим не гiрше вiд тiєї ж Францiї було б.

А щодо себе можу сказати: як турист я «всеїдна» — не роблю вибору мiж мегаполiсами й маленькими мiстечками, все подобається по-рiзному, все має свою цiннiсть, в усьому є своя краса.

— Ви згадали свого чоловiка. Як вiдомо, вiн одночасно i ваш тренер…

— Гадаю, йому нелегко зi мною… Нiколи не думала, що можу бути примхливою на тренуваннях. Згодна, що це трохи непрофесiйно, потiм сама над цим смiюсь, але iнодi буває… Дякувати Богу, що чоловiк розумiє мене i вмiє все перетворити на жарт. Дмитро знає мене краще за iнших, може i пiдтримати, i надихнути. Аби тандем працював гармонiйно, тренер має бути «на однiй хвилi» зi своїм пiдопiчним. Зараз ми з ним готуємося до чемпiонату Європи, тому роботи вистачає. Найлегше менi дається ядро (чого зовсiм не скажеш за Наталиною комплекцiєю!). Але в багатоборствi треба любити всi види, навiть коли щось не подобається.

У дитинствi я на себе багато професiй перемiряла. У садочку хотiла бути вихователькою, в першому класi — вчителькою, пiсля лiкарнi — медсестрою, їхала на тренування у трамваї — i менi хотiлося водити трамвай… Найголовнiше, що батьки дали менi свободу вибору, i я їм за це дуже вдячна. Безперечно, вони допомогли зробити перший крок, але не наполягали i не примушували, дали шанс знайти себе самiй. Може, тому так i люблю свою справу.