Нiч — хоч в око стрель, на годинниках — початок п’ятої. Видобувши свiй багаж, ми пiрнули в тепле нiчне повiтря, змiшане з дурманним запахом екзотичних квiтiв. Слух ловив незнайомi звуки нiчних птахiв, цикад i пропозицiї чорних таксистiв. Пiд ногами повз величезний чорний жук.

— Ну ось, — зронила Свiтлана. — Як i обiцяли, навколо жуки, павуки та змiї. Африка…

Насправдi ж то був єдиний великий жук, якого ми бачили.

Якi очi у страху

Дочекавшись автобуса, рушаємо в мiсто. Кенiйська столиця прокидається рано. Люди пiшки бiжать на роботу, заощаджуючи грошi на транспортi. Найробi: тут вам i дiловий центр iз хмарочосами, i вбогiсть примiських районiв. Незважаючи на такий дисбаланс, мiсто дуже гарне — будинки й вiлли просто потопають у зеленi.

За мiською красою ховаються й небезпеки. Раз у раз наштовхуєшся на нiмi попередження: кожна садиба у «спальних» кварталах обгороджена парканами, подiбними до фортечних мурiв, ще й обмотаними колючим дротом або проводами пiд струмом; при входi — озброєний охоронець.

У посольствi України чуємо:

— Куди ви зiбралися? Найробi — у свiтовому списку на шостому чи сьомому мiсцi за рiвнем злочинностi!

Якийсь час у кожному зустрiчному нам ввижався «джамбазi» (бандит). Як кажуть, у страху очi великi. Але контакти з мiсцевими мешканцями змусили нас забути цю проблему.

Замiсть того, щоб вiдсиджуватися в якому-небудь дешевому готелi, подалися збирати iнформацiю про подорожi на гору Кенiя. У невеликiй турфiрмi дискусiя з персоналом щодо сходження на цю вершину тривала близько двох годин. Зрештою вдалося переконати кенiйцiв, що ми — прихильники «дикого» туризму i що нам досить одного провiдника. Тож завтра з нами на п’ять днiв вирушить гiд Джозеф. Вiн iз народностi кiкуя, що живе на схилах Кенiї, i знає гору як свої п’ять пальцiв. Платити ми мали тiльки за послуги гiда, парковi збори, «матату» й проживання в наметi. Коштувало це 210 доларiв з особи.

«Тiльки для чорних»

Наступного дня повантажились на матату — дешевий мiсцевий транспорт, що вкрай рiдко використовується «мзунгу» — бiлими людьми. Надалi в мандрах реагували на нас досить бурхливо.

Перше, що врiзалось у пам’ять, це жовтогаряча кенiйська земля. Проїхавши Наро-Моро, звiдки спочатку планували почати сходження, незабаром перетнули екватор i в’їхали у мiстечко Нанюкi. Виникло бажання повернутися й постояти вiдразу на двох пiвкулях Землi. Але Джозеф запевнив, що, коли завтра вирушимо на гору, то знову перетнемо екватор. Вiн по блату домовився, щоб ми поставили намет у кемпiнгу з вивiскою «Тiльки для чорних».

Згодом гiд запросив нас до себе додому. Дорогою туди зауважуємо значнi змiни у ландшафтi. До екватора погляд вабила зелень, а тут — уже напiвпустеля. Рiденька суха трава, порепана земля й так до обрiю. Апокалiптичних рис картинi додавали незлiченнi смiтники на околицi мiстечка, пил i нескiнченнi полiетиленовi пакети, гнанi вiтром по неозорих просторах. На звалищах порпалися ворони й марабу.

Дiм Джозефа побудований iз цегли. Господиня, колоритна африканка, зустрiла нас не хлiбом-сiллю, а кока-колою та печивом. За вiкном же, замiсть звичної калини або яблунi, хиталася цукрова тростина.

Подякувавши за гостиннiсть, ми зробили вилазку в Нанюкi. Побували на церковному святi, влаштованому американцями у мiському парку з метою боротьби зi СНIДом. Там же познайомилися з пастором Ламегом iз Уганди, що розмовляє росiйською (навчався у Москвi на стоматолога).

Темнiло, i ми пiшли спочивати. До ранку стало досить прохолодно, якщо не сказати холодно — це на екваторi?! Нашi спальники почали викликати пiдозру: температура комфорту 0–12 градусiв, зазначена на них, явно не вiдповiдала нашим вiдчуттям.

Тут, на екваторi, панують посухи, i селяни живуть дуже бiдно. Як i в iнших районах Африки, мiсцевi неохоче погоджувалися на фотографування. У цих мiсцях вiрять, що знiмок забирає частину душi. Тi ж, хто погоджувався, вимагали грошi.

Вiд Нанюкi до входу в нацiональний парк гори Кенiя нас пiдвiз друг Джозефа. Цього разу ми зупинилися бiля таблички «Екватор» i перетнули заповiтну лiнiю пiшки.

«Чорнi брати», «мзунгу» та українцi

Поповнивши запас харчiв i набравши води у пляшку, рушили в путь. Дорога проходила через тропiчний лiс. Зненацька перед нами вийшла зграя бабуїнiв, але, поки я дiставав фотоапарат, зникла в джунглях. Кинувшись бiгти за ними з важезним рюкзаком, я незабаром урiзався в зграю i роздiлив її на двi частини. Обуренню мавп не було меж. Головний самець гавкав, а я, як слон, ганяв то за одними, то за iншими. Сфотографувати все одно не вдавалося — в об’єктивi миготiли тiльки червонi зади. Вивела мене з «коматозного» стану фотомисливця моя супутниця Свiтлана, пояснивши, що бабуїни можуть напасти та покусати, а коли їх багато, вони не бояться навiть лева. До того ж у густiй травi запросто можна наступити на змiю.

Ландшафт змiнювався в мiру нашого пiдйому, а лiс усе нижчав i нижчав, переходячи в чагарники. Тут же пiд променями сонця яскравiло розмаїття квiтiв. Над чагарями в далинi здiймалася вишка. Як виявилося, на нiй чергують рейнджери, котрi вистежують у бiнокль браконьєрiв, а потiм ловлять їх або… просто вiдстрiлюють.

У таборi «Old Moses» зупинилися на ночiвлю. Оскiльки тут працював друг Джозефа, лишилися ночувати не в наметi, а в хатинi. Через якийсь час почалося вторгнення носiїв, якi тягли на собi поклажу i їжу «мзунгу». Причому вражали саме харчi: м’ясо, рис, вермiшель, хлiб, шоколад, печиво, десятки лоткiв з яйцями... Ми зi своєю «Мiвiною» викликали жаль навiть у носiїв. Коли ж надягли заплiчники, вони нас заповажали i потiм при зустрiчi вiталися: «Джамбо!». За носiями почали пiдтягуватись iталiйцi, нiмцi, американцi. Кухарi стали готувати для них їжу. Порадившись, гiди вирiшили нагодувати нас за рахунок iталiйських «мзунгу». Нам потай подали картоплю, м’ясо, салат, хлiб, шоколад, печиво, поп-корн i фрукти, вiд чого ми не змогли вiдмовитися. Негласно ми були прийнятi ними як свої.

Спiлкуючись на сумiшi суахiлi, англiйської та росiйської, з’ясували, що деякi з гiдiв навiть знають про Україну, насамперед завдяки братам Кличкам i Андрiєвi Шевченку. А на висотi 3 300 метрiв ми зустрiли шiстьох українцiв iз Днiпропетровська. Вигляд у них був дуже втомлений. Iдучи без носiїв, вони тягли на собi каструлi, примуси, гiтару й ананаси.

Гiрська хвороба та жiноча логiка

Уранцi, о 6.30, ми першими покинули табiр. Було холодно, але вже свiтло. Учорашнi струмочки замерзли, а земля встелена кристаликами льоду. Чагарник зник, i далi стелилася лише трава. Частiше почала зустрiчатися дивна рослина — лабелiя, що вранцi розквiтає та живиться талою водою.

Iти менi було дуже важко, оскiльки деякi речi Свiтлани непомiтно перекочували в мiй рюкзак, а дорога виявилася складнiшою за вчорашню. Коли вийшли на гребiнь, серце в мене вже вискакувало з грудей. Продовжуючи шлях, якому не було кiнця, я раптом почав вiдчувати затерплiсть у руках. Думаючи, що менi натисли лямки рюкзака, я їх послабив, але змiн не вiдчув. «Мурашки» перейшли на обличчя та ноги. Коли почала поболювати голова, сумнiви зникли — у мене гiрська хвороба. Через неї йти ставало все важче i важче, порушувалася координацiя крокiв. Зупинившись на вiдпочинок, я взявся пригощати хлiбом носiїв, якi проходили повз нас. Їх було щиро шкода: вони, не ремствуючи, несли на головах цiлi мiшки. При цьому пересувалися значно швидше за «мзунгу», що йдуть порожняком. Один носiй сказав:

— Вставай, «рафiкi» (брат), «мзунгу» вже йдуть. Ми повиннi бути в таборi першими.

Через гiрську хворобу життя менi вже було немиле. Випивши двi таблетки дiакарбу i розбивши намет, я звалився спати. Коли ж прокинувся, самопочуття значно полiпшилось, але сонце вже хилилося до заходу.

Супутниця попросила мене дiстати дещо з рюкзака. Я почав виймати все по черзi, просто отетерiв: iще в Найробi Свiтлана поклала менi купу речей, про якi я навiть не здогадувався! Самих лише таблеток понад кiло, плюс джгути i бинти. Цим запасом у разi чого можна було вилiкувати цiлий табiр. Потiм iз рюкзака почали з’являтися креми, вiтамiни, всiлякi тюбики, дезодорант «Rexona» у склянiй пляшцi… Жiнка — що тут скажеш!

Джозеф знову допомiг. Знаючи про мiй стан, вiн домовився, щоб намет i спальник узяв його друг носiй, тодi як з рештою речей ми почнемо штурмувати гору. Наостанок чорнi брати принесли iталiйського супчику, пiсля чого ми повкладалися спати, так i не дочекавшись землякiв.

На штурм

О першiй ночi ми вже збирали намет. Було холодно. Свiтив мiсяць, тож лiхтарикiв не вмикали. Пiдiймаючись крутими схилами, не вiдчували втоми — цього досягли завдяки невеликим крокам. Йшли повiльно, зате як годинники. Єдине, що мене дратувало, це штани, якi весь час спадали.

I ось ми вже йдемо по справжньому африканському снiгу. Вiє пронизливий вiтер. Вода закiнчилась. Мiй рюкзак з усiма речами, включаючи фототехнiку, ледь не впав у озеро. За ним довелося скакати схилом, як сайгак.

Пройшовши одну небезпечну дiлянку, ми опинилися в невеликiй ущелинi недалеко вiд вершини. Забившись у кiнець ущелини й пригорнувшись одне до одного, чекали свiтанку. Завивання вiтру, прiрви просто перед нами викликали тривожнi думки. До того ж усю дорогу мене не полишали прояви гiрської хвороби, що загострилися в сидячому положеннi. Поцiкавившись у Джозефа, чи часто тут бувають нещаснi випадки, ми дiстали позитивну вiдповiдь. Незабаром темряву пронизав промiнь лiхтарика. Почали з’являтися люди — чорнi й бiлi. Усi прагнули прибитися до нас. За десять хвилин утворилася цiла колонiя: «снiговi барси» сидiли тiсними рядами й були схожi на пiнгвiнiв.

Для новоприбулих мiсця вже не лишалося, тому вони йшли далi. Заворушилися й сусiди. Починалися перегони до вершини. Нашi шанси були малi: дiлянка пiдйому досить складна, та i йшли ми з рюкзаками. До того ж однiєю з перешкод для мене виявилася вузька стежка в льодовику, бiльше схожа на трiщину. В нiй застрягали мої нехуденькi нiжки. Це дуже потiшило Свiтлану й Джозефа.

I ось постала остання перешкода — двометрова стiна. Саме тут нам пощастило вирватися вперед, причому через дурiсть нiмцiв, якi, бувши лiдерами, здумали попити чаю. Ми їх i обiгнали за якихось двадцять метрiв до мети.

Нарештi вершина! Пiк Ленана — 4 986 метрiв. Вiтер ледь не здуває. Дiставши з рукавичок батарейки, вставляю їх у фотоапарат i роблю довгоочiкуванi знiмки. Усi вiтають один одного з перемогою, а Джозеф показує нам на Кiлiманджаро, побачити яку з Кенiї — велика рiдкiсть.

Задоволення гостре, але недовге. Зробивши кiлька фото, починаємо спуск.

Красоти й екскременти

Вершина нагадує маленький мурашник: хто рухається вниз, хто вгору, а над усiм цим — завiса iз хмар. Поступово звертаємо зi знайомого шляху й переходимо на маршрут «Чогорiя». Йдучи плоскогiр’ям, споглядаємо грандiозну панораму. Великий Африканський розлам з’являється у всiй своїй красi. Пересуваючись ним годину, другу, третю, просто неможливо вiдiрвати очей, так заворожує навколишнiй ландшафт. Суворе й безживне плато, крiм красот, чаїть i небезпеку. Дорогою зустрiчаємо багато слiдiв диких африканських собак — ось чому ми не бачили тут жодної тварини.

«Чогорiя» — наймальовничiший i водночас найдовший маршрут на гору Кенiя. За день ми проходили по 20 кiлометрiв. Останнi милi ледве плентали, перiодично омиваючи свої опухлi ноги в рiчцi. Коли до чергового табору лишалося хвилин п’ятнадцять, Свiтлана категорично вiдмовилася йти. I тiльки слiди життєдiяльностi слонiв змусили її передумати.

Як згодом виявилось, у табiр, крiм нас, прийшло ще двоє чорних бiдолах. Iншi, заплативши, були вивезенi вiдти на машинах. Коли ми ставили намет, доправлений сюди носiєм, нам мимохiдь натякнули, що вранцi сюди приходять буйволи: намета вони не зачеплять, а от нас — це ще питання. Проте денна втома занурила нас у мертвий сон, i жоднi буйволи не змогли йому перешкодити.

Уранцi нас розбудив Джозеф. До селища Чогорiї лишалося ще 20 кiлометрiв, i вiн запропонував винайняти машину. Моя вiдмова його здивувала, особливо, коли вiн погодився оплатити транспорт навпiл. Розгублений гiд кудись утiк, а Свiтлана, вийшовши з «коми», заявила, що я дурень, що не шкодую нi своїх, нi чужих нiг. Я ж апелював до високих iдей i мети подорожi. Джозеф, повернувшись, повiдомив: задля нашого спiльного порятунку вiн домовився, що, пройшовши десять кiлометрiв пiшки, решту шляху здолаємо машиною безкоштовно. Як тiльки ми вийшли на маршрут, провiдник попередив — у лiсi повно диких буйволiв, леопардiв i слонiв. На останнiх звернув особливу увагу. Якщо раптом на дорогу вийде слон, негайно треба кидати рюкзак i бiгти: поки вiн розбиратиметься з речами, є шанс утекти.

Дорогою частiше й частiше траплялися екскременти слонiв i буйволiв, причому деякi свiжi (ми вже навчилися визначати «термiн придатностi» цих дорожнiх сюрпризiв). Раптом за п’ятнадцять метрiв од дороги лунко затрiщав бамбук. Вiд несподiванки ми зупинилися, мов укопанi, очiкуючи появи слона. На щастя, вiн побiг в iнший бiк.

Мальовнича, зелена Чогорiя зовсiм не була схожа на посушливе Нанюкi. Пересiвши на матату, ми дiсталися Найробi. Для «розминки» пiдкорили вулкан Лонгонот, де зустрiли безлiч тварин. А далi на нас чекали Танзанiя й Кiлiманджаро.