У високогiр’ях цього масиву снiг двометровим шаром лежить до середини травня, а новий випадає вже у кiнцi вересня. Лише лiто вважається сприятливим для пiшого походу через Тянь-Шанськi гори. Саме тому ми й опинились там наприкiнцi червня.

Почати мандрiвку запланували через ущелину рiчки Мала Алматинка з виходом першого

дня до Великого Алматинського озера (ВАО).

Як же ми розгубилися, коли, прилетiвши з Москви до Алмати довiдалися, що дорогою до озера зiйшов сель, повнiстю перекривши шлях. Помiркували над картою i вирiшили дiстатися санаторiю Алмарасан, пiднятися сусiдньою ущелиною рiчки Прохiдна й дiстатися ВАО через перевал Джусали-Кезень. Звичайно, так ми втрачали час на самому початку мандрiвки, а вiн мiг дуже знадобитися на складних категорiйних перевалах i льодовиках. Але нiчого не буває даремно. Згодом ми зрозумiли, що додатковий набiр i скидання висоти дали нам змогу краще адаптуватися до клiмату й висот.

Йти вгору пiд вагою 30-кiлограмового рюкзака на висотi 2500 метрiв ой як нелегко! Навiть тим, хто не вперше у таких умовах. Уже на другий день походу, залишивши позаду зону лiсiв, ми рiзко почали вiдчувати вплив швидко набраних майже 3 000 метрiв. Навiть не вдавалось як слiд перетравити смачну вечерю, приготовлену на пальниках, тож учасники групи мимоволi почали пiдгодовувати мiсцевих бабакiв i численних метушливих мишок.

На щастя, ночiвля на м’якiй густiй травi та пiдтримка товаришiв дали сили наступного дня вирушити далi й дiстатися перевалу (3434 метри). А там — казковий краєвид! Яскраво-блакитнi води Великого Алматинського озера. Бiлi хмаринки повiльно рухаються мiж величезних крутих гiр...

Шлях пролягав до озера. Проминувши метеостанцiю, почали скидати так важко набрану висоту з мрiєю поплавати, змити iз себе триденний бруд i втому, розчинитися в неймовiрнiй блакитi озера. Яке ж розчарування! Вода виявилася такою холоднючою, аж судомило ноги...

Переночувавши недалеко вiд берега, рушили в напрямку перевалу Туристiв, до бiлоснiжних схилiв, що бовванiли вдалинi. Погода змiнювалась неймовiрно швидко — то бентежила темними хмарами, то пестила сонечком, то лякала дощем i навiть невеликим градом.

Пiдiйшли якомога ближче до перевалу, розбили табiр. Не встигли поставити намети, як пiшов град, а за ним i лапатий снiг. За пiвгодини вiн сховав дорогу, якою ми йшли, вкривши усе навколо п’ятисантиметровою бiлою ковдрою. Температура рiзко впала i, навiть коли калейдоскоп погоди тiшив слiпучим високогiрним сонцем, повiтря так само холодило нам щоки.

Попри мої таємнi побоювання, вночi у наметах було тепло — холод нiчних заснiжених гiр не пробрався до наших спальникiв. Натомiсть важкi випробування чекали вранцi. Спочатку треба було розiм’яти обмерзлi шкарпетки, якi набули форми того, на чому лежали, потiм натягнути їх на змерзлi ноги i, нарештi, втиснути все це у туристичнi черевики, мокрi всерединi та з чудернацьким льодком зовнi. Черевики змокли у струмках, а за нiч у тамбурi намету перетворилися на своєрiднi знаряддя тортур...

Того дня ми так i не змогли пiдкорити перевал, хоча були дуже близькi до мети. Зупинили не втома, важкi рюкзаки чи замерзлi черевики. Стримала негода: нульова видимiсть, гроза iз градом та дощем. Ми мусили зупинитися пiд перевалом i розбити табiр на безпечному мiсцi, яке, до речi, було непросто знайти. Куди лише глянь, пiд впливом сонця та морозу зверху сипалось камiння — вiд зовсiм маленького до величезних брил!

Шостий день походу зустрiли о четвертiй ранку. Мусили пройти на перевал по замерзлому снiгу, аж доки вiн почав танути пiд сонячними променями. Гаки, бахили, льодоруби, альпiнiстськi каски, рюкзаки. Трохи зусиль — i ми на перевалi. 3930 метрiв! Як же ми пишалися собою... Але не варто й на хвильку забувати, якими пiдступними можуть бути гори. Тож, ми почали спуск, часом провалюючись по колiна у снiг.

Щоб дiстатися наступного перевалу, треба було подолати неозорi мареннi поля i розсипи гострого камiння, яке переслiдувало нас потiм у снах. I що ближче до мети, то бiльшим воно ставало, то хисткiше крiпилося на схилах i загрожувало звалитися на необачних зайд.

I ось знову ми повставали рано вранцi, щоб пiдiйти до перевалу Попова промерзлою за нiч крижиною льодовика. Ось де знадобилися набутi на тренуваннях у Києвi навички ходьби у зв’язках i страхування за допомогою льодоруба. Серце стугонiло вiд хвилювання, але то був лише початок. Коли зусiбiч обступили крутосхили, стало ще страшнiше. Здавалося, це помилка i насправдi нiякого перевалу тут немає. Але iнструктор був упевнений — треба йти, i чимскорiше, бо сонячнi променi штурмували заснiженi схили ранiше за нас. Тож не гаючи часу, але обережно, потроху зарубуючись у сумiш снiгу, льоду й породи, ми просувалися вперед. Через двi з половиною години штурму, майже пiдкоривши перевал, стали свiдками сходження лавини на сусiдньому схилi. Вона прогримiла, злизавши на своєму шляху рiвнесенький чистий снiжок. Дивовижне видовище заворожує, вганяє людину в ступор. Досягнувши маленького, але рiвного майданчика, всi члени команди зiтхнули з полегкiстю. Всi вiдчули, як повiтря вiльно вливається у легенi i повертає до життя.

Трохи оговтавшись, почали спуск. По той бiк перевалу чекав iще один льодовик. Вiн увесь пронизаний струмочками, якi дають початок могутнiй рiчцi Жанжерик. Уздовж її спiнених вод за пiвтори доби ми вийшли до рiчки Пiвденно-Схiдний Талгар. А там нове випробування — переправа. Бурхливi води Талгару беруть початок з однойменного льодовика на кiлька кiлометрiв вище вiд нашої стоянки. На своєму шляху рiчка накопичує нестримну силу численних струмкiв. Уночi, коли сонце не топить снiжну та льодову красу, течiя слабне. Цей факт i надихнув нас на спробу переправитися рано вранцi. Вибрали широке, без великих валунiв мiсце, та пiдготували спорядження: десять метрiв мотузки, одягнена на кожному туристi система страхування, альпiнiстська каска, карабiни, мiнiмум одягу, аби потiм менше сушитися... Лише з четвертого разу вдалося перейти на той берег одному з членiв нашої команди i закрiпити на ньому мотузку, по якiй були переправленi всi рюкзаки, а потiм i люди.

Наш останнiй перевал — Какбулак. Як виявилось згодом, вiн же i найлегший. Хоча пiдходи до нього з обох бокiв дуже складнi й потребують максимуму уваги, постiйного контролю над ситуацiєю i блискавичних рiшень, вiд яких часом залежать життя — твоє i друзiв. Ми на власнi очi побачили, що таке льодовий мiсток; як у могутньому тiлi льодовика розверзаються жахливi прiрви з водою, що шалено мчить у небуття; як iз кам’янистих надр пiд шаленим тиском гiр витiкає волога... I звичайно, перед нами постали у всiй своїй небувалiй красi льодовики Талгару!

А по той бiк нас урочисто зустрiчали альпiйськi луки. Положистий схил був укритий густою м’якесенькою травою i буяв безлiччю рiзнобарвних квiтiв. Це свято життя ввело нас в оману. Здалося, що всi складнощi позаду. За кожним поворотом ущелини, до якої ми потрапили, бачився вiдпочинок на березi спокiйного озера Iссик, яке мало бути кiнцевою точкою нашого маршруту...

Але пiдступний Тянь-Шань укотре пiднiс нам сюрприз — високогiрне озеро Ак-Коль. Неземної краси водойма ховала в собi небезпеку. Вона утворилась у прадавнi часи завдяки землетрусу й викликаному ним каменепаду. Брили завбiльшки з двоповерховий будинок перегородили талiй водi шлях, утворивши природну дамбу. Гранiтна шiстдесятиметрова заглибина заповнилася майже дистильованою водою, яка має дивний неживий колiр. На наше щастя, ми зустрiли хлопцiв iз селезахисту, якi прийшли вимiряти рiвень води в озерi. Вони й розповiли, де пройти сипкими схилами, що круто збiгають до води, i як лiпше спускатися далi через величезнi каменюки. За кiлька кiлометрiв вiд озера крижана вода знову з’явилася на поверхнi, подолавши кам’янi завали. А верст через п’ять, в ущелинi з крутими схилами, нас зустрiли такi ж величезнi, як i все тут, тянь-шанськi сосни.

1963 року цiєю ущелиною пройшли селевi потоки, якi змили озеро Iссик, а за ним i селище. Пiсля цих трагiчних подiй перед озером побудували грандiозну селезахисну дамбу. Ми й досi не знаємо, яка споруда вразила нас дужче — природна чи рукотворна, — але перехiд верхiвкою цього залiзобетонного монстра був гiдним завершенням нашого першого знайомства з Тянь-Шанем.