Спускаючись iз неба на землю (у прямому й переносному розумiннi), все ж пригадала — ще за часiв Андрiя Первозванного пращури нашi мрiяли бодай раз у життi побувати на Святiй Землi. Контакти з нею iснували здавна. Пiсля хрещення Русi у 988 роцi християнськi традицiї примножились, але записки прочан тiєї доби, на жаль, не збереглися. Першi вагомi свiдчення вiдносяться до ХII столiття. Iз 1104 по 1106 рiк iгумен Данило здiйснив прощу до Святої Землi й змалював її у цiкавiй працi. Пригадую захопливi «Мандри по святих мiсцях Сходу з 1723 по 1747 рiк» киянина Василя Григоровича-Барського й усвiдомлюю: вiряни свiдомо йшли на ризик далекої i тривалої подорожi до Землi Обiтованої. Можливостi потрапити на цi землi з часом розширилися незмiрно, тодi як небезпека поруч iз палкою вiрою не змiнилися...

Групi українських журналiстiв з люб’язностi Мiнiстерства туризму Iзраїлю випав дарунок — власними ногами сходити шлях Спасителя... I хоча град Єрусалим за програмою був у нашiй подорожi останнiм пунктом паломництва, я, мов той iгумен Данило, першим опишу це Вiчне мiсто.

Краєвид з Оливної гори

«Iснує десять мiр Краси — дев’ять iз них перебувають у Єрусалимi й лише одна поза його межами. Хто не бачив Єрусалима в усiй його красi, той нiколи не бачив красивого мiста», — сказано в Талмудi, де зберiгаються усi заповiдi євреїв.

Аби переконатись у сказаному, досить зiйти на Оливну гору, куди Iсус пiдiймався перед Таємною вечерею й звiдки вiдкривається мiстична панорама величного мiста.

Чи не тут 1867 року змальовував «дивний» вигляд мiста кореспондент калiфорнiйської газети Марк Твен? За словами мого маститого колеги, Єрусалим подiбний до «тюремних дверей, оббитих цвяхами». Дивлячись «iз гори на загальну масу будинкiв (вони так щiльно тиснуться один до одного, наче тут зовсiм немає вулиць i всi будинки зрослися в одне), бачиш найшишкуватiше у свiтi мiсто... вiд центру i до околиць вкрите перевернутими блюдцями».

Накотилося дежавю — на мить здалося, що i я вже бувала на цiй вершинi, заходила до каплицi Вознесiння Господнього, бачила там на скелi вiдбиток стопи, залишений Iсусом при вознесiннi на Небеса... Збудована хрестоносцями у ХII столiттi, каплиця на мiсцi зруйнованої вiзантiйської базилiки пiзнiше використовувалась як мечеть. Поруч iз нею — монастир кармелiток i церква «Отче наш», на мурi якої ця молитва закарбована 63-ма мовами свiту.

Прочитавши подумки «Отче наш», загiпнотизованим поглядом я ковзнула повз єврейське кладовище через Кедронську долину, на мить ослiпла вiд блиску мечетi Омара й зупинилася перед Золотою брамою. Сюди за п’ять днiв до Свого хресного подвигу Господь урочисто в’їхав до священного мiста. Нинi брама замурована: це зробили турки п’ятсот рокiв тому, аби нiхто не сподiвався побачити Месiю, котрий неодмiнно має пройти саме тут.

Навпроти Золотої брами, бiля старезних олив, якi Христос зрошував молитовними слiзьми, в саду Гетсиманському пишається базилiка Усiх Нацiй. Католицький храм збудований 1926 року на мiсцi двох давнiх церков. Вважається, що фасад його — саме там, де Христа схопила варта. Перед вiвтарем лежить камiнь, на якому Iсус молився пiсля Таємної вечерi, тiєї далекої ночi людської зради... Ось i моя рука торкається холодного каменя i водночас теплого вiд прочанських поцiлункiв.

Трохи вище крiзь листя олив виблискують золотi банi православної церкви Марiї Магдалини. Її у 1888-му збудував росiйський цар Олександр III у пам’ять про свою матiр. Поруч iз храмом — печера, де знаходились учнi Христовi пiд час Його молитви у Гетсиманiї.

Пiд Оливною горою, в саду, розташована Гробниця Пресвятої Богородицi. Лiворуч вiд входу — могила Йосифа Обручника, а праворуч — гробницi Якима та Анни, батькiв Марiї. Перший храм над Гробницею, споруджений ще 326 року святою iмператрицею Єленою, кiлька разiв перебудовували. Сам грiб Богородицi витесаний у скелi й прикрашений величними iконами. У 451 роцi на IV Вселенському соборi вирiшено було вiдкрити Гробницю Пресвятої Дiви. Всерединi знайшли погребальнi шати i Святий Пояс, який зберiгається зараз на горi Афон у Грецiї.

Iз трепетом заходячи до гробу, неймовiрно низького та вузького, я забилася грiшною головою об стелю — аж у вухах задзвенiло! Вийшла — дзвони церковнi заливаються...

Три релiгiї, безлiч народiв

Кажуть, «Тель-Авiв танцює, Хайфа працює, а Єрусалим молиться». Справдi, у Вiчному мiстi миряни без упину багатомовно звертаються до Творця: євреї — бiля Стiни Плачу, мусульмани — перед мечеттю Купол Скелi, християни передусiм — у храмi Воскресiння Господнього. Божественна аура Єрусалиму бринить спiвом церковних дзвонiв, голосами муедзинiв, хорами численних єшив (релiгiйних шкiл) у поєднаннi з багатоголоссям базарних торговцiв.

Однак змiшання народiв тут вiдбувається дуже повiльно. Кожна етнiчна спiльнота тримається окремо й розмежовується Грецькою, Нiмецькою, Американською колонiями, Русскiм подворьєм, Бухарським кварталом, Французьким схилом, Ефiопською вулицею... Умиротворений вiрменський квартал, багатий єврейський, великий i гамiрний мусульманський, гостинний християнський — така багатоликiсть заворожує, iсторiя кожної спiльноти захоплює, архiтектура та внутрiшнi оздоби храмiв притягують «єрусалимським магнiтом модернiзованої старовини».

Вивчаючи калейдоскоп звивчастих вуличок у Старому мiстi, я й не помiтила як опинилася... на даху! Виявляється, тут вирує життя — куди там Карлсону. «Бригада» дiтлахiв грає у футбол. Дiдусь-ультраортодокс у пласкiй хутрянiй шапцi та з довгими-предовгими пейсами розминається зi святково вбраною родиною «лiберальних» iудеїв, що прямують до синагоги. Двоє полiцейських охороняють спокiй «дахового» руху. Зi щiлини мiж будинками сочиться дух солодкого, гарячого, з корицею, горiхами та родзинками молочного напою сахлеб. I в ту ж щiлину видно багатомовний людський потiк.

Цей потiк ринув сюди, на край Iудейської пустелi, iз середини IV тисячолiття до Рiздва Христового. Хоча про славу мiста почали говорити вже близько 1000 року до Христа, за царя Давида, котрий встановив тут столицю своєї держави.

«Єрусалим — велике й мiцне мiсто, стiни його рiвнi одна з одною, побудований вiн на чотири кути у формi хреста», — писав Данило Паломник. До сьогоднi Старе мiсто оточене 4-кiлометровим муром 12 метрiв заввишки, зведеним за часiв Роксоланиного чоловiка — султана Сулеймана. Османи володiли Єрусалимом близько чотирьох столiть, до 1917 року, коли в мiсто вступили британськi загони. До проголошення незалежностi Iзраїлю було ще понад 30 рокiв...

Плач, Єрусалиме, плач!

Старе мiсто — не лише святиня, а й вiчне поле бою. Тут досi точиться непримиренна вiйна мiж євреями та арабами за полiтичний статус мiста. Боляче й моторошно на душi, що так швидко забуваються численнi трагiчнi уроки iсторiї.

Флавiй змальовував велике горе, що спiткало мешканцiв Єрусалима i весь народ Iзраїлю, як це провiстив Iсус: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророкiв та каменуєш посланих до тебе! Скiльки разiв Я хотiв зiбрати дiти твої, як та квочка збирає пiд крила курчат своїх, — та ви не захотiли! Ось ваш дiм залишається порожнiй для вас! Кажу бо Я вам: Вiдтепер ви Мене не побачите, аж поки не скажете: «Благословенний, Хто йде у Господнє Iм’я». I ще: «Чи бачите ви все оце? По правдi кажу вам: Не залишиться тут навiть камiнь на каменi, який не зруйнується».

Пророцтво здiйснилося — вцiлiла тiльки мала частина Захiдної стiни. На мiсцi храму Соломона, зруйнованого вавiлонськими вiйськами, звели новий храм — i його лiквiдували римляни. Євреї гiрко оплакували втрачене, й християни почали називати це мiсце Стiною Плачу. Для них вона лишилася не менш важливою за храм — це до нього принесли Iсуса, 40-денне Немовля, це тут Спаситель у свої дванадцять рокiв навчав мудрецiв...

Передi мною Стiна Плачу постала несподiвано — все з того ж даху, з вiдстанi метрiв п’ятисот. Точка виявилась єдиною в мiстi, з якої святиню можна було сфотографувати, бо в iудейський святий день суботу (а ми з нашим неєврейським щастям були тут саме цього дня) близька зйомка категорично заборонена.

Звiдси добре видно, за словами Марка Твена, «залишки iстинного храму Соломона — три-чотири каменi, що лежать один над одним, кожен удвiчi довший за семиоктавне фортепiано, завширшки приблизно на всю його висоту». Захiдна стiна, як свiдчать деякi джерела, збудована найбiднiшими мешканцями Єрусалима для пiдтримки схилiв Храмової гори. Висота муру — 15 метрiв, а ширина — 60.

Пiсля захоплення 1948 року Старого мiста Арабським легiоном євреям було заборонено молитися бiля Стiни. Аж до 1967-го, коли сюди вступили iзраїльськi вiйська.

Як вiрять iудеї, храм не може бути збудований доти, доки не прийде Месiя. Вiруючi євреї збираються тут на свята i в днi скорботи, зокрема 9 Ава — в день, коли були зруйнованi обидва храми.

Зi святинi єврейської погляд здiймається до мусульманської — мечеть Куббат-ас-Сахра збудована там, де Авраам мав принести в жертву сина Iсаака i де Магомет молився перед сходженням до Неба. Це мiсце євреї та мусульмани вважають центром свiту. Тому для прихильникiв iсламу Єрусалим є третiм святим мiстом (пiсля Мекки i Медини). На скелi пiд куполом (уже не золотим, а позолоченим у 1994 роцi) хтось бачить вiдбиток руки Архангела Гавриїла, а хтось — стопи Магомета...

Поруч виблискує срiбна баня мечетi Аль-Акса — найбiльшої в мiстi, аж на 5000 осiб. За деякими свiдченнями, вона була збудована у VI столiттi як християнська церква. У п’ятницю, святий день мусульман, вхiд до мечетi для невiрних заборонено. Iзраїльськi солдати й палестинська полiцiя пильнують, щоб не сталось такого, як загибель йорданського короля на сходах храму в 1951 роцi.

Перед Стiною Плачу нас теж пильно оглянула охорона. Далi чоловiкам у головних уборах iти лiворуч, а скромно вдягненим жiнкам — праворуч. «Щоб Бог вас почув, досить притулити до Стiни долонi, притулитися чолом i промовити вголос те, що ви хочете Йому сказати. Тiльки говорiть повiльно, адже Вiн повинен спокiйно все записати», — радить менi старенька єврейка... Я з трепетом стаю бiля стiни, облiпленої мiнiатюрними сувоями — сюди приходять на молитву прочани всiх вiросповiдань, щоб надiслати своє послання Боговi. У 2000-му Папа Римський Iоан Павло II примостив мiж каменями i свою записочку на офiцiйному бланковi Ватикану. Як невдовзi з’ясувалося, Папа просив про благословення Святої Землi та прощення за багатовiковi знущання християн над єврейським народом. Незабаром записка знайшла своє мiсце в музеї пам’ятi Катастрофи i героїзму «Яд ва-Шем».

Для тих, хто не може власноруч покласти записку в стiну, iзраїльська пошта надає унiкальну послугу — доправляє листи, адресованi Богу. На конвертах — «Стiна Плачу, Боговi», «Дорогому Боговi», «Небесам», «Богу в Єрусалимi», «Янголам», «Патрiарху Аврааму». На поштi їх не викидають i не читають. Такi послання вважаються суворо конфiденцiйними. Коробки з листами до Бога вiдвозять до головного рабина Стiни Плачу. Лише вiн має право розмiстити їх на святинi. Дивно — як тодi стало вiдомо про змiст ватиканського листа?

Ледь знайшовши мiсце для свого прохання та послань близьких (деякi аж на повноформатний аркуш), звернула увагу на людей, що перебували у молитовному трансi. Нi сльозинки! Чомусь пригадалася фраза одного свiтського єврея: «Ми, iзраїльтяни, нiколи не плачемо, а тим паче бiля Стiни Плачу. Тут ми фiлософствуємо, розмовляємо з Богом. А плачемо ми в податкового iнспектора»...

Хресним шляхом

Мури довкола Старого Єрусалима мають вiсiм брам (найвiдомiшi — Яффська та Дамаська). За словами Марка Твена, «добрий пiшохiд, вийшовши за мiськi стiни, може за годину обiгнути весь Єрусалим». Завiтав би вiн сьогоднi до бiльш нiж пiвмiльйонного мiста, сам би iз собою не погодився — за останнi 140 рокiв мiсто дуже розрослося.

Ми хоча й вправнi пiшоходи, та вийти за межi Старого мiста ще права не мали. У його старiй мусульманськiй частинi, за Левовою брамою, починається Скорботний шлях, пройти який мусить кожний праведний християнин. Вiа Долороса веде до Храму Воскресiння Господнього, повторюючи хресний хiд Iсуса вiд резиденцiї Понтiя Пiлата до Лобного мiсця — Голгофи...

Шлях Спасителя, позначений чотирнадцятьма зупинками, ми пройшли за якiсь пiвгодини, намагаючись абстрагуватися вiд причiпкуватих торговцiв, що роблять грошi на iменi Христа. Ось мiсце, де Iсус вперше упав пiд тягарем хреста, а буквально через п’ять крокiв сперся на стiну, i на нiй вiдбита Його долоня. Торкаюся її... Моторошно уявити Спасителя, пiдданого жорстокому бичуванню, ледве рухомого та ще й iз важким хрестом на плечах. На деяких плитах, вiдполiрованих ногами мiльйонiв паломникiв, збереглися зображення римських легiонерiв, якi грали в костi в домi первосвященика Каiафи вночi, коли в ньому пiд вартою перебував Христос. Вони не просто охороняли Його, а й усiляко знущалися з Нього. Про це розповiдає Євангелiє: «Солдати сплели вiнок iз терну, поклали йому на голову, одягли Його в «багряницю» й говорили: «Радуйся, царю iудейський!» I били Його по щоках». Пiсля цiєї страшної ночi був iще суд Пiлата, а потiм бичування. Мабуть, Хресний хiд здавався Спасителю воiстину безкiнечним. Враз перед очима постали булгакiвськi образи «Майстра та Маргарити». Задумливий прокуратор, який визнав-таки, що Христос не робив нiчого, крiм добра, i тiльки «святий» синедрiон жадав його смертi, його мук. Чужинець, завойовник, казав про Iсуса, що вiн невинний, а фарисеї несамовито волали: «Розiпни його!».

Нинi на вулицi Вiа Долороса шукачi гострих вiдчуттiв навiть прив’язують себе до взятого напрокат в арабiв дерев’яного хреста, i процесiя з молитвами, псалмами несе «розiп’ятого» на Голгофу. Як на мене — дикiсть i блюзнiрство!

Голгофа, що дарує надiю

Останнi п’ять зупинок Хресного шляху знаходяться у храмi Воскресiння Господнього, що осяйно вiдкрився менi на заходi сонця... Зовнi споруда затиснута будинками, а зсередини — вiруючими.

Голгофа уявлялася менi досить крутим пагорбом, i неодмiнно поза мiськими будовами. Насправдi, коли через одинадцять рокiв пiсля розп’яття Iрод Агрипа звiв новi мури, мiсце увiйшло в межi Єрусалима. 135 року iмператор Адрiан поставив тут храм Венери. Замiсть осквернення християнської святинi, як того бажав римський правитель, вiн мимоволi позначив її. 326 року iмператор Константин Великий збудував на Голгофi розкiшний храм. Через триста рокiв його зруйнували перси. Другий храм на цьому мiсцi теж був знищений — 746 року вiдбувся найстрашнiший у тих краях землетрус. А те, що ми побачили, зведено хрестоносцями i все одно є однiєю з найдавнiших споруд мiста. Втiм, вони включили у свою споруду залишки фундаментiв i стiн попереднiх храмiв.

Бiля входу — чотири колони, одна з яких трiснута. Саме з неї у XVI столiттi вийшов благодатний вогонь, коли православних християн у Велику Суботу (перед Великоднем) не допустили у Кувуклiю — Грiб Господнiй.

Голгофа, Камiнь Помазання й Грiб Господнiй знаходяться в рiзних кутках храму. Стiни його дуже високi, й у сутiнках здається, що вони здiймаються вгору до безкiнечностi. Мене вразила скромнiсть оздоблення, аскетичний вигляд всерединi. Лише на мiсцi Розп’яття багато iкон, горять свiчки бiля могили Христа. Решта — голi стiни iз сiрого каменю. Чи не тому храм такий занедбаний, що його подiлено мiж шiстьма релiгiйними конфесiями?

...Перед входом до Кувуклiї, каплицi Гроба Господнього, стояв грецький монах. Рiзкими рухами вiн вiддавав розпорядження i зупиняв нетерплячих. Його поведiнка неприємно вражала, хоча необхiднiсть пiдтримувати порядок у такому святому i такому людному мiсцi була очевидною. Коли нарештi настала моя черга побачити Грiб Христа, я низько нахилилась (бо мала урок у храмi Успiння Божої Матерi), потрапила крiзь вузесенький прохiд до мармурової плити... й на мить вiдчула себе насамотi зi Спасителем. Цей прямий зв’язок пронизав моє єство! Не встигла я дочитати молитви й розгледiти святi образи, як пронизливий голос звелiв виходити...

Запаливши й одразу ж загасивши пучок свiчок (аби додому привезти освяченi) бiля незгасної лампадки «благодатного вогню» Гроба Господнього, поцiлувавши наостанок Камiнь Помазання, я з легкiстю в душi вийшла зi Старого мiста...

Сонце саме мостилося спати, а я все згадувала мудрого iгумена Данила: «Багато тих, хто вiдвiдав святий град Єрусалим, пiдуть знову, бо багато добра не додивилися i знову нашвидку. А цю подорож не можна швидко здiйснити, нi навiть мимохiдь оглянути всi святi отi мiсця».

Тому проща триває. 

ПУП ЗЕМЛІ

Первiсне осмислення Пупа Землi зафiксоване в талмудичному фольклорi. У центрi свiту розташована Палестина, у центрi Палестини — Єрусалим, у центрi Єрусалима — храм, у центрi храму — вiвтар, а в центрi вiвтаря — камiнь перед ковчегом Завiту. Оце i є Пуп Землi. За однiєю версiєю, iз цього каменя, кинутого Богом у море, почалася свiтобудова. За iншою — Вседержитель закрив ним отвiр безоднi, водного хаосу.

Iгумен Данило занотував у храмi Гроба Господнього: «А вiд Пупа Земного до Розп’яття Господнього i до краю — дванадцять сажень. Звернене Розп’яття Господнє на схiд. Воно було високо на каменi, вище списа. Камiнь той був круглий, як невелика гiрка. А посеред каменя того згори витесане було заглиблення в лiкоть, а дiаметром менше п’ядi, i там був встановлений Хрест Господнiй. Знизу ж пiд тим каменем лежить первозданного Адама голова. I в час розп’яття Господнього, коли на хрестi Господь наш Iсус Христос вiддав дух свiй, i тодi роздерлася церковна катапетасма (завiса. — Ред.) i камiння розпалося. Тодi ж i той камiнь трiснув над головою Адамовою, i тiєю трiщиною зiйшла кров та вода з ребер Володаревих на голову Адама i змила всi грiхи роду людського. I є трiщина та на каменi тому й до сьогоднi — на лiвому боцi Розп’яття Господнього знамення те священне».

СТІНА ПЛАЧУ

У записках єврейського мандрiвника Бiньямiна з Тудели, котрий вiдвiдав Вiчне мiсто 1168 року, є цiкавi факти про єрусалимськi звичаї. Серед iнших вiн розповiдає i про традицiю забивати цвях мiж каменями Стiни Плачу, вирушаючи у далекi мандри. Iснувало повiр’я, що це — талiсман, який охороняє мандрiвника вiд небезпек у дорозi. Пiсля успiшного повернення додому цвях зi Стiни витягали.

Ще один звичай — писати або вибивати на каменях Стiни iмена хворих i взагалi тих, кому потрiбна допомога Всевишнього. Досi на каменях можна знайти близько сорока iмен.

Рабини засуджували цi дивнi повiр’я i вважали такi дiї оскверненням святинi, тому як альтернативу запропонували вкладати в Стiну записки. Припускають, що це й започаткувало нинiшнє переконання у дiєвостi такої своєрiдної молитви.

Куди записки дiваються? Виявляється, двiчi на рiк їх збирають i вiдносять у гнiзу (мiсце поховання священних текстiв) на Оливнiй горi. Так чинять з усiма текстами, у яких згадується iм’я Бога.

ЧЕСНИЙ ХРЕСТ

Монастир Святого Хреста знаходиться в колишньому західному передмісті Єрусалима. Заснували його грузини в часи Константина Великого, а в XVII столiттi вiн одiйшов грекам. На пiдлозi храму, бiля входу, видно чорнi плями — слiди кровi монахiв, убитих завойовниками-мусульманами. Зараз тут мешкає з десяток ченцiв i дiє Музей iсторiї православ’я на Святiй Землi.

У вiвтарi церкви є отвiр, що веде в пiдземеля — туди, де росло дерево, з якого виготовили Хрест для розп’яття Iсуса Христа. Ще старозавiтний праведник Лот посадив на цьому мiсцi сосну, кипарис i кедр, якi зрослися в одне.

Поруч iз монастирем — могила генiального грузинського поета Шота Руставелi.