Прилетiли вночi. Внутрiшньо перехрестившись, я вийшов iз салону «Аеробуса». Ледь вологе прохолодне повiтря iндiйської ночi приємно здивувало. Мов жахливий сон, пригадався дощ у Таїландi при 42 градусах i гарячий вiтер сирокко в Тунiсi при 52-х. Електронне табло iндiйського аеропорту чесно i життєствердно висвiчувало +24°С…

Пляжна цивiлiзацiя

Ультрамiкроавтобус мiсцевого автопрому везе мене до готелю. За вiкном глибока нiч. Свiтло самотнiх лiхтарiв вихоплює шматки стародавнiх будiвель. Хатини iз циновок сором’язливо ховаються в темрявi. Лiворуч стелеться мiстична гладь Iндiйського океану. Мiсячна дорiжка чомусь не жовтого, а блакитно-холодного вiдтiнку. В темрявi перегукуються птахи, потривоженi пiзнiм авто…

У номерi сходу ввiмкнув телевiзор. На мою особисту думку, локальне TV є дзеркалом нацiї. На першому ж каналi показували заснiженi пустелi Канади! Моїм веселощам не було меж.

До обiду покинув номер i вибрався на берег. Тепер я точно знаю, де найкращi пляжi у свiтi. Стометрової ширини смужка найчистiшого бiлого пiску тягнеться вздовж усього узбережжя штату. Нiде анi смiтинки — тiльки краби й черепашки. Над краєм Аравiйської затоки ненав’язливо пересувається вiйськовий патруль. У кожного за плечем гвинтiвка М-16 — певно, Калашникови тепер тут не в модi. Осторонь англiєць навчає нiмецьку пару грати у гольф. Час вiд часу вiн дає потриматися за ключку цiкавим iндусам. Ще трохи далi хлопчаки купають величезного чорного буйвола. Ошелешенi туристи обходять цю мiстерiю десятою дорогою. Оддалiк видно кiлька припнутих рибальських човнiв.

Пляжi в Гоа належать штату. Вони народнi й без парканiв. I люду на них чималенько. Щiльний пiсок пiсля вiдпливу — iдеальна траса для велосипеда. Звичайна картина пляжу на Гоа так i виглядає: зо п’ять ресторанiв пiд пальмовими циновками, тапчани, зграйка хлопцiв грає у волейбол, парочка велосипедистiв, кiлька торговцiв сувенiрами i вiйськовi на обрiї. Дехто навiть купається.

Далеко заходити у воду втомливо. Поки хвилi омиють вашi плечi, доведеться пройти метрiв сiмдесят. Далi не рекомендується, бо ви не знаєте течiй уздовж берега та й акул в Iндiйському океанi нiхто не вiдмiняв. Зате температура води — iдеальна. Саме така, щоб не вилазити звiдти годинами. Над вашою головою неодмiнно ширяє парочка яструбiв, а оддалiк зграя голодних ворон роздовбує загублений ананас. Ще далi два слони у блакитних хламидах поважно перетинають пляж.

Зранку вiдплив оголює дно океану. Хвилi лiниво граються мушлями й морськими зiрками, iнодi виносять на пiсок медуз. Мушлi дуже легко збирати, чим туристи i займаються з превеликою втiхою. Росiяни гребуть усе пiдряд, аби привезти докази перебування в невiдомих землях. Європейцi ретельно вiдбирають лише порожнi. Це складнiше, бо кожну вже «приватизував» рак-пустельник. За законом пiдлоти, найгарнiшi черепашки були з молюсками, i їх доводилося вiдпускати. Морськi зiрки неповороткi лише на перший погляд. Залиш хоч на хвилину без уваги — встигнуть закопатися в пiсок.

Острiвцi цивiлiзацiї змiнюються на березi «дикими» пляжами. За моєю спиною — частокiл кокосових пальм на приватних плантацiях.

Поруч iз центрами пляжного життя бiгає мiсцева малеча. Вона вже засвоїла англiйськi фрази: «Мiстере, дайте трохи грошей» i «Спасибi, приїжджайте ще». Давати дiтям грошi аморально, але мої 10 рупiй (1 грн 20 коп.) приносили їм стiльки щастя!.. Загалом малi виглядали ситими й цiлком задоволеними життям.

Найяскравiшою фiгурою в нашiй оазi цивiлiзацiї був продюсер Майкл з Англiї. Iмпозантний чолов’яга рокiв п’ятдесяти п’яти привiз iз туманного Лондона двох чарiвних нiмфеток — блондинку Машу та брюнетку Катю. Дiвчата явно мали вiдношення до модельного бiзнесу. Пiд прихованi зiтхання голiв родин трiйця насолоджувалася життям. Майкл i дiвчата виявилися моїми сусiдами на поверсi. Надвечiр стюард затягував туди вiзок iз двома вiдрами льоду, пiвдюжиною пляшок шампанського й закусками. До одинадцятої вечора Майкл заходив у дiвчачий номер i до ранку звiдти лунав веселий вереск. Чомусь це менi абсолютно не заважало спати. До дванадцятої дня трохи пом’ята трiйця з’являлася на пляжi.

За що ви будете обожнювати пляж, так це за вечiр. Саме цю картинку земного раю бережуть у своїй пам’ятi європейськi туристи. Вечеря в ресторанi на березi швидко перетвориться для вас на ритуал. Уявiть собi вiдкрите iз трьох бокiв бунгало. Перед вами сонце поволi котиться в океан. Температура повiтря iдеальна, а в обличчя вiє океанський бриз. Вiн не холодний i не теплий, не сильний i не слабкий. Нiби хтось, знаючи вашi смаки, точно вiдрегулював параметри погоди. Поки обговорюєте з лiтньою парою iз Португалiї переваги мiсцевої кухнi та винної карти, сонце цiлується з водою. Хмари намагаються розiрвати вмираюче свiтило на частини. Вам приносять перший келих «Red Evita». Кораблик на межi води та неба непомiтно пiдповзає до сонця й вiдкушує ще шматочок. Приносять на пробу гриль iз лимонної риби та королiвських креветок. Вiтрила суденця займаються багрянцем. Приносять келих «Ель Резерв». Сонце розпадається на шматки й тоне в океанi. Парочка тинейджерiв обiймається на тлi призахiдного неба. Вiддiлення втомлених прикордонникiв бреде до казарми. Небо швидко наливається немислимими вiдтiнками пурпуру.

Вистава пiдходить до кiнця. Падає завiса дня, над головою проявляються незнайомi сузiр’я. Раптово настає нiч.

Розкiшнi пережитки

Бiльша частина Iндiї була колонiєю Великобританiї протягом пiвтора столiття. А ось Гоа знаходився пiд п’ятою Португалiї аж 450 рокiв. Цим i пояснюються його «середземноморська» атмосфера та велика кiлькiсть католикiв серед населення. Безлiч темношкiрих мешканцiв штату носять португальськi прiзвища. Наприклад, мого iндiйського водiя звуть Антонiо Перейра. Вiн вiльно володiє англiйською i цим вигiдно вiдрiзняється вiд iнших колег. На його вiзитцi зображений «Мерседес» Е-класу, хоча їздить вiн бусиком мiсцевого виробництва.

Iндуси, на вiдмiну вiд жителiв деяких країн Азiї, аж нiяк не раболiпнi. Вони чудово пам’ятають про свою давню цивiлiзацiю (не менше 6 тисячолiть), чисельнiсть народу (1,15 мiльярда людей) i володiння ядерною зброєю. Зi мною люди спiлкувалися тут так само, як у Дрезденi, Шамонi чи Санкт-Петербурзi. Жодного холуйства чи запопадливостi. Правда, це не заперечує певного лукавства у торгових справах.

Уже перед вiд’їздом я спохватився, що слонiв бачив тiльки мигцем i то на обрiї. Насiв на свого водiя, i той радiсно згадав, що один слон є в iндуїстському храмi. Ми поїхали в гостi до монахiв. Але слона зустрiли на курнiй вулицi. Його справдi оточували ченцi. Коли вони зрозумiли, що бiла людина шукає саме їх, радощам не було меж. Менi дозволили зробити кiлька знiмкiв, а опiсля попросили пожертвувати «на слона». Без задньої думки я погодився. Здавалося, двох доларiв цiлком вистачить. Однак я помилявся. З-пiд чернечого хiтона була врочисто вивуджена книжечка, де фiксувалися пожертви європейцiв. Тут треба було написати своє iм’я, країну й суму. Цифри попередникiв мене трохи збентежили — вiд 30 до 50 доларiв. Пiсля деяких суперечок служителi культу запропонували сплатити 5 доларiв, а в книжечцi записати 15. На тому i зiйшлися.

Хоч би куди я їхав, скрiзь зустрiчав слiди колишньої величi. Безлiч португальських будинкiв виявились покинутими. Вiкна-дверi забитi, на горищах в’ють гнiзда бiлки. Деякi оселi просто чудовi. Розкiшнiших декорацiй для зйомок про життя у джунглях годi й шукати!

Дивлячись на цю зiв’ялу красу, я попросив гiда вiдвезти мене до багатих португальських споруд. Так я потрапив у мiсто Чандор.

Величний будинок колишнього губернатора Гоа вражає своїми розмiрами. Двоповерхова споруда розвернута фасадом до дороги. Невеликий палiсадник вiддiляє її вiд куряви. Перший поверх потопає у квiтах.

Ми увiйшли. Не полишало вiдчуття, що я потрапив на сотню-двi рокiв назад.

У будинку, як i ранiше, живуть. Онука останнього губернатора панi Aїда де Менесес Браганча люб’язно погодилася провести iндивiдуальну екскурсiю для українського журналiста. Бездоганна постава й чудова англiйська лiтньої ледi викликали повагу. Предмет за предметом, кiмната за кiмнатою вiдкривалися перед нами. У глибинi будинку шурхотiла спiдницями прислуга, а гарнiтури рожевого дерева вiдчиняли дверцята. Рiзьблення заворожували. З полиць численних шаф дивилася старовинна порцеляна. Панi Аїда розповiдала iсторiю окремих ваз. Чудовi атрибути розкошi зробленi рокiв триста тому в Китаї, Iндiї, Британiї та Нiмеччинi. На багатьох предметах виднiлися вензелi роду. А бiля столового срiбла менi просто вiдiбрало мову! Обнизанi вензелями вази вагою по п’ять-сiм кiлограмiв зробленi на найкращих мануфактурах Європи ХVIII столiття.

Незважаючи на безлiч розкiшних речей, будинок справляє враження простого й зручного для життя. А в деякi деталi обстановки неможливо не закохатися. Наприклад, у передпокої стояла старовинна ваза для вiзиток гостей. А пiдлоги iнкрустованi кольоровим мармуром.

В оселi губернатора нам дозволили зробити лише два знiмки. Гiд зрозумiв моє розчарування. Через тридцять хвилин я вже фотографував у iншому португальському будинку. Вiн був простiший, зате за 12 гривень я мiг знiмати там що завгодно.

Неподалiк вiд пляжу Синкверим розташованi два давнi форти з червоного ракушняка. Колись їхнi грiзнi гармати оберiгали португальських купцiв од пiратiв. Фортецi втратили своє значення пiсля появи сучасної артилерiї. Зараз одна з них вiдiграє роль пам’ятки iсторiї та архiтектури, а iнша остаточно закинута.

Обриси форту Агуада розтиражованi на безлiчi сувенiрних листiвок. Його збудували 1612 року для захисту вiд голландцiв. Колись 200 гармат були розставленi по його периметру. Нинi гiгантський комплекс неторкано порожнiй. Високi червонi стiни з вежами, викладенi каменем рови… Каземати i головна вежа для туристiв закритi. Лишається тiльки ходити по периметру площi й споглядати мури. Вони масивнi й чудовi, але залишають враження декорацiй.

Невелику фортецю Рейс-Магос ми ледве знайшли. Водiй кiлька разiв перепитував дорогу в селян, доки ми пiд’їхали до курної скелi. Здогадатися, що на вершинi знаходиться давнiй форт, було практично неможливо. Гiд був урочистий i гордий, адже вiн виконав своє завдання. Я критично оглянув схили, порослi колючками, i зрозумiв, що лiзти туди не хочу. Почав наполягати на пошуках пiд’їзду. Не могли ж португальцi затягувати нагору припаси по диких скелях! I проїзд знайшовся.

Вузька крива, вимощена диким каменем дорiжка завзято повзла до вершини. А далi почалася казка. Форт виявився диким i романтичним. Кущi вповзали крiзь вичавленi вiкна у в будiвлi. Башти обтиканi старовинними гарматами. Їхнi стволи прикрашали герби неiснуючої колонiї. Лафети давно зотлiли, тож гармати лежали просто на каменях. Лiани обплiтали їхнi чорнi тушi.

Я ходив поверхами й скрiзь вiдзначав слiди забуття. Перед моїм внутрiшнiм поглядом проходило життя гарнiзону. Я минав казарму, пороховий льох, каплицi, й душу сповнювало умиротворення. Найбiльше тiшила вiдсутнiсть смiття. Форт явно не дуже популярний серед туристiв. Ну то й добре.

Ловись, рибко!

Лiворуч i праворуч вiд готелю — рибальськi села. Правда, дiставатися до них пiшки пляжем довелося понад годину. Домовившись iз рибалками, одного дня ми вийшли в море. Процес виявився примiтивним i захопливим водночас. Великий просмолений човен iз балансиром вiдiйшов од берега метрiв на сто. Незважаючи на значнi розмiри гостроносого судна, в ньому було тiсно, адже палуба вiдсутня. Дорогою двоє рибалок бадьоро скидали невiд у воду. Третiй стежив за кермом. Я ж допомагав вимотувати джгут сiтей iз величезної бухти. Нi про яку фотозйомку не йшлося. Мокрий, просолений я просто отримував задоволення вiд первiсного дiйства.

Нарештi бухта бiлоснiжного невода закiнчилася. Човен iз пiдвiсним двигуном описав пiвколо й почав наближатися до узбережжя. Один кiнець сiтей надiйно втримували рибалки на березi, iнший заводили ми. Люди з берега кинулись у воду. Правильним пiвколом вони пливли назустрiч дузi невода. Їхнє борсання лякало рибу й заганяло її в пастку, що якраз закривалася.

Вiд хвилювання тремтiли мої пальцi, а душа спiвала. Я мiг тiльки здогадуватися, що за дивнi створiння ховаються на днi Iндiйського океану. В передчуттi незвичайного дивився на берег, що наближався. Ледь човен пiдiйшов до прибою, як назустрiч йому ринули рибалки. Вони пiдхопили край невода й пiд гучнi команди старшого потягли на берег.

За рибалками стояли уболiвальники. Вони перемовлялися, обговорюючи перспективи улову. Якби їм пiдказати iдею тоталiзатора, можливо, вона прижилася б. Незабаром з’явилися першi риби. Це були блакитнуватого вiдтiнку сомики вiд трьохсот грамiв до кiлограма. На спинному плавцi в кожного виднiвся добрячий шип, як я пiдозрюю — отруйний.

У якийсь момент уже подумалося, що мiсцева iхтiофауна розмаїттям не вiдзначається. Саме тодi пролунав вигук уболiвальникiв. Рибалки витягли на пiсок невелику акулу. Вона люто хвицалася й клацала зубами, та дерев’яна стукалка бригадира вмить її заспокоїла. Акулу вiдразу купив ресторан, а сомики (скай-фiш) лишилися рибальським родинам. Я уточнив мiсце розташування ресторану, аби прийти туди пiзнiше.

Човни тубiльцiв мене притягували, мов магнiтом. Вузькi, чорнi, завдовжки 7–8 метрiв, iз високими бортами до пiвтора метра i балансиром, вони здавалися вихiдцями iз глибини столiть. Немов пiдтверджуючи мої думки, рибалка пiдтвердив: «Машини — нi. Тiльки ручний робота!» Низ човна видовбаний iз товстого стовбура дерева. З дерев’яного масиву зроблений i його нiс. А боки наростили з двох широких товстих дощок. Щоб не розхитались у шторм, їх не збивали цвяхами, а зшивали натуральним волокном. Просмоленi перехрестя швiв утворюють на тiлi човна абстрактний вiзерунок.

Кожен човен має власну назву. Найдужче мене вразив той, що названий на честь святого Iуди. До щогли кожного судна неодмiнно прив’язанi католицькi чотки i маленький образок. Уздовж бортiв закрiпленi гасовi лампи.

Балансир для морських човнiв — генiальний винахiд. Завдяки йому вузьке судно, як катамаран, легко розтинає важкi хвилi океану й не перекидається. Балансир — це прикрiплена з боку борту рама з важким дерев’яним поплавком. Багато дослiдникiв упевненi, що катамарани й човни з балансирами є прямими нащадками плотiв кам’яного вiку. Мовляв, поступове видалення колод посерединi плоту й призвело до появи таких конструкцiй.

Окрема тема — вiдвiдування рибного базару. У будь-якiй тропiчнiй країнi я намагаюся в недiлю потрапити на мiсцевий ринок. Розмаїття дарiв океану надихає на ловецькi подвиги. Крiм усiляких риб, тут продаються всiлякi краби й молюски. Торгують переважно жiнки похилого вiку. Часом вони сидять на помостах, пiд якими на спецiальних полицях розкладенi рiзнi види риб. Чоловiки цим не торгують. Вони в сусiдньому павiльйонi чистять, точнiше, рубають рибу. Бо екземпляри вагою 20 кiлограмiв — аж нiяк не рiдкiсть. Поруч стоять в очiкуваннi терплячi покупцi. Пiд ногами повзають коти, очамрiлi вiд запахiв i перспектив дармової поживи. Бiля входу в павiльйон чергують ворони. Вони вiдбирають тельбухи в котiв i тiкають зi спритнiстю скельних голубiв.

Iнший павiльйон, по сусiдству, зайнятий... таранею. Тут теж торгують тiльки жiнки. У кожної — величезний прилавок, на якому викладена сушена риба в найнезвичнiших комбiнацiях. В пакетики рiзного розмiру вкладена риба шматочками, смужками, розпущена на волокна, у виглядi солоного рибного пилу, дрiбна сушена рибка, зв’язки з великими та меншими «хвостами».

Мабуть, тiльки в Гоа я зрозумiв, що таке екзотичний рибний базар.

Головне — не звикнути

Гоа, як i Париж, любить людей. А легка нудьга буває корисною. Якщо в одних вона викликає швидке звикання до нескiнченної млостi, то в iнших стимулює роботу думки. Це той рiдкий випадок, коли розумiєш, що раз у життi можна й байдики побити. А романтична обстановка налаштовує саме на це.

За бажання на Гоа можна знайти будь-якi розваги на будь-який гаманець. Однак незабаром усе набридає. Залишається просто плисти за течiєю. I мала рацiю дiвчина хiпi з пляжу «Мажорда», що час, прожитий у Гоа, в життя не зараховується. 

ВЕЛИКИЙ МАЛЕНЬКИЙ ШТАТ

Гоа — найменший штат Iндiї. Розташований вiн на захiдному боцi пiвострова Iндостан, на узбережжi Аравiйської затоки Iндiйського океану.

Столиця штату — мiсто Панаджи.

Пляжi Гоа пролягають майже на 110 кiлометрiв. Вони прекраснi й давно стали меккою для європейських туристiв.

Якщо ви вирiшили респектабельно понудьгувати, то їдьте на пiвдень штату. Пiвнiч бiльше пiдходить для молодi, що шукає «движняк». Саме пiвнiч i склала Гоа славу свiтової столицi клубного руху та рейв-культури. Тут же зiбранi найцiкавiшi пам’ятки iсторiї. Центральний Гоа приємно поєднав у собi розкiш пiвдня й доступнiсть задоволень пiвночi.