Ось i Мошi — столиця Кiлiманджарських гiрських туристiв. Двоповерхове мiстечко iз розсипаними уздовж дорiг чудернацькими деревами та кущами з яскравими квiтами.

Навiть не доїхавши до центру зустрiли гiда, знайомого за минулорiчним сходженням на Кiлiманджаро. Джон Ураса виглядав, як справдешнiй менеджер. Бiлоснiжна сорочка iз запонками й бiлоснiжна усмiшка трохи дивували i насторожували. Пiшли з ним до турфiрми. Там на нас чекали довготривалi переговори щодо рiзних варiантiв (аж до нелегального) сходження на заповiтну гору.

Тi розмови, як i бесiда з директором нацiонального парку «Кiлiманджаро», так нiчого й не дали. Iз велосипедами пiдiйматися можна лише за наявностi мiнiстерського спецдозволу. А перспектива сходження без байкiв та ще й за космiчну плату нас не захопила (за рiк цiна зросла удвiчi). Пiднявшись на Кiлi, ми навряд чи дiстанемося до Кейптауна за решту грошей.

Вирiшили дертися на Меру. Там i начальство ще не в курсi наших «велопроблем», i цiна не така висока...

В мiру Меру та не в мiру чайових

Кiлiманджаро вабила шапками льодовикiв, а ми готувалися зiйти на пiщано-жовтi, спрямованi вгору шпилi сусiдньої гори.

З огляду на невдалу спробу пiднятися з велосипедами на Кiлiманджаро, вирiшили дiяти нахабно i стрiмко. Склавши велосипед у чохол i замаскувавши, рушили до нацiонального парку. Першу половину шляху подолавши на дала-дала (мiсцевiй маршрутцi), а другу — в кузовi величезної вантажiвки з гарячим пiском.

Гiд, як мiг, залагоджував питання щодо можливостi пiднятися на вершину з байком, але працiвники парку все одно пронюхали (не без допомоги нашого балакучого i суперчесного рейнджера Бернарда), що ховається пiд загадковим чорним чохлом...

Парк почався з рiвнини, на якiй скубуть траву череди буйволiв, об’їдають кущi жирафи i риють землю бородавочники — тому там i потрiбен рейнджер iз гвинтiвкою часiв Першої свiтової.

Гори є гори. Почавши пiдйом до першого табору при яскравому сонцi та чистому небi, уже через пiвгодини чимчикували пiд зливою. Пiсля розпеченого i курного Мто-Ва-Мбу дощ, який змусив рейнджерiв, гiдiв i портерiв моментально влiзти у плащi, для нас був найкращою погодою.

Наскрiзь мокрi, ми ввалилися в табiр i розлякали своїм хвацьким i трохи придуркуватим виглядом бiлих, що сумирно жували. Взагалi в мене склалося враження, що вони пiдiймаються в гори, тiльки аби поїсти. Весь незайнятий сходженням i спуском час вони поглинають пiдняту портерами i зварену тут же їжу.

Ми другий день дерлися вгору. Зустрiлися нiс у нiс iз жирафом i мали приємне знайомство з родиною слонiв. Трохи вiдпочивши у притулку, пiднялися на Малу Меру (3801 метр) i зiбралися вночi штурмувати Меру Велику. Вийшли о першiй. Танзанiя знову вразила своїми всепоглинаючими просторами i повторюваними орiєнтирами. Якщо тобi здається, що це гребiнь Великої Меру, то знай — попереду ще чотири таких самих...

Пiдйом дався нелегко. За п’ять годин — тисяча метрiв висоти, легке запаморочення. Нарештi, закутанi вiд голови до п’ят гiди на вершинi з повагою розступилися перед хлопцями без шапок i рукавичок. Ми розгорнули на невеликому п’ятачку пiку Соцiалiзму (4562 метри) синьо-жовтий прапор...

Свiтанок подарував краєвид гори над завiсою хмар. Кiлiманджаро — грандiозна, як i багатометрова стрiмка прiрва, що розверзалася зi схiдного боку пiка, i як довгий, на три переходи, спуск.

Виринувши iз суцiльного вранiшнього туману, що огорнув Меру, зiйшли до 2500 метрiв, знову потрапили у спеку i, нарештi, добрели до ворiт парку.

При видачi сертифiкатiв про сходження мене роздратував процес витягування iз нас коштiв. Наш Бернард вимагав чайовi. Я заявив, що, навiть коли викличуть полiцiю та армiю, грошей я не дам. Пiсля цього ми все-таки одержали сертифiкати i, нагадуючи собою вичавленi лимони, вирушили до табору.

— Це щось на зразок нацiонального хобi — «розвести» мзунгу. Мiсцевi себе пiсля цього дуже поважають, — сказала харкiв’янка Валентина, яка мешкає в Танзанiї уже двадцять два роки. Нечасто, але тут можна зустрiти i наших спiввiтчизникiв, i танзанiйцiв, що навчались у росiйськомовних країнах.

Переважна бiльшiсть танзанiйцiв, крiм суахiлi, розмовляють англiйською, хоча iнодi жахливо. Але нам часто доводилося корчити iз себе дурникiв i вдавати, що не розумiємо нi англiйської, нi iталiйської, нi iспанської... Це допомагало боротися з настирливими закликальниками, агентами та iншими «доброзичливцями».

Ех, дороги...

Шлях до Дар-ес-Салама виявився хорошим тiльки першi 20– 30 кiлометрiв, а далi поступився звичному для української глибинки асфальтовi, вкритому щебенем. Добре, що ця дiлянка була не дуже довга. Дивно, але майже вiсiмдесят вiдсоткiв усiх населених пунктiв на цiй трасi починалися на букву «М» — це робило запам’ятовування їх практично неможливим. Ландшафт же, що спочатку здавався таким величним завдяки Пiвнiчнiй i Пiвденнiй грядi гiр Парi, поступово приївся, i увага переключилася на дрiбнiшi деталi.

Якщо у пiвнiчних районах Танзанiї поселення витягнутi уздовж дороги, то в цих гiрських краях вони виструнченi уздовж рiчки або того, що в перiод дощiв стає грiзним потоком. Будiвлi видозмiнюються, залежно вiд мiсцевостi та характеру тутешнього племенi. Ближче до Мошi можна спостерiгати вiдкритi каменоломнi. З добутого в них матерiалу зводять будинки, найчастiше немазанi. Вiкна невеликi й розташованi близько до даху, причому загратованi. Подалi вiд Мошi з’являються цеглянi будiвлi. Цеглу обпалюють просто бiля мiсця спорудження. Роблять це у конструкцiях, схожих на пiрамiди американських iндiанцiв. Таке доводилося бачити й в iнших мiсцях, де бувають рiзкi перепади температури. Там же, де сильно не холоднiшає, волiють будувати з лозяних тинiв, обмащених глиною. Червонi хатки, схожi на термiтники, здається, виросли з такої ж червоної землi...

Дари ес-Салама

Гори Усамбара. Великi перепади висот i жахлива спека. У долинах — ананасовий рай, плантацiї вiд обрiю до обрiю.

А ось i Дар-ес-Салам, колишня столиця країни Танганьїка, що пiсля об’єднання з острiвною державою Занзибар стала йменуватися Танзанiя (з обов’язковим наголосом на буквi «i»). «Мiсто свiту», виправдовуючи свою назву, дало притулок людям найрiзноманiтнiших народностей i вiросповiдань. Тут є i кiрха, i костел, й iндуїстський храм, а мечетi утворюють цiлий квартал.

Усi маршрутнi таксi в центрi мiста мають одну спiльну зупинку — бiля пошти. Це ускладнило б життя кому завгодно, тiльки не мешканцям столицi, перед якими безупинно рухається гiгантський потiк дала-дала. Гамiрне i в мiру метушливе, найбiльше в Танзанiї мiсто-порт трохи нагадує наш Миколаїв. Бiля «причалiв» (такого поняття тут немає), де все уперемiш, непросто вiдшукати потрiбний теплохiд.

Нарештi знаходимо судно на Занзибар. I знову — майже вiйна з агентами, яких у Танзанiї не злiчити. Цього разу до нас прилипли тi, що вимагають грошi за вантаж. Побачивши нашi велосипеди, вони не вiдходили нi на крок i навiть звертання до капiтана нашої посудини з пiднесеною назвою «New Happy» не позбавили нас сплати. Навченi досвiдом, уже вiдпливаючи iз Занзибару, ми зi швидкiстю метеора пронеслися трапом, залишаючи за спиною обуренi вигуки агентiв...

Занзибар!

Ось мiсце, що потiшить i велосипедиста, i прихильника океанiчного вiдпочинку. За допомогою двоколiсника можна побувати практично в будь-якiй точцi острова, не вдаючись до послуг турфiрм, таксi й отримавши неабияке задоволення. Цей клапоть суходолу майже всуцiль вкритий рослиннiстю, трохи горбкуватий, iз непоганими дорогами, непожвавленим рухом i спокiйним населенням. Вiдсутнiсть проблеми вуличної їжi та наявнiсть привабливого мiсцевого напою iз цукрової тростини та лимонiв iз льодом зробили наше перебування там яскравим i пам’ятним.

Раджу зупинитись у «столицi» Занзибара — Стоун-таунi — хоча б на два днi, аби сповна насолодитися колоритом вузьких, завширшки пiвтора-два метри вулиць старого арабського мiста i вигадливим рiзьбленням вiдомих на весь свiт величезних дверей. Бiльшiсть населення — мусульмани, та це, як нам здалося, не впливає на прихильникiв iншої вiри. На тлi передзахiдного неба над дахами будинкiв поруч iз тубусами мiнаретiв височiли готичнi шпилi католицького собору.

Та головний скарб острова — Iндiйський океан iз його припливами та вiдпливами, такою спокiйною лазуррю берегової лiнiї в штиль i пiвтораметровими валами, що накочуються на кораловi рифи пiд час невеликого вiтру. Ми встигли доїхати до пiвнiчної частини острова, селища Нунгвi. Великий, iнодi до кiлометра завширшки, риф при вiдпливi дає змогу пiвдня бродити по водi в його царствi. Ми зустрiли тропiчних риб неймовiрних барв i вiзерункiв, невеликих восьминогiв i теракотових мурен, зiрок червоного, жовтого i синього кольорiв, безлiч молюскiв iз неймовiрно красивими мушлями...

Селяни сповна користаються дарунками океану. Чоловiки рибалять, а жiнки та дiти збирають молюскiв i полюють на восьминогiв. А ще обробляють плантацiї водоростей, що використовуються в хiмiчнiй промисловостi. Приплив триває близько двох годин i глибина там, де ви ще недавно бродили по колiна, сягає трьох метрiв.

Але час не чекав i ми рушили нiчним рейсом назад у Дар-ес-Салам, аби продовжити наш шлях до кордону iз Замбiєю.

Зелений рай

Здавалося, дорога до мiста Морогоро дуже характерна для Танзанiї. Але дiставшись однойменного гiрського масиву, ми зрозумiли, що тут пiвдень країни чiтко вiддiляється вiд пiвночi. Зi знеможеної вiд спеки зони ми просувалися туди, де пiдходив до кiнця сезон дощiв. Яскрава, соковита зелень спочатку аж рiзала очi. Гiрська гряда Улугуру нагадувала нашi Карпати. Дорога, не заглиблюючись у цей масив, iшла плавними, тривалими пiдйомами та спусками. Чого не скажеш про наступнi гори Удзингава з їхнiми рiзкими та рваними серпантинами уздовж червоної повноводної рiчки.

Мiж горами, у долинi, лежить нацiональний парк «Мукумi» — край слонiв. Проїхати туди на велосипедах не вдалося. Незважаючи на всi нашi прохання, ми мусили розглядати вухатих велетнiв у вiкно автобуса, але й так побачили близько сорока особин.

Та значно бiльший подив викликали краєвиди з великими пухнастими соснами пiсля кордону провiнцiї Мбея. А за ними з’явилася подоба нашої ялини — таке собi африканське новорiчне деревце з опущеними вниз голками.

Замбiйськi приємнощi та не...

Не затримавшись у Мбеї, попрямували до Тундуми — великого, за тутешнiми мiрками, прикордонного мiстечка iз сумнiвною репутацiєю. Намагаючись вникнути у порядок перетину кордону й увiрувавши в правдивiсть таблички, що забороняє в’їзд на прикордонну територiю велосипедами та iншими спортивними машинами, разiв чотири перейшли з однiєї до iншої держави. Прикордонна служба вiдсутня. Нiкому нема дiла до того, є в тебе штамп у паспортi про перетин кордону чи нi. Їдь iз Богом...

Замбiя зустрiла нас грозовими дощами. Це перiод мiж закiнченням сезону дощiв i початком спекотної пори. Середня температура 28 градусiв — скорiше, замбiйська зима, нiж лiто. Дощi заливали нас не дуже довго i принесли спочатку задоволення, але швидко почали наганяти депресiю. Господь, очевидно, почувши нашi благання, припинив це неподобство i послав нам запаморочливо красиве замбiйське небо i порiвняно прохолоднi сонячнi днi.

Iз Замбiєю пов’язане не дуже приємне вiдкриття деяких нюансiв роботи нашого МЗС. У той час iз невiдомих нам причин загострилися вiдносини цiєї держави з Росiєю, i громадянам останньої вiзи тимчасово не видавалися. Дiсталось i нам. Довелося пiвгодини доводити, що Україна — не Росiя... Але найцiкавiше було далi. Коли працiвники посольства вiдкрили свiй «Каунсил циркуляр», то нi серед держав iз безвiзовими вiдносинами, нi в перелiку спрощеного порядку видачi вiз, нi в роздiлi їхньої видачi на загальних пiдставах України не виявилося! Не було її й в останнiй частинi, про заборону видачi вiз. Отже, ми — громадяни неiснуючої держави! I лише довгi пошуки допомогли знайти запис про те, що три роки тому до Замбiї в’їхала українська громадянка. На цiй дуже сумнiвнiй пiдставi нам видали вiзи.

Отак i працює наш МЗС... Посольств України немає нi в Танзанiї, нi в Замбiї, нi в Зiмбабве, нi в Намiбiї. А в Києвi, де ми звернулися до зовнiшньополiтичного вiдомства по рекомендацiйний лист (його вимагають майже всi африканськi консульства), нам тiльки й вiдповiли, що таких паперiв не передбачено. I порекомендували вiдмовитися вiд нашої подорожi як небезпечної для здоров’я. Не МЗС, а Мiнохорони здоров’я! Спасибi за пiдтримку Мiнiстерству культури й туризму — без його листiв було б зовсiм кепсько.

Адреналiнова столиця

Перехiд iз Танзанiї в Замбiю контрастний не лише клiматом, а й людьми. Мiсцевi мешканцi мають особливо темну шкiру i дуже спокiйнi. Населення нечисленне, i це робить країну привабливою для туристiв. Рiвень життя в мiстах досить високий. Ми навiть не могли дозволити собi купити фруктiв: цiна за один банан сягала двох гривень. I це при благодатному грунтi й достатку води! Добре, хоч життєдайна волога практично скрiзь добувається зi свердловин i придатна для пиття.

Замбiйцi привiтнi. Мiське населення волiє їздити на таксi. Машин мало, як i велосипедiв. На байках сидить в основному молодь.

У Лiвiнгстонi, де ми зупинилися для вiдпочинку, пiсля приєднання до нас сингапурця Шона де Луна у нас склалася цiкава iнтернацiональна команда для виїздiв на «покатушки» у передмiстя.

А подивитися тут є на що, i велосипед у цьому великий помiчник. Лiвiнгстону справедливо належить титул «адреналiнової столицi Африки». Завдяки величезному, заввишки понад сто метрiв, каньйону за водоспадом Вiкторiя туристи можуть зробити до десятка рiзного роду стрибкiв — й зi стрiмчакiв, i з побудованого понад столiття тому мосту через рiчку Замбезi. Рафтинг, круїзи на рiзноманiтних суднах i суденцях по Замбезi, крокодиляча ферма, пiшi прогулянки у компанiї диких тварин по нацiональному парку, вiдвiдання «традицiйного» села Мукумi (8 тисяч мешканцiв), польоти мотодельтапланом, лiтаком, вертольотом... Сюди точно варто їхати по спокiйну африканську екзотику, i її буде рiвно стiльки, скiльки грошей у вашому гаманцi.

Щасти тобi, Женю! I нам усiм!

На цiй оптимiстичнiй нотi моя «ВелоАфрика» закiнчилася. Мого супутника Женю ще чекали цивiлiзованiшi Зiмбабве, Намiбiя та ПАР. А я у передчуттi швидкої зустрiчi з рiдною Україною обурювався, мимоволi ставши свiдком паплюження нашого життя першими зустрiнутими в дорозi українцями, що поверталися з дубайського шоп-туру. Не вiрте їм i не вiрте собi, коли у вас закрадаються сумнiви, — ми живемо у прекраснiй країнi, в чудовий час. Треба тiльки любити свою державу й себе в нiй. Насправдi усе, що треба, ви вже маєте. Щастя завжди з вами, варто лише простягти руку...