Цього року зима дещо обдiлила нас вишуканими вiзерунками на шибках, снiжинками-метеликами на тлi темного неба, хрустким снiгом, що виграє мiрiадами дiамантiв у мiсячнiм сяйвi. А яка вона — справжня зимова казка? I хто може оповiсти її краще за Володарку вiчних снiгiв? Саме казка про Снiгову королеву, прочитана в дитинствi, й породила бажання вiдвiдати зачарований острiв Шпiцберген, де по чотири мiсяцi не сходить сонце, де земля скута вiчною мерзлотою, а в небi мерехтить загадкове пiвнiчне сяйво. Що ж, мрiї iнколи збуваються...

За тридев’ять земель

Отже, Лонгйїр — найпiвнiчнiша на планетi точка, до якої неважко дiстатися: мiж Осло й головним поселенням Шпiцбергену курсують лiтаки iз зупинкою в Тромсе. Оскiльки рейс внутрiшнiй, квиток недорогий.

В аеропорту єдиним «офiцiйним» представником, повз якого проходили всi прибулi, виявився бiлий ведмiдь, а точнiше, його опудало. Митникiв неозброєним оком угледiти не вдалося, позаяк для вiдвiдин архiпелагу вiза не потрiбна. «Туди» нас не турбували, проте на зворотному шляху в Тромсе примусили пройти митницю (Свальбард не входить до Шенгенської зони!), забрати багаж, знову зареєструватися на той же рейс i тiльки тодi повернутися на насидженi мiсця.

У теплу пору до Шпiцбергену можна вирушити й по водi. Є два варiанти: або регулярнi рейси з Тромсе (це 2–3 днi), або круїзи з Осло чи Мурманська. Часто такi тури включають оглядини кiлькох фiордiв — довгих морських заток iз високими стрiмкими берегами. Покажуть вам i льодовик 14-го липня — скульптурний шедевр самої природи, i науково-дослiднi станцiї, i найпiвнiчнiшу у свiтi залiзницю. Помилуєтеся гомiнкими пташиними базарами, а якщо пощастить, заскочите моржiв та бiлих ведмедiв на крижинах.

Способи пересування в межах Шпiцбергену зводяться до мотосаней, їздових собак, лиж або пiших переходiв. Дорiг мiж населеними пунктами немає — грунт там надто вразливий, через вiчну мерзлоту i тонкий рослинний покрив «шрами» вiд колiс не гояться десятилiттями.

Шпiцберген — зручний трамплiн для пiдкорювачiв Пiвнiчного полюса. Зазвичай вони прямують нашими Ан-2 (!) з аеропорту Лонгйїра до полярної станцiї на 89-й паралелi, а звiдти на собаках — до заповiтної точки. Зi Шпiцбергену починали свої полярнi експедицiї Руаль Амундсен, Соломон Андре та Вальтер Вельман, якi на межi ХIХ та ХХ столiть iз рiзним ступенем успiху намагалися дiстатися Пiвнiчного полюса дирижаблем.

Шпiцберген чи Свальбард?

Загадки чекали нас щокроку. По-перше, географiчнi назви. На українських i росiйських мапах Шпiцбергеном iменується архiпелаг, найбiльшим островом якого є Захiдний Шпiцберген. Натомiсть сучаснi норвежцi називають архiпелаг Свальбардом («холодним берегом»), а головний острiв для них — Шпiцберген («шпичастi гори»). До мiсцевих позначень пристали й ми.

Офiцiйним вiдкривачем архiпелагу вважається голландець Вiллем Баренц, який дiстався туди 1596 року. Але непосидючим вiкiнгам цi острови були вiдомi з давнiх-давен. Заходили туди й росiйськi помори, якi вважали край Гренландiєю.

У XVII–XIX столiттях архiпелаг перетворився на арену хутрового та китового промислiв. Юрби звiробоїв iз Британiї, Голландiї, Iспанiї, Францiї, Данiї, Нiмеччини, Швецiї, Норвегiї та Росiї дополювалися до того, що геть винищили тут гренландських китiв, катастрофiчно скоротили чисельнiсть мiсцевих моржiв, оленiв та бiлих ведмедiв. I хоча мiжнародними зусиллями поголiв’я трьох останнiх видiв вiдновлено, гренландськi кити так i не повернулись у цi води. Моторошно дивитися на купи гiгантських кiсток i численнi салотопнi печi на колишнiх китобiйних станцiях — нинi «iсторико-культурних пам’ятках».

Такому безглуздю сприяла «нiчийнiсть» архiпелагу. Їй поклав край Свальбардський договiр 1920 року, що утвердив суверенiтет Норвегiї над островами i надав усiм державам-пiдписантам (їх уже понад 40) рiвнi права в науково-дослiднiй, економiчнiй дiяльностi, а також заборонив використовувати цей край з воєнною метою.

Стольний град

Назва столицi теж має варiанти — Лонгйїр або Лонгйїрбюен (Мiсто Лонгйїра). Спритний мiстер iз таким прiзвищем, непогано заробляючи на вугiльнiй справi у США, вiдкрив першу шахту на Шпiцбергенi у 1906 роцi, а територiю довкола нарiк на свою честь.

«Стольний град» i зараз мiстом назвати важко. Це поселення приблизно на 2 тисячi душ iз низькоповерховою забудовою, втiм з усiма благами цивiлiзацiї. До них вiдносяться й вулична iлюмiнацiя, яка всю полярну нiч цiлодобово освiтлює найдальшi закапелки, а також банк, лiкарня, школа, євангелiстсько-лютеранська церква та енна кiлькiсть магазинiв. Продають там майже все, але деруть три шкури — товари ж бо завозять iз Великої землi. Лiтр молока, наприклад, може коштувати до 32 крон (десь 26 гривень), залежно вiд сезону та погодних умов. Везуть сюди навiть рибу, бо тут ловиться тiльки арктичний голець, родич лосося, та й той знаходиться пiд охороною.

Чого ми зовсiм не очiкували побачити в арктичнiй пустелi, то це вищого навчального закладу! Унiверситетський центр у Лонгйїрi заснований чотирма найвiдомiшими норвезькими вузами ще 1993 року. Близько 350 студентiв з усього свiту вивчають там арктичну бiологiю, арктичну геологiю, арктичну географiю та арктичнi технологiї. Офiцiйна мова закладу — англiйська, викладання — безкоштовне. Дiє в унiверситетi й краєзнавчий музей, який демонструє природнi принади архiпелагу та вплив на них 400-лiтньої дiяльностi людини.

Ще одне диво науки, цього разу пiд егiдою ООН, — усесвiтнiй банк садивного матерiалу, який незабаром вiдкриється у головному поселеннi. Кожна країна свiту зможе зберiгати там насiння своїх рослин, таким чином гарантуючи їм вiчне життя, незважаючи на будь-якi катаклiзми вдома. Зберiгатиметься все у 300-метрових закинутих вугiльних шахтах, законсервованих вiчною мерзлотою.

Найпопулярнiшi культурнi подiї тут — не повiрите — фестиваль полярного джазу наприкiнцi сiчня та фестиваль блюзу наприкiнцi жовтня. Святкують мiсцевi мешканцi й початок та кiнець полярної ночi.

Запрягайте, хлопцi... хаскi!

«А тепер розстебнiть куртки й скиньте капюшони, бо упрiєте», — сказав нам iнструктор, незважаючи на 25-градусний мороз. I повiв нас до стайнi, чи то пак — псарнi. Обгороджений сiткою майданчик вибухнув несусвiтнiм гавкотом i виттям. Це виявилося саморекламою: кожен песик хотiв, щоб обрали саме його. Таке воно, собаче життя на Свальбардi — або мiряти кроками свiй сектор загону та зiгрiвати власним тiлом буду, або бiгти в запрягу. Певно, останнє веселiше.

Зiгрiлися ми справдi швидко. Спочатку треба було пролiзти в низькi дверцята загону слизьким нерiвним настом, чому не сприяли нi грубезний комбiнезон та високi чоботи, нi панiбратство собак, якi неодмiнно хотiли цмокнути нас просто в обличчя. Потiм почалася гра в «ну, постривай». Перезбудженi чотириногi вихором закружляли навколо нас. Певний час не вдавалося виловити потрiбних собак i натягнути на них упряж. При цьому iнструктор стояв осторонь i поблажливо усмiхався.

Врештi ми вивели «скакунiв» парами iз загону та попристiбували їх до довгого грубого мотузка нарт. Двоє найдужчих псiв — сумiш хаскi й гренландських собак, сантиметрiв по 60–65 до загривка — були основною тягловою силою, їх поставили найближче до нарт. Трьох середнiх за розмiром розташували «ялинкою» вздовж мотузка. Найменшому, проте найрозумнiшому довiрили лiдерство. Iнструктор звичним рухом закинув за плече рушницю i сказав майже по-гагарiнському: «Поїхали!». Але ж ми збиралися тiльки покататися, полювання не входило у плани! Виявилося, що мати при собi зброю за межами поселень рекомендується, адже зустрiти ведмедя цiлком реально. Проте стрiляти треба лише пiсля застосування всiх iнших видiв самооборони, як-от — повiльне задкування, крики й вiдлякування рiзкими рухами, попереджувальнi пострiли. Якщо тварина агресивна, бийте на ураження, проте будьте готовi давати свiдчення полiцiї, яка ретельно розслiдує кожен iнцидент.

Пiсля iнструктажу ми знялися з якоря (залiзнi лапчастi стрижнi утримували нарти на мiсцi). Найважчими виявилися першi сто метрiв. Пси рвонули з мiсця в кар’єр, поставивши тим самим два завдання — вести нарти прямо вибоями спуску й тримати дистанцiю з iншим запрягами, iнакше можлива собача бiйка. Стоячи на кiнцях полозiв за нартами, треба було вчасно перекладати вагу тiла з ноги на ногу (майже як на лижах). У великiй пригодi стала зубчаста металева дуга на пружинi мiж полозками, що вгризається у снiг, коли на неї наступаєш. Що збитiший та слизькiший снiг, то дужче треба налягати на гальма. Штука в тому, що все це треба робити одночасно.

У долинi собаки трохи заспокоїлися й ми сповна оцiнили переваги «екологiчно чистого транспорту». Вiдчуття — нiби ти першовiдкривач i крiм тебе та собак у цiй крижанiй пустелi нiкого немає й нiколи не було. Компанiю складають лише гори — невисокi (найвища точка Шпiцбергену — понад 1700 метрiв), проте гоноровi й шпичастi, за красою та величчю подiбнi до Альп. Особливої мiстики надають їм фiорди, а над головою розгортається найдосконалiше у свiтi «лазерне шоу» — пiвнiчне сяйво.

Господар — природа

Норвежцi видалися менi дуже симпатичними товариськими людьми, що нiяк не вкладалося у стереотип про «вiдморожених» скандинавiв. Їхнiй пiєтет перед природою та культурними пам’ятками взагалi викликав захват. Особливо запам’ятався заклик iз брошури-рекомендацiї для туристiв: «Пам’ятайте: господар тут — природа!».

Двi третини Свальбарду становлять дюжина нацiональних паркiв та заповiдникiв (правила в останнiх суворiшi). Край багатий на рослиннiсть (близько 170 видiв), порiвняно з iншими районами Заполяр’я. Лiсiв немає, зате є карликовi верби та берези. А якщо добре придивитесь, угледите розсипи дрiбнесеньких рiзнокольорових квiтiв, якi, до речi, збирати заборонено. Птаство представлене гагами, гусьми, кайрами, люриками, тундровими курiпками, казарками, поморниками, бургомiстрами та снiговими подорожниками (єдиний спiвучий птах Свальбарду). Бiльшi мешканцi — песцi, оленi, тюленi (здебiльшого морськi зайцi й нерпи), а також кити — бiлуха та малий смугастик. Цiкаво, що бiлий ведмiдь вважається морським ссавцем, оскiльки мешкає переважно на кризi, а не на суходолi.

Якщо з природою все зрозумiло, то поняття «культурнi пам’ятки» потребує уточнення. Сюди включаються всi слiди дiяльностi людини до 1945 року: залишки рiзноманiтних споруд, знаряддя, кiсток, хрестiв чи написiв, часто викладених камiнням просто на землi, а ще дiжки, шини, шматки кабелю, пiдошов та iнших подiбних «культурних надбань». «Експропрiацiя» такої дрiбнички на пам’ять трактується як крадiжка. Забороняється навiть перемiщувати гудзик або iржавий нiж, оскiльки поза контекстом вони втрачають iсторичну цiннiсть.

Де нашi не виживали!

Господарська активнiсть Радянського Союзу на Свальбардi у ХХ столiттi пояснює присутнiсть тут українцiв. Iз трьох радянських рудникiв дiє лише один — «Баренцбург», розташований за 55 кiлометрiв од Лонгйїра (два iншi законсервованi). Там мешкає близько 400 шахтарiв, бiльшiсть iз яких — вихiдцi з України. Нам розповiли iсторiю про те, як на початку 1990-х рокiв пiвнiчний сусiд попросив нашого брата залишити копальню, проте невдовзi опам’ятався i запросив їх назад. Така «гостиннiсть» була зумовлена великим досвiдом українцiв у видобутку вугiлля закритим способом, чим не могли похвалитися росiяни.

Останнiм часом рудник i поселення викликають неабиякий iнтерес у туристiв. Дiстаються туди мотосанями або по водi (у навiгацiю). Втiм, шахтарiв найчастiше переправляють гелiкоптером.

Мiж iншим, багатi поклади вугiлля та надзвичайне розмаїття iнших гiрських порiд iз вкрапленнями скам’янiлих решток рослин i морських тварин свiдчать, що в минулому Свальбард знаходився значно пiвденнiше i життя на ньому буяло. Геологи читають тут кожну скелю, як книгу iсторiї планети Земля...

Невилiковна хвороба

Кажуть, у людину, яка вiдвiдала Арктику, вселяється полярна «бацила» й постiйно кличе назад, до екзотики Пiвночi. Суворi й прекраснi мiсця вмить вiдсувають на заднiй план метушню буднiв, знiмають стрес i навчають по-новому сприймати довкiлля та своє мiсце в ньому.

На пам’ять про цю казкову подорож у мене лишився iграшковий бiлий ведмедик. Вiн стоїть на моєму робочому столi та мрiє, що колись повернеться додому...  n